Міжнародна дискусія про українські політики пам’яті роками зосереджується на тих самих запитаннях, тих самих аргументах й тих самих учасниках, які часто-густо (але, на щастя, не завжди) прагнуть монополізувати розмову. Участь у цій дискусії, особливо ж, коли її мета полягає в контекстуалізації замість виголошення моральних вердиктів, легко провокує звинувачення з обох боків – або в “нестачі патріотизму”, або ж у “прихованій реабілітації націоналізму”.

Цей текст не претендує на моральну чи інтелектуальну вищість і не є рекомендацією ані українській владі, ані закордонним організаціям. Я прагнув максимальних прозорості й чіткості формулювань з приводу проблеми, яка потребує всебічного міждисциплінарного дослідження.

Міфологізації Степана Бандери

25 липня 1934 року радикальне крило Організації Українських Націоналістів під проводом 25-річного Степана Бандери, вбило (за їхньою термінологією, «стратило») Івана Бабія, директора Львівської академічної гімназії. Бабій, колишній офіцер Української Галицької Армії та прихильник українсько-польського мирного співіснування, був звинувачений молодими радикалами в «активній співпраці із польською поліцією». Нині вулиця у Львові, де розташована будівля Академічної гімназії, носить ім’я Степана Бандери [1].

Після початку Другої світової війни у вересні 1939 року та знищення польської держави військами Третього Райху і Радянського Союзу Бандеру було звільнено із в’язниці, де він би мав провести решту життя як засуджений за політичні вбивства (найгучнішим із яких було убивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького). 30 червня 1941 року Бандера разом із іншим ОУНівцем Ярославом Стецьком спробував проголосити українську державу в окупованому нацистами Львові. Обидва були заарештовані нацистами й перебували в інтернуванні в Заксенгаузені до осені 1944 року.

Бандера особисто не брав участі у підпільній війні Української Повстанської Армії, що включала й організовані етнічні чистки польського населення Волині, й убивства євреїв [2]. Водночас Бандера цих дій ніколи не засуджував. До самого вбивства 1959 року Бандера був прихильником авторитарної та насильницької політики [3].

У жовтні 1959 року агент КДБ Богдан Сташинський, який пізніше перейшов у Захдіний Берлін та здався тамтешній поліції, застрелив Бандеру в Мюнхені. Самовикриття вбивці перетворило спецоперацію із домішкою любовної історії на чималий політичний скандал [4]. Цей скандал відіграв неабияку роль у міфологізації Бандери, перетворюючи його, залежно від ідеологічної перспективи, чи то на символ українського антирадянського спротиву, чи то – українського фашизму. «Бандерівцями» почали називати всіх українських націоналістів або просто всіх західних українців чи навіть кожного, хто розмовляє українською мовою. Нині також термін «бандерівці» у громадському дискурсі не є нейтральним – він вживається зі зневагою і погордою, або із гордістю.

Протести на Майдані 2013–2014 знову актуалізували міфологізацію Бандеру. Поряд із правими партіями та групами, що свідомо просували позитивний міф Бандери [5], вагома частина прихильників Майдану почала називати себе «бандерівцями» (ба навіть “жидобандерівцями”). Воліючи відмежуватися від кремлівської пропаганди про «фашистський Майдан», значна частина його прихильників переосмислила зневажливий термін для позитивного самоопису (інший приклад – “укропи”). Не маючи достатньої інформації про політичні погляди та вчинки Бандери, чимало людей опинилися у пастці тієї самої пропаганди, якій вони прагнули протистояти.

Одним із символічних результатів Майдану стала леґітимізація націоналістичного гасла «Слава Україні!», який вживався широким колом майданівців. Під час подій на Майдані це гасло набуло нового набору значень та контекстів й перетворилося на засіб демонстрації політичної лояльності до української держави.

До певної міри те саме і відбулося із образом Бандери. Як зауважив Сергій Єкельчик: «Можна стверджувати, що у процесі Революції Євромайдану образ Бандери набув нового значення – як символ опору проти корумпованого, спонсорованого Росією режиму, геть відокремившися від історичної ролі Бандери як провідника ексклюзивного етнонаціоналізму» [6]. Беручи до уваги здатність масових рухів здобувати та перекручувати символи, Іван-Павло Химка запитав: «Чи можливо прийняти націоналістичну спадщину як національну і просто забути про її темну сторону?» [7]. Моя відповідь на це питання така: українське суспільство має знати про антидемократичний потенціал культу Бандери та небезпеку ідеалізованого й некритичного змалювання ставлення націоналістичного підпілля до поляків та євреїв [8], а також тих українців, яких вони вважали «ворогами».

“Декомунізація” та ідеологічна розмаїтість

Ані прихильники, ані критики вшанування Бандери в Україні не становлять собою однорідної групи. І не кожен прихильник пост-майданівської політики “декомунізації”, наприклад, підтримує героїзацію УПА. Що більш важливо, героїзація Бандери критикується в Україні з різних позицій – демократичних, комуністичних чи просто пропутінських. Аби повною мірою зрозуміти мотивації і погляди критиків ми маємо ретельно аналізувати контекст кожної заяви.

Варто пам’ятати і про те, що в українському публічному обговоренні найжорсткіше засудження націоналістичних поглядів походить не від ліберальних чи лівих груп, натомість від людей, що поділяють своєрідний набір історичних поглядів, пов’язаних із пізньорадянською пропагандою. Іншими словами, досить слабка самокритична позиція в Україні розривається між двома протилежними крайнощами – пост/неорадянською та націоналістичною.

У цій складній ситуації, як твердить Олеся Хромейчук: «замість того, щоби заохотити відкритий та критичний підхід до спільної національної пам’яті, кожен наступний український уряд змінював один набір інтерпретацій іншими, практично не залишаючи місця для нейтральної дискусії про спірні сторінки української історії. Тим самим вони додатково ускладнюють невирішені конфлікти, пов’язані із національним минулим та українською ідентичністю» [9].

Як зауважити байдужість до ідеології?

Ділити українське суспільство винятково на ідеологічних прихильників та критиків культу Бандери (причому кожна з цих груп також не є однорідною) було би великим спрощенням. Хоча б тому, що із такої дихотомії повністю виключена третя умовна група. До неї належать люди, радше байдужі до проблем пам’яті та ідентичності; люди, які не мають чітких ідеологічних поглядів, але почуваються втраченими (дезорієнтованими) в політичних боях за минуле.

Але як розгледіти цю ідеологічну апатію? Таке запитання становить поважний виклик для істориків, антропологів і соціологів [10]. Воно також нагадує нам про обережність із нормативно приписуваними національними чи геополітичними «ідентичностями».

Промовистим прикладом тут можуть бути недавні прояви опозиції до «декомунізації». Противники перейменування міста Комсомольська Полтавської області на «Горішні Плавні», села Андріївка у Львівській області на Мармузовичі та Дніпропетровська на Дніпро обґрунтовують свої побоювання не стільки «ностальгію за радянським» чи «про-російськими настроями», скільки острахом щодо можливих витрат на перейменування або неприйняттям назв, що видаються “архаїчними”. Особливо важливо зрозуміти, що противники деяких (не обов’язково всіх) «декомунізаційних» заходів не становлять однорідної групи із чіткими ідеологічними преференціями.

Чи можлива демократична альтернатива?

15 травня 2016 року Президент Петро Порошенко заявив, що, починаючи з грудня 2013 року, в Україні було знесено близько 1000 пам’ятників Леніну й перейменовано майже 700 населених пунктів.

Місце, де раніше стояв Ленін, зазвичай залишається вакантним. На початку 1990-х, коли пам’ятники Леніну масово зносилися на заході України, їх здебільшого заступили собою пам’ятники Бандері – найрозпізнавальніший антирадянський символ. Але вшанування Бандери залишилося регіональним явищем, пов’язаним з місцевими (галицькими і волинськими) спогадами про націоналістичне підпілля й повоєнні радянські репресії, що торкнулися приблизно 10% населення регіону.

У сучасній Україні немає згоди щодо того, хто має замінити Леніна. Хоч Бандера не так часто згадується у цьому контексті, варто звернути увагу на те, що Московський проспект в Києві був щойно перейменований на проспект Бандери. Отже, ми спостерігаємо процес того, як комеморація Бандери поступово виходить за історичні межі Східної Галичини та Волині. Тому відповідальна дискусія щодо доречності такої комеморації має чимале значення. Такі дебати в Україні істотно ускладняються тим, що в очах багатьох політично активних громадян будь-яка рішуча критика українського націоналізму може виглядати “небезпечно близькою до м’якої версії російського імперського наративу” [11].

Маючи це на увазі, напрочуд важливо цілісно й відповідально описати історію етнічно ексклюзивного націоналізму, терористичні практики ОУН, а також антипольські й антиєврейські злочини УПА. Критикуючи спадщину радикального націоналізму з точки зору прав людини, важливо якомога чіткіше показати, що заперечення позитивної міфологізації Бандери й політики ОУН не означає (і не ставить собі за мету) ігнорування радянських злочинів або заперечення історичної суб’єктності України.

У цьому контексті на особливу увагу заслуговує українська традиція критики радикального націоналізму з демократичної точки зору. 1932 року емігранти соціал-демократи Ісаак Мазепа, Ольгерд Бочковський та Панас Феденко видали брошуру «Будують чи руйнують?», в якій піддали критиці ОУНівський терор як ознаку слабкості й наголосили на авторитарних тенденціях «інтегрального націоналізму» [12].

Дописи українських діаспорних інтелектуалів Івана Лисяка-Рудницьго та Юрія Шевельова, уперше опубліковані в 1960–70-ті роки, також заслуговують на більшу увагу. Шевельов, зокрема, критикував демагогічні методи полеміки ідеолога українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова, назвавши риторику останнього типологічним близнюком більшовизму [13].

Критика українського інтегрального націоналізму та сучасних ультраправих рухів з демократичної точки зору могла би також стати важливим кроком до ширшого розуміння української культури. Зокрема, це уможливило б сприйняття, але не привласнення таких постатей, як Шолом-Алейхем, Бруно Шульц чи Лев Копелев.

«Кожній етнічній нації – окрему державу»?

Після Першої світової війни чимало європейських політиків вірили в те, що етнічна однорідність є запорукою стабільного розвитку. Утім популярність гасла «права на національне самовизначення» не принесла кожній етнічній групі власну державність.

Як УНР, так і ЗУНР, проголошені після розпаду Російської та Австро-Угорської імперій, зазнали військової поразки та не змогли втримати свою незалежність. Східна Галичина та Волинь стали частиною новоутвореної Польської держави. А Наддніпрянська Україна стала однією із радянських республік СРСР.

У міжвоєнній Польщі не було масового голоду чи політичних репресій. Проте мільйони українців, які проживали на території Польщі, відчували дискримінацію (зокрема, небажання польського уряду відкрити український університет у Львові).

Польський уряд побоювався своєї найбільшої меншини – українців та їхніх потенційних сепаратистських устремлінь. Міжвоєнній Польщі не вдалося розв’язати національне питання, і вже протягом 1920-х років її дискримінаційна політика штовхнула значну частину політично активних українців до радянофільства або ж до радикального націоналізму та його терористичних практик (Степан Бандера і був, власне, одним із молодих політичних терористів).

Я не стверджую, що польський уряд несе виключну відповідальність за радикалізацію українського політичного життя, хоч деякі польські публіцисти (наприклад, Адольф Бохенський і Станіслав Лось) відкрито висували таку тезу у міжвоєнний час. Не варто забувати й того, що, як написав Андрій Заярнюк, «незважаючи на післявоєнну радикалізацію, упродовж 1930-х, провідною політичною силою серед галицьких українців було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО)… Лише знищення плюралістичної політичної системи та організованого громадянського суспільства Радянським Союзом у 1939 році, забезпечило домінування інтегрального націоналізму, яке утрималося протягом Другої світової війни» [14].

Історія ОУН (як і інших радикальних націоналістичних груп у Європі ХХ століття) залишається важливим нагадуванням про небезпеки політичного ідеалу «кожній етнічній нації – окрему державу». Терор ОУН був спрямований проти прихильників поміркованих поглядів і серед поляків, і серед українців, які надавали перевагу співпраці і компромісам. Загалом, етнічні українці становили більшість жертв ОУН упродовж 1930-х років [15]. Мета терористичних актів полягала в тому, щоби нагнітати та революціонізувати ситуацію. Це передбачало й зображення противників насильницьких методів зрадниками та іноземними агентами. А ще мало на меті позбутися півтонів і нюансів, спростити й звузити українську політичну культуру.

Нині Європа відкриває наново майже забуте відчуття того, наскільки крихкою є демократія. У такій ситуації самокритика, інтелектуальна відповідальність і політична готовність до компромісу й примирення актуальні, як ніколи.

Авторизований переклад з англійської Анни Яворської

Уперше опубліковано англійською мовою на сайті OpenDemocracy.

[1] Про це перейменування написав у спогадах канадсько-український літературознавець й колишній учень Академічної гімназії Юрій Луцький: “… ОУН вбила нашого директора школи Івана Бабія. Очевидно, в школі ходили злі вістки про нього – він мав донощиків в класах і одверто промовляв проти націоналістів. Сьогодні знаємо, що присуд смерті на Бабія підписав Степан Бандера (що справедливо засудив тоді Митрополит Шептицький) і що цим злочином почалася пізніша братовбивча боротьба серед фракцій націоналістів. Тепер, мабуть, все це замовчується, а вулиця, при якій стоїть будинок гімназії, носить ім’я Бандери. Тут не тільки криється глибока іронія галицької історії, але і подекуди наше рідне свинство”. Див.: Юрій Луцький, На перехресті, Луцьк, 1999. С. 25.
[2] Про українське націоналістичне підпілля часів Другої світової війни та участь окремих його членів у нацистській політиці винищення євреїв див.: Grzegorz Motyka, Ukraińska partyzantka 1942–1960. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstanczej Armii. Warszawa, 2006; Per Anders Rudling, The OUN, the UPA, and the Holocaust: A Study in the Manufacturing of Historical Myths, The Carl Beck Papers in Russian and East European Studies, 2011, No. 2107. Див. також: John-Paul Himka, Ukrainians, Jews and the Holocaust. Divergent Memories. Saskatoon, 2009. Недавня спроба написання біографії Бандери (Grzegorz Rossolinski-Liebe, Stepan Bandera: The Life and After life of a Ukrainian Nationalist: Fascism, Genocide, and Cult. Stuttgart, 2014) вже викликала жваве обговорення.
[3] Щодо так званої “демократизації” ОУН 1943 року див.: Іван Лисяк-Рудницький, Націоналізм i тоталітаризм (Відповідь M. Прокопові), у: Іван Лисяк-Рудницький, Історичні есе. Київ, 1994. Т. 2. С. 489–496. Текст Лисяка-Рудницького був уперше опублікований в: Journal of Ukrainian Studies 7, 2 (Fall 1982): 80–86. Канадсько-український історик, зокрема, наголосив: “Мовчанка оунівського табору в обличчі трагедії українського єврейства дуже промовиста. Оунівці, очевидно, не вважали євреїв за співгромадян української землі, доля яких не може бути байдужа етнічним українцям. Але яким правом можна тоді твердити, що націоналістичне середовище було вільне від духу ксенофобії та шовінізму?” (с. 494).
[4] Історія агента КДБ Богдана Сташинського стала предметом книжки, що вийде друком до кінця 2016 року: Serhii Plokhy, The Man with the Poison Gun: A Cold War Spy Story. New York, 2016.
[5] Більше деталей та бібліографічні вказівки можна знайти у: Anton Shekhovtsov, Andreas Umland, The Maidan and Beyond. Ukraine`s Radical Right, Journal of Democracy, 25, 3 (July 2014): 58–63. Стисле історичне впровадження до теми: William J. Risch, What The Far Right Does Not Tell Us about the Maidan, Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History, 16, 1 (Winter 2015): 137–144.
[6] Serhy Yekelchyk, The Conflict in Ukraine. What Everyone Needs to Know. New York – Oxford, 2015. P. 107.
[7] John-Paul Himka, The History behind the Regional Conflict in Ukraine, Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History, 16, 1 (Winter 2015): 129–136, тут P. 136.
[8] Прикладом тут може бути ідеалізоване зображення єврейського питання в історії УПА у знаному романі Оксани Забужко “Музей покинутих секретів”. Див. критичний текст: Grzegorz Motyka, Sekrety odsłaniane czy dalej wypierane ze świadomości? Wokół książki Oksany Zabużko Museum porzuconych sekretów, in: Grzegorz Motyka, Cień Kłyma Sawura. Polsko-ukraiński konflikt pamięci. Gdańsk, 2013. Pp. 71–77. Український переклад: Ґжеґож Мотика, Секрети розкривають чи надалі виштовхують зі свідомості? Навколо книжки Оксани Забужко Музей покинутих секретів, http://historians.in.ua/index.php/en/zabuti-zertvy-viyny/906-gzhegozh-motyka-sekrety-rozkryvaiut-chy-nadali-vyshtovkhuiut-zi-svidomosti-navkolo-knyzhky-oksany-zabuzhko-muzei-pokynutykh-sekretiv.
[9] Olesya Khromeychuk, ‘Undetermined’ Ukrainians. Post-war Narratives of the Waffen SS ‘Galicia’ Division. New York–Oxford, 2013, P. 167.
[10] Детальніше див.: Tara Zahra, Imagined Noncommunities: National Indifference as a Category of Analysis, Slavic Review, 69, 1 (Spring 2010): 93–119.
[11] Tadeusz A. Olszański, Miejsce UPA w Wielkiej Wojnie Ojczyźnianej. Dylematy polityki historycznej Ukrainy. Warszawa, 2013. P. 48.
[12] Ця брошура опублікована у: Панас Феденко, Ісаак Мазепа – борець за волю України. Лондон, 1954. С. 195–215. Див. також: Олександр Зайцев, Український інтегральний націоналізм (1920–1930-ті роки). Нариси інтелектуальної історії. Київ, 2013. С. 409–422.
[13] Юрій Шерех, Донцов ховає Донцова, у кн.: Юрій Шерех, Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології. Харків, 1998. Т. 3. С. 52–87. Шерех твердив, що риторика Донцова та його прихильників стала большевизмові «братом-ворогом, подібним у своїй ненависті» (с. 65).
[14] Andriy Zayarnyuk, A Revolution`s History. A Historian`s War, Ab imperio, 1 (2015): 449–479. Український переклад: Андрій Заярнюк, Історія революції, війна істориків, http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1614-andrii-zaiarniuk-istoriia-revoliutsii-viina-istorykiv
[15] Alexander J. Motyl, Nationalist Political Violence in Inter-War Poland, 1921–1939, East European Quarterly 19, 1 (1985): 45–55.