Друга світова війна залишається центральною темою політик пам’яті більшості пострадянських країн. Поступове «одомашнення» монолітного радянського образу «Великої Вітчизняної війни» відбувалася по-різному, але часто за подібними траєкторіями. У випадках Білорусі, Молдови та України можна зауважити рух від більш однозначних національних схем початку 1990-х, через різної інтенсивності ре-совєтизацію – до пошуку моделей політичної нації та громадянської ідентичності. У Росії вирішальним поворотом до патріотичного дискурсу війни як ключового компоненту тотожності держави можна вважати 1995 рік, рік 50-річчя Перемоги, відкриття меморіалу на Поклонній горі та відновлення військових парадів на 9 травня. Спроби створення пострадянських національних наративів війни неминуче передбачали інтеграцію до них нових сюжетів та нових груп учасників/жертв війни, а також вирішення соціальних проблем різних категорій ветеранів, які часто включилися у досить жваве змагання з іншими ветеранськими групами за символічний капітал та державні пільги.  

З історії ветеранського статусу в СРСР

Наприкінці 1940-х після закінчення демобілізації в Радянському Союзі учасники війни перестали існувати як законодавчо визнана група і були позбавлені незначних пільг, які вони початково мали (за винятком інвалідів війни, офіційна визнана чисельність яких також свідомо зменшувалася, та Героїв Радянського Союзу а пізніше кавалерів Ордену Слави трьох ступенів). Іншими словами, початково державна політика була скерована на суспільну інтеграцію мільйонів людей, що повернулися з війни, а не на їх статусне виокремлення¹. Доходило до того, що відкрита апеляція до власних страждань трактувалася як неприпустима: наприклад, жебраків-інвалідів війни переслідували як «антисоціальні паразитичні елементи».

На відміну від інших держав – учасниць війни, в Радянському Союзі були заборонені асоціації ветеранів та інвалідів, а усі подібні об’єднання, що спонтанно виникли по завершенню війни, були одразу закриті². До середини 1960-х років для фронтовиків досить типовою реакцією було небажання згадувати війну, однією з причин чого була відсутність адекватних засобів вираження воєнного досвіду (згодом ці засоби сформувалися під впливом воєнної прози, кінофільмів, видання мемуарів маршалів і генералів)³.

Офіційна радянська версія історії війни (а, тим більше, система державних пільг) не визнавала і позбавила права голосу практично усі інші групи жертв, окрім радянських фронтовиків та працівників радянського тилу. Військові, що потрапили у полон до німців, після закінчення війни нерідко опинялися вже в радянських концтаборах як «зрадники Батьківщини». Подібна доля спіткала значну частину населення окупованих нацистами або приєднаних до СРСР протягом війни територій. В офіційній радянській історії війни не було місця для виняткової трагедії євреїв – Шоа та для специфічного досвіду нацистської політики екстермінації інших національних груп (ромів, кримчаків). Усі жертви расистської політики нацизму окреслювалися в книжках і на пам’ятних знаках як «мирні громадяни – жертви фашизму». Абсолютно табуйованою темою були радянські депортації кримських татар, чеченців та інших народів-«зрадників». Історія партизанського руху чи дій Червоної армії у Центральній Європі рясніла замовчуваними сюжетами.

1956 року був створений Радянський комітет ветеранів війни (як один з інструментів пропагандистського складника «холодної війни», що його самі ветерани намагалися використати також для відстоювання власних інтересів). Комітет ветеранів по-справжньому розвинувся у 1960-ті роки. 1965 року 9 травня стало державним святом Перемоги). А «Велика Вітчизняна війна» фактично заступила собою «Велику Жовтневу Соціалістичну революцію» як наріжний ідеологічний камінь радянського ладу. Починаючи з 1965 року перелік гарантованих державою пільг для ветеранів поповнювався кожні п’ять років, до чергової річниці. Кульмінацією стала інституціоналізація категорії «учасник Великої Вітчизняної війни» у 1978 році. Це рішення не було результатом тиску на державу з боку ветеранів, але ініціативою згори, скерованою на створення соціальної бази щоразу менш певного себе комуністичного режиму. Відтоді особи, які мали право на ветеранське звання, перетворилися на добре організовану статусну спільноту – одну з незаперечних опор радянської політичної системи. Серед пільг, що їх мали члени цієї спільноти – зменшена плата за квартиру, право на безкоштовний проїзд у міському та міжміському транспорті, доплати до пенсій, право на першочергове лікування тощо.

Оскільки значна частина цих пільг почала діяти фактично через 30 років після завершення війни, чимала частина учасників бойових дій не встигли ними скористатися. За підрахунками Марка Еделе, серед тих, хто воював 1939–1946 років за віковими категоріями люди у віці 30-40 років становили 49,6 %, ветерани ще Першої світової війни – 27,5 % і молодь, яка пішла на фронт зі шкільної лави – 22,9 %⁴. Можна додати, що на чолі радянських ветеранських організацій майже завжди стояли генерали (і ніколи – рядові солдати) і вони ж були головними беніфіцієнтами державних пільг.

Роки горбачовської перебудови, з властивим їм стрімким падінням життєвих стандартів та лібералізацією публічної сфери, розпад Радянського Союзу та болісну посткомуністичну трансформацію більшість радянських ветеранів сприйняло як час катастрофічного занепаду їх соціального статусу та руйнування соціального капіталу. Із середини 1990-х років набирають чіткіших і самобутніших обрисів політики кожної з пострадянських держав щодо радянських ветеранів та інших груп учасників/жертв війни, що поступово виходять на сцену.

Державні пільги в пострадянській Україні

У спадок від радянських часів Україна отримала не тільки сучасні кордони, етнічну і соціальну структуру, систему промисловості і сільського господарства, а й значною мірою патерналістично налаштоване населення, що демонструє високі очікування соціальної допомоги з боку держави. За радянських часів, попри офіційне декларування соціальної рівності, існувала дуже розвинена система пільг як преференцій для певних груп (насамперед, працівників партійно-державного апарату). Ця система включала спеціальні лікарні, спеціальні будинку відпочинку, можливість купівлі дефіцитних товарів. При переході пострадянських держав до ринкової економіки система пільг почала використовуватися як замінник системи соціального захисту.

У сучасній Україні на державному рівні встановлено 136 видів виплат, пільг, доплат та дотацій. Найчисленніші групи пільговиків:

- ветерани війни (2,8 млн., 6,1% населення);
- «діти війни» (6,1 млн., 13,2%);
- особи, що постраждали внаслідок Чорнобиль¬ської катастрофи (1,9 млн., 4,1% населення);
- інваліди (2,6 млн., 5,6%);
- ветерани праці, тобто усі особи, які при виході на пенсію мали стаж праці 40 років для чоловіків і 35 років для жінок (близько 4,6 млн., або 10% населення країни).

До цього переліку варто додати 10,5 млн. пен¬сіонерів (13,2% населення), що мають право на пільговий проїзд, а також незаможних громадян, які звертаються до держави по допомогу з оплати житлово-комунальних послуг, – це ще близько 3—4 млн. осіб (до 8% населення)⁵.

Соціальна категорія «ветеранів війни» складається в Україні з кількох груп:

- учасники бойових дій (у 1990-ті роки ця категорія була поширена також на ветеранів війни в Афганістані 1979–1989 років; учасників радянської інтервенції до Угорщини 1956 та Чехословаччини 1968 року, радянських військових на Кубі, учасників миротворчих операцій ООН та інших бойових дій за межами України);
- інваліди війни;
- учасники війни (особи, які народилися до 1932 року і працювали під час війни у тилу).

Чисельність ветеранів війни щороку зменшується. Якщо 2005 року в Україні проживало близько 4,5 млн. ветеранів війни, то 2006 року їхня чисельність зменшилася до 3,2 млн., 2007 року – до 2,9 млн., а на початку 2008 року становила вже 2,6 млн. чоловік⁶. У регіональному вимірі на 2006 рік найбільше ветеранів війни мешкало в Донецькій  (306 тисяч осіб), Дніпропетровській (245 тисяч) та Харківській (191 751) областях⁷.

Серед мільйонів людей з ветеранським статусом власне учасників бойових дій дуже небагато. Станом на 1 січня 2004 року їх налічувалося трохи понад 371 тисяча осіб⁸. Враховуючи невисоку середню тривалість життя в Україні (62 роки для чоловіків та 73 – для жінок), поганий стан системи охорони здоров`я, і той факт, що наймолодші учасники бойових дій 2010 року матимуть 86 років, кількість живих осіб, що воювали на фронтах Другої світової не може перевищувати кількадесят тисяч осіб. А найбільшу групу ветеранів становлять «учасники війни» (понад 2,5 млн. осіб), тобто, люди, які протягом 1941–1945 років працювали в тилу. До цієї категорії також належать особи, які у 1941–1945 роках відбували покарання у в’язницях або таборах; особи, які після 9 вересня 1944 року були переселені на територію України з теренів інших держав; члени родин усіх вказаних груп⁹.

Усі категорії «ветеранів війни» мають в Україні такі гарантовані державою пільги: безкоштовне одержання ліків; безкоштовне санаторно-курортне лікування; 75 % знижку на оплату квартири і комунальних послуг; безкоштовний проїзд усіма видами міського транспорту; звільнення від сплати прибуткового податку з усіх доходів; нарешті – символічну щорічну матеріальну допомогу, сума якої коливається від 55 до 450 гривень (5–40 євро)¹⁰.

Періодично лунають пропозиції систематизації «пільгового» законодавства та обмеження кількості осіб, що мають право на різного роду пільги. Адже наразі в Україні 28 % населення належить до пільгових категорій і на їхні соціальні потреби спрямовується 21 % внутрішнього валового продукту¹¹. Але реальних кроків у цьому напрямку держава не робить через політизацію усіх сфер соціальної політики та розгляд пільг як інструменту здобуття прихильності на чергових виборах. Яскравим прикладом може бути підписаний Леонідом Кучмою напередодні Помаранчевої революції закон «Про соціальний захист дітей війни»¹². Цей закон надав статус «дітей війни» усім громадянам України, яким 1 вересня 1945 року не виповнилося 18 років. Таким чином, наприкінці 2004 року майже 8 мільйонів українців отримали такі пільги: 10 % надбавку до пенсії, право на житлові субсидії, право на першочергове працевлаштування і збереження роботи при скороченні штатів, право на першочергове надання земельних ділянок. Абсурдність цього рішення (тим більше, в контексті хронічного браку коштів у держаному бюджеті на структурні реформи) не завадило йому залишитися в силі дотепер.

Проблема статусу ветеранів УПА

Українське націоналістичне підпілля діяло до кінця 1950-х років. Воно охоплювало території областей, приєднаних до СРСР 1939 року внаслідок радянсько-німецької агресії на Польщу. У рамках заходів з поборення цього руху та совєтизації Західної України протягом кількох повоєнних років було вбито 153 тисячі, заарештовано 134 тисячі й депортовано углиб СРСР понад 203 тисячі мешканців регіону. Іншими словами, радянські репресії охопили понад 10 % населення західноукраїнських областей¹³. Цей факт міцно вкоренився в історичній пам’яті населення регіону, симпатії якого до Української Повстанської Армії (УПА), як визнавали самі діячі УПА, «випливали з національної свідомості, патріотизму, а не з підтримки нашої політичної чи соціальної програми»¹⁴.

Наприкінці 1980 – початку 1990-х років апеляція до антирадянської діяльності УПА стала одним з найважливіших ідеологічних акцентів. Тоді ж в містах Східної Галичини і Волині почали з’являтися пам’ятники Степанові Бандері та іншим керівникам Організації Українських Націоналістів (ОУН), які мали на меті підкреслену десовєтизацію міського простору. Оскільки встановлення монументів перебуває у компетенції місцевих виборних органів влади, не було потреби просити дозволу на їхнє зведення в Києві. Вибір саме Степана Бандери на головного героя був зумовлений, як це не парадоксально, зокрема, радянською пропагандою. Далеко не єдина жертва радянських спецслужб і людина, що фактично усю Другу світову війну провела в німецькому таборі Заксенгаузен, Степан Бандера був обраний на роль антигероя № 1. Відповідно, десовєтизація мала відбутися за принципом радикальної зміни знаку мінус на плюс. І одним з її (можливо, не завжди усвідомлених) засобів стало зведення меморіалів Бандері в стилістиці пам’ятників радянським генералам чи партизанам¹⁵.

Але регіональне вшанування Бандери та УПА не розв’язувала питання правового статусу ветеранів цієї організації та офіційного державного визнання/невизнання їхньої боротьби. Не розв’язав цієї проблеми і пункт 16 переліку осіб, що належать до «учасників бойових дій» в Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року. Цей пункт надавав статус ветеранів «воякам  Української повстанчої армії, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941–1944 роках, які не вчинили злочинів проти миру і людства та реабілітовані відповідно до Закону  України «Про  реабілітацію  жертв  політичних  репресій в Україні»¹⁶. Отже, цей Закон надав статус ветеранів тим воякам УПА, які воювали проти «німецько-фашистських загарбників», але жодним чином не сформулював ставлення до антирадянських дій партизанів, особливо, після 1944 року.

Перша парламентська комісія з вивчення діяльності націоналістичного підпілля була створена ще 1991 року, але підготований істориком Вікторем Ковалем підкреслено глорифікаційний і цілковито некритичний висновок про історію УПА не був сприйнятий комуністичною більшістю¹⁷ (до речі, тією самою, яка ухвалила усі підставові акти про незалежність України). Уже за часів президента Леоніда Кучми, який намагався проводити лінію «багатовекторності» не тільки у зовнішній, а й в історичній політиці, для правової оцінки діяльності УПА 1997 року була створена Урядова комісія, а при ній – Робоча група істориків на чолі з Станіславом Кульчицьким. Підготовані нею висновки містили принципове визнання авторитарно-націоналістичної природи ідеології Організації Українських Націоналістів (ОУН), але закликали до «відновлення історичної справедливості» та офіційного визнання воїнів УПА ветеранами війни¹⁸. У липні 2004 року уряд запропонував парламенту надати воїнам УПА статус ветеранів. Ця пропозиція не здобула підтримки депутатів, що вочевидь свідчить про недостатню зацікавленість у такому рішенні президента Кучми.

Наступний президент – Віктор Ющенко, який прийшов до влади завдяки Майданові (на якому, до речі, майоріли й червоно-чорні прапори УПА), зробив спробу реконцептуалізувати святкування Дня Перемоги 9 травня, закликавши до примирення ветеранів та запропонувавши образ війни, в якій українці воювали по різні боки фронту, але за спільну мету – «незалежну Україну». Можливо, заради цієї стратегічної мети президент у перші роки своєї каденції не наполягав на питанні юридичного статусу воїнів УПА. А вже за кілька років, коли рівень довіри до нього істотно впав, постановка цієї проблеми в стінах парламенту була приречена на провал.

Після першого туру президентських виборів 2010 року, у яких він здобув 5,45 % голосів, Віктор Ющенко присвоїв Степану Бандері звання «Героя України». Ця подія викликала шквал негативних реакцій за межами України (насамперед, в Польщі, Росії та Ізраїлі), включно з проханням Європейського парламенту до нового президента Віктора Януковича про перегляд цього рішення. Цікаво, що указ Ющенка від 12 жовтня 2007 року про посмертне присвоєння звання «Герой України» головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу (який 1950 року загинув у сутичці з радянськими військами) спричинив менший розголос, хоч, звісно, не пройшов непоміченим.

Але ці рішення президента не розв’язали юридичної чи символічної проблеми місця націоналістичного підпілля в сучасному українському образові Другої світової війни. Тим більше, не розв’язав цих проблем підписаний Ющенком в останні дні його президентства указ від 28 січня 2010 року «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті». Фактично цей Указ зводиться до заклику урядові розробити законопроект «Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті»¹⁹. Запитання, чому подібний заклик з’явився тільки в останні дні президентства Ющенка, можна вважати риторичним.

Якщо питання державного визнання правового статусу та надання пільг вирішується найвищою законодавчою владою – парламентом, то виконання Закону від 1993 року та ініціативи щодо певної матеріальної допомоги окремим групам населенням залежать від волі місцевих органів влади. Відповідно, пільги і соціальні гарантії колишнім воїнів УПА істотно залежать від особливостей влади на місцях у різних регіонах України. Наприклад, у Львові ветерани УПА (а їх в місті налічується бл. 590 осіб) щомісячно отримають до пенсії 500 гривень (бл. 45 євро) з міського бюджету і звільняються від оплати житлово-комунальних послуг. По селах Львівщини, де можливості місцевих бюджетів скромніші, такі доплати до пенсії становлять від 50 до 200 гривень²⁰. У серпні 2005 року обласна рада Волинської області визнала УПА стороною-учасницею Другої світової війни, а її ветеранів – «борцями за свободу і незалежність України на території Волині». Відповідно, за ними були закріплені пільги, аналогічні до пільг ветеранів Великої Вітчизняної війни, але за рахунок місцевого бюджету²¹. 17 червня 2009 року Тернопільська обласна рада рекомендувала встановити за кошти обласного бюджету надбавки до пенсій ветеранів УПА у розмірі 100%²². Отже, розмір державної підтримки ветеранів УПА варіюється залежно від регіону та можливостей місцевої влади. А серед самих колишніх упівців періодично лунають голоси про те, що в незалежній Україні колишні солдати УПА чи колишні політичні в’язні надалі мають набагато нижчі пенсії, ніж працівники КГБ та інших каральних радянських органів.

Організації ветеранів та їхня роль в українській політиці

Організація ветеранів України, яку до своєї смерті у 2008 році очолював радянський генерал армії, депутат Верховної Ради від Комуністичної партії України (КПУ) Іван Герасимов, залишається бастіоном пізньорадянського бачення історії війни і недвозначно виступає одним з ретрансляторів політичних гасел КПУ. У жовтні 1996 року в Києві пройшов установчий з’їзд альтернативного Всеукраїнського об’єднання ветеранів Другої світової війни, який задекларував бажання «відмежуватися від проімперських дій та намірів відродити Радянський Союз ветеранської організації, очолюваної товаришем Герасимовим» та «об’єднати зусилля усіх ветеранів, які визнають і підтримують Конституцію України та її незалежність і тим самим сприяють консолідації українського суспільства»²³. На чолі нового об’єднання став учасник війни у лавах Червоної армії, відомий фізик-теоретик і знаний своїми патріотичними виступами народний депутат Ігор Юхновський (через 10 років, 2006 року він очолив Український інститут національної пам’яті). Всеукраїнське об’єднання ветеранів задекларувало свою «державницьку» позицію та підтримувало ідеї президента Ющенка щодо примирення ветеранів війни. Поступаючись прокомуністичній Організації ветеранів чисельністю і впливовістю, нове об’єднання таки спромоглося створити плюралізм ветеранських виступів у політичній сфері.

Про природу взаємодії (а точніше, її відсутності) двох цих організацій може свідчити їхня реакція на уже згадуване вище рішення Ющенка про присвоєння звання «Героя України» Степанові Бандері. У зверненні Організації ветеранів, написаному мовою радянської пропаганди, стверджувалося, що «в сучасному світі немає, мабуть, країни, де б так відверто заохочувався націонал-фашизм і паплюжилась, та ще й в рік 65-річного Ювілею Перемоги над фашизмом, вирішальну роль в якій відіграв радянський, в тому числі український народ»²⁴. У заяві-відповіді Всеукраїнського об’єднання ветеранів, написаній в так само непримиренно пропагандистському дусі, наголошувалося, що конкуретна організація «представляє лише ветеранів-колаборантів – вірних поплічників кривавої тоталітарної компартії вже мертвого Союзу, саме тих вірних "ленінців та сталінців", які вкрили могилами Україну в роки голодомору та масових убивств»²⁵.

Загалом участь ветеранських організацій в політичному житті України доволі обмежена. На відміну від сусідніх Росії чи Білорусі, де «зверненнями ветеранів» обґрунтовувалися докорінна ревізія шкільних підручників історії чи навіть політичні переслідування неугодних владі часописів, інтернет-сайтів чи журналістів. Багатомільйона група «ветеранів» в Україні достатньо соціально аморфна і пасивна. Серед помітних успішних прикладів політичного тиску від її імені можна згадати хіба що повернення до шкільних підручників терміну «Велика Вітчизняна війна» (парламентська дискусія з цього приводу мала місце у середині 1990-х років). Але це повернення не вплинуло на загальну інтерпретаційну схему підручника, досить послідовно зорієнтовану на конвергенцію радянського та націоналістичного наративів війни. Воно лише спричинило кумедну термінологічну анархію кшталту «Націоналістичне підпілля у роки Великої Вітчизняної війни».

Як не існує єдиної організації радянських ветеранів, так немає і є єдиного об’єднання ветеранів УПА. Тим більше, що з часів війни і дотепер існують окремі, нерідко антагоністичні організації, що походять від двох фракцій ОУН – бандерівської (яка завжди мала репутацію революційнішої й радикальнішої) та мельниківської (поміркованішої й більш компромісної). Зрозуміло також, що чисельність ветеранів УПА не перевищує кілька тисяч людей, які утім мають серйозний символічний капітал в очах частини українського суспільства.

Напередодні президентських виборів 2010 року Всеукраїнське братство ОУН-УПА виступило зі зверненням, в якому закликало український народ і всіх «патріотичних» кандидатів в президенти об’єднатися довкола кандидатури Віктора Ющенка, який єдиний, на їхню думку, «здатний ставити справедливий опір Медвєдєву і Путіну та гарантувати Україні незалежність»²⁶. У цьому зверненні містилася пряма критика Олега Тягнибока – найрадикальнішого за риторикою кандидата в президенти, який під час кампанії інтенсивно покликався на боротьбу УПА і, водночас намагався використати в Україні антиімміграційні гасла крайньо правих сучасних европейських політиків. Автори звернення дорікали Тягнибоку небажання відмовитися від власних амбіцій на користь Ющенка. Водночас, штаб Тягнибока поширив інше «Звернення ветеранів УПА до українців», яке закликало голосувати тільки за Тягнибока, який єдиний з усіх кандидатів виявив «справжню пошану» до УПА²⁷. Тоді на виборах президента Олег Тягнибок набрав 1,43 % голосів.

Інші категорії жертв війни

У пісні Булата Окуджави, написаній 1970 року для кінофільму «Белорусский вокзал», геніально схоплено одну з основних ідей радянського образу війни: «И значит нам нужна одна Победа / Одна на всех, мы за ценой не постоим». Оця формула «мы за ценой не постоим» (ми не пошкодуємо нічого заради Перемоги) напрочуд влучно відображає місце жертв у картині війни. Ціна Перемоги, ставлення радянського командування до життя рядових солдатів – ці теми не належали за часів СРСР до найбажаніших. Проблема жертв серед цивільного населення порушувалася передусім у контексті ілюстрації жорстокостей німецького окупаційного режиму. При цьому, як уже зазначалося на початку, місця для специфічної єврейської чи ромської (циганської) пам’яті про нацистську політику у цьому наративі не було. А на темі репресій проти мешканців окупованих територій після відновлення радянської влади; ставлення СРСР до радянських військовополонених; темі масових депортацій 1944–1946 років було накладено абсолютне табу.  

Відомо, що на примусові роботи до Третього Райху було вивезено майже 6 мільйонів людей, з яких 2 175 тис. були громадянами СРСР і 1 662 тис. – громадянами Польщі. 1994 року в Німеччині був створений спеціальний фонд для виплати компенсацій колишнім остарбайтерам. Протягом липня 2001 – грудня 2006 року 468 тисяч громадян України отримали грошові компенсації від німецького фонду «Пам’ять, відповідальність, майбутнє». Колишні в’язні концтаборів та гетто дістали по 15 тисяч євро, в’язні таборів і тюрем – від 5 до 12 тисяч євро, примусові робітники у промисловості – по 4300 євро, примусові робітники у сільському господарстві – по 1500 євро²⁸. Для більшості отримувачів цієї матеріальної допомоги вона стала істотною підтримкою в умовах економічної трансформації України. Хоч подеколи висловлювалися й протести проти градації жертв чи відмінностей у розмірі компенсацій для колишніх громадян СРСР та громадян інших держав (зокрема, виплати польським остарбайтерам були у 5 разів вищі)²⁹.

Були також спроби поширити передбачені законом про Фонд «Пам’ять, відповідальність, майбутнє» виплати на таку специфічну групу жертв нацизму як радянські військовополонені. Оскільки Радянський Союз не підписав Женевської конвенції 1929 року про права військополонених, а расистська ідеологія нацизму трактувала слов’ян як «нижчу расу», доля 3 мільйонів полонених червоноармійців була справді жахливою (понад півтора мільйона з них загинули від голоду чи нелюдського поводження в німецьких концтаборах; ті, кому вдалося вижити, після війни потрапили до таборів уже радянських). За приблизними оцінками нині в живих залишилося 45–48 тисяч цих людей. Судова справа про перегляд формулювання закону, що «перебування в полоні не дає підстав для отримання компенсації», закінчилася поразкою позивачів³⁰. Показово, що в ролі останніх виступила не якась організації військовополонених, але група німецьких і російських істориків і юристів. Іншими словами, радянські військовополонені залишаються фактично чи не найбільш віктимізованою та найменш визнаною з усіх груп жертв нацизму³¹.

Якщо колишні остарбайтери отримали допомогу з Німеччини та Австрії (остання 2006 року виділила 25 мільйонів євро на програму запрошення на навчання нащадків жертв примушування до праці в Райху), а жертви Голокосту отримують регулярну допомогу з США, Німеччини, Ізраїлю, то проблема компенсацій жертвам радянської депортації кримських татар навіть не поставлена. В Україні дотепер немає Закону «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», що спричиняє неабияку гостроту земельного, політичного, культурного питання в Криму. Ситуація погіршується через зростання відчуження та взаємної недовіри між двома основними групами населення півострова: російськомовною більшістю, яка (як показують соціологічні дослідження) об’єднує росіян і українців та кримськотатарською меншиною, яка дістала дозвіл повернутися до Криму з місць депортації (насамперед, Узбекістану) тільки наприкінці 1980-х років³². Ситуація з жертвами повоєнних «обмінів населення» між Польщею та Радянським Союзом відрізняється передусім тому, що ці люди не поверталися після розпаду СРСР на місця свого попереднього проживання.

^{Висновки}

Друга світова війна залишається центральною подією для історичного самоусвідомлення сучасного українського суспільства. При чому, розпад Радянського Союзу означав також розпад єдиного офіційного образу війни, альтернативи якому створюються дотепер. У пострадянській Україні існують кілька груп ветеранів та/чи жертв війни, що різняться між собою чисельністю, політичною активністю, символічним капіталом, розміром державних пільг.

При чому, більшість ветеранів – і радянських, і УПА – виступають проти прийняття гуманістично-віктимної візії війни; хочуть бачити себе героями–переможцями, а не жертвами боротьби політичних систем. Водночас, обидві групи відчувають себе у моральному і матеріальному програші. Сучасна Україна надто далека від образу держави, за яку проливали кров і червоноармійці, і вояки УПА. Більше того, обидві групи вважають, що саме вони упосліджені, тоді як протилежна група дістає забагато пільг чи уваги з боку держави. Демонстративно відкидаючи пропозиції щодо діалогу з протилежною стороною (зрозуміло, що є поодинокі винятки, але вони тільки підтверджують правило), і організації радянських ветеранів, і братства вояків УПА демонструють дивовижну відданість пропагандистській риториці часів війни. І в цьому вони дуже подібні одне до одного.

Через архаїчність риторики, а ще більше – завдяки фрагментаризації ветеранських організацій, останні не відіграють помітної ролі в українській політиці. Спроби інструментального використання «звернень ветеранів» чи «вимог ветеранів» для вирішення певних політичних питань в Україні відіграють набагато меншу роль, ніж в Росії чи Білорусі, де контрольовані державою більш монолітні ветеранські структури виконують важливу функцію легітимізації окремих рішень тамтешніх політичних режимів.

Загалом ветерани радше воліють уникати самопозиціонування в категоріях віктимізації (хіба що в контексті сучасних низьких соціальних гарантій). З останнього до речі нерідко походить неприязнь на побутовому рівні до остарбайтерів – мовляв, «ми захищали країну і дістаємо копійки, а вони працювали на ворога і купаються в грошах». Колишні остарбайтери, жертви Голокосту чи радянські військополонені практично неприсутні у публічному просторі України. Національно забарвлена пам’ять євреїв чи кримських татар про роки війни є підґрунтям ідентичності цих груп, але зберігається поважна проблема інтеграції цієї пам’яті (передумовою чого нерідко є її переклад) до українського наративу Другої світової.

Цей наратив формується поступово, з багатьма протиріччями, але загалом за усі роки незалежності в ньому можна виокремити кілька сталих рис. Однією з них є віктимізація. На офіційному рівні в самопрезентації України елементи образу нації – жертви двох тоталітаризмів переважають елементи образу однієї з країн – переможиць. Українські шкільні підручники свідомо протиставляють злочини і помилки партійного керівництва та радянського командування стражданням і подвигу звичайних громадян. Вельми проблематична з історичної точки зору теза про «єдність українського народу у війні» має на меті формування політичної нації в Україні. А суперечливі процеси цього формування у державі, де не спрацьовує типова східноєвропейська схема «одна мова – одна релігія – одна нація», є одним з найцікавіших політичних і культурних феноменів сучасної Європи.

Німецькомовна версія цієї статті була опублікована в часописі «Osteuropa» (2010/15), скорочені версії з’явилися друком польською («Nowa Europa Wschodnia», 2010/6) та українською мовами («Критика», 2010/11).

1. Докл. див.: Mark Edele, Soviet Veterans as an Entitlement Group, 1945–1955 // Slavic Review. Vol. 65. No. 1 (Spring 2006). Р. 111–137; Mark Edele, Soviet Veterans of World War II. A Popular Movement in an Authoritarian Society, 1941–1991. New York, 2008.
2. Беате Физелер, «Нищие победители»: инвалиды Великой Отечественной войны в Советском Союзе // Неприкосновенный запас. 2005. № 2–3 (40–41). Спец. выпуск совместно с Osteuropa: Память о войне 60 лет спустя – Россия, Германия, Европа. С. 296.
3. Лев Гудков, «Память» о войне и массовая идентичность россиян // Там само. С. 49.
4. Mark Edele, Soviet Veterans as an Entitlement Group. Р. 115.
5. http://www.newday.kherson.ua/2010/01/06/plgi-komu-za-scho—sklki/
6. http://www.vinrada.gov.ua/zasidannya_koordinaciynoi_radi_z_pitan_realizacii_socialnoi_politiki_shodo-veteraniv_viyni.htm
7. http://www.kharkivoda.gov.ua/show.php?page=4849
8. http://moz.gov.ua/ua/main/press/?docID=1577
9. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3551-12&;zahyst=dCCMfOm7xBWMkFUEZiH5JdtPH4qks80msh8Ie6 (Закон України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 року).
10. Там само.
11. Виктория Пода, Льготников станет меньше // Комментарии. 2009. 3 июля.
12. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2195-15&;zahyst=4/UMfPEGznhhkFU.ZiH5JdtPHI4qks80msh8Ie6
13. Grzegorz Motyka, Ukraińska partyzantka 1942–1960. Warszawa, 2006. S. 649, 653.
14. Ibid. S. 185.
15. Докл. про це див.: Andriy Portnov, Pluralität der Erinnerung Denkmäler und Geschichtspolitik in der Ukraine // Osteuropa. 2008. No. 6. S. 197–210.
16. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3551-12&;zahyst=dCCMfOm7xBWMkFUEZiH5JdtPH4qks80msh8Ie6
17. Wilfried Jilge, The Politics of History and the Second World War in Post-Communist Ukraine (1986/1991 – 2004/2005) // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. B. 54. 2006. No. 1. P. 56–57.
18. Проміжний звіт робочої групи для підготовки історичного висновку про діяльність ОУН-УПА (попередній варіант). Київ, 2000. ОУН і УПА. Фаховий висновок робочої групи істориків при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Київ, 2005. Пор. оцінку цих публікацій у: Wilfried Jilge, The Politics of History… P. 73–74.
19. http://zakon.nau.ua/doc/?code=75/2010
20. http://www.segodnya.ua/news/14111446.html
21. http://www.otechestvo.org.ua/main/20058/1613.htm
22. http://www.zaxid.net/newsua/2009/6/17/185650/
23. Владислав Гриневич, Расколотая память: Вторая мировая война в историческом сознании украинского общества // Неприкосновенный запас. 2005. № 2–3. С. 224.
24. http://www.cominformua.com/cgi-bin/show.pl?lang=ru&;action=showstat&sndir=2009_11&razd=10&stat=412
25. http://maidan.org.ua/static/news/2010/1267089481.html
26. http://www.ukrslovo.org.ua/index.php?option=com_content&;view=article&id=495:2009-12-21-14-32-54&catid=16:2009-05-27-16-22-08&Itemid=36
27. http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/013420/
28. http://cn.com.ua/N166/authors/country/country.html
29. http://mynews-in.net/news/society/2002/01/05/46969.html
30. http://www.dw-world.de/dw/article/0,,865205,00.html
31. Докл. див.: Павел Полян, Жертвы двух диктатур. Советские военнопленные и остарбайтеры в Третьем рейхе и их репатриация. Москва, 1996. та ін.
32. Докл. про ситуацію в Криму та настрої населення див.: Національна безпека і оборона. 2008. № 10 (Спеціальний номер: Автономна Республіка Крим: Люди, проблеми, перспективи). Інтернет-адреса: http://www.razumkov.org.ua/ukr/journal.php?y=2008&;cat=142