Холодного Великодня минулого року жіночий музей в Бонні відкривав похідну виставку «Маша, Ніна та Катюша. Жінки в Червоній Армії 1941-1945». Хтозна, чи святкова неділя, дощ або ж слабка реклама зібрали тоді зовсім невелику глядацьку аудиторію. Сама виставка концептуалізована в 1990-х роках берлінським музеєм Карлсхост, з уривками книги Світлани Алєксєєвич, німецькими та радянськими фотографіями, плакатами, дрібно виписаними цифрами та прізвищами, з усміхненними обличчями героїнь ескадрильї Марини Раскової та учениць Людмили Павліченко демонструвалась в багатьох містах Німеччини за останні роки. Виставка в Бонні відкривалась якраз під час показу на німецькому телебаченні пізніше шикороко розкритикованого кінофільму «Наші матері, наші батьки», резенцію на який для українського читача зробив Андрій Портнов.¹ Режисер фільму не обійшов спокуси подальшої медіалізації образу жінки-червоноармійця, який являється у фільмі в обличчі рішучої лікарки, пізніше підполковника Червоної Армії – єврейки Лілії, про яку дещо згодом.

Але не випадково, що і відвідувачі та відвідувачки виставки послуговувались якраз цими і до сьогодні панівними, найбільш медійно просунутими образами безстрашних, озброєнних і здатних все витримати, нічних відьом. Саме такий образ, треба визнати, найлегше досліджувати, оскільки саме вони, героїні війни - льотчиці, зенітниці, снайперки - залишили численні спомини. Яскравий приклад книжка Анни Крилової, яка спирається саме на цю джерельну базу: опубліковані в радянські часи спогади  жінок – учасниць Другої Світової війни.²

Під кінець відкриття виставки група жінок оточила наш подіум, одна з них під підбадьорливий шепіт інших протягнула невеликий записник: «Це моєї мами. Анастасії Мулаєвої. Можливо, ви б хотіли проглянути». Разом із записником жінка принесла фотоальбом. На вулиці дощило, в музеї залишались поодинокі студенти місцевого істфаку, а ця жінка оповідала дивовижну історію своєї матері.

Заздалегідь треба наголосити, що ця історія мала продовження. Із Рамоною Н. ми ще кілька місяців інтенсивно збирали відомості про її маму, родину німецьку та радянську, зрештою про людей, які допомогли її матері сховатись після війни. Писали запити в архіви, вишукували старі номери телефонів, спілкувались із місцевими краєзнавцями, продивлялись газети. Зараз ми і далі шукаєм інформацію, яка б додала б більше відомостей щодо біографії Анастасії Мулаєвої alias Анни Мюллер.

Анастасію Мулаєву, медсестру за освітою, яка мала досвід участі в радянсько-фінській війні, призвали влітку 1941 року в 277-й медсанбат 248-ї стрілкової дивізії  49-ї Армії, що перебував в районі Вязьми.

Раїса, молодша сестра Анастасії, 1931 року народження, напише пізніше в щоденнику:  «Хорошо помню день начала войны (…) став школьницей я каждое лето проводила в загородном пионерлагере (…) Начался день как обычно: подъем на горку, утренняя линейка. Но на линейке после сдачи рапортов не подняли флаг. Такое нарушение установленного порядка кроме удивления у нас никакого беспокойства не вызвало.. (...) Для свиданий с родителями в лагере назначался один день за смену (…) И тут приехали папа, мама, Ася, Маруся и мне разрешают с ними видеться. Ася была в военной форме. На следующий день она уходила на фронт и приехала проститься со мной.»

Раїса більше не побачила Асю. Востаннє Анастасія відвідала сім’ю в Москві в листопаді 1941 року, а в кінці грудня, сім´я Мулаєвих прочитала статтю «В Н-ском госпитале» у «Вечірній Москві». В цій статті батальйонний комісар П. Міхєєв зображає будні одного з медсанбатів Червоної Армії після першої евакуації. У вступі він однак згадує епізод наближення фронту до Константинівського лісу та відступ транспорту з пораненими. «Осталась только одна машина. Она ушла последней. Врач Тейман, сестры Мулаева, Кузьмина и Корчевская двинулись в путь лишь тогда, когда убедились, что все раненые эвакуированы. Им не удалось пробиться».

Ці рядки - це єдине, що Мулаєви знали протягом останніх 60-ти років про зниклу безвісти, доньку та сестру, Асю. На всі запити приходила одна відповідь - зникла безвісти. Ці дані і сьогодні надає ОБД Меморіал. Лікар Тейман³, який, за даними ОБД Меморіал, а також за споминами сестер Анастасії, відбув німецький полон та сталінські табори, не захотів із ними спілкуватись. Губляться сліди й інших фігуруючих у статті медсестр.

ІЗ ЩОДЕННИКА РАЇСИ

І, можливо, ця історія закінчилась би так само, як і сотні тисяч інших історій зниклих безвісти в часи Другої світової війни. І сестрам, окрім фотографії 1941 року, зробленої незадовго до зникнення Анастасії та згадки в статті у «Вечірній Москві» залишилася б хіба надія на диво. І, можливо, саме про це, про неможливість можливого дива подумала 86- річна Марія, коли 2011 року три незнайомі жінки стояли перед дверими її квартири і називали себе дочками її сестри Асі.

Ася 1941 рік

Народження Анни Мюллер

У біографії, поданій для працевлаштування для німецької адміністрації, вказано, що батька Анни, Альфреда Мюллера, фахівця з будівництва залізниці направили працювати в Білорусь перед війною, і звідти він був змушений утекти 1937 року від переслідувань НКВС. Анна Мюллер із матір’ю не змогли вчасно виїхати з Мінська. «І тільки 8 липня 1941 ми були звільнені Вермахтом, негайно переїхали з матір’ю до Східної Пруссії», - писала в поданих для працевлаштування паперах, Анна Мюллер. За даними біографії, вона вивчилась на медсестру, маючи бажання знову повернутися до Мінська, де в серпні 1942 року починає працювати за фахом медсестри. Жодних конкретних даних про лазарет вона не вказує.

Однак серед її паперів є документ від 4 жовтня 1941 року, підписаний головним хірургом військового лазарету 907 про дозвіл носити цивільний одяг. Лазарет 907 було розташовано в школі №25  міста Смоленська. У кінці 1941 року цей госпіталь отримав порядковий номер 3/551. Ернст Комосса, зубний лікар, направлений у Смоленськ, у завіренні від 1946 року подає, що Анна Мюллер працювала в його військовому лазареті 581⁴ медсестрою від осені 1941 року.

У якому ж саме німецькому госпіталі в 1941-1942 роках працювала, і чи взагалі працювала, жінка на ім’я Анна Мюллер досі не зрозуміло. Іще в листопаді 1941 року Ася відвідує родичів в Москві. Отже, потрапити в полон, або переховуватись вона могла лише з грудня 1941 року. Однозначно відомо лише, що вона 1943 року влаштовується медсестрою до штабу верховного командування групи армій «Центр».

Коли Комоссу було переведено туди на службу, Анна Мюллер, за його свідченнями, залишається в його команді. «Вона завжди діяла тактовно і відкрито, тому користувалась повагою серед пацієнтів, а це були здебільшого офіцери Генерального Штабу» - напише Комосса в рекомендаціях для Анни Мюллер.

Анна Мюллер з асистентом доктора Комосси та паціентом

Свідчення доктора Комосси, його дружини, родичів, а також санітара, який працював з ними обома з 1943 року стають вирішальними в  поновленні документів, що їх Анна Мюллер втратила згідно написаної біографії під час бомбардування у Гамбурзі.

Ернст Комосса помер іще 1960-тих роках і швидше за все, ми вже ніколи не дізнаємось, як саме Анастасія Мулаєва потрапила до нього на роботу. Без сумніву однак, що саме він відіграв вирішальну роль у «створенні» німецької медсестри зі Східної Пруссії - «Анни Мюллер».

Наприкінці війни, отримавши документи, Анна Мюллер зникає на більше ніж 10 років за стінами євангелічної лікарні для хворих на епілепсію. Там вона працює медсестрою, поки не зустрічає Фрідріха Г., молодшого за неї колишнього солдата Вермахту, який мріє стати пастором. Анні давно за 30, вона релігійна і хоче стати дружиною пастора. Всупереч волі Фрідріхової родини вони одружуються і поселяються в одному з невеликих міст Північної Рейн-Вестфалії. Фрідріх, якому так і не вдалося стати пастором, починає викладати у школі. У подружжя одна за одною народжуються три дочки.

Весільна фотографія Анни Мюллер

На всі конкретні запитання про документи й родичів Анна відповідала, що спалила їх іще в євангелічній лікарні, коли один особливо ревнивий прихильник обшукував її речі. І ще доньки згадують, що після горбачьовської перебудови Анна зібрала пакунок, у якому був тільки чорний шоколад, і віднесла на пошту. Надіслала на московську адресу. Наскільки вони пам’ятали, ніхто ніколи на це так і не відповів.

Із доньками Анна Мюллер говорила німецькою, свій акцент пояснювала щоразу по-різному. У сім'ї звикли, що у мами було інше життя до війни: де саме і з ким - вони запитати не наважувались.

2003 року Анна Мюллер померла. У її речах доньки знайшли лише невеликий записничок із фотографією мамив молодості. Там кирилицею було вписано кілька московських адрес.

Тіні війни

«Wer keinen Schritt wagt, fällt nicht, aber er kommt auch nicht vom Fleck.» («Хто не наважується на крок, не падає, але й не рушає з місця»), - написала середній дочці Анна Мюллер, коли та пішла в дитячий садок. Рамона, яка 2011 року мала була брати участь у міжнародній виставці скла у Москві, наважується на крок. Разом із двома іншими сестрами та записничком їх матері Анни Мюллер вони їдуть до Москви. Так рідні сестри Анастасії Мулаєвої дізнались про її німецьке життя і смерть, а доньки Анни Мюллер знайшли московську частину своєї сім’ї.

У кінофільмі «Наші матері, наші батьки» медсестра німецького госпіталю Шарлотта, одна з головних протагоністок фільму не встигає евакуюватися з іншими працівниками. Разом із повіреною, Сонею, вона опиняється в руках солдатів Червоної Армії. Батальйон очолює колишня працівниця німецького госпіталю, радянська єврейка Лілія, яка якимось чином, переживши денунціацію як єврейка та побувши в концтаборі, стає підполковником Червоної Армії. Соню заарештовують як колаборантку. Ввечері, судячи з настроїв солдатів, її чекало б кругове зґвалтування й тортури. Підполковник Лілія відводить медсестру за ріг і розстрілює, пояснюючи Шарлотті, що «так було краще для неї. ЇЇ все одно вбили б». Попри фактично фантастичність сюжету, щодо появи Лілії у формі підполковника, емоційно точно передано тему колаборації та підозру у співпраці з німецькою владою цивільного населення, чи також полонених червоноармійців.

Анастасія Мулаєва alias Анна Мюллер, не мала, очевидно, ілюзій щодо того, як складатиметься її доля, якщо її звільнять із німецького полону. Ігор Михайлов, який дуже ретельно збирав усі доступні документи, що стосувались 248-ї стрілкової дивізії, у своїй книжці «Рождённая и погибшая под Вязьмой. (Боевой путь 248 стрелковой дивизии первого формирования)» наводить щоденні політдонесення дивізії, де особлива увага приділяється дезертирству та партійно-політичній роботі серед особистого складу дивізії. Основна тематика бесід стосувалась зради та потрапляння в полон. Зокрема, Михайлов цитує назви донесень від серпня 1941 року серед яких: «Значенння маскування», «Краще смерть, ніж фашистський полон», «Воїн Червоної Армії в полон не здається»».⁵

Полонені автоматично ставали зрадниками та зрадницями Батьківщини. Найімовірніше, їх очікували не тільки сталінські табори, а й нерозуміння та зневага близьких людей. Загалом про долю радянських жінок-військових у німецькому полоні  та після нього відомо мало. Здебільшого в сучасних публікаціях цю тематику розглядають у контексті репресивної політики двох тоталітарних держав.⁶ Проте жінки на війні, очевидно, виступали не лише в ролі «жертви двох диктатур», а й демонстрували різноманітні стратегії спротиву й отримали різний досвід перебування в полоні та повоєнної соціалізації в СРСР.

До сьогодні ми знаємо лише в загальних рисах про ставлення до полонених червоноармійок у Вермахті: Німецькі військові часто розглядали червоноармійок не як військовослужбовців регулярної армії, а фактично як партизанок, на яких, відповідно, не поширювалась  Женевська конвенція 1929 року. Таких жінок часто розстрілювали на місці.⁷ Проте в документах українських архівів, зокрема в стенограмах бесід з київським населенням про обставини його перебування на окупованій території, можна натрапити на багато свідчень жінок-військових, яких восени 1941 року організовано відпускали з полону, саме тому, що вони були жінками. Навесні 1943 року⁸ офіційно в полоні почали залишати лише фахівців-медиків: лікарів та санітарок, а всіх інших полонених жінок направляти на біржу праці. І нарешті 1944 року з’явився документ⁹, у якому регулювалися питання політичної перевірки жінок-військовополонених. Жінок, які викликають довіру, направляли до арбайтсамту і переводити в цивільний стан, а неблагонадійних – до концтабору.

Німецькі документи та спогади очевидців підтверджують поширену практику переведення в цивільний стан військовополонених жінок, а також використання їхньої праці на окупованих східних територіях чи в Райху в статусі остарбайтерок. Також існують розрізнені свідчення про існування окремих відділень та бараків для жінок у таборах для радянських військовополонених в Україні та Білорусі (Славута, Рівне, Володимир-Волинський, Барановичі). Медичні фахівці з числа полонених жінок працювали в лазаретах шталагів Кіровограду, Дарниці, Житомира. Найширше задокументовано досвід жінок-військових, які відбували покарання в концтаборах за політичні виступи (відмова працювати на військових підприємствах, участь у спротиві).

Досить відома історія перебування радянських жінок-військових у концтаборі Равенсбрюк. Їхні біографії - яскрава ілюстраця «героїчної лінії» поведінки радянської жінки у ворожому полоні. Перший транспорт із 536 радянськими жінками прибув до Равенсбрюка із Зоеста в ніч з 26 на 27 лютого 1943 року. Це були учасниці оборони Севастополя – лікарки, телеграфістки, штабні працівниці. Їм було запропоновано перейти в цивільний стан і працювати в промисловості Німеччини. Група активісток відмовилися позбаватися статусу військовополонених, посилаючись на Женевську конвенцію. Тоді всіх жінок-полонених колективно відправили до концтабору Равенсбрюк, де вони перебували в окремому бараку. По війні саме вони стали ініціаторками створення секції колишніх в’язнів концтаборів при комітеті ветеранів СРСР.

Наскільки типовою була така поведінка для більшості жінок, які опинилися в полоні сказати важко. Є приклади й протилежної стратегії, коли жінки намагалися позбутися статусу військовополонених, часто за допомогою протекції чоловіків. У істориків є лише непрямі спогади про жінок-полонених, які виходили/втікали з табору за допомогою чоловіків-охоронців чи місцевих поліцейських. Щоб уникнути депортації в Німеччину, виходили заміж за представників місцевої окупаційної влади. Також зовсім не доводилося зустрічати спомини жінок-полонених, які вже як цивільні працювали б на німецькому військовому підприємстві й так зберегли б собі життя.

В цьому ракурсі доля Анастасії Мулаєвої, а саме свідчення її дочок - є безумовно не тільки історія-трилер, але й цінне джерело для реконструкції біографій сотень тисяч радянських військовополонених після полону  .

Невідомо, як склалися долі інших працівників та працівниць 277-го медсанбату 248-ї стрілкової дивізії. Чи повернулась додому Тетяна Кузьміна, чи відсиділа сталінські табори Регіна Корчевська. Вони, як і сотні тисяч інших оточенців є тінями війни. Медіалізація їхніх історій продовжує залишатись виключенням і, як промовисто продемонстрували численні реакції на сцену зґвалтування червоноармійцями Соні, виглядає досі проблематично-скандальною.

1. «Наші» та «їхні» батьки і матері: німецький телесеріал та його східноєвропейські критики:  http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?nashi_ta_yihni_batki_i_materi_nimetskiy_teleserial_ta_yogo_shidnoyevropeyski_kritiki&;objectId=1292704
2. Krylova, Anna: Soviet Women in Combat. A History of Violence on the Eastern Front. Cambridge 2010
3. Марк Тейман, 1899 року народження, військовий лікар, 1935-1937 завідуючий Дорожної клінічної лікарні  в Читі. В грудні 1937 року заарештований разом з дружиною М. Неймарк за звинуваченнями у підозрі шпіонажу та диверсіях. В 1939 звільнений.
4. Військовий лазарет 581 мав два відділення у Смоленську. Перше відділення під номером 1/581 розташовувалось у будівлі студенського гуртожитку, який зруйнували в 1990-х роках. Друге відділення  3/581,  зайняло жіночий монастир, де нині військова казарма.
5. Михайлов, Игорь: Рождённая и погибшая под Вязьмой. (Боевой путь 248 стрелковой дивизии первого формирования. Вязьма 2010, с.24.
6. Freytag, Claudia: Kriegsbeute “Flintenweib” Rotarmistinnen in deutscher Gefangenschaft in: Deutsch-Russisches Museum Berlin-Karlshorst. Mascha, Nina, Katjuscha: Frauen in der Roten Armee 1941-1945, 2002, S. 32-36, 50-65; Шнеер, Арон: Плен. Советские военнопленные в Германии, 1941-1945. Москва 2005; Strebel, Bernhard: Feindbild „Flintenweib“: weibliche Kriegsgefangene der Roten Armee im KZ Ravensbrück. In: Johannes Ibel (Hrsg. im Auftr. der KZ-Gedenkstätte Flossenbürg): Einvernehmliche Zusammenarbeit? Wehrmacht, Gestapo, SS und sowjetische Kriegsgefangene. Metropol, Berlin 2008, S. 159–180; Saavedra Santis, Ramona: Frauen der Roten Armee im Frauenkonzentrationslager Ravensbrück. In: Beiträge zur Geschichte der nationalsozialistischen Verfolgung in Norddeutschland, Bd. 13, 2012, S. 129–138.
7. В офіційних розпорядчих документах, зокрема, в наказі  4-ї Армії від 29 червня 1941 року згадується про становище радянських військовополонених, у якому жінок в уніформі наказували розстрілювати. В наказі Головнокомандування сухопутних військ Вермахту від 30 червня 1941 р., йшлося про те, що до жінок в уніформі зі зброєю чи без ставитися як до військовополонених, а до жінок зі зброєю, але без уніформи вважати учасницями партизанського руху.
8. Особливе розпорядження Головнокомандування сухопутних сил Німеччини про військовий полон від 19 березня 1943 року.
9. Розпорядження Начальника поліції безпеки та СД від 11 квітня 1944 року