Проблема примусової праці радянських громадян у Румунії під час Другої світової війни стала для мене несподіванкою, яка змусила принципово переосмислити концепцію власного дисертаційного дослідження. Вивчаючи південноукраїнські регіональні особливості набору робочої сили для економіки Третього рейху, я зіштовхнувся з очевидною тенденцією, яка вказувала на необхідність включення до аналізу ще однієї складової. Кожний  4-5–й випадок депортації мешканців територій нинішніх Одеської, Миколаївської та Херсонської областей описував вивезення на примусові роботи до Румунського Королівства. Ще більше дивувала відсутність будь-яких змістовних згадок про це явище у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі. Парадоксальність ситуації полягає у тому, що наше суспільство було чудово поінформоване про численні факти вивезення радянських громадян до Румунії у 1942-1944 рр. та їхню репатріацію¹.  Знало про це явище і наукове співтовариство, але лише на рівні епізодичних фрагментів, представлених у загальному контексті критики румунської окупаційної влади. Наприклад М.Е.Левіт згадував, що одним з проявів людиноненависницької суті порядків встановлених Й.Антонеску в «Трансністрії» та «Бессарабії» була практика вивезення місцевих трудових ресурсів на користь Румунської корони².У сучасній українській історіографії зазначена тематика розроблялась опосередковано лише С.Д.Гальчаком, який торкнувся особливостей взаємин двох окупаційних режимів під час проведення вербувальної кампанії по набору робочої сили для рейху3.

Як сталося так, що таке масштабне явище виявилось практично не пред`явленим у історичній літературі? Очевидно, що у випадку західної історіографічної традиції основна перепона полягала у тотальному диктаті постнюрнберзької методології, яка фокусувала увагу дослідників Другої світової війни на Голокості та інших нацистських злочинах. З позиції такої парадигми румунський феномен навряд чи можна розглядати актуальним. В свою чергу, радянська історична наука була скута своїми кон’юнктурними межами, адже не могла висвітлювати цю сторінку Великої Вітчизняної війни, тільки через те, що нова соціалістична Румунія перебувала у статусі союзниці СРСР по Варшавському договору. В умовах незалежної України вперше склався сприятливий політичний клімат для розробки цієї тематики, але суттєвою перешкодою став мовний бар’єр. Наявна джерельна база представлена переважно окупаційною документацію «Трансністрії», що велася румунською мовою. В нашому випадку вирішення цієї емпіричної проблеми було досягнуте шляхом переорієнтації на масові джерела: анкети Державної надзвичайної комісії та матеріали фільтраційних справ які оформлялись в процесі повернення колишніх примусових робітників на Батьківщину⁴. Ці документи є змістовним відображенням суб’єктивного досвіду експлуатації в Румунії і дозволяють достатньо точно реконструювати обставини та характер депортації, умови життя та праці в Румунському Королівстві та повоєнну репатріацію.

Вербувальні кампанії по набору робочої сили для економіки Третього  рейху 1942-1943 рр. і конфлікт інтересів румунської та німецької окупаційних адміністрацій

Участь Румунії у війні на боці країн «Осі» обумовлювалась цілою низкою факторів. Потенційною небезпекою, була сама присутність на сході Радянського Союзу, який і не приховував намірів продовження ідеологічної та територіальної експансії. Без того нестабільна ситуація в країні посилилась після зречення від престолу Кароля ІІ і набула особливої гостроти в зв’язку з екстримістсько діяльністю «Залізної гвардії»⁵. Все це, врешті-решт, змусило Й.Антонеску шукати підтримки з боку Третього рейху. Проте, цей вибір мав свою ціну. Після втрати Південної Добруджі, Буковини та Бессарабії румунська влада прагнула хоча б частково відновити кордони 1939 року. Керманичі рейху вважали такі амбіції цілком справедливими. Окрім цього, 30 серпня 1941 року у Бендерах був підписаний договір, який передавав у юрисдикцію румунської окупаційної адміністрації території УРСР між Південним Бугом та Дністром, а це землі сучасних Вінницької, Одеської та західні райони Миколаївської областей, що відкривало широку перспективу для економічної експлуатації місцевих ресурсів. В результаті, Південь України опинився у складі двох румунських губернаторств, юридичний статус яких суттєво відрізнявся. Землі «Бессарабії» фактично повертались до складу Румунської Корони, а межиріччя Південного Бугу та Дністра включили до «Трансністрії», де здійснювалась лише тимчасова адміністрація. Насправді ж реалії окупаційного режиму не мали суттєвих відмінностей. Мало того, землі між Бугом та Дністром з самого початку розглядались як воєнний трофей. Вже 16 грудня 1941 року на засіданні правління губернаторства в Одесі Й. Антонеску заявив: «Дійте так, наче влада Румунії встановлена над цією територією 2 млн. років тому»⁶. Цілком очевидно, що румунські політичні еліти мали намір із часом анексувати «Трансністрію». У зв’язку з цим ще в 1941 році розгорнулась широка пропагандистська кампанія по обґрунтуванню історичних румунських права на землі за Дністром⁷. Протягом окупації підготовку включення «Трансністрії» до складу Румунського королівства здійснювала «Національна рада задністровських румун», яка розпочала свою діяльність 15 грудня 1942 року⁸.  

Разом із тим, офіційно Румунія так і не заявила німецькій стороні про свої претензій. Це можна пояснити трьома обставинами: по-перше, самі німці лише здійснювали окупаційну адміністрацію на зайнятих радянських землях і не проголошували їх включення до складу рейху; по-друге, невідомим залишався кінець війни і подальша доля СРСР; по-третє, як союзниця Німеччини Румунія мала обмежену свободу дії.

Очевидно, що як політичне, так і військове керівництво рейху не планували тривалу румунську присутність на Півдні Україна, але крах бліцкригу змусив продовжити їх «окупаційний мандат» майже на два з половиною роки.

На початку 1942 року дефіцит робочих рук в економіці рейху вже загрожував зупинкою виробництва. В зв’язку з чим розпочалося масове вивезення радянських трудових ресурсів з тимчасово окупованих територій. Все це стало базисом для конфліктів між двома окупаційними адміністраціями. Румунська влада розглядала зайняті радянські землі як власну військову здобич, а всі наявні матеріальні і людські ресурси розцінювались багатством Румунської корони. У зв’язку з цим, спроби німців налагодити вивіз робочої сили з губернаторств «Трансністрія» і «Бессарабія» наштовхувались на перешкоди, спричинені політикою румунської окупаційної адміністрації, яка з власних економічних інтересів була незацікавленою у подальшому виснаженні місцевих трудових ресурсів. Тому в румунській окупаційній зоні вербувальні кампанії принципово відрізнявся від ситуації, що склалася в рейхскомісаріаті «Україна».

Станом на початок осені 1941 року демографічні ресурси Півдня України були суттєво виснаженими. Тому ефективна експлуатація «Трансністрії» і «Бессарабії» потребувала максимально раціонального використання наявних трудових резервів. Практично одразу після відступу Червоної армії румуни воєнізували 492 підприємства «Бессарабії», за якими закріпили їх персонал без права на звільнення⁹. З 20 березня 1942 року для чоловіків віком від 16 до 60 років почала діяти трудова повинність. Іншою завуальованою формою експлуатації стало так зване «Трудове військо», вступати до якого зобов’язали  молодь, що досягла 20-ти років.

Конфлікт між Румунією і Третім рейхом щодо вивезення робочої сили «Трансністрії» проявились практично одразу після організації перших вербувальних кампаній. Незважаючи на те, що німці контролювали всі залізничні комунікації Одеської області, депортація трудових ресурсів зіштовхувалась з двома головними проблемами. По-перше, кожен робітник, перш ніж потрапити до рейху, мав отримати візи на перетин річки Південний Буг і виїзд до Німеччини. По-друге, набір робочої сили ускладнювався політикою, що здійснювало румунське командування, яке вважало нестачу робочих рук однією з головних проблем губернаторства, унаслідок цього заборонялась видача віз кваліфікованим спеціалістам, потреба в яких відчувалась на місцях¹⁰. Варто зауважити, що позиція румунських військ була не безпідставною. На початку 1930-х років Одеська планова комісія встановила, що для забезпечення зростання потужностей виробництва необхідний щорічний приріст населення в 2,6%. При такій динаміці станом на 1937 рік населення області мало скласти 3 680 000 чоловік¹¹. Натомість у 1939 році воно нараховувало лише 1 847 251 особу. Окрім цього, вдавалося в знаки демографічне виснаження краю, в зв’язку з радянською евакуацією та бойовими діями в серпні – жовтні 1941 року. Якщо станом на 1939 рік в Одесі проживало 604 223 особи, то на передодні звільнення населення міста складало лише 228 тисяч чоловік¹². Тобто, людських ресурсів не вистачало для тривалого економічного використання області. Депортація робочої сили до рейху могла значно поглибити існуючу проблему. По-третє, значний дефіцит трудових ресурсів мав місце і в Румунії. У першу чергу це стосувалось великих землевласників, які внаслідок мобілізації чоловічого населення до армії, втратили значну частину власного персоналу. Румунська влада планувала вирішати цю проблему за рахунок «Бессарабії», з якої потрібно було направити до королівства 40-50 тисяч чоловік¹³. Спочатку окупанти намагались організувати добровільну відправку, але це не дало бажаних результатів, і 27 березня 1942 року розпочалась примусова мобілізація. Вилучення робочої сили губернаторств «Трансністрія» і «Бессарабія» проводилось протягом 1942–1944 років, але воно носило скоріше епізодичний, ніж системний характер і ніколи не було таким масовим як німецькі вербувальні кампанії.

Таким чином, уже навесні 1942 року практичні дії бюрократичного апарату румунської окупаційної адміністрації та її власна політика щодо експлуатації трудових ресурсів сформували механізм, який протягом усього періоду окупації гальмував процес вивезення робочої сили до рейху і  врешті-решт не дозволив депортувати потенційно можливу кількість населення.

Цікавим фактом є те, що протягом 1942 року всі заходи, спрямовані на набір робочої сили для нацистської Німеччини, відбувалися за згодою або навіть із ініціативи румунської сторони. В Одесі вже в 1942–1943 роках виникла важка ситуація з трудовою зайнятістю населення. Основна промислова інфраструктура міста складалась із підприємств металообробної галузі, які орієнтувались на внутрішню сировинну базу СРСР. У зв’язку з цим відновленню підлягала лише харчова і легка промисловість. Станом на початок 1943 року в місті працювало 65 підприємств, але достатньо великими з них були лише 12. Робочий персонал решти не перевищував 50 осіб¹⁴.

Окупанти не змогли налагодити і роботу Одеського морського порту. У лютому 1943 року на його території працювало лише декілька причалів, які щоденно могли прийняти не більше 3–4-х транспортів¹⁵. Таким чином, унаслідок загальної деградації промисловості рівень безробіття досягав 80%.

Аналогічна динаміка спостерігалась і в «Бессарабії», де в 1943 році кількість промислових робітників скоротилась на 60%.  Масове безробіття як джерело злочинності й інших асоціальних явищ створило значну проблему для окупаційної влади. Спочатку її вирішували шляхом відкриття приватних майстерень, а потім — за допомогою відправки місцевого населення на роботу до рейху.

Для зменшення рівня безробіття навесні 1942 року в Одесі згідно з попередньою домовленістю з Німеччиною було прийнято рішення про відправку на німецьке виробництво 1 200 місцевих жителів. Набір здійснювався шляхом добровільної вербовки серед безробітних промислових робітників, але у випадку невиконання визначених планів не виключалась і примусова мобілізація¹⁶.

Робота в Німеччині пропонувалась чоловікам віком до 45 років і жінкам до 30 років. Румунська влада гарантувала, що радянські громадяни отримуватимуть платню за восьмигодинний робочий день у розмірі 6 марок, а також щоденне безкоштовне харчування на суму в півтори марки. Вербовка місцевої робочої сили проводилась німецьким консульством, що знаходилось в Одесі. Станом на 7 травня 1942 року вдалося завербувати 2000 осіб і спорядити до рейху три ешелони¹⁷.

У «Трансністрії» набір робочої сили для Німеччини здійснювався лише в тих місцях, де існувало масове безробіття. Тому вербувальні кампанії охопили переважно населення промислових районів. Так, наприклад, коли німці намагались залучити до суднобудівної галузі Миколаєва робітників, що проживали в румунській зоні окупації, у зверненні до них чітко зазначалось, що пропонується виключно праця на миколаївських верфях, у той час як вербування до Німеччини не розповсюджувалось на дану територію¹⁸.

Окупаційні періодичні видання Одеси практично не здійснювали інформаційну підтримку набору робочої сили для Третього рейху. В «Одеській газеті» за вересень – жовтень опубліковано лише одне коротке повідомлення про масовий виїзд французів до Німеччини, а перший матеріал агітаційно-пропагандистського змісту надрукували лише 24 листопада 1942 року. У статті «Германские рабочие не терпят нужды» відзначалось, що радянські громадяни в Німеччині мають такий же статус, що і місцеві робітники, а 23 - літнє перебування під радянською владою не вплинуло на їх продуктивність і робітничу дисципліну¹⁹.

У 1943 році становище радянських громадян в Німеччині так само висвітлювалось лише в одній публікації «Иностранные рабочие в Германии», що була надрукована в «Одеській газеті» від 21 січня. У цьому пропагандистському матеріалі повідомлялось, що, починаючи з 1942 року, з окупованих східних територій до рейху виїхало 2 мільйони робітників. За весь час їхнього перебування в Німеччині продуктивність праці зросла з 70% до 90%²⁰. Двома вищезгаданими статтями обмежується вся пропагандистська підтримка вербувальної кампанії з набору робочої сили в Одесі у 1942–1943 роках.

Улітку 1942 року завдяки поширенню приватного підприємництва, ситуація з безробіттям певною мірою стабілізувалась і в окремих секторах виробництва виник дефіцит робочих рук. Після введення трудової зобов’язаності вся наявна кваліфікована і некваліфікована робоча сила закріплювалась за місцем праці і проживання²¹. Така політика суттєво ускладнювала виїзд до Німеччини.

Протягом 1942 і початку 1943 років не зафіксовано випадків масових примусових депортацій населення як Одеської області, так і решти території південноукраїнського регіону, що опинився в зоні дії румунської окупаційної адміністрації. Унаслідок цього протягом 1942–1943 років мали місце численні випадки втеч із генерального округу «Миколаїв» до «Трансністрії». Так, наприклад, житель міста Миколаєва В. І. Цуканов на початку 1943 року втік у село Варварівку²², оскільки на румунській території аналогічних акцій ніхто не проводив²³.  Як правило, усі втікачі, що рятувалися від депортації до рейху в румунській окупаційній зоні, у примусовому порядку потрапляли до сільськогосподарських комун. Для цього румунська жандармерія регулярно проводила облави, під одну з яких потрапила жителька Миколаєва Є. Ф. Цунова. Після арешту її направили в комуну села Андріївки Четатя-Албінського району (сучасний Акерманський район Одеської області), де вона працювала в сільському господарстві²⁴.

В основному випадки виїзду робочої сили з «Трансністрії» до Німеччини носили добровільний характер. Усього зафіксована видача 1 338 робочих трудових віз²⁵. Ця статистика не відповідає загальній кількості депортованого населення, але, безперечно, характеризує ставлення румун до самих вербувальних кампаній.

З кожним новим призовом молоді до лав вермахту нестача робочої сили ставала ще гострішою, і тому німецькі війська намагались частково компенсувати цей дефіцит за рахунок румунської зони окупації. Примусове вивезення населення Одеської області і західних районів Миколаївщини розпочалось наприкінці літа – початку осені 1943 року. Зі спогадів жительки села Тернівки Н. М. Волкової²⁶, у їхньому населеному пункті до осені 1943 року взагалі не здійснювались жодні вербувальні акції, але у вересні – жовтні німецько-румунські війська почали проводити примусову мобілізацію молоді 1926–1927 років народження²⁷. Набір робочої сили здійснювався форсовано, часто використовувались масштабні облави, під час яких німецьким військам активно допомагали румуни. Наприклад, у вересні 1943 року окупанти оточили хутір Покровський Очаківського району Миколаївської області і вивезли до Німеччини практично всіх людей  працездатного віку²⁸.

Характер вербувальної кампанії в «Трансністрії» і «Бессарабії» наприкінці 1943 року зумовлювався загальною зміною політики німецьких окупаційних військ стосовно зони юрисдикції власних союзників. Тепер німці почали  визначати румунській окупаційній адміністрації певну кількість робочої сили, яку вони мали надавати для відправки до рейху. Наприклад, 25 жовтня 1943 року миколаївський окружний комісар висунув вимогу перед румунською окупаційною адміністрацією — терміново надати 500 чоловік для відправки до рейху²⁹.

Румунія як сателіт фашистської Німеччини не мала ні політичних, ні матеріальних ресурсів для протидії масовому вивезенню населення підконтрольних їй губернаторств. У свою чергу німецькі війська вилучали робочу силу навіть із тих територій, які згідно з попередньою домовленістю повертались до складу Румунського королівства. Лише з однієї «Бессарабії» депортували близько 15 000 осіб³⁰.

Незважаючи на постійний тиск із боку вермахту, румунська влада продовжувала здійснювати власну політику, яка виражалась у незалежній організації переміщення робочої сили до Румунії. Наприклад, 6 серпня 1943 року в Ізмаїльскому районі румунські війська провели масову мобілізацію. Переважну більшість завербованих радянських громадян направили працювати на румунську залізницю³¹.

Порівнюючи процес набору робочої сили для економіки рейху в німецькій та румунській окупаційних зонах, очевидною стає принципова відмінність цих явищ. Румунські війська намагались максимально ефективно експлуатувати зайняті території, які розцінювались як військова здобич, і згодом мали стати законними частинами королівства Румунія, яке з ідеологічних, політичних і економічних міркувань не було зацікавлене у вивезенні населення підконтрольних губернаторств. Проте, під тиском німецької сторони, протягом 1942–1943 років румунська влада була змушена йти на поступки.

Варто зауважити, що перепони, які окупаційна адміністрація «Трансністрії» створювала німецьким вербувальним кампаніям, зберегли від депортації значну кількість населення Одеської та Миколаївської областей. Виходячи з власних економічних інтересів, вона не повідомляла німецькій владі про факти численних втеч із генерального округу «Миколаїв». Тому, румунська присутність сприяла відносно невисокій кількості депортованого населення.

Масова депортація населення Півдня України на примусові роботи до Румунії  жовтень 1943 - квітень 1944 рр.

Не зважаючи на те, що використання примусової праці радянських громадян не було новим явищем для румунської економіки, передумови для його масовості почали формуватися лише наприкінці 1943 року. Коли в зв’язку з наближенням лінії фронту та поступовою втратою вермахтом контролю над залізничними комунікаціями, німецькі війська вже не мали технічної можливості транспортувати до рейху необмежені контингенти робітників. Окрім цього, в жовтні 1943 року Червона Армія зайняла центральні райони України зробивши не можливою комунікацію вермахту з рейхом через Польщу. В результаті Румунія стала однією з транзитних ланок, на шляху до Німеччини. Все це сприяло накопичення на її території радянських громадян для депортації яких не вистачало транспортних засобів, тому було прийнято рішення використовувати їхню працю безпосередньо в румунській економіці. Врешті-решт, поглиблення транспортної кризи в сукупності з наступом радянських військ спровокувало в лютому-березні 1944 року цілеспрямоване вивезення радянських громадян в Румунію.

Як відбувався і змінювався цей процес. Під час евакуації окупаційні війська переслідували дві основні цілі: Забезпечити економіку рейху робочою силою та максимально виснажити трудові ресурси окупованих територій. Тому захоплення й евакуація радянських громадян здійснювалась навіть без технічної можливості їхньої депортації. В результаті це явище отримало помітну просторову та часову протяжність. Ще у вересні 1943 року німецькі війська почали переміщення населення лівобережної Херсонщини на правий берег Дніпра. Наприклад, у селі Червоно-Григорівка Горностаївського району окупанти зігнали усіх чоловіків віком від 16 до 55 років у табір, який у листопаді 1943 року перевели на правий берег до села Кут. У січні 1944 року у зв’язку з наближенням радянських військ його евакуювали до села Велика Олександрівка, а у квітні направили до Одеси, звідки і депортували на примусові роботи до Румунії³².

Аналогічну ситуацію спостерігаємо і в Херсоні. Наприкінці 1943 року окупаційна влада вже не мали фізичної змоги транспортувати до рейху значну кількість захопленого населення міста, тому організовувалось його тимчасове переміщення в тил. Саме для цього 4 листопада 1943 року херсонський штат - комісар видав наказ, за яким усьому чоловічому населенню необхідно було з’явитись до міського табору. Усіх, хто підкорився наказу, німці під конвоєм направили до  Миколаєва, де їх використовували як робочу силу на прибиранні вулиць і розвантажуванні вугілля, а в лютому 1944 року через Одесу депортували  в Румунію³³.

У місті Миколаєві евакуація розпочалася в жовтні – листопаді 1943 року вивезенням матеріальних цінностей. Приблизно в цей же період почав надходити потік примусово евакуйованих жителів Херсонщини, яких розміщували на території табору для військовополонених «Шталаг-365»³⁴. Депортація трудових ресурсів відбувалась в останню чергу. 7 и 17 березня 1944 року до Одеси, у примусовому порядку, на річкових баржах направили робітників Миколаївського судноремонтного заводу та морського порту³⁵. Тих, хто чинив опір, убивали на місці або заганяли силою. За одну добу бранців доставили до Одеси, звідки лише 5 квітня транспортували в Румунію. 11 березня 1944 року аналогічні акції проводились на суднобудівному заводі «Північна верф». О 10-й годині ранку директор оголосив, що весь персонал переводиться до Німеччини, і наказав виходити через головні ворота. Незважаючи  на масову паніку, німцям удалося затримати близько 450 робітників, яких під конвоєм направили на територію табору «Шталаг-365»³⁶. Наступного дня їх перевезли на вантажівках до Одеси, звідки депортували до Румунії³⁷. Окрім суднобудівних заводів, депортації зазнав і персонал інших підприємств Миколаєва. 26 березня 1944 року німецькі війська провели облаву на міській електростанції і вивезли до королівства практично всіх її робітників³⁸.

Під час примусової евакуації жителі Миколаєва продовжували вдаватись до численних утеч у зону румунської юрисдикції. Проте, переважну більшість утікачів заарештовувала жандармерія, після чого їх передавали німцям або вивозили до Румунії³⁹.

Наприкінці 1943–початку 1944 років в одеській окупаційній пресі проблема використання праці східних робітників у Третьому рейху починає висвітлюватись значно активніше порівняно з 1942–1943 роками. Так, у газеті «Молва» з жовтня 1943-го по лютий 1944-го опубліковано чотири пропагандистських статті⁴⁰. Тобто, більше ніж за весь попередній період окупації. Цілком можливо, що збільшення уваги окупаційної періодики Одеси до цієї проблеми обумовлено тим, що апогей вивезення населення міста припадає саме на останні місяці окупації. Ще 4 грудня 1943 року в газеті «Молва» було надруковано звернення Ф. Заукеля до населення країн, що перебувають «під захистом Німеччини», у якому стверджувалось, що виїзд на роботу до рейху є обов’язком, моральним боргом перед німецьким народом, який веде нерівну боротьбу з більшовизмом⁴¹. До цього румунська влада жодним чином не позиціонувала виїзд на роботу в Німеччину як обов’язок місцевого населення. Змінюється і сам характер вербувальних акцій. Протягом 1942–1943 років румуни активно перешкоджали масовому вивозу населення Одеської і частини Миколаївської областей. Проте, 29 січня 1944 року у «Трансністрії» ліквідували румунську цивільну владу, а 21 березня, згідно з наказом німецького командування, губернаторство передавалось під тимчасове керівництво вермахту⁴². Унаслідок цього став можливим масовий вивіз робочої сили з територій, зайнятих румунськими військами. У своєму «окупаційному щоденнику» викладач Одеського університету А. В. Незведський відмітив, що загроза депортації до Німеччини постала перед населенням міста лише тоді, коли влада повністю перейшла до німецьких окупаційних військ⁴³.Слід зазначити, що у першу чергу німці вивозили робітників місцевих підприємств. Так, наприклад, директор Одеського цвяхо-дротового заводу А. В. Слепченко в кінці лютого отримав наказ, відповідно до якого весь персонал підприємства підлягав евакуації. У березні їх усіх, разом із обладнанням, вивезли до Румунії⁴⁴.

Після підпорядкування «Трансністрії» німецькій адміністрації, румунські війська офіційно перейшли під контроль вермахту, але під час евакуації їм все одно вдавалося самостійно вивозити робочу силу. Серед населення Одеси знайшлась певна кількість бажаючих добровільно виїхати до Румунського королівства, як правило вони керувались двома основними мотивами. Перший з них це об’єктивний страх перед депортацією до рейху. Ось як свій вибір евакуюватись до Румунії прокоментував житель Одеси В. Л. Іваницький: «В марте 1944 года началась эвакуация. Я боялся, что меня постигнет та же участь, что и жителей Николаева и Херсона, которых немцы гнали как скот через Одессу. 25 марта, чтобы избежать угона в Германию, я решил добровольно выехать в Румынию»⁴⁵. Другий мотив обумовлювався тим, що передача німецькому командуванню всієї повноти влади у «Трансністрії» викликала побоювання у представників окремих національних меншин, які очікували на репресій з боку вермахту. Все це в першу чергу стосувалось одеської вірменської діаспори, члени якої були переконані, що німців не стануть шукати відмінності між ними та євреями. Саме тому окремі вірменські сім’ї евакуювались разом із румунськими військами⁴⁶. Очевидно, що серед добровольців було також чимало колабораціоністів, які співпрацювали на різних рівняннях з окупаційною адміністрацією, але цей вектор прямо не простежується на прикладі наявної джерельної бази.  

У березні 1944 року німецькі війська почали проводити на вулицях Одеси систематичні облави. Для цього до міста вводились додаткові військові контингент. Як правило, набір робочої сили здійснювався наступним чином. Група поліцейських оточувала частину вулиці, перекриваючи всі можливі шляхи втечі. Після цього арештовувались усі чоловіки працездатного віку. Свого апогею евакуація робочої сили Одеси досягла наприкінці березня – початку квітня 1944 року. Тоді окупанти  забирали жителів міста прямо з їхніх помешкань. У зв’язку з цим був виданий наказ, що вимагав від населення тримати вікна своїх помешкань зачиненими, а двері – відчиненими⁴⁷. Облави в  Одесі тривали до 9 квітня 1944 року і закінчились лише з відступом німецьких військ. Усі евакуйовані радянські громадяни направлялись морським транспортом до Констанци та інших румунських чорноморських та дунайських портів⁴⁸.

У лютому – березні 1944 року нестача транспортних засобів відчувалась особливо жорстко. Тому значну частину «евакуйованих»  відправлялась до рейху пішими етапами під конвоєм загонів кінних калмиків, поліції або солдатів вермахту. Кількість етапованих осіб могла коливатись від кількох сотень до кількох тисяч чоловік. Формування піших транспортних колон здійснювалось за рахунок облав і жодним чином не відрізнялось від захоплення бранців⁴⁹.

Ось як описувала процес комплектації і руху пішого етапу колишній остарбайтер Гарнер Варвара: «15 березня 1944 року о 2 годині ночі всіх жителів села зігнали поліцаї, калмики та німці. На збори не дали часу, тому люди навіть не змогли взяти з собою хліб, не кажучи про інше. Нас гнали під конвоєм через Румунію та Угорщину, у дорозі за найменшу непокору розстрілювали. Кожні сто метрів шляху стояли вартові, які не давали можливості звернути з дороги. Біля криниць,  до яких нас не підпускали, їх узагалі нараховувалось близько 15 чоловік. Воду нам давали лише з діжок, гірку та смердючу, пити її було практично неможливо. У дорозі від голоду,  холоду та  спраги померло багато людей. На потяг нас посадили лише в Угорщині та привезли в Польщу»⁵⁰.

Як правило, піші етапи прямували в Румунію або йшли через її територію в Угорщину, а потім прямували до рейху. Так, наприклад, жителі радгоспу № 809 Лисогірського району Миколаївської області з 14 березня по 10 квітня пройшли через Бессарабію та Румунію і лише на території Угорщини їх посадили на потяг. Зі спогадів очевидця А. П. Юрата: «Німецький конвой надзвичайно жорстоко поводився з етапованими, які в дорозі зазнавали постійних побоїв. Окрім цього, німці розстрілювали тих людей, що через хворобу чи виснаження не могли пересуватись. На той час добовий раціон складався лише з одного кілограма  вареного ячменя чи проса»⁵⁰.

Переважна більшість піших етапів рухалась до великих залізничних вузлів Румунії, де була можливість виїзду до рейху. 13 березня 1944 року  німецькі солдати зібрали колону з мешканців села Арбузинка Миколаївської області і конвоювали її через Бессарабію до румунського міста Лерти.  Там етап розформували, а радянських громадян посадили на потяг і відправили до Німеччини⁵¹.

На початку 1944 року на території Бессарабії виникають спеціальні транзитні пункти, у яких збиралась робоча сила, що пішим ходом транспортувалась до Румунії. Як правило, такі перевалочні бази виникали на місцях старих таборів для військовополонених. Саме таку функцію виконував табір № 306. Житель села Макаровка Тилігуло - Березанського району Миколаївської області Т. Н. Богословець у березні – квітні 1944 року близько місяця перебував на його території. Ось як він описував умови табірного життя та побуту : «Працювали ми в основному на ремонті доріг. Годували дуже погано : норма хліба складала 300 гр., а потім її скоротили взагалі до 150 гр. У таборі був один німецький офіцер, який постійно бив нас за те, що ми не розуміли німецької мови. У Бессарабії ми відпрацювали приблизно 1 місяць.»⁵².

Результатом усіх цих подій стало перетворення Румунії у одного з найбільших споживачів робочої сили з окупованих районів СРСР. Зараз надзвичайно складно встановити точну кількість радянських громадян, що використовувались на території королівства в якості примусових робітників. Державна надзвичайна комісія, як і репатріаційні органи не вели окремого обліку, тому усі випадки депортації в Румунію та Німеччину подавались загальним списком. Отже, наше припущення може мати лише загальний статистичний характер. Ми екстраполювали процентне співвідношення виявлених випадків депортації до Румунського королівства з фактами мобілізації до рейху на загальну кількість вивезених по південноукраїнському регіону (139 012 осіб). Підрахунки робились на основі довільних вибірок з фільтраційних справ та опитувальних листів Державної надзвичайної комісії⁵³. Виконані арифметичні операції продемонстрували, що на долю румунської індустрії примусової праці припадало 12.2%-15.1% від загального числа досліджених випадків. Тому, станом на квітень 1944 року тільки з південноукраїнського регіону на територію Королівства Румунія могло потрапити від 17 до 21 тисячі радянських громадян. Очевидно, що реальна цифра є значно більшою оскільки депортації також зазнали мешканці Вінницької області, Буковини та Молдови.

Список використаних джерел та літератури:

1. Розгубленість і паніка в Румунії // Південна правда — 1944. — № 3. — 13 квітня; Інтерв’ю уповноваженого у справах репатріації генерал - полковника Ф. І. Голікова кореспондентові ТАРС // Південна правда. — 1945. — № 80. — 5 травня; Інтерв’ю з уповноваженим Раднаркому у справах репатріації радянських громадян з Німечинни і окупованих нею країн // Південна правда. — 1944. — № 139. — 12 листопада;
2. Левит М.Э. Участия фашистской Румынии в агрессии против СССР : истоки, планы, реализация (1.09.1939—19.11.1942) / М. Э. Левит. — Кишинев. : Штиинца, 1981. — 389 с.
3. Гальчак С. Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху : депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам / С. Д. Гальчак — Вінниця, 2003. — 344 с.
4. ДАМО, Ф.Р-5859, Ф.Р-1894; ДАХО, Ф.Р-4033; ДАОО, Ф.Р – 8065
5. Румунська фашистська політична організація, що діяла у міжвоєнний період була відсторонена від влади в зв’язку з невдалим виступом проти Й.Антонеску.
6. Гальчак С. Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху : депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам / С. Д. Гальчак — Вінниця, 2003. — С.121.
7. Левит М.Э. Участия фашистской Румынии в агрессии против СССР : истоки, планы, реализация (1.09.1939—19.11.1942) / М. Э. Левит. — Кишинев. : Штиинца, 1981. — С.188.
8. Левит М.Э. Участия фашистской Румынии в агрессии против СССР : истоки, планы, реализация (1.09.1939—19.11.1942) / М. Э. Левит. — Кишинев. : Штиинца, 1981. — С.245.
9. Хаджирадєва В. Румунський окупаційний режим в Бессарабії (червень 1941 — серпень 1944 р.) / В. Хаджирадаєва // Історія України маловідомі : імена, події, факти. — 2004. — № 26. — С. 295.
10. Гальчак С. Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху : депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам / С. Д. Гальчак — Вінниця, 2003. — С.123.
11. Тези до обласної конференції вивчення природних ресурсів та розміщення виробничих сил (червень 1932 р.). — Одеса : Видання обласної планової комісії, 1932. —  С.98.
12. ДАМО, Ф.Р. 2780, Оп.1, спр. 1, арк. 3-4.; ДАОО, Ф.Р.П.11, Оп.11, спр.62, арк.4.
13. Левит М.Э. Участия фашистской Румынии в агрессии против СССР : истоки, планы, реализация (1.09.1939—19.11.1942) / М. Э. Левит. — Кишинев. : Штиинца, 1981. — С.201.
14. Черкасов А. А. Оккупация Одессы. Год 1943 январь — май : Очерки / А. А. Черкасов. — Одесса : Optimum, 2010. — С.258.
15. Там само.— С.119.
16. Левит М.Э. Участия фашистской Румынии в агрессии против СССР : истоки, планы, реализация (1.09.1939—19.11.1942) / М. Э. Левит. — Кишинев. : Штиинца, 1981. — С.321.
17. ДАОО, Ф .П-13, Оп.2, спр.138, арк.107.
18. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941—1944 рр.  / [Колектив авторів : М. О. Багмет, В. Д. Будак, О. М. Гаркуша та ін.]. — Миколаїв : Квіт, 2004. — С.451.
19. ДАОО, Ф .П-13, Оп.2, спр.142, арк.38.
20. Там само. – Спр.144, арк.20.
21. Там само. – Спр.139, арк.77.
22. Селище на правому березі річки Новий Буг. У 1941-1944 роках цей населений пункт знаходився на кордоні двох окупаційних адміністрацій, зараз включений до складу міста Миколаєва.
23. ДАМО, Ф.Р-1894, Оп.1, спр.21, арк.161.
24. Там сам. — арк.159.
25. Гальчак С. Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому рейху : депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам / С. Д. Гальчак — Вінниця, 2003. — С.135.
26. Селище в околиці міста Миколаєва. У роки Великої Вітчизняної війни знаходилось у зоні дії румунської окупаційної адміністрації.
27. Спогади Н. М. Волкової. — Рукопис, 2007 р.
28. ДАМО, Ф.Р-5859, Оп.1, спр.741, арк.5.
29. Там само. – Ф.Р- 1824, Оп.1-2, спр.115, арк.23.
30. Хаджирадєва В. Румунський окупаційний режим в Бессарабії (червень 1941 — серпень 1944 р.) / В. Хаджирадаєва // Історія України маловідомі : імена, події, факти. — 2004. — № 26. — С. 273.
31. ДАОО, Ф.Р-8065, Оп.1, спр.17, арк.6.
32. ДХАО, Ф.Р-4033, Оп.1, спр.465, арк.120.
33. Там сам. – спр.142, арк.37.
34. Табір для військовополонених, що функціонував на території Миколаєва під час окупації. Після звільнення міста 28 березня 1944 року радянські війська розпочали використовувати його для утримування полонених солдатів і офіцерів вермахту.
35. ДАМО, Ф.Р- 1894, Оп.1, спр.20, арк.15,47.
36. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941—1944 рр.  / [Колектив авторів : М. О. Багмет, В. Д. Будак, О. М. Гаркуша та ін.]. — Миколаїв : Квіт, 2004. — С.132.
37. ДАМО, Ф.Р- 1894, Оп.1, спр.21, арк.145.
38. Там само. – Оп.1, спр.19, арк.71.
39. Там само. – Оп.1, спр.11, арк.103-105.
40. ДАОО, Ф.Р – Ф.П-13, Оп.2 спр144, арк. 54; спр. 165, арк.8-5; спр. 161, арк.55.
41. ДАОО, Ф.Р – Ф.П-13, Оп.2 спр161, арк.55.
42. Там само. – Спр.165, арк.15.
43. Недзведский А. В. Одесская тетрадь / А. В. Недзведский. — Одесса :Друк, 2001. — С.118.
44. Спогади Л. А. Слепченко. — Записані старшим науковим співробітником Миколаївського краєзнавчого музею І.В.Гавриловим. — Рукопис, 1993 р.
45. ДАОО, Ф.Р-8065, Оп.1, спр. 2, арк.10.
46. Там само. – Спр.275, арк.1.
47. Гайденко Т. Ф. Памятный апрель 1944 года / Т. Ф.Гайденко // Краеведческий вестник. — 2005. — № 1. — С. 7.
48. Під час Другої світової війни Констанца була найбільшим румунським портом на Чорному морі який відігравав важливу роль у вантажному сполучені.  Іншими місцями призначення транспортів з невільниками, що споряджались в Одесі були дунайські міста Галац та Бреіла.  
49. ДАМО, Ф.Р-1894, Оп.1, спр.11, арк.173.
50. Там само. – Ф.Р-2083, Оп.1, спр. 86, арк.1.
51. Там само. – Ф.Р-1894, Оп.1, спр.21, арк.275.
52. Там само. – Ф.Р-2083, Оп.1, спр. 2, арк.1.
53. ДАМО, Ф.Р-5859, Ф.Р-1894; ДАХО, Ф.Р-4033; ДАОО, Ф.Р – 8065.