Умови життя та праці радянських цивільних громадян у Румунському Королівстві

На мій погляд, концентрація радянських трудових ресурсів обумовлювалась двома основними факторами: по-перше, під час евакуації транзитні можливості залізниці були обмеженими, тому німці вирішили депортувати частину захопленого населення до Румунії; по-друге, Німеччина значною мірою залежала від румунської нафти, видобування якої потребувало додаткових трудових ресурсів.

На відміну від Німеччини, Румунія ніколи не мала розгалуженої системи іноземної праці з чітко вираженою внутрішньою ієрархією. Так само не існувало ідеологічного базису, який міг обґрунтувати експлуатацію десятків тисяч радянських громадян. Саме тому застосування термінів «остарбайтери» і «східні робітники» по відношенню до тих радянських громадян, що потрапили на примусові роботи до Румунії, не є коректним. У нашому дослідженні вони узагальнені під поняттям «примусові цивільні робітники». Їхнє експлуатація здійснювалось відносно недовго, приблизно з кінця 1943-го по серпень 1944-го років, коли більшу частину території Румунії зайняли частини РСЧА⁵⁴. Цілком очевидно, що за 8–9 місяців радянські громадяни не могли утворити достатньо стійку соціальну групу й інтегруватись у місцевий виробничий процес. Тому вони не спричинили такого резонансу в суспільному й економічному житті, як остарбайтери у Третьому рейху.

Масове використання радянської робочої сили повністю ініціювалось німецькою стороною. Практично одразу з початком систематичних депортацій війська вермахту створили на території Румунії відповідний бюрократичний апарат і систему розподілу робітників. Її структурна організація і методика роботи поєднували елементи приймально-розподільчих таборів і німецьких бірж праці. У випадку, коли румунські роботодавці бажали найняти радянських громадян, вони мусили звернутись до біржі праці і сплатити німецьким військам певну суму. Її розмір коливався від 500 до 1500 лей. Сама процедура найму була ідентична тій, що практикувалась у рейху. Наприклад, у дунайському портовому місті Бреіла біржа праці розміщувалась прямо на ринковій площі, на яку вранці виганяли «свіжу» робочу силу і румунські фермери та промисловці відбирали собі робітників, як правило, невеликими групами по 10–15 осіб⁵⁵. Таким чином, німці фактично продавали румунам право експлуатувати радянських громадян у своїх господарствах. Війська королівства Румунія ніколи не допускались до розподілу робочої сили, а виконували лише охоронні функції.

Переважна більшість населення Півдня України, депортованого на примусові роботи до королівства, потрапила на підприємства повністю або частково підконтрольні німецьким військам. У 1944 році практично всі порти та верфі, що знаходилися на Чорноморському узбережжі і Дунаї, підпорядковувались німецькій військовій адміністрації. Для утримання примусової робочої сили на їх території, в різних господарських спорудах облаштовувались трудові табори. Через брак часу й економію коштів приміщення не пристосовували для проживання людей. Наприклад, трудовий табір міста Галац знаходився прямо на території порту⁵⁶. Це була одноповерхова будівля з внутрішнім подвір’ям і високою бетонною стіною. Робітники розміщувались у приміщеннях із цементною підлогою, а їхній благоустрій обмежувався грубими дерев’яними нарами. В окремих випадках умови утримання радянських громадян були не сумісними з нормальним існуванням людини. На суднобудівному заводі в місті Браілов близько 80-ти робітників проживали у кімнаті площею в 40 квадратних метрів, її приміщення не мало вікон і опалення⁵⁷. Решту примусових робітників верфі розмістили прямо на стапелях у напівзбудованому пароплаві⁵⁸.

В умовах наближення лінії фронту і великої ймовірності окупації, побудова дерев’яних бараків для утримання примусових робітників була нераціональною. Тому, дуже часто, трудові табори облаштовували у вигляді наметових містечок. Наприклад, 13 травня 1944 року в околиці містечка Мачін німці розмістили в наметах на березі річки Тулча групу робітників, депортованих із Миколаєва⁵⁹. Через два тижні на баржах почали підвозити будівельні матеріали та устаткування для будівництва судноремонтної фабрики⁶⁰. Після того, як табір був розгорнутий, по його периметру встановили огорожу з колючого дроту, біля якої постійно чергували німецькі та румунські солдати⁶¹. Будівництво подібних трудових таборів відбувалось у найкоротші терміни і виключно силами самих примусових робітників.

Устрій і внутрішній розпорядок румунських трудових таборів мало відрізнявся від аналогічних установ у Німеччині. Їхній персонал в основному комплектували з евакуйованих німецьких і румунських солдатів. Окрім цього, до адміністрації часто потрапляли радянські колабораціоністи. Вони могли займати найрізноманітніші посади — від охоронця до начальника табору. Наприклад, О. В. Огурцова, який був одним із організаторів депортації робітників Миколаївського судноремонтного заводу, 7 квітня 1944 року призначили начальником «російського табору» в місті Галац⁶².

Протягом усього періоду перебування радянських громадян у Румунії їхнє пересування обмежувалось місцем праці і територією табору, а вихід за його межі у невиробничий час кваліфікувався як втеча. Окрім цього, суворо заборонялося спілкування з цивільним румунським населенням. Очевидці згадують, що місцеві жителі часто приходили до трудових таборів і намагалися передати через огорожу хліб та інші продукти харчування, але  охорона завжди проганяла їх. Напевно, керівництво таборів уважало, що в такий спосіб радянські громадяни можуть отримати зброю або інші речі для вчинення диверсій і втеч.

Так само, як і в Німеччині, примусові робітники мали власну атрибутику, їх змушували носити на рукаві верхнього одягу чорну пов’язку з порядковим номером. Вона виконувала таку ж функцію, що і знак «OST» — виділяла особу з-поміж загальної маси робітників, фіксувала її статус і акцентувала на ній увагу жандармів. У випадку втрати пов’язки робітник карався побиттям або позбавленням харчування на три і більше днів⁶³.

Офіційно тривалість робочого дня не могла перевищувати 12 годин, що відповідало виробничому циклу, встановленому румунською владою в умовах воєнного часу. Проте на підконтрольних німцям заводах і фабриках постанови румунського уряду ігнорувались, а тривалість робочого дня залежала лише від внутрішньої структури виробництва і нагальних потреб. Так, наприклад, у порту міста Галац робочий день ніяк не нормувався і тривав майже добу. Зі свідчень очевидця подій І. П. Ісаєва, радянські громадяни виконували важку некваліфіковану роботу, їх денна норма харчування обмежувалась лише мискою горохового супу. Окрім того, було відсутнє будь-яке забезпечення одягом і взуттям. Виробнича дисципліна на підприємстві повністю трималась на репресіях, а робітники в таборі зазнавали постійних знущань із боку охорони⁶⁴. Багато хто не витримувало постійного тиску. Зі спогадів Н. П. Ніколаєва, який у квітні – серпні 1944 року працював у порту міста Констанца, один із його товаришів не зміг терпіти знущань і вчинив самогубство⁶⁵.

У квітні – серпні 1944 року головною проблемою радянських громадян у Румунії були надзвичайно низькі харчові норми. У середньому робітник отримував на день лише 150–200 гр. хліба. На сніданок і вечерю давали чай або каву, на обід — гороховий суп чи баланду з капусти. У цілому такий раціон мало чим відрізняється від добових пайків остарбайтерів. Проте, аналіз архівних матеріалів дає право стверджувати, що харчування примусових робітників у Румунії було значно гіршим, ніж у рейху. В окремих випадках суп-баланду варили з сушеної лободи, а виснаження мешканців трудових таборів спричиняло нечувану смертність. У середині травня 1944 року постійні недоїдання спровокували голодний мор у робітничому таборі містечка Мачин, що змусило німецьке керівництво додати в тижневе меню робітників по 300 грамів меду та ящику консервів на кожні десять осіб. До цього добова норма харчів складала 500 грамів хлібу та суп із сушеної капусти⁶⁶. Як правило, краще харчування отримували лише ті робітники, які працювали в табірних їдальнях, оскільки вони мали прямий доступ до провіанту. Персонал таких установ знаходився в незрівнянно кращих умовах⁶⁷.

Велику кількість депортованих до Румунії радянських громадян направляли в сільське господарство. Так само, як і в Німеччині, їхня праця використовувалась великими і дрібними землевласниками. Проте на відміну від рейху, умови життя і праці примусових робітників практично не залежали від виробничої специфіки господарства-роботодавця. Як правило, робочий  день тривав від 12 до 20 годин, робітники не забезпечувалися взуттям та одягом, а працювати доводилось виключно за продукти харчування. Робоча сила, яку використовували великі аграрні підприємства, утримувалась у трудових таборах, звідки її конвоювали на роботу.

Зі свідчень В. І. Тумки, що разом із групою радянських громадян працювала на заможного землевласника в селі Баба-Тана поблизу міста Мізіл⁶⁸, за 18-20 годинний робочий день вони отримували лише невелику кількість продуктів, яких  не вистачало навіть для того, щоб ненадовго вгамувати голод. Працювати доводилось під постійним наглядом німецьких солдатів, які без особливої потреби били робочих⁶⁹.

Не у кращі умови потрапляли ті радянські громадяни, які експлуатувались у невеликих фермерських господарствах. Робітник миколаївського заводу імені 61-го комунара Ф. І. Глушко разом із кількома співвітчизниками жив і працював у румунській  фермерській родині поблизу міста Констанца. За їжу вони щодня відпрацьовували в полі по 15 годин. Сам господар зверхньо ставився до робітників, звичайним явищем були побиття і приниження. Окрім цього, він забороняв їм купувати продукти за власні кошти⁷⁰. Інколи замість натурального розрахунку сільськогосподарські робітники отримували невелику заробітну плату в розмірі 500–800 лей. Наприклад, В. І. Цуканов працював на фермі в передмісті Карансебеша⁷¹. За 12 - годинний робочий день він отримував щомісячну платню, але харчуватися мусив виключно за свій рахунок⁷².

Розподілення робочої сили відбувалось не хаотично. Якщо розглянути географію її концентрації стає очевидною наявність чітко окреслених тенденцій. У переважній більшості досліджених нами випадків мова йшла про міста Галац та Бреіла, які на той час мали найбільші на Дунаї портові комплекси та розвинену суднобудівну інфраструктуру. Стратегічне значення цих галузей спонукало зацікавленість вермахту в їхній безперервній роботі. На нашу думку, радянських громадян спочатку вивозили саме до цих міст, звідки надлишок робочих рук розподіляли по оточуючим селам та містечкам. Саме так, робоча сила з СРСР потрапила в такі населені пункти як: Мачин, Бузеу та Лерти. Іншим великим центром експлуатації була Константа – найбільший румунський порт на Чорному морі та Текиргьол – невелике містечко в його околиці. В решті випадків осередки використання примусової праці достатньо хаотично розповсюджувались по західним, центральним та південно-східним районам королівства. Ми вважаємо, що подібний географічний детермінізм був наслідком не лише наявності стратегічно важливих об’єктів, а і специфікою робочої сили яку вивозили з Півдня України, оскільки значна її частина була задіяною у аналогічному виробництві ще до початку війни.

Жахливі умови праці, погане харчування і постійні знущання спонукали радянських примусових робітників до протидії румунсько-німецькому режиму. Найпоширенішими формами вияву непокори стали втечі з трудових таборів. Як правило, до них удавались у прикордонних районах. Наприклад, Н. М. Бажев утік із табору міста Краумер до Болгарії, де перебував до 1949 року, доки не отримав дозвіл повернутися до СРСР⁷³.

У квітні – травні 1944 року чутки про наближення Червоної армії спровокували цілу хвилю втеч, радянські громадяни прагнули будь-якою ціною потрапити на території, підконтрольні РСЧА. Як правило, вони втікали до Бессарабії, де очікували прихід радянських військ⁷⁴.

Незважаючи на велику кількість утікачів, німецькі війська і румунська жандармерія повертали більшість із них до місць експлуатації, де вони потрапляли  під жорстокі репресії : ув’язнення в карцер, фізичні покарання, позбавлення харчування. Як правило, такі заходи застосовувались комплексно. Наприклад, житель міста Очаків Л. С. Абрубінський у серпні 1944 року втік із трудового табору міста Ясси⁷⁵, але невдовзі його заарештували. За свій вчинок він отримав 20 ударів палицею і був посаджений на тиждень у карцер. Протягом усього періоду ув’язнення не отримував ні їжі, ні води⁷⁶.

В окремих випадках румуни направляли примусових робітників до концентраційних таборів або вдавались до публічних розстрілів. Не менш дієвими виявлялись погрози переведення до Німеччини, які у випадку непокори дуже часто реалізовували на практиці. 29 квітня 1944 року тільки з табору міста Бреіла депортували до рейху 102 робітники⁷⁷. У такий спосіб не тільки налагоджували дисципліну, а й зменшували перенаселеність румунських трудових таборів.

У  кращих умовах опинялись ті радянські громадяни, що потрапляли до малих приватних підприємств. Так, наприклад, Н. І. Григор’єва працювала в чайному ресторані міста Бузеу⁷⁸. Її робочий день ніколи не перевищував 10 – 12 годин. Проживаючи разом з своїми господарями, вона отримувала хороше харчування і не зазнавала ніякої дискримінації з боку румун⁷⁹.

Оплата праці радянських робітників повністю залежала від роботодавця. Мешканці робітничих таборів Галаца, Бреіла та Констанци в середньому отримували щодобову платню від 8 до 10 лей. Тобто, розмір місячного окладу міг коливатись від 250 до 300 лей. Частині робітників, що працювала в порту міста Галац, заробітну плату виплачували радянськими карбованцями, по 280 щотижня або 1120 на місяць.

Сума в 300 лей знаходилась далеко за межами прожиткового мінімуму,  тому заробіток примусового робітника мав суто символічне значення. У цілому, по всій Румунії радянські громадяни мали найнижчі оклади. Окрім цього, через заборону залишати робітничі табори вони не мали можливості витрачати зароблені гроші. В окремих випадках праця примусових робітників взагалі не оплачувалась. Наприклад, у таборі № 22, що розташувався неподалік селища Інурі⁸⁰, радянські громадяни відпрацьовували понад 12 годин лише за пайок : 150–200 гр. хліба на добу⁸¹.

Аналогічна ситуація з оплатою праці склалась і в сільському господарстві. На цьому фоні різко контрастують зарплати примусових робітників, які працювали на приватних підприємствах. Наприклад Д. П. Раєв, який до депортації був слюсарем на Миколаївському заводі імені А. Марті, потрапив на приватне судноремонтне підприємство міста Бреіла, власник якого виплачував йому щомісячну платню 1400-1500 лей⁸². Також високу заробітну плату отримували радянські медичні працівники. Медсестра Ф. К. Суінова, евакуйована з Миколаєва як фахівець у складі 245-го шпиталю, після його демобілізації влаштувалась на роботу в приватного лікаря, що проживав у Бухаресті. До звільнення Червоною армією вона працювала асистентом і отримувала за свою працю 3–4 тисячі лей щомісяця⁸³.

Очевидно, що для заробітних плат, які отримували радянські примусові робітники в Румунії, властива суттєва диспропорція. Від натуральної оплати в сільському господарстві і суто символічних заробітків мешканців робітничих таборів — до цілком прийнятних окладів на приватних підприємствах. Варто зауважити, що відсутність будь-яких доходів у сільськогосподарських робітників зумовлювалась фінансовою неспроможністю більшості румунських фермерів, а надзвичайно низькі доходи промислових робітників стали результатом експлуатаційної політики, яку проводили німецькі війська.

Улітку 1944 року Червона армія провела широкомасштабний наступ на німецько-румунські війська, у результаті якого до кінця серпня вдалося зайняти практично всю територію Румунії. Переважну більшість примусових робітників звільнили частини РСЧА, але певну кількість робочої сили нацистам удалося евакуювати через угорські землі до Італії та Німеччини⁸⁴.
 

Репатріація на Батьківщину та проблема повоєнного статусу

У серпні розпочався процес повернення радянських громадян, який докорінним чином відрізнявся від інших репатріаційних заходів, що здійснювались у 1940-х – 1950-х роках. На той час керівництво СРСР ще не встигло розробити чітку, однозначну позицію щодо переміщених осіб. Першим офіційним документ, що мав корегувати динаміку зазначеного явища стала постанова Державного комітету оборони №6457сс від 24 серпня 1944 року. Де-юре вона і розпочинала прийом громадян СРСР, що з різних причин опинились за прикордонною смугою. Виникнення репатріаційно-фільтраційної системи відбулось ще пізніше. Лише 4 жовтня 1944 року РНК СРСР прийняло рішення про репатріацію депортованих радянських громадян з Німеччини, Франції, Польщі, Фінляндії, Румунії. До цієї категорії відносили всіх осіб, які тривалий час не проживали на території СРСР, але виявляли свідоме бажання повернутися на Батьківщину. 23 жовтня 1944 року при РНК  почало діяти Управління зі справ репатріації на чолі з генерал-лейтенантом Ф.І.Голіковим. Специфіка повернення радянських примусових робітників з Румунського Королівства полягає у тому, що вона завершилась задовго до розгортання перевірочно-фільтраційної системи СРСР. Станом на вересень-жовтень 1944 року, в переважній своїй більшості, всі вони вже перебували на місцях колишнього проживання, або в лавах РСЧА. Отже, цій категорії людності вдалося уникнути усіх неприємностей пов’язаних з процедурою фільтрації, яка була нормою для досвіду остарбайтерів та полонених червоноармійців. Той факт, що повернення відбувалось за спрощеною схемою доводять численні свідчення очевидців. Наприклад у своїй анкеті Ф.І.Кучерявий, який перебував на території Румунії з січня по квітень 1944 року зазначив, що після звільнення Червоною армією він разом з іншими мешканцями Миколаєва звернувся до відділу НКВС, де встановили його особу та відправили до військкомату Акермана. Проте через стан здоров’я його не мобілізували, а відправили додому⁸⁵. Подібну ситуацію описував і М.Т.Швець, який відпрацював у румунському місті Бреіла близько 5-ти місяців. 16 серпня 1944 радянські війська звільнили табір російських робітників після чого польовий військкомат мобілізував більшу частину чоловіків призивного віку до 226 запасного піхотного полку. Через 11 днів комісія в місті Акермані визнала М.Т.Швеця непридатним для військової служби і направила його на постійне місце проживання. 15 вересня Т.М.Швець повернувся додому у хутір Покровський Веселинівського  району Миколаївської області⁸⁶. Таким чином, Червона армія в першу чергу розглядала звільнених радянських громадян як джерело поповнення власних лав. Якщо вони з тих чи інших причин не підходили для несення військової служби то без перешкод повертались додому. В цьому процесі НКВС виконував функцію перевірочного органу, який за наявними документами встановлювали особу, після чого її відправляли на постійне місце проживання, або мобілізовували до діючої армії.

Значна частина радянських громадян, яка експлуатувалась в Румунії, являла собою висококваліфікованих робітників примусово вилучених з суднобудівної галузі, тому від їхнього швидкого повернення принципово залежало відновлення стратегічно важливих підприємств Півдня України. Для цієї категорії радянських громадян процес повернення набував умовного характеру. В першу чергу це стосувалось працівників суднобудівних, судоремонтних заводів і морських портів, відновлення роботи яких форсувалось усіма можливими методами. В зв’язку з цим, разом з частинами Червоної армії рухались вербувальні місії, що «перевербовували» кваліфікованих робітників і повертали їх на колишні робочі місця. Так, 28 серпня 1944 року радянські війська звільнила табір російських робітників міста Мачін, разом з військовими прибув директор Миколаївського суднобудівного заводу імені 61 комунару А.Гущин. Він забрав до Миколаєва тих мешканців табору, що потрапили під примусову евакуацію підприємства в березні 1944 року⁸⁷. Така екстрена репатріація йшла в обхід комісії НКВС та мобілізації до лав діючої армії. В цьому контексті необхідно дати відповідь на питання: «Яким був статус у радянському суспільстві громадян, що влітку 1944 року повернулись з примусових робіт в Румунії»? Безумовно, всі вони були позбавлені тавра «репатріант», не знали утисків з боку перевірочно-фільтраційної системи, не перебували під постійною увагою з боку органів внутрішньої безпеки СРСР та їм не забороняли проживати в Москві, Києві та Ленінграді. Проте, як впливали всі ці фактори на формування суспільної думки. Значна частина колишніх остарбайтерів після повернення з Німеччини зіштовхнулась з дискримінацією та утисками. Це явище відбувалося на рівні малих груп та повсякденного спілкування. Відсутність будь яких доказів, що вказували б наявність державної політики спрямованої на формування штучних маргінальних груп, або впровадження непрямих репресивних заходів змушують нас інтерпретувати зазначений феномен не як інструментальний, а як стихійний. Тобто, скоріш за все причиною дискримінації було формування у заідеологізованій повоєнній суспільній свідомості образу остарбайтера-зрадника, який по-суті став побічним продуктом дії радянського героїко-патріотичного дискурсу семантика та структура якого не дозволяла інтегрувати в нього досвід примусових робітників та військовополонених. Цілком логічно допустити, що відносно не тривале перебування у Румунії не могло сформувати в середовищі пересічних громадян думку про зрадництво з боку депортованих на примусові роботи.  Проте на справді ніякої демаркації не відбувалося. Певна частина суспільства тлумачила сам факт перебування на території ворога як зраду і не проявляла схильності приймати до відома обставини та географію депортації. Тому ця проблема в рівні мірі стосувалась як остарбайтерів, так і тих радянських громадян, що експлуатувались на території Румунії. Наприкінці 1944 – на початку 1945 року до відділу у справах репатріації при РНК УРСР надійшло чимало скарг від громадян, що перебували на румунській території в якості примусових робітників⁸⁸. В основному повідомлялось про факти дискримінації, недовіру з боку правоохоронних органів, чиновників, партійних робітників і похідні від цього проблеми з працевлаштуванням. Ось один типовий випадок. В травні 1945 року надійшла скарга від мешканця міста Одеси В.А.Бибера який мав ступень кандидата наук з хімії і не міг влаштуватись на роботу тільки через те, що в квітні-серпні 1944 року перебував в Румунії на примусових роботах. У відповідь начальник відділу у справах репатріації при РНК УРСР  М.М.Зозуленко наказав одеській філії розібратися в даній ситуації та надати В.А.Біберу допомогу⁸⁹. Практично в усіх випадках влада займала позицію потерпілої сторони, але переважна більшість репатріантів, з тих чи інших причин, не зверталася до відповідних органів з офіційними скаргами.

Висновки

Таким чином, ми бачимо, що конфлікт інтересів румунської і німецької окупаційних адміністрацій спричинив появу низки механізмів, що суттєво зменшили кіль кількість депортованого до Третього рейху населення краю. Проте, фактична підпорядкованість румунських військ вермахту на початку 1944 року, в сукупністю з близькістю кордонів Румунії спричинили переміщення значних контингентів робочої сили на її територію.  В цілому, концентрації радянських громадян в румунській економіці слід розглядати побічним ефектом системної кризи нацистської залізнично-транспортної системи наприкінці 1943 на початку 1944 років.

Ситуація, яка склалась навколо примусової праці радянських громадян у Румунії, практично не відрізнялась від експлуатації остарбайтерів у Третьому рейху. Багато в чому тотожність зумовлювалась тим, що депортація десятків тисяч радянських громадян до Румунського королівства повністю ініціювалась німецькими військами, які організовували і контролювали їх розподіл і працевикористання. Безумовно, практика застосування радянської робочої сили  пов’язана з раніше накопиченим у рейху досвідом. Румунська армія не мала жодних важелів впливу на примусових радянських робітників, а цивільне населення вкрай негативно поставилось до переміщення на їх території такої великої кількості радянських громадян. Можливо, саме цим зумовлювалось недоброзичливе ставлення до них більшості румунських фермерів.

Порівнюючи становище радянських громадян у Третьому рейху і Румунії, не можна стверджувати, що примусові робітники на румунських заводах і фабриках перебували в принципово кращих умовах, ніж остарбайтери. З одного боку — румунська влада не позиціонувала вихідців із СРСР як расово неповноцінних  і не сприяла ескалації суспільної неприязні, але разом із тим становище всіх робітників, задіяних у промисловості, було значно гіршим, ніж у Німеччині.

Німецькі війська усвідомлювали потенційну загрозу окупації Румунії, тому задля досягнення максимально можливої продуктивності інтенсифікували експлуатацію робочої сили, що позначалось на рівні життя і умовах праці примусових робітників.

У березні 1944 року до Румунії евакуювали велику кількість кваліфікованих робітників із Миколаївського порту і суднобудівних заводів, але використовували їх переважно як чорноробів. Якщо робітник отримував роботу відповідно до фаху, його заробітна плата й умови утримання залишалися без змін. У той час як в рейху остарбайтери-фахівці займали значно вигідніше становище порівняно зі своїми некваліфікованими співвітчизниками.

Лише ті радянські громадяни, які замість трудових таборів потрапляли до приватних підприємств, опинялись у значно кращих умовах життя і праці. У цілому приклад Румунії, з одного боку, демонструє відтворення в мініатюрі німецької системи експлуатації іноземної праці, а з іншого - доводить, що ганебне становище примусових робітників обумовлювалось не стільки ідеологією, скільки нагальними об’єктивними економічними потребами.

Дійсно після повернення в СРСР ця категорія населення отримала доволі специфічний статус. З одного боку їх репатріація носила формальний характер, оскільки в серпні-вересні 1944 року радянської фільтраційно-перевірочної системи просто не існувало, з іншого боку факт перебування на ворожій території все одно сприймався негативно, певною частиною радянського соціуму. Включення Румунії до соціалістичного табору накладало табу на публічне висвітлення суперечливих сторінок спільної історії. Врешті-решт, всі радянські примусові робітники Румунського королівства були забуті своїми ж співвітчизниками, разом з остарбайтерами, військовополоненими та іншими групами досвід яких не вписувався у структуру офіційної версії пам’яті про Велику перемогу. На початку 1990-х років виплата Німеччиною компенсаційних платежів колишнім східним робітникам і робота фонду взаєморозуміння та примирення зруйнували суспільну амнезію навколо цієї категорії жертв нацизму, але румунський аспект проблеми так і залишився не поміченим. На мою думку, ця ситуація зумовлена двома причинам: відносною локальністю явища і наявністю у суспільній свідомості шаблонних механізмів сприйняття минулого відповідно яким поняття «примусова праця» асоціюється в першу чергу з Третім рейхом. Разом з тим історичний досвід є настільки багатогранним, суб’єктивним та не однозначним, що його технічно не можливо розмістити в рамках одного патерну.  Отже, чим більше знімається обмежень встановлених політикою, культурою, ментальними та світоглядними стереотипами тим повнішим і зрозумілішим стає апріорний історичний досвід. Примусова праця радянських громадян в Румунії у 1942-1944 роках є лише одним з багатьох епізодів буття нашого народу несправедливо витіснених у межі колективного несвідомого тому його поновлення певною мірою має важливе значення.

Список використаних джерел та літератури:

54. Робітничо-селянська Червона армія.
55. ДАМО, Ф.Р-1894, Оп.1,  спр.84, арк.1; Бреила (Braila) велике румунське портове місто на Дунаю, центр однойменного району (жудецу). В українських та російських джерелах часто згадується під назвою Браілов. У січні-серпні 1944 року розміщу місто було одним з центрів експлуатації примусової праці радянських громадян.
56. Галац (Galati), велике румунське портове місто у гирлі Дунаю, центр однойменного району (жудецу). В російських джерелах часто використовується застаріла назва «Галак». В роки Другої світової війни місто було одним з головних центрів експлуатації радянських цивільних громадян.    
57. ДАМО, Ф.Р- 1894, Оп.1, спр.20, арк.7.
58. Там само. – спр.19, арк.89.
59. Мачин (Macin) румунське містечко розташоване на березі річки Тулча (одна з приток Дунаю) не далеко від Бреила.  
60. ДАМО, Ф.Р- 1894, Оп.1, спр.19, арк.124.
61. Там само. – арк.93.
62. Там само. – спр.20, арк.19
63. Там само. – арк.74-76.
64. Там само. – спр.19, арк.55.
65. Там само. – спр.22, арк.75-76.
66. Там само. – спр.19, арк.59.
67. Там само. – арк. 124.
68. Мізіл (Mizil) невелике містечко в центральній Румунії.
69. ДАМО, Ф.Р- 1894, Оп.1, спр.20, арк.107.
70. Там само. – арк.134.
71. Карансебеш (Karansebes) містечко на заході Румунії, належить до району (жудецу) Караш-Северин.
72. ДАМО, Ф.Р- 1894, Оп.1, спр.19,арк.161.
73. Там само. – Ф.Р-992, Оп.1,спр.153, арк.62.
74. Там само. – Ф.Р-2083, Оп.1, спр.31, арк.1.
75. Ясси (Jasi) місто на північному-сході Румунії, недалеко від молдавського кордону, центр однойменного району.
76. Там само. – Ф.Р-5859,Оп.1, спр.26, арк.3.
77. Там сам. - Ф.Р-2083, Оп.1,спр.99, арк.1.
78. Бузеу (Buzau) румунське місто, районний центр в регіоні Валахія  
79. ДАМО, Ф.Р- 1894, Оп.1,спр.19, арк.106.
80. Інурі селище в центральній Румунії, належить до району Алба.  
81. ДАМО, Ф.Р- 1894, Оп.1, спр.11, арк.11.
82. Там само. – спр.20, арк.64.
83. Там само. – спр.21, арк.202.
84. ДАХО, Ф.Р-4033, Оп.1, спр.1022, арк.14.
85. ДАМО,Ф.Р-2083, Оп.1,спр.31, арк. 1.
86. Там само. – спр.92, арк.99.
87. Там само. – Ф.Р-1894, Оп.1, спр.19, арк.93.
88. Рада народних комісарів Української Радянської Соціалістичної Республіки.
89. ДАВОВ, Ф.Р-2 оп.7,спр.2996, арк.188.