Невеличкий текст Олександра Ясенчука «Сіверський Рембо,  ‘комендант партізанов’»[1], як не дивно, саме через свій не надто показний характер, виявися вельми ілюстративним для низки проблем функціонування публічного простору в Україні. Присвячений популяризації персони одного, наразі зовсім не відомого широкому загалу військового діяча, причетного до діяльності українських збройних формувань першої половини ХХ ст., він привертає увагу не тільки гротескністю заголовку. Насправді, якраз це було б навіть більш симптоматичним, адже привабливим для аналізу його робить, здебільшого належне до, так би мовити, зовнішнього обрамлення тексту. Однак, виразним це стає лише на тлі його питомо структурної рефлексивності. Точніше, таких рефлексій, які виникають унаслідок специфічності компонування залученого матеріалу, а поза цим контекстом упізнаними бути не можуть. Предметно, це виглядає так, що стаття Ясенчука здебільшого є «дайджестом» одного епізоду із опублікованих – хоча, звичайно ж, і малодоступних для загалу – спогадів його персонажа, полковника Івана Ремболовича. Переказом розлогим і близьким до тексту оригіналу, де відтворюються навіть присутні у ньому діалоги. Прискіплива передача голосу героя лише кожного разу огорнута короткими вступними й прикінцевими зауваженнями автора, що, відтак, ніби прагне відстороненості. Натомість, нестача місця для його власної позиції у полі публічності постійно мерехтить абсолютним дефіцитом атрибутації. Тут принципово відсутня змога визначитися, від якого із трьох допустимих імен має починатися рефлексія кожного моменту часу, присутнього у тексті: від Я, від Героя чи від Автора. Ця остання фігура із необхідністю виникає саме у публічному, обтяжуючи звичну для приватного сприйняття структуру вибору поміж Я та Герой, – структуру, яку здавна експлуатує література, ґрунтуючи на ній відношення твір/читач. Ба, навіть саме оце третє ім’я унеможливлює вибір, позначає його випадковістю, фактично позбавляє свободи. Все тут відбувається по колу, творить структуру кола, що сама для себе є початком нескінченого обігу рефлексивності.

      Ось чому, зрештою, для цього нашого аналізу такими важливими виявляються довколишні ознаки. Настільки, що їх варто одразу перерахувати. Від згаданого вже заголовка до подробиць публікації на одному із популярних електронних ресурсів новин «Українська Правда», а саме, як одну із тем у окремому її відгалуженні, що зветься «Історична Правда» та існує там як самостійний підрозділ й аудиторія. Ця самостійна позиція в одному ряді із такими традиційно магістральними напрямками, як політика, економіка, спорт, культура тощо є нюансом, який є вартим окремої уваги. Щонайменше, як свідчення актуальності, а точніше, присутності уваги публіки, до локальних досвідів, і то, оформлених специфічно; згідно якихось внутрішніх законів, мало підвладних та відомих публічній сфері, а якщо точніше позначити наш приклад, то у відповідності до правил певної гуманітарної дисципліни. І це тим більше прикметно, що у даному конкретному випадку навіть підпис під статтею є цілком прозорою вказівкою. Згадана самоатрибутація являє собою логічний ряд, який дослівно звучить так: «журналіст, краєзнавець, громадський активіст». Та що не менш важливо, його інтерес походить із занурення у конкретну, цілком визначену провінцію, локалізовану точно та із підкресленою апеляцією до традиційного регіонального поділу. Він пише про енергію та жертовність, «що клекотіла у серці уродженця Чернігово-Сіверщини»[1].

      Нарешті, ще один маленький епізод на початку ніби як підкреслює живе закорінення сюжету, що розповідається в актуальному середовищі сучасників, а також говорить про діяльну причетність самого автора до цих зв’язків і їхньої локальності. Пасаж цей повністю звучить так: «До речі, в деяких працях прізвище Івана Ремболовича пишуть через «а» – Рембалович, ми ж вважаємо, що написання Ремболович більш правильне, бо саме таке прізвище носять його родичі на Городнянщині»[виділено у тексті – В. П.]; крім усього, він ще й ніби підкріплює нехитру алегорію, винесену в заголовок – «Сіверський Рембо...»[1]. Гротескно-вульгарну, та менше з тим помітну й зрозумілу. Ось чому – зрештою, вже вкотре у рамках цього сюжету – ми опиняємося перед цим локальним текстом, що проти всіх очікувань, зумовлених такою його природою, зберігає усі можливі свої смисли не у собі самому, – у своїй власній локальності – а довкруги себе.

      Отже, давши раду із дескриптивним описом цього документа, можемо сказати, що у ньому мова йде про героїв і героїчне для актуальної України, а найпершим рефлексивним зіткненням, на яке можна при цьому вказати, є абсолютна позитивність, притаманна статті. Це є тим більшою дивиною, що у діючому нині медійному просторі досить легко натрапити на його антипод, рефреном до якого – ніби спеціально для цього випадку –  могли б слугувати слова пісні Сашка Положинського: «Я не хочу бути героєм України –// не цінує героїв моя країна». Публічна рефлективність наразі навряд чи здатна проігнорувати таку свою однобокість, де, здавалась би, другорядна «не модність» безпосередньо межує з неактуальністю. Відтак, природно, що цей протестний мотив (а він міцно ввійшов до канону пісень «Помаранчевого Майдану» одним із революційних «гімнів», хоча і був написаний раніше) відразу пригадується під час читання тексту. Словом, цей приклад, який так легко упізнати, наполегливо дисонує із настроєм, що його, як видається, автор статті намагався вкласти в голову читача.

      І тут важливо, що, здавалося б, відсутність бажання – така собі чиста негативність – на відміну від випадку, коли комусь-таки чогось хочеться, не має виходить із кола суто приватних проблем. Надто, жодним чином не повинна породжувати якісь спроби впливу, хоча б і в невинній формі публічної репліки. Низка питань, що не дає суб’єкту запустити коло саме публічної рефлексії, стає нав’язливо самоочевидною. Ну що із того, якщо декому кортить вимахувати чимось таким «героїчним» або навіть самому стати героєм? Тим більше, коли все ж таки комусь іншому – що важливіше, кожному «особисто-мені-суб’єкту» (зрештою, спасибі нашій епосі) – вистачає здорового глузду не сприймати це серйозно. Хай навіть справа на позір стосується чогось прямо дотичного до нагальної проблеми сучасності – «генеральних битв» за історичну пам’ять. У ситуації, коли і важливість, і можливість здійснення матеріального контролю над пам’яттю усвідомили, здається, всі, тільки останній скнара може відмовити у героїчному статусі для окремо взятої людини. Кінець кінцем, давно вже банальністю стало натрапити раптом на відкриття, що, виявляється, і антигерой – це усього лише поодинокий випадок тієї самої фігури. Притому, що існує біографія – життя, до якого так чи так вже прикладено частку уяви, навіть у наймізернішому її варіанті довідкового зведення – хіба ж розумним є аскетично закликати втриматись від її подальшої глорифікації? І коли – як у прикладі, що ми розбираємо, – Ясенчук мало не з ритуальною наполегливістю нарікає на «сухі енциклопедичні рядки», хіба ж може виникнути якась шкода від його запалу? Однак, дисонанс все ж залишається, і щось-таки примушує непокоїтись, породжує протест. І це відчуття є саме тим, із чим варто розібратися, саме те до чого має бути пристосований увесь цей аналіз.

      Якщо починаєш розважливо говорити про героїв, відразу стає зрозуміло, що при цьому нема куди подітися від епітета національний. Значить, немає ради і на вимогу говорити у термінах критики того, що зазвичай називають ґранднаративом. Вимоги ж, що можуть бути поставлені до колективної, невмовкаючої оповіді, яка вибудовується, аби існувала та чи та ідентичність, на сьогодні вже ні для кого не становлять сенсації. Її структура є такою, що повністю піддається погляду й розумінню. Однак, так само правда й те, що в Україні є із цим проблеми.

      Цю нестабільність дуже часто зображують як слабку «вписаність» українського сюжету у процеси, що призвели до завершення так званого короткого ХХ ст. (епохи між 1914 та 1989 роками на відміну від «довгого» ХІХ ст. між 1789 та 1914). Уважний погляд, спрямований на публічний простір, що сформувався навколо гарячого обговорення головних сюжетів історії, може сам легко це відчути. Теми, які тут обговорюються, демонструють виразну відсутність синхронії різних хронологічних рядів, що виносяться на розгляд у полі історії України. Як самої по собі, так і у її відношенні до загальних контекстів. Скажімо, рефлексивно вагомий для осмислення сюжетів Всесвітньої історії часовий відтинок, позначений як ІІ Світова війна 1939 – 1945 рр., для вуха, заглибленого в цю дискусію суб’єкта, виразно дисонує ще й 1941 – 1945 або 1938 – 1954 роками[2]. У звуках, що промовляють чистим звучанням досвіду «катастрофи тоталітаризму», маємо змогу почути лише щось менше або більше. Ніколи не те саме – власний їх зміст опиняється поза діапазоном сприйняття. Отже, коли визначний 1989 рік відбивається подіями 1991 чи навіть 2004 року, то тим самим невідворотно підсилюється відчуття якоїсь нашої відстороненості від загальної тяглості ХХ ст.[див.: 3].

      У підсумку, саме до такого – опертого на травму революції – опису завжди апелюють ті, хто, перебуваючи у позиції інсайдера, у своїй аргументації спрямованій на роз’яснення тієї чи іншої події, за основу використовують тезу про незавершеність для України революційних процесів якогось штибу[4]. І, звичайно, якщо ми, не впадаючи в істерику від такого аналізу, розважливо сприймаємо зіткнення з певним станом речей – стає зрозумілим, що життя окремо взятої людини є тою єдиною цілісністю, яка здатна протистояти могутній силі подібного виключення. Будь-яка людина спроможна проголосити кінець епохи. І слід зауважити, з тим більшою вагою – а можливості оцінити її, мабуть, було б правильно шукати в етичній площині – чим більше в основі цієї заяви лежить розуміння, що, окрім усього іншого, це ще й означає невід’ємну потребу продовження власного (рівно як і всього тотожного персоні) існування в новому часі. Ніхто не здатен ствердити щось іншим шляхом, аніж як поєднати у прикладі свого життя час до і після. Хоча б і у безкінечно малій мірі, але зберігши поза цією миттю тотожність самому собі. Ось чому для суб’єкта такої публічної рефлексії наразі не існує аргументів, що здатні підважити візію, згідно якої актуальні для нього в цьому плані історичні схеми потребують наповнення якісно оформленим біографічним матеріалом.

      Отже, будь-який можливий неспокій лежить у площині роботи із атрибутами якості (простіше, через тавтологію – властивостями, що притаманні якості). Вочевидь, за такої постановки питання якість – це щось невід’ємно пов’язане із кількістю. І тут криється протиріччя. Герой, за визначенням, особа надлюдська, екстраординарна, одинична – трохи пограємося словами – штучна. Як, наприклад, для нас має виглядати біографія, скажімо, кожного окремого учасника бою під Крутами? Нарізно, самі по собі, вони вже не герої, а жертви. Для кожного з них не існує чогось більшого (більше часу) поза цим епізодом. Надто через те, що саме закінчення їхнього короткого фізичного життя властиво і становить собою героїчну подію. Значить, мова може йти лише про творення колективної біографії, розповіді, що б належним чином упорядковувала кількісні виміри цієї миті – надзавдання для фігури/фігур дослідника. Звідси ціна, що її треба сплатити, для будь-кого, хто прагне взяти на себе відповідну роль (посівши тим самим власну позицію у процесах сенсотворення), визначається як спроможність опанувати антропоцентричну за своєю природою перспективу через точний, інструментальний спеціальний опис (який називається «просопографія»), у якому особа постає через усю сукупність своїх зв’язків, і тим примноженою у часі та доступною погляду.

      І, мабуть, справді виступаючи як краєзнавець – а саме так, про що вже мовилось, із прикметною педантичністю означує свої позиції Олександр Ясенчук, – можна здобути на цьому шляху значну перевагу. Опановуючи, а рівно, (пере)відкриваючи, зрештою, винаходячи локальні досвіди, поставити під сумнів які ні у кого вже не буде жодних підстав, і то саме через такий їхній питомо онтологічний статус. Певна річ, тут неможливий закид у надмірному спрощені стану речей. Не можна серйозно й раціонально намагатися спростувати цю значущість, покликаючись на, скажімо, недолугість способу генералізації чи навіть брак методологічних засад, а тим більше, ретельності. Коли отриманий тут досвід розкривається у пропозиції журналіста – професійного свідка (репортера), громадського активіста, так само професійного свідка (сказати б перформативного – модус політичного активіста, у даному випадку, вужчий за значенням, але промовистий приклад професійного свідка як суб’єкта віруючого), то жоден скепсис, а надто, професійний за характером, – як-от щодо «історичності» – свідчень краєзнавця також не має підстав. Те ж саме, якщо хочете, стосується і більш жорстких умов, як у випадку вимог, висунутих в ім’я принципу «історизму» , особливо, коли б у радикальний спосіб мова зайшла про потребу виокремлення смислів у певний регіон – історичне краєзнавство. І навіть якщо цей простір все ж виник би на цілком інертних методологічних засадах, і тоді жодна локальна пропозиція у ньому не могла би віднайти, для себе самої, внутрішніх підстав, аби залишатися недостатньо «серйозною» (чи то занадто локальною). Принаймні, таких засновків, що покладались би у справі залучення власних смислів на процедури ігнорації. Точніше, таких, що, згідно уявлень, належних до Модернізму як стилю думання у той чи той спосіб (скажімо, «позитивний» – ми забуваємо в ім’я єдності нації; або «негативний» – ми повинні весь час пам’ятати, що в основі єдності нації лежить певна вибіркова амнезія) наполягали б на забутті – основній операції з втілення будь-якого, а надто, модерного Проекту.

      Тим-то, пропозиції до локального досвіду, пропозиції, що стверджуються себе на основі питомо локальних підходів, демонструють значний рівень інтенсивності генерування значення. Тим більше, зовсім логічно припустити, що цей рівень потенційно демонструє пряму залежність від рівня консолідації пропозицій універсального характеру (чи то пак таких, що прагнуть універсальності). І в цій своїй дії пропозиції на основі локального досвіду подібні до якоїсь «критичної критики». Втім, не менш логічним є висновок про те, що до того, аби ця функція отримала належну реалізацію, необхідно забезпечити достатній простір для її існування. Відтак, основне питання полягає у тому, чи може фігура Героя та глорифікація як відповідна процедура його існування виступати умовою, що утверджує достатність простору локального досвіду. Очевидно, що для якогось самообґрунтування саме цього виявляється цілком достатньо. Однак, на такому рівні самоопису всяке поняття, що, в основі, покликалося б на деяку «критичну критику», є занадто тавтологічним і вже у з першої частини, слідуючи власній стратегії виразу, несло б у собі значення катастрофи. Практична частина загального питання спонукає нас радше до того, аби замислитись, як зробити так, щоб направити «критичні» тенденції до спільнот, що здатні дати раду значенням катастрофи. Небезпека ж криється у тому, що сильна відповідь на це запитання про існування простору локального досвіду в своїх граничних значеннях актуальності, зрештою, веде до утворення нової церкви, а слабка відповідь означає новий тероризм малих груп. Так чи так, все те нове, що може актуально міститись у цих формах колективного суб’єкта, не утворює між собою справжніх альтернатив. І, звичайно ж, нікуди не подітися від того, що така критична критика потребує позначеного універсальністю об’єкта, власне такого, що як результату або чистої практики не існує у середині його ж таки кордону (це подібне ефекту «медіа» подвоєння реальності). Натомість найбільше, що про нього можна зауважити, це те, що уся діяльність пов’язана із цією об’єктивацією цілком ефективно може «привиджуватися» на його власних кордонах чи у прямому значенні туди проектуватися. Існування суб’єкта універсалізації (скажімо, того-таки історика чи будь-якого іншого дослідника) при цьому, якщо не занадто локальне тематично, то більшою мірою непевне й позбавлене безпосереднього ґрунту. Непевність є важливим відчуттям, позбутися якого ніхто, особливо ж дослідник, не годен, і ціла штука в тому, аби в операційний спосіб підтримувати його поза моментом вибору, моментом іменування доконаного факту. Таких моментів завжди занадто багато, і не існує особливої різниці поміж концентрацією їх у минулому, тобто просторі, де героїв незліченна кількість, і майбутньому, де героїв, опріч нас самих, немає зовсім. Якщо слідувати темпоральній трійці, очевидно, що операційна невпевненість (не як неуникним фактор діяльності, але як свідомо підтриманий ефект), може правити за образ невловимого поєднання  часу минулого й часу майбутнього, цілком у дусі Декарта вказуючи на деяку універсальну причину. Втім, Герой, суб’єкт універсалізації, як суб’єкт – «імператор», тобто імперський суб’єкт – транслятор чи автор імперативу, аби існувати, все одно має завжди бути невловимо подвоєним, для нього, як і для нас, це означає потребу стриманості, повсякчасної педантичної холодності, що могла б таке подвоєння підтримувати. Вочевидь, це не той рівень де можемо говорити про об’єктивацію, а отже, про фігуру дослідника, який захоплює(ться) свій об’єкт (наприклад, такого, що досліджує імперії). Тут говоримо про суб’єкт без об’єкта, а, значить, спрямованого на пошук (хоч, це все ще дослідницька функція) іншого суб’єкта на своєму кордоні, де Герой, якщо він дослідник, або Дослідник, якщо він продовжує тяглість буття героя, мають нарешті (або всього лише) презентувати свою витримку – «холодну» операційну невпевненість.

      Віталій Паращич – кандидат філософських наук, старший викладач кафедри медідіа-комунікацій соціологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна.

      _______________________

1. Ясенчук О. Сіверський Рембо, «комендант партізанов» [Електронний ресурс] // Історична правда. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/11/23/5599/

Варто зауважити, цей текст, що, відштовхуючись від статті Ясенчука, пропонує аналіз деяких аспектів функціонування українського публічного поля, постав досить давно й несподівано, вирісши із такого собі «тролінгу» у читацьких коментарях до цієї публікації на сайті «Історична правда». Тоді, після «дискусії» у підвищених тонах, мені здалося важливим «прописати» у більш академічних термінах власну неочікувано бурхливу реакцію. Перш за все для себе самого, як реакцію на читання, з іншого ж боку, як реакцію на читання, що є частиною присутності особи у публічному просторі. Зрештою, цей аналіз увійшов до моєї дисертації «Національний та універсальний проекти в розвитку української культури», як окремий параграф і під іншою назвою, з того часу текст кілька разів переписувався й доповнювався, аби постати в такій формі. Як видається, актуальність подібної публікації є досить високою, а на підтримку ж цієї тези хотів би послатися на оприлюднений сайтом Historians.in.ua дискусійний допис Владимира Рижковского «Нация империи»: украинский национальный нарратив в имперской перспективе» (http://www.historians.in.ua/index.php/dyskusiya/360-vladymyr-ryzhkovskyy-natsyia-ymperyy-ukraynskyi-natsyonalnyi-narratyv-v-ymperskoi-perspektyve-chast-1). Здається, що попереднє обговорення цієї статті показало важливість спроби трохи змістити акценти: із аналітичного протиставлення імперії та нації на операціаналізацію цієї опозиції як дихотомії, що на жодному рівні фактичного аналізу не може бути розірвана, натомість зажди має виступати як цілість – різні боки тієї самої проблеми.

2. Скальський В. Забути Війну. Друга світова не належить до ключових явищ в історії України [Електронний ресурс] // Історична правда. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/columns/2010/11/24/5813/

Посилаючись на цю статтю, ми прагнемо зафіксувати певне синхронне положення погляду людини, що здобуває компетенцію. Замість того, аби вибудовувати тут довгий історіографічний ряд діахронії бібліографічних посилань, робимо акцент на присутності в актуальному просторі тих значень і асоціацій, що були доступні погляду в безпосередній близькості,  розміщені поруч у просторовому плані моменту найбільшої (публічної) актуальності, яку мало висловлювання, що тут є предметом і підставою аналізу – стаття Ясенчука. Стаття Скальського була опублікована в той-таки час, що й допис Ясенчука, вони з’явилися поруч, близькість, що творить собою одну із найбільш поширених епістемологічних конструкцій. Тепер же, певна річ, висловлювання ці позбулися свої публічності, отримавши своє місце в архіві, а значить,  нову актуальність вони можуть набути тільки через чиєсь свідоме зусилля, що поверне ці тексти назад до потоку подієвості (разом чи окремо, залежить від конкретного завдання дослідника).

3. П’єцух М. Це була лише Празька весна? [Електронний ресурс] // Українська Правда. – Режим доступу : http://www.pravda.com.ua/articles/2010/11/22/5595563/

4. Грицак Я. Грицак Я. Що залишилось після Помаранчевої революції? // Грицак Я. Страсті за націоналізмом : стара історія на новий лад : есеї. – К., 2011. – С. 299-319.

Як і дві попередні позиції, цей есей наводиться, аби задокументувати певний часовий зріз, певну мить присутності, певну миттєву охопленість поглядом, тому, насправді, посилається радше не на цей, пізніше оприлюднений варіант тексту, а на опублікований поруч із Ясенчуковим дописом скорочений виклад інавгураційної лекції Ярослава Грицака в Києво-Могилянській академії (http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/10/18/559/), це власне вона, але уже у своєму повному обсязі була вміщена у 2-му виданні «Страстей за націоналізмом».

5. Ясна річ, тут йдеться про те його розпливчате розуміння на яке здебільшого «натякають» у своїх методологічних розділах чимало наших історичних дисертацій. Принаймні, ті з них, що виконані у річищі пострадянської традиції, слідуючи у цьому радше формальній вимозі, аніж описуючи власну епістемологічну стратегію. У будь-якому випадку, для нас аналітично важливою є та властивість цього підходу, що цінним визнає прагнення до всеохоплюючої перспективи й продукується та передається як певні процедури інтуїції.