Історія революції, війна істориків¹

Навіть хороші історики можуть зіпсувати собі репутацію, коли беруться за сучасні їм події, а надто коли йдеться про революції. Чи спостерігають вони за революцією з відстані, як Едвард Ґіббон, чи противляться їй, як Франсуа Ґізо у 1848 році, чи вітають її і намагаються прийняти, як Павєл Мілюков, Міхаіл Покровскій та Михайло Грушевський 1917 року, – їхні інтерпретації не видаються нам особливо влучними. Хоч історики усвідомлюють недоліки й обмеження, які накладає на них роль спостерігача й сучасника, проте часто не можуть утриматися від коментарів щодо драматичних подій і докорінних змін, які відбуваються перед їхніми очима. Те, як саме історики пояснюють події, говорить про істориків та історію як дисципліну не менше аніж про події, що їх вони намагаються інтерпретувати.

Майдан та війна, що розгорілася після нього – не винятки з цього правила. Розходження в оцінках і інтерпретаціях закономірні і суперечок щодо суті, значення і причин подій в цьому випадку теж можна було сподіватися. І все ж масштаби розбіжностей вражають. Події в Україні фактично розкололи спільноту істориків що займається регіоном на два табори, і розлам цей найближчим часом навряд чи вдасться подолати.

Ці табори сформувалися на підставі різних підходів до недавніх подій в Україні. Умовно назвемо представників одного табору есенціалістами, а іншого – контекстуалістами. До есенціалістів я відношу істориків, які вважають, що сучасні події в Україні – це наслідок фундаментального конфлікту між осноположними суспільними силами, глибоко закоріненими в історії країни. Ці сили в основному збігаються  з двома так званими «ідентичностями», які ніби то розділяють Україну і мають кожна власну довгу історію. Перша з них – сильний, войовничий та жорстокий український націоналізм фашистського штибу, що розвинувся в Галичині в 1930-1940-х роках. Галицька версія України не збігається з пам’яттю, ідентичністю та політичними переконаннями більшості українців, але її нав'язують усій Україні. Друга сила – більшість українців, які набагато інертніші, не відрізняють себе від росіян так різко як галичани, переважно російськомовні й перебувають в орбіті російської культури. Ці дві сили-антагоністи утримувалися під контролем, з перемінним успіхом, державою Україна. Коли галицьку версію української ідентичності підтримав президент країни Віктор Ющенко, крихкий баланс між двома силами було порушено. Крах інституцій управління державою у січні-лютому 2014 року дозволим цим силам вирватися назовні. Історики, що схиляються до такої інтерпретації подій, зазвичай визнають роль Росії у тих подіях, але не вдаються в деталі².

Контекстуалісти сприймають Революцію 2014 року як поворотний пункт в історії країни, як подію, що змінила українське суспільство і стала лакмусовим папірцем для аналітичних рамок і наративів, які звикли використовувати історики Східної Європи³. На думку представників цього напрямку, цю революцію не можна ні описати, ні пояснити використовуючи традиційні догматичні категорії, що застосовувалися для пояснення історії регіону. Зокрема, її не можна звести до національних та класових інтересів, які так полюбляють історики.

Ця революція була спрямована проти жорстокої політичної влади, що повільно сповзала в диктатуру і намагалася перетворити Україну у поліцейську державу. Коли історики дургої групи говорять про ідентичності в контексті Революції, вони бачать народження української громадянської нації, яка прийняла своє регіональне і культурне різноманіття і двомовність. Нову націю засновано на спільних цінностях, а не на успадкованому культурному каноні. Вона грається з символами минулого і не піддається нав'язуваним іззовні визначенням та очікуванням. Для цих істориків нова українська нація – це civitas, створена суспільством, а не сфабрикована державним апаратом. Вона існує у вигляді громадянського суспільства, незліченної кількості волонтерських ініціатив, які продовжують існувати неважаючи на важку економічну кризу та війну, у жертовності людей, хто віддає справі свої гроші і час, не з примусу, а з загостреного почуття громадського обов’язку. Деякі з цих істориків також вказують на вирішальну роль Росії в подіях, що призвели до Майдану, адже ця країна підтримувала корупційний режим Януковича, а потім вторглася на територію України, намагаючись знищити українську державу.

Очевидно, що цей поділ в середовищі істориків має політичне забарвлення. При чому проходить він не тільки між про-українськими і про-російськими істориками. Різне ставлення до революції, держави та суспільства розділило істориків на  Едмундів Берків та Томасів Пейнів. Проте, відмінності між двома таборами не тільки політичні, ідеться про два різні типи історичної уяви.  Далі я зосереджуся детальніше саме на історичній уяві, намагаючись визначити чи її два види справді рівноцінні у висвітленні подій найновішої української історії. Я намагатимусь оцінити тексти істориків про війну й революцію в Україні 2014-го року так само, як оцінюю будь-які інші історичні праці: досліджуючи, наскільки добре вони оперують даними, яке їхнє методологічне й теоретичне підґрунтя і які етичні та політичні судження там присутні, або з них випливають.

Факти

Історики, які пишуть про сучасні події, використовують сучасні свідчення. Якщо в більшості випадків ми зустрічаємо історичні джерела тільки в контексті історичних наративів, що їх використовують, то з сучасними джерелами всі, хто регулярно слідкував за українськими подіями у медіа, знайомі вже до того як зустрічають їх в текстах істориків. Читаючи деяких істориків, я був вражений тим інакше, аж до невпізнання, вони прочитували уже знайомі мені з інших джерел новин, відео, інтерв’ю та опитувань.

Пишучи про сучасні події, окремі історики відкидають звичну обачність і з готовністю вдаються до невиправдано широких узагальнень, що ґрунтуються на дуже вбогій джерельній базі. Стаття, що нею відкривається форум про «українську кризу» у виданні «Kritika», гарно ілюструє цю тезу. Фейс Гілліс заявляє, що у «війні з Донбасом» «Київ спирався на праве ополчення – частина якого дотримувалася неонацистської ідеології». Київ також «дав націоналістській самообороні карт-бланш у східній Україні»⁴. У виносці авторка пише про батальйон Азов, що його і справді створили члени неонацистської організації. Проте Гілліс, здається, не знає, що на українському боці воює більше сорока добровольчих батальйонів, і тільки два з них підходять під визначення «праві» та пов'язані з правими політичними партіями. Усі добровольчі батальйони, крім Правого Сектору, підпорядковано Міністерству внутрішніх справ або Міністерству оборони. Ба більше, міліція та військова поліція і прокуратура розслідують злочини, в яких фігурують члени добровольчих батальйонів, звинувачені постають перед судом, а визнані винними – несуть покарання⁵.

Як свідчення «карт бланшу», що його націоналісти ніби-то отримали від української державної влади, Гілліс цитує новинну замітку від Amnesty International. Замітка говорить про практики викрадення людей і як доказ використовує відомі відеоролики з передвиборчої кампанії Олега Ляшка, де він «затримує» кількох посадовців-сепаратистів. Ці дії Ляшка (можливо, постановочні) хоча і виглядають непривабливо, проведені з порушенням процедури, навряд чи можна назвати викраденням. По суті, це так зване «громадянське затримання» порушників, виконане громадянином за відсутності чи бездіяльності правоохоронців. Усіх затриманих було доправлено до правоохоронних органів, усім було надано правовий захист⁶.

Навіть більше непокоїть заява Гілліс про те, що «Деякі українські патріоти навіть пропонують масове вбивство як легітимне розв'язання «східної» проблеми»⁷. Це серйозне звинувачення, тож варто наньому окремо зупинитися. Гілліс підтверджує свою заяву двома посиланнями. Перше – на статтю Кіта Ґессена «Чому б не вбити їх усіх?» Цей текст – перерважно про враження від перебування автора в Донецьку, з жвавими й колоритними описами тих, хто опинилися на боці сепаратистів. Людей із Донецька в статті цитують за правилами, з зазначенням їхніх імен і точними, взятими в лапки, висловами. Натомість заголовок тексту взято із фрагменту,  який нібито переказує погляди неназваної львівської журналістки. Пізніше автор приписує ці погляди і київським фаховим та інтелектуальним колам:

«Усі вороги прогресу в одному місці, усі невдахи і відсталі: чи не краще було б вирішити проблему раз і назавжди? Чи не було б кращим довгостроковим рішенням просто вбити стільки, скільки зможемо, і назавжди налякати до смерті решту? Ось що я чув від пристойних людей у Києві. Не від націоналістів, а від лібералів, від фахівців і журналістів. Усі погані люди зараз в одному місці – чому б не вбити їх усіх?»⁸

Більшу частину минулого року я провів в Україні, переважно в Києві та Львові. І хай би якими правими були мої співрозмовники, жоден із них ніколи не пропонував убивати ані мирних жителів ні військовополонених. Мені дуже важко уявити собі цих анонімних пристойних і ліберальних людей, які діляться такими поглядами з американським журналістом, якого вони вперше бачать. Окрім анонімності джерел і відсутності точних цитат, цей уривок характеризується ще одним цікавим прийомом – приписуванням поглядів однієї особи цілому середовищу.

Твердження Кіта Ґессена неможливо перевірити за браком імен і конретніших обставин, як історичне джерело воно більш ніж сумнівне і потребує додаткових підтверджень. Гілліс знаходить їх у своєму наступному посиланні, яке, на її думку є «вражаючим прикладом геноцидних намірів українців». Авторка говорить про інтерв'ю журналіста Богдана Буткевича для Громадського телебачення⁹, проте її виноска відсилає нас не до самого інтерв'ю, а до монтажу, створеного якимось анонімним бійцем великої вітчизняної медіа-війни. У ньому два непов'язані фрагменти справжнього інтерв'ю з’єднано в один уривок¹⁰. У першому фрагменті Богдан Буткевич говорить про «зайвих людей» на Донбасі, твердячи, що в занепадаючому промисловому регіоні близько 1,5 мільйони людей було штучно працевлаштовано, хоч і з мізерними зарплатами.. У другому фрагменті журналіст говорить про тих непримиренних сепаратистів, які не складуть зброю за жодних обставин. Таких, за словами Буткевича, «треба вбити». Ми можемо вважати, що ідея про необхідність убивати людей є вартою осуду, але нечесно приписувати намір влаштувати геноцид людині, яка хоче перемогти ворога у війні. Монтаж зроблено так, що здається, ніби Буткевич закликає вбити 1,5 мільйони «зайвих людей» Донбасу, хоча насправді він каже, що в більшості випадків варто проводити переговори та досягати компромісів.

У той час як українську сторону звинувачують у важких злочинах і намірах вчинити геноцид, деспотичні нові «народні республіки» описуються мимохідь, а їхні злочини не згадуються взагалі. Міністерство внутрішніх справ задокументувало 54 міжнародні злочини, що їх було здійснено 2014 року особами, пов'язаними з «ДНР»¹¹. Жоден із них не потрапив в тексти з середовища істориків-есенціалістів. Так само як і тортури, викрадення людей і публічні приниження, широко практиковані в так званих «народних республіках» і добре задокументовані в медіа¹². До слова можна згадати і добре знаного професора Московського держуніверситету, який заохочував своїх слухачів «убивати, убивати й убивати» прихильників перехідного уряду України¹³. Наводячи лише один негативний факт у своєму описі сепаратистів: те, що вони змусили викладачів факультету історії ДонНУ присягнути на вірність Новоросії, Гілліс фактично замовчує їхні злочини¹⁴.

Неточності можна помітити навіть коли історики обговорюють цілком тривіальні речі. Коли Алєксєй Міллєр згадує про київську процесію зі смолоскипами на честь дня народження Бандери, він говорить про «більш ніж 15 000 учасників», не посилаючись при цьому на жодні джерела. Пам’ятаючи з преси зовсім інші цифри, я переглянув доступні репортажі. Журналіст Радіо Свобода, який знімав процесію, говорив про «кілька тисяч», і навіть Правий Сектор, в чиїх інтересах завищити цифри, оцінив кількість учасників «від 5 до 12 тисяч»¹⁵. У цьому випадку Міллєр обирає найвищу можливу цифру, щоб показати наскільки високим був вплив крайнього націоналізму серед учасників Майдану. Але сама в собі навіть ця завищена цифра нічого не означає, ми можемо оцінити її значення тільки порівнявши з іншими, контекстуалізуючи її.

Як видно, багато з істориків-есенціалістів, котрі зіткнулися з лавиною українських подій і наративів 2013–2014 років, невміло складають їх у цілісну картину. При читанні їхніх текстів впадає у вічі брак загальноприйнятих історичних процедур: перехресного вивчення всіх доступних джерел і аналізу обставин, у яких вони постали. Факти добираються так, щоб пасувати до наперед заданого упередженого наративу. Есенціалісти також ігнорують той засадничий факт, що їхні джерела виникають у ситуації справжньої медіа-війни, що точиться і в інтернеті, і в пресі, і на телебаченні. Ба більше, есенціалісти рідко зважають на специфіку соціальних медіа, трактуючи їх як просту фіксацію подій і позицій.

Контекстуалісти загалом значно краще дають собі раду з сучасними джерелами. Коли вони аналізують пости у Фейсбуку, то дотримуються систематичного підходу. І хоча їхній підхід до поточних дискусій в Україні нюансованіший за усе те, що пишуть есенціалісти, вони визнають, що і він «спрощує заплутані тенденції»¹⁶. Ба більше, вони аналізують висловлювання як мовні акти, що виконуються не тільки в певному політичному контексті, а й у контексті мовних воєн та ігор, обговорюють специфічні практики соціальних медіа, такі як «тролинг», а також креативну реакцію на них із українського боку¹⁷. Натомість есенціалісти погано відчувають мову і її живе використання. Наприклад, Гілліс твердить, що «коли прихильників революції критикували опоненти Євромайдану..., ті перші називали їх совками (які вона перекладає для англомовного чиатча як «dregs» - покидьки) українського суспільства, нездатні стати частиною нації»¹⁸. Ані англійська, ані російська не є моїми рідними мовами, але перекладати «совок» як dreg (покидьок) видається мені помилкою. Буквально совок означає шуфлю для сміття, але водночас, це ще й скорочення від «совєтський», яке відсилає до радянських ментальних рамок, моделей поведінки, що нібито збереглися незмінними після розпаду Радянського Союзу. Цей термін побутує у російській мові з 1990-х, а пік його популярності припадає на роки одразу після розпаду Союзу, коли вважалося, що все радянське було гіршим за «західні» відповідники. Більше того, якби хтось систематично проаналізував корпус слів, уживаних на адресу противників Революції, то швидш за все найпопулярнішими глумливими термінами для їх позначення виявилися б «вата» і «ватники», а не «совки». «Ватник», дешевий зимовий верхній одяг зі сталінських таборів, став символом прокремлівського патріота-шовініста, який заперечує і зневажає зовнішній світ та пишається навіть найбільш сумнівними сторінками російської історії¹⁹.

Гілліс нехтує діалогічним характером своїх джерел, який, наприклад для Іллі Ґєрасімова критично важливий у його віртуозному аналізі мови революції. Це нехтування доходить призводить до смішних ситуацій, коли вона не помічає, що у випадку з «совками» посилається не на приклад принизливого використання цього ярлика, а на критику його вживання Андрієм Портновим, чи не найпослідовнішим захисником революції серед істориків, що займаються Україною. У картину, яку змальовує Гілліс, не вкладається те, що прихильники революції складають широкий і різнорідний табір, який неможливо звести ані до радикальних націоналістів, ні до «галицьких редукціоністів», як називає Портнов об’єкт своєї критики.

Втім, праці контекстуалістів, як і есенціалястів, мають зазвичай один спільний недолік: брак уваги до сепаратистів і Росії, їхніх висловлювань, діяльності, образів і дискурсів. Дискурс сепаратизму та заперечення Революції також заслуговуює на увагу. Він не є ані анонімним, ані гомогенним, ні статичним²⁰. Врешті, маємо пам'ятати і про український Донбас, хоча багато людей із відкритою проукраїнською позицією, були змушені залишити територію, окуповану сепаратистами та російськими силами²¹.

Історія

Редактори видання «Kritika» починають форум, присвячений «українській кризі» власним баченням ролі історії в осмисленні сучасної ситуації: «Географічний розподіл прихильників Віктора Януковича перед його звільненням у лютому 2014 року і прихильників нової влади після цих подій» для них «фактично незрозумілий без відсилань до історичних траєкторій різних шматків, із яких було зібрано територію сучасної України»²². Вже одне це речення містить декілька проблемних моментів симптоматичних для есенціалістських підходів. Підтримку Януковича у лютому 2014 року було б дуже важко виміряти, не кажучи вже про визначення її географії. Втім, ми вже бачили як недбало есенціалісти ставляться до доказової бази. Мова речення теж проблематична: Україна як територіальна держава навряд чи більше «зібрана» (assembled) з різноманітних шматків, аніж, скажімо, Російська Федерація, чи більшість держав, як існуючих так і минулих²³. Іще прикметнішим, та не менш сумнівним, виглядає в цьому реченні погляд на історію. Він базується на припущенні, що історик може окреслити території (та й будь-яку іншу частину соціальної реальності), з достатньою внутрішньою цілісністю, що дозволяє мати спільну «історичну траєкторію», і що ці історичні траєкторії можуть пояснити сучасні події.

Навіть побіжне знайомство з історією України вказує на відсутність сталих історичних регіонів. У дев'ятнадцятому столітті так звана Галичина була частиною Габсбурзької імперії, але більшість двадцятого століття вона провела в компанії територій колишньої Російської імперії. У дев’ятнадцятому столітті так зване Східне Поділля було частиною Російської імперії, державний кордон проходив по Збручу і у 1920–1930-х, проте більшість вісімнадцятого століття воно провело в складі Речі Посполитої, як і майбутня Галичина. Етнографічні та економічні межі регіонів також не збігаються з колишніми державними чи адміністративними кордонами.

У минулого справді невичерпний репертуар. За потреби там завжди можна знайти «факт», який поверхово скидатиметься на ситуацію з теперішнього часу. От тільки внаслідок такої процедури втрачається найцінніша частина історичного знання: здатність відновити зв’язок факту з конкретним історичним контекстом. Спокусі такої надмірної «історизації» сучасності піддавалися ті, хто проектував історичні кордони на відомі карти розподілу голосів на українських президентських та парламентських виборах. Моделі пояснень на зразок «Схід проти Заходу», «Степ проти Лісу», «Галичина проти Решти» – регулярно виринають після після чергових виборів. Оскільки ми сприймаємо карти як правдиве представлення нашого світу, картографування з його оманливою здатністю робити складні і незримі реалії видимими і простими стає спокусливою справою. Редактори часопису «Kritika» потрапили у таку ж пастку, сприйнявши географічні варіації за фрагменти окремих історій.

Єдиним більш-менш надійним показником підтримки нового керівництва України після втечі Януковича є результати президентських виборів 2014 року. Попри закономірні регіональні варіації, єдині два регіони, які чітко вирізняються на тлі решти України це – Крим і частина Донбасу, окупована росіянами та сепаратистами (рис. 1 і 2). Вирізняється і регіон, де вибори виграв Михайло Добкін, але навряд чи це сталося через якусь унікальну історію цієї території.

Рис. 1. Переможці президентських виборів у травні 2014 за виборчими округами²⁴.

Рис. 2. Явка виборців на президентських виборах у травні 2014 року за виборчими округами²⁵.

«Спрощена історична карта українських кордонів: 1654-2014», яка потрапила в академічне видання з Вікіпедії, – добре ілюструє як пошук історичних територій, з яких було «зібрано» Україну, легко перетворюється на нісенітницю (рис. 3).

Рис. 3. «Спрощена історична карта українських кордонів: 1654-2014»²⁶.

Схильність есенціалістів використовувати карти як візуальний інструмент, що спрощує складні історчині процеси, поширюється і на використання в якості пояснення інших візуальних образів. Раніше я не зустрічав текстів, у яких історичні інтерпретації подій так сильно б покладалися на символи, що їх використовували учасники. Історія червоного прапора в дев'ятнадцятому столітті навряд чи допоможе зрозуміти природу і дії режиму Пол Пота. Так само і походження гасла «пролетарі всіх країн, єднайтеся» мало що скаже нам про внутрішню та зовнішню політику Сталіна. А проте, оцінюючи Майдан, есенціалісти приділяють дуже багато уваги націоналістичній символіці, чия історія сягає ОУН міжвоєнного періоду та років Другої світової війни²⁷. Чорно-червоні прапори, а також окремі гасла, включно з найпопулярнішим – «Слава Україні», – грають центральну роль у їхніх поясненнях.

Якщо контекстуалісти наголошують, що старі символи часто набувають нових значень, вказують, що за винятком «Слава Україні – Героям слава»²⁸, більшість протестувальників на Майдані не сприйняли гасел і символів ОУН; то есенціалісти вважають ці символи доказом того, що майданівці були готові прийняти ксенофобську ідеологію ненависті та злочинні методи «інтегральних націоналістів» часів війни. Есенціалісти не помічають, що протестувальники з легкістю привласнювали і розхитували символи – не тільки з минулого, а й створені для того щоб образити чи принизити українців. Показова тут історія з кропом чи то пак «укропом», який неймовірно швидко замінив традиційну калину, як рослину-символ України, хоч спочатку це слово використовувалося як образливе російськими націоналістами й сепаратистами. Контекстуалісти аналізують цей випадок, а есенціалісти його повністю ігнорують²⁹.

Навіть якщо зосередитися на самій тільки українській крайній правиці, то будь-якому спостерігачу стає зрозуміло, що її символіка складніша за просте успадкування символів і образів ОУН. Wolfsangel організації «Патріот України» та полку «Азов», як і інші елементи неонацистської символіки,  походять з сучасної Європи, а не спадку ОУН. Чорно-червоні стяги – символ не тільки для ОУН, їх використовують прихильники анархістського руху в усьому світі. Крім того, люди, які піднімають червоно-чорні прапори і вигукують «Слава Україні», виводять походження цих символів із періоду революції 1917-1918 років³⁰, як це робили й міжвоєнні інтегральні націоналісти. Втім, домінантними кольорами української Революції 2015-го, як і Революції 1917-1918 років, були блакитний і жовтий. Коли заходить мова про про історичні традиції та періоди, до яких нав’язувала Революція, то козацька доба затьмарює будь-яку іншу епоху. Від 1917 року, а той від вісімнадцятого століття, Україна не бачила стільки поголених голів із козацькими оселедцями. Чомусь історики-есенціалісти не поспішають інтерпретувати це як свідчення того, що козацька традиція пережила знищення гетьманату і Запорозької Січі, два століття перебувала «у сплячці», а 2013-го року відродилася, перетворивши Майдан на козацьке повстання. Оскільки есенціалісти взагалі мало уваги приділяють сепаратистам і росіянам, вони геть нічого не кажуть про карнавал символів у «народних республіках». Ікони на танках, жовто-чорні кольори династії Романових, використання модифікованого прапору американських конфедератів, з його коннотаціями не тільки сепаратизму, а й расизму, для істориків мало бути не менш цікавим, ніж символіка, шо використовується українською стороною.

Одержимість есенціалістів символами ОУН пояснюється просто – вони намагаються пояснити події 2013-2014 років через традицію українського інтегрального націоналізму та спадок ОУН. Невипадково їхні наративи переймаються в першу чергу тими, кого вони вважають носіями цих символів і спадкоємцями ОУН, – «галичанами» та «западенцями». Саме «галичани» ніби-то «плекають інакшу пам'ять про війну, де Бандера й ОУН прославляються як борці за волю»³¹, саме вони зуміли пронести традиції ОУН через десятиріччя радянської влади і намагаються нав'язати їх решті України від часу президентства Ющенка³². У цих поясненнях «галичани» виступають такими собі культуртрегерами  гігантського масштабу, з чудодійною силою нав’язувати свою волю населенню, що у вісім разів перевищує їх числом.

Іван-Павло Химка пропонує детальний аналіз ролі галичан у сучасних подіях. Він твердить, що «в нинішній кризі найпомітніший регіональний поділ лежить між Галичиною, з одного боку, і східною та південною Україною з другого³³. Це спостереження виникло радше з внутрішньої логіки його аналітичних побудов, аніж з будь-яких емпіричних спостережень. Найпомітніший поділ у сучасній Україні пролягає вздовж лінії фронту. Регіональні відмінності з українського боку фронту, звичайно, існують, але їх не можна звести до дихотомії «Галичина і решта територій». Химка, мабуть, має рацію, коли твердить, що присутність галичан на обох Майданах – і 2004, і 2013-2014 років, була вищою, ніж їхня частка в складі населення України. Хоча, соціологічні опитування, якими він користується для підтвердження своєї тези, не виділяють «Галичину» в окремий регіон у своїй статистиці протестувальників. Опитування оперують ширшим поняттям «Західна Україна», до якого зараховують крім Галичини не тільки Буковину, Закарпаття і Волинь, а й Хмельницьку область, що була частиною Російської імперії в дев'ятнадцятому столітті, та Радянської України у 1920-х і 1930-х роках. Ба більше, опитування, що їх цитує Химка, свідчать, що під час наймасовіших протестів на Майдані, на початку грудня 2013, року частка людей із цього регіону – Західної України соціологів – була дуже близькою до частки населення регіону в населенні України загалом: 26% і 23,4% відповідно³⁴.

Не підтверджується жодними емпіричними даними і твердження Химки, що «саме галичани сформулювали візію української ідентичності, яка надихнула Революцію Євромайдану, і розпалила кипуче обурення на Сході та Півдні». Історик навіть не пробує описати за яку Україну стояв Євромайдану, чи як формувався цей ідеал, натомість він приділяє увагу тим гаслам Майдану, що нібито виникли в націоналістичній Галичині у 1930-х³⁵. Насправді ж, так званий галицький націоналізм і в його радикальному, і в поміркованому варіантах виводиться від мислителів, які жили в Російській імперії. Головними опонентами соціалістичної та федералістської візії України, що її сформулював Михайло Драгоманов, були не галичани, а Борис Грінченко і Федір Вовк, обидва – інтелектуали з Російської імперії. У той час як більшість послідовників Драгоманова за його життя були галичанами. Микола Міхновський, один із засновників радикального українського націоналізму, майже усе своє життя прожив у Російській імперії та помер в Радянській Україні, тільки зрідка виїжджаючи за кордон. Навіть Дмитро Донцов, головний ідеолог українського інтегрального націоналізму, до 25 років жив і інтелектуально формувався у Російській імперії. Нинішні крайні націоналістичні організації, як наприклад Соціал-Національна Асамблея або Правий Сектор, базуються не так в Галичині як на Східній Україні.

За Химкою, до 1900 року так звана галицька версія української ідентичності викристалізувалася як виключний націоналізм, що заперечував можливість членства в українській національній спільноті предстваникам інших етнічних груп. Проте українці Галичини на початку ХХ ст. були не настільки одностайними чи визнавцями виключно етнічного націоналізму, як це представляє Химка. Українські галицькі соціалісти були достатньо космополітичні, щоб успішно працювати у великих містах у польському та єврейському середовищі. Селяни-радикали співпрацювали з селянами-етнічними поляками. Ще більше галичан перебувало в полі впливів сильного москвофільського руху і визначали себе через опозицію до українського руху і української ідентичності.

В одній із раніших праць Химка переконував читачів, що в дев`ятнадцятому столітті ідентичність галицьких українців можна було порівняти з «польотами Ікара на всі боки»³⁶, та чомусь в інтерпретації 2014 року ця ідентичність постає як застигла константа – хоча контекстом тут є ще мінливіше двадцяте століття. У його оповіді про українську Галичину ХХ століття поміркований і демократичний націоналізм зникає зовсім, а ОУН стає панівною силою вже у 1930-х рр., оскільки єдину альтернативну силу – комуністичну – знищив Сталін. Проблема в тому, що попри міжвоєнну радикалізацію у 1930-х рр. панівною політичною силою в середовищі галицьких українців залишалося Українське Національно-Демократичне Об’єднання, та – на правах молодшого союзника – Українська Соціалістично-Радикальна партія, член Соціалістичного Трудового Інтернаціоналу. Тільки після знищення багатопартійної політичної системи й організованого громадянського суспільства після приєднання до Радянського Союзу у 1939 році, радикальний націоналізм став єдиною альтернативою радянському комунізму.

Як визнає сам Химка, предмет історичного дослідження подекуди має моторошну здатність впливати на сприйняття істориком сучасності. Те ж саме можна сказати і про минуле.  Стверджуючи, що «політичну культуру, що виникла в Галичині внаслідок цих історичних переживань, можна цілком задовільно описати старим оунівським гаслом «Україна понад усе», відродженим на Євромайдані, Химка плутає політичну культуру Галичини з політичною культурою ОУН. Таємницею залишається також, як ця політична культура, чи ідентичність, змогла незмінною пережити майже півстоліття радянської влади. Чи могли два десятиліття контакту з інтегральним націоналізмом мати сильніший вплив, ніж більш ніж 70 років, що їх Галичина провела разом із рештою України у складі Радянського Союзу та незалежної України? Як співвідноситься галицька ніби-то відданість гаслові «Україна понад усе» з тим, що галичани частіше ніж решта українців ухиляються від мобілізації, чи з тим, що головний тягар війни взяла на себе Дніпропетровська область, як доводить, зокрема, статистика загиблих, серед яких найбільше уродженців саме цієї області³⁷?

Відмінності між «галичанами» та українцями з Російської імперії пристрасно обговорювали тоді, коли вони справді мали значення, а кордони між імперіями Романових і Габсбурґів були частиною живого людського досвіду. Підсумовуючи ті дискусії, Микола Шлемкевич визначив кілька рис, що відрізняють галичан від «східняків». На його думку це – раціоналізм, традиціоналізм, законослухняність, здатність до самоорганізації в асоціації, самодисципліна, які він протиставляє спонтанності, індивідуалізму, непокірності й імпульсивності «східняків»³⁸. І хоча, як зазначає Шлемкевич, ці складники галицької політичної культури серйозно постраждали в 1930-х і 1940-х, навіть ідеологія «революційного» націоналізму не змогла їх витравити повністю. Цікаво, що коли протестувальники на Майдані описували своїх побратимів-галичан, то наголошували саме на цій їхній здатності самоорганізовуватися, а не на галицькому уявному інтегральному націоналізмі³⁹. Єдиний «галицький» політичний проект, який матеріалізувався у загальнонаціональному політичному полі після Майдану, – це партія «Самопоміч». Вона посіла третє місце за кількістю голосів на виборах, і не є націоналістичнішою за будь-яку іншу європейською ліберальну партію; як видається, вона намагається перетворити в політичний капітал саме цю іншу галицьку політичну культуру. Її лідер Андрій Садовий, протягом усього часу перебування на посаді мера Львова бровся з представниками націоналістичної «Свободи» в міській раді; а серед програмових вимог партії – розширення повноважень для місцевого самоврядування і наголошення важливості самоорганізації громад⁴⁰.

Уявлення про застиглу галицьку версію української ідентичності, що збереглася до нашого часу, не дозволяє  пояснити той поворот подій, що найбільше здивував як Кремль, так і численних експертів з «українського питання». В той час, як вони очікували, що «затята» галицька меншина залишиться в ізоляції від решти України, а Схід і Південь приєднаються до «Русского міра», виявилося, що Галичина і решта України знайшли спільну мову. В українському таборі не бракує відмінностей й суперечок, в жодному разі він не є мовно чи етнічно гомогенним. Якщо й існує якась одна спільна версія української ідентичності, викута революцією та війною, то більше за все вона нагадує візію України Миколи Костомарова. У своєму відомому есеї про дві руські народності Костомаров описує малоруську ідентичність як таку, що цінує вольності, рівність та індивідуалізм, але має проблеми з побудовою держави. Великоруська ж ідентичність – експансіоністська, з готовністю відмовляється від особистих свобод заради служіння державним інтересам, приймає соціальні й політичні ієрархії як природні та самореалізується в єдності з державою⁴¹. Звісно, есенціалісти не стали б використовувати щось настільки старомодне як схема Костомарова з позаминулого століття, проте не зрозуміло в чому полягає більша пояснювальна здатність чи софістикованість їхніх власних схем, базованих на ідеї про галицьку та проросійську ідентичності. Шукаючи конфлікт між історичними ідентичностями, есенціалісти ігнорують безліч випадків, коли коли конкретні вираження ідентичностей не відповідають їхнім очікуванням, навіть коли такі вираження нормально приймаються іншими учасниками подій.

Видається, що есенціалісти пропустили кілька десятиліть конструктивізму в суспільних науках загалом і в дослідженні  націоналізму зокрема. Есенціалісти говорять про нації та національні ідентичності так, ніби це і справді реальні онтологічно існуючі об’єкти. Є небезпека, що війна тільки підсилить цей підхід і в науковому дискурсі, і в популярних дискусіях, легітимізуючи поділ «ми» проти «них». Схеми, які оперують об'єктоподібними стабільними ідентичностями, виводячи їх з історії, покликані замінити посутній аналіз ситуації. Як правило, революції та війни починаються з конкретних рішень і дій одних і бездіяльності інших. Як каже Ендрю Вілсон, теперішні українські події «були спричинені і Росією та стосуються майбутнього Росії»⁴². Хоча всі визнають ключову роль Росії в українських подіях, багато есенціалістів і контекстуалістів вперто уникають обговорення цієї ролі, та трактують війну на сході України як виключно внутрішній конфлікт.

Тимоті Снайдер – мабуть, єдиний історик-контекстуаліст, який аналізує події Майдану і після Майдану в термінах політичних цілей і стратегій. У його поясненні, масові протести в Україні восени 2013 року стали реакцією не тільки на дії українського корумпованого керівництва, а й на наміри Владіміра Путіна відновити Російську імперію під виглядом Євразійського економічного союзу. Майдан зупинив спроби Кремля відвести українській державі роль васала і кинув виклик російській моделі держави та суспільства – моделі, в якій Кремлю відводиться роль єдиного життєздатного центру на пострадянському просторі. В інтерпретації Снайдера вторгнення Росії стало відповіддю на український виклик. Як вказує Снайдер, агресивна зовнішня політика Росії супроводжується переглядом історії, а посилення російських правих сил – явище значно загрозливіше, ніж українських⁴³.

На противагу Снайдеру Алєксєй Міллєр представляє історичну роль Росії в цьому конфлікті як безособову і наперед визначену, закорінену в історії. Щоб пояснити ситуацію, він використовує дві інтерпретативні рамки. Перша – це міжнародна політика, яка для Міллєра рівноцінна геополітиці. У цій рамці українська «криза» – це лише «етап тривалої боротьби за контроль над територією Східної Європи, яка століттями була пограниччям кількох імперій»⁴⁴. За Міллєром, це пояснює стурбованість Росії безпекою свого західного кордону: саме звідти протягом останніх двох століть в країну тричі вдиралися могутні вороги: 1812 року, 1915 і 1941. Складається враження, що для Росії ці вторгнення були більшим випробуванням, ніж для інших країн, що стали об’єктом агресії в ході тих самих воєн, бо «за останні чотири століття серед європейських країн лише Росія і Британія ... ні за яких обставин не втрачали суверенітету». Здається, цей суверенітет іде в комплекті зі статусом могутньої держави, що його «правлячий клас Росії» завжди вважав «безумовно пріоритетним», окрім як на початку 1990-х, «періоду, який Москва згадує переважно з соромом і жалем»⁴⁵.

Яка аналітична цінність цієї схеми? На жаль, така сама, як і цінність її дзеркального відображення – української націоналістичної міфології, у якій українці завжди жили на прикордонні і не мали жодних природних бар'єрів, які б захистили їх від від іноземних вторгнень. Після довгої боротьби з кількома імперіями Україна уклала союз із Росією, а та поступово її завоювала. Це завоювання стало ключовим моментом у процесі перетворення Росії на потужну європейську силу. Оскільки Україна була надважливою для Російської імперії, вона намагалася не тільки контролювати Україну політично, а й проковтнути її культурно. Модерна історія України – це боротьба з цим культурним домінуванням, яка повністю досягає мети тільки з утворенням незалежної української держави. Усе двадцяте століття було періодом боротьби України за незалежність, яку нарешті вдалося здобути 1991 року. (Надомір, як добре знає Міллєр, ще є наратив про «Центрально-Східну Європу» – землі, затиснуті між Німеччиною та Росією, що постійно перебували під загрозою їхнього вторгнення або переживали його⁴⁶).

Жоден з цих наративів не витримує детальнішої історичної перевірки. Твердження про особливе ставлення Росії до «суверенітету» – не більш ніж риторична фігура. Чотирьохсотрічний період вибрано не випадково. Якщо ми спробуємо посунути його хоча б на десятиліття вглиб, то впремося в «Смутний час», і не можна буде говорити про російську традицію неперервного суверенітету. Під питанням також і те скільки того суверенітету залишалося в Росії у 1918 році, як і те, чи Швеція більше не належить до європейських країн. З таким самим успіхом держава Україна може казати, що вона ніколи не втрачала суверенітету – усі 24 роки свого гордого існування. Багато хто вважає, що в нинішні часи взаємопов'язаного глобалізованого світу абсолютно суверенною не може бути навіть наддержава.

У всіх трьох випадках, наведених Міллєром, коли небезпека ніби-то загрожувала самому існуванню Росії (1812, 1915 і 1941), країна мала на Заході не тільки ворогів, а й серйозних союзників. Не зайвим буде нагадати, що без західних союзників (як під час Кримської або Російсько-Японської воєн), Росія зазнавала гнітючих поразок. У двадцятому столітті перед Росією серйозні загрози стояли не тільки на Заході, а й на Сході. Наприклад у час Російсько-японської війни, чи потім – у 1930-х. Крім того, Міллєр, здається ототожнює здійснення ефективної Realpolitik із анексією територій. США, чи не єдина успішна імперія двадцятого століття, відмовилися від практики прямого контролю над територіями на користь політики опосередкованого впливу. В нових умовах, після Другої світової війни, ця стратегія спрацювала набагато краще. Те, що зробила Росія у 2014 році, було далеким від Realpolitik, оскільки більше зашкодило аніж допомогло її статусу великої держави. Сприймати історію як головним чином боротьбу між суверенними чи великими державами, уявляючи їх головними акторами історичної драми, означає повністю ігнорувати всю традицію соціальної та культурної історії двадцятого століття. Таке сприйняття корениться в дуже консервативній традиції політичної історії, яка нехтує тими силами і факторами, що не зводяться до діяльності урядів та політиків.

Надмірна увага до політики й ігнорування інших чинників проступає й тоді, коли Міллєр береться за іншіісторичні рамки свого аналізу: «боротьбу за національну ідентичність у сучасній Україні». У цій схемі сучасну історію України треба розуміти як боротьбу між російською та українською національними ідентичностями за душі українців, долі обох цих ідентичностей строго визначають держави, з якими вони пов’язані. Те, що в дев'ятнадцятому столітті було боротьбою між «українським» та «малоросійським» проектами, за Міллєром, перетворилося на конфлікт між західною і східною версіями української ідентичності з «несумісними поглядами на минуле». Якщо розібратися, то ці «несумісні» відмінності у його інтепретації зводяться до пам'яті про Другу світову війну, Голодомор і ставлення до Росії.

Без достатніх на те підстав Міллєр обирає повалення пам'ятника Леніну в грудні 2013 року та ходу зі смолоскипами на день народження Бандери як поворотні точки в історії Майдану, які розмили різницю між «громадянськими протестами і нео-нацистськими» угрупованнями, а тих, хто «вважав себе частиною і російського, і українського культурного поля, стала розривати щораз більша радикалізація суспільства». Чомусь Міллєр забуває, що Ленін не є необхідним елементом російської культури, значну частину якої у двадцятому столітті створювали ті, хто не сприймав його і засуджува. А щоб адекватно оцінити вагу ходи зі смолоскипами, кілька тисяч її учасників треба порівняти з сотнями тисяч людей, які вийшли на Майдан 1 грудня 2013 року. Співвідношення між цими двома числами приблизно відображає вагу радикального українського націоналізму в таборі Революції.

Іще одна проблема з інтепретацією подій в Україні Міллєра у тому, що він подає їх крізь призму російського імперіалізму. Анна Вероніка Вендланд блискуче продемонструвала, як російська неоімперіалістична перспектива, помножена на жахливе невігластво, формує уявлення лівиці про українські події⁴⁷. Сергій Жук абсолютно правильно зазначає, що ця проблема стосується не лише лівого дискурсу⁴⁸. Коли Міллєр стверджує, що «населення сходу України» «в українському дискурсі завжди зневажливо трактували як «совків» [(які в статті Гілліс, в англійському перекладі стали «покидьками»)], примітивний продукт радянської пропаганди»⁴⁹, він постулює, що «український дискурс» одиничний, гомогенний і пропонує спільне бачення суспільних груп і суспільних проблем. Це могло бути правдою у дев'ятнадцятому столітті, коли український проект, про який Міллєр писав як історик, обмежувався лише купкою інтелектуалів. Хоча вже тоді всередині українського проекту існували серйозні поділи. Зараз же існує множина дуже різних «українських дискурсів». Існує українська література, українська політична думка, українська історіографія, і в кожній із них – різноманіття голосів і часто протилежних думок. У фразі «український дискурс» нині стільки ж сенсу, як і у фразі «російський дискурс». Що ж до «поганого ставлення» до сходу України, то саме на сході України з’явилася українська література. Той таки промисловий Донбас з любов’ю оспівували письменники двадцятого століття, починаючи від Володимира Сосюри («ночі Донеччини сині») у 1920-х і до Сергія Жадана з його романами 2000-х. Лише люди, які небагато знають про Україну, або ж свідомо маніпулюють фактами, можуть стверджувати, що в «українському дискурсі» Донбас представлено лише як місце знаходження нереформованої радянської свідомості.

                                                                                                        Продовження >>

Авторизований переклад статті, вперше опублікованої англійською мовою в часописі Ab Imperio. 2015. № 1.

1. Дякую Маркові Павлишину (Університет Монаша), Юлії Ільчук, Ільї Ґєрасімову, Антонові Котенку, Остапові Середі, Христині Чушак за їхні коментарі та пропозиції. Статтю було написано під час перебування на стипендії Юджина та Деймел Шклярів у Гарвардському Українському дослідницькому інституті.
2. Цей підхід можна побачити у більшості статтей у рамках форуму на тему «української кризи» у виданні «Kritika». У своїй статті я найбільше зосереджуся на статтях Francis Hillis, “Intimacy and Antipathy: Ukrainian-Russian Relations in Historical Perspective,” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 16.1 (2015): 121 – 128; John-Paul Himka, “The History behind the Regional Conflict in Ukraine,” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 16.1 (2015): 129–136; Alexei Miller, “The Ukrainian Crisis and Its Multiple Histories” (translated by Paul W. Werth), Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 16.1 (2015): 145 – 148.
3. Цього підходу дотримуються всі історики, які брали участь у форумі “Ukraine and the Crisis of ‘Russian Studies’: Participant Observation of History in the Making,” Ab Imperio No.3 (2014): 22–228.
4. Hillis, “Intimacy and Antipathy: Ukrainian-Russian Relations in Historical Perspective,” 127–128.
5. «У Харкові за тяжкі злочини судитимуть п'ятьох бійців тероборони», 12 березня 2015.
6. «В Amnesty International стурбовані діями Ляшка на Донбасі». ВВС. 6 серпня, 2014. Белокобыльский Александр. Меры-сепаратисты или избирательное правосудие в действии. РИА Новости Украина. 5 ноября, 2014.
7. Hillis, “Intimacy and Antipathy: Ukrainian-Russian Relations in Historical Perspective,” 128.
8. Keith Gessen, “Why Not Kill Them All?” London Review of Books, 11 September 2014, 18–22.
9. Keith Gessen, “Why Not Kill Them All?” London Review of Books, 11 September 2014, 18–22.
10. Повну версію інтерв'ю можна переглянути тут: Буткевич Богдан. «За Слов'янськ потрібно подякувати чудовій Партії Регіонів», 9 квітня 2014.
11. «МВС отримало докази причетності «ДНР» до 80 тяжких злочинів», Hromadske.tv, 19 січня 2015.
    
12. Як приклад можна навести історію художника Сергія Захарова: Волчек Дмитрий. «Меня трижды выводили на расстрел», Радио Свобода, 18 октября 2014.
13. Дугин Александр, «Убивать, убивать и убивать», опубліковано  Randy Mandy 15 червня 2014.
14. Hillis, “Intimacy and Antipathy: Ukrainian-Russian Relations in Historical Perspective,” 127.
15. Москвичова Анастасія. «Смолоскипний марш на честь Степана Бандери у Києві», Радіо Свобода, 1 січня 2014. «У Києві націоналісти спільним маршем вшанували провідника Степана Бандеру», Правий Сектор, 1 січня 2014.
16. Volodymyr Kulyk, “Ukrainian Nationalism Since the Outbreak of Euromaidan,” Ab Imperio No.3 (2014): 96.
17. Ilya Gerasimov, “Ukraine 2014: The First Postcolonial Revolution. Introduction to the Forum,” Ab Imperio No.3 (2014): 28–31.
18. Hillis, 126.
19. Короткий коментар щодо цих двох термінів: Геннис Александр. «Совки и ватники», Радио Свобода, 30 июня, 2014.
20. У цьому можна переконатися, якщо переглянути документальний фільм Ентоні Буттса «The Donetsk People’s Republic, or the Curious Tale of the Handmade Country» (2015) з інтерв'ю Олександра Бородая і Олександра Захарченка.
21. Багато хто з письменників і художників зайняв виразну проукраїнську позицію, серед них найвідоміші – Олена Степова і Сергій Захаров. Yuliya Ilchuk, “Hearing the Voice of Donbas: Art and Literature as Forms of Cultural Protest during the War.” Розмова в Harvard Ukrainian Research Institute, 23 березня 2015. Багато джерел, зокрема сам Олександр Захарченко, стверджують, що багато жителів Донбасу беруть участь у конфлікті на українському боці. Суперечка двох уродженців Донецька: «Диалог Александра Захарченко с офицером ВСУ», 15 января 2015.
22. Від редакторів “The Ukrainian Crisis and History,” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 16.1 (Winter 2015): 1.
23. Alexei Miller, “The Empire and the Nation in the Imagination of Russian Nationalism: Notes on the Margins of an Article by A. N. Pypin,” Alexei Mille and Alfred J. Rieber, (eds.), Imperial Rule (Budapest: Central European University Press, 2004), 9–26. Thongchai Winichakul, Siam Mapped: A History of the Geo-Body of a Nation (Honolulu: University of Hawaii Press, 1994). Immanuel Maurice Wallerstein, “Does India Exist?” Immanuel Maurice Wallerstein, Unthinking Social Science (Philadelphia: Temple University Press, 2001), 130–134.
24. Wikipedia. Creative Commons. Uploaded by Andrew J. Kurbiko.
    
25. Nazar. Galitskyj. Turnout for 2014 Ukrainian presidential election. May 26, 2014.
    
26. Nikolai N. Petro, “Understanding the Other Ukraine: Identity and Allegiance in Russophone Ukraine,” Agniezka OIkulicka-Wilczewska and Richard Sakwa, (eds.) Ukraine and Russia: People, Politics, Propaganda and Perspectives (Bristol: E-International Relations, 2015), 20. Оригінальна карта звідси: Sven Teschke, Junge Heinz, Katepanomegas, derivative work by: Natkabrown (talk). Simplified historical map of Ukrainian borders (1654 - 2014). March 7, 2014.
    
27. Від редакторів “The Ukrainian Crisis and History,” 4.
28. William Risch, “What the Far Right Does Not Tell Us about the Maidan,” Kritika: Exploration in Russian and Eurasian History 16.1 (Winter 2015): 143–144.
29. Gerasimov, “Ukraine 2014: The First Postcolonial Revolution,” 31.
30. Risch, “What the Far Right Does Not Tell Us about the Maidan,” 143.
31. Hillis, 125.
32. Ibid., 125–126.
33. Himka, “The History behind the Regional Conflict in Ukraine,” 130.
34. «Від Майдану-табору до Майдану-січі: Що змінилося?» Київський міжнародний інститут соціології, прес-реліз від 6 лютого 2014. Himka, 130.
35. Himka, 130.
36. John-Paul Himka, “The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Flights in Almost All Direction,” Ronald Grigor Suny and Michael D. Kennedy (eds.), Intellectuals and the Articulation of the Nation (Ann Arbor: University of Michigan Press, 1999), 109–164.
37. «Західна Україна лідирує за кількістю випадків ухилення від мобілізації – радник яяяпрезидента», Tyzhden.ua, 27 січня 2015. Загиблі за місцем народження (станом на 4.02.2015), Пам'ятаємо загиблих, 4 лютого 2015 року.
38. Шлемкевич Микола. Галичанство. New York, Toronto: Kliuchi, 1956.
39. Величко Любов. «Один намет на Майдані. Люди приїхали самі, самі зробили житло, самі організовують побут (спецпроект Механізм Майдану). Teksty.org.ua, 10 січня 2014.
    
40. Центральна Виборча Комісія. Позачергові вибори народних депутатів України 2014.
41. Николай Костомаров. Две русские народности // Основа, 1861, 3, С. 33–80.
42. Аndre Wilson, Ukraine Crisis: What It Means for the West (New Haven and London: Yale University Press, 2014), VII.
43. Timothy Snyder, “The Ukrainian Extremists Will Only Triumph if Russia Invades,” New Republic, 17 April 2014; Timothy Snyder, “Putin’s New Nostalgia,” 10 November 2014.
44. Miller, “The Ukrainian Crisis and Its Multiple Histories,” 145.
45. Miller, “The Ukrainian Crisis and Its Multiple Histories,” 146.
46. Миллер Алексей. Тема Центральной Европы: история, современные дискурсы и место в них России // Новое литературное обозрение, 52 (2001).  С. 75–96.
47. Вендланд Анна Вероника. Левый неоимпериализм и состояние «российских» исследований: participant observation немецкого дискурса об украинском кризисе // Ab Imperio №3 (2014). С. 183–194.
48. Sergei I. Zhuk, “Ukrainian Maidan as the Last Anti-Soviet Revolution or the Methodological Dangers of Soviet Nostalgia (Notes of an American Ukrainian Historian from Inside the Field of the Russian Studies in the Untied States,” Ab Imperio No.3 (2014): 195–208.
49. Miller, “The Ukrainian Crisis and Its Multiple Histories,” 148.