Поряд із природними потребами людини, задоволення яких є умовою фізичного існування (їжа, одяг, житло тощо), важливе місце в її житті належить духовній сфері. Часто емоції та переживання залишають значний відбиток у пам’яті індивіда, особливо це стосується жінок в силу їхніх психологічних особливостей. Такі моменти яскраво проявляються в спогадах жінок-остарбайтерів, які густо насичені емоційним осмисленням досвіду набутого під час перебування в Третьому Рейху. Їхні переживання, як правило, були пов’язані з рідними, оточенням, батьківщиною, релігією.

Надзвичайно важкими для остарбайтерів-жінок були розлука з рідними і перебування на чужині. У своїх листах, адресованих на батьківщину, та в щоденниках вони писали: «… хіба ти не знаєш як погано одному в чужій стороні» [2, арк. 72]; «… під чужим небом і влітку зима» [22, с. 29]. Подібні нотки простежуються навіть тоді, коли дівчата мали гарні умови проживання та праці. Так, П. Овчаренко констатує: «… тільки скучала за домом і всьо, а так мені непогано було» [6, с. 67]. Туга за рідними тільки загострювалася з часом: «… за домом сумно дуже, а Мама то щоночі сняться мені» [22, с. 17], «… пройшло вже 7 місяців, як я не бачу моїх рідних» [22, с. 33], «… а найбільше… так хотілося побачити рідних, особенно маму, я постоянно плакала» [18, арк. 2].

Робітниці в своєму середовищі намагалися віднайти щось, щоб нагадувало попереднє життя: «… піду в ліс і назбираю пролісків… Вони нагадують нам Україну» [22, с. 24], «… навесні я ще люблю ластівок… а мені здається, що вони на Україні були, а тоді сюди прилетіли» [22, с. 24]. Дещо притлумити душевний біль могла надія на швидке, чи можливе повернення додому «… была надежда. Как бы то ни было… Казалось мы в этом логове… А надежда была» [4, с. 65], «… я скоро приїду, як не через два роки так через три, а все-таки колись приїду» [5, с. 63], «… серце рвалось на кусочки… щось жевріло в душі. Я вірила, що ми повернемось додому (з історії знаю, що шведів розгромили під Полтавою, а «Москва, спалённая пожаром, французам отдана», але перемогу одержала наша руська армія (а в ній, як нам відомо, були і наші, хохли), і це мені давало надію, що Гітлер ніколи не виграє війну» [7, с. 224]. Утім її почасти затьмарювали песимістичні роздуми про майбутнє: «Бо це ще не все, що ми тут робили, прийдеться ще й там відроблять, якщо будем живі, бо ми будем там безцілий і безправий народ», — писала до подруги в Німеччину І. Писаренко [9, с. 233]. Джерела фіксують і таких дівчат, котрі узагалі не сподівалися на повернення: «… мы даже и не думали, что доживём, думали: конец и всё» [3, с. 164], «… думали, що ніколи додому не вернимося» [18, арк. 3], «щохвилини чекаю наглої смерти тут, серед цього каміння, на чужій ворожій землі» [22, с. 19].

Окремі переживання жінок «оберталися» довкола питання національної ідентифікації. Офіційно усі вони, як колишні радянські громадяни маркувалися поняттям «остарбайтер», що вже завуальовувало їхню національну приналежність. Але на практиці німецькі влада і населення їх ототожнювали «руссе», «росіянами», «руськими». Українки в розповідях і листах до рідних обурювалися з цього приводу: «… звуть… «руссе» хоч знають, що ми українки» [1, с. 945], «… німці звуть дівчат росіянками, атеїстками і комсомолками, а вони, хоч півпритомні, звуть себе українками і рідною мовою просять у Бога помочі або негайної смерті» [1, с. 946-947], «… вони називали нас русіш… Я кажу: «Найн, Україна, Україна!» [10, с. 69].

Джерела фіксують і любовні почуття робітниць зі Сходу. Вони знайомилися, зустрічалися, закохувалися, ревнували, вступали в інтимні стосунки тощо. Це ставало частиною їхнього повсякдення. Як одна з них написала у своєму щоденнику: «Вчора стояла з Павлом. Не лежить моє серце до нього, не подобається він мені… Ось Андрій, що пише листи… подобається… моя перша зустріч і знайомство з Андрієм… сотні поцілунків, обійми… Обіймати тут, та ще в першу зустріч… Таке дозволила… зустрілася знову з Андрієм. Не розумію я ще Андрія: і добрий для мене, і дивний… з ним не сумно, а легко і добре, і я його починаю просто любити… Він здається мені найближчим у ці часи… Ось скоро неділя і я знову побачу його. Це єдине щастя в моєму житті» [22, с. 36-37]. Такі емоції, вочевидь, були настільки сильними, що запам’яталися на все життя. Вже у наш час О. Понеділок пригадує: «В лагері і в мене був друг надзвичайний… він мене… пригорне до себе і поцілує ніжно… ті ніжні поцілунки я пронесла через усе своє життя» [7, с. 225].

Негативні думки та реакції майже повсюдно супроводжуються лайкою, її вживання було звичним явищем і для остарбайтерів. Більше того, сільська дівчина А. Осадчук помітила, що, як правило, нецензурно висловлювалися дівчата з великих міст (Одеси, Донецька). Це полегшувало їм перебування в Німеччині, «бо таке життя було» [8, с. 422]. Ю. Швайченко також відмічає цю рису міських дівчат (киянок, дніпропетровок). Така лексика викликала в неї шок, почуття здивування, зніяковіння й страху: «Страшно. Я прямо в обморок падала. Потому что этот мат-перемат. И даже немок научили ругаться» [21, с. 179]. Лайкою могли навіть спілкуватися з німцями: «Один (німецький робітник. – В. Л.) до людей здоровався: «Хай Гітлер», а ми йому матюжиною Гітлер… Руська Марічка мене навчила матюків», – промовляє Н. Сорока [14, арк. 11-12].

Важливою духовною необхідністю була потреба в релігійних обрядах. Дехто з остарбайтерів мав при собі хрестики, іконки, зображення Богоматері, вони молилися, а при заповненні документів майже завжди заявляли про свою приналежність до православної церкви. На зимові свята ялинки прикрашали релігійними зображеннями з хрестами, співали різдвяні пісні (колядки, щедрівки тощо). Нехтуючи забороною, досить часто у вільний час остарбайтери ходили до церкви: або з цікавості, або на релігійні свята, або ж задля задоволення своїх релігійних потреб [11, с. 447]. Інколи остівці вже на чужині ставали віруючими. Так, М. Перебийнос, будучи в Німеччині, долучилася до віри: «… из Днепропетровской области была… Мария… сумела всех нас объединить… мы все поделали такие небольшие молитвеннички, всем она прочитала – мы записали «Отче наш» и 10 заповидей… А немцы нам купили маленькие (іконки – В. Л.)… «Матерь Божью» и «Исуса Христа»… Мы это там понаклеивали… и поэтому в нас скоко было, ни у кого шкаф не закрывался, никогда никто ничего не тронет…» [15, арк. 6].

Важливим складником жіночих буднів було листування. Проте, щоб лист дістався адресата, у ньому забороняли згадувати про: несприятливі умови роботи та проживання, погане харчування, підпільну (спекулятивну) торгівлю в таборах, недостатню лікарську допомогу, неотримання посилок від рідних, обмеження особистої свободи, бомбардування тощо [20, арк. 10-12]. Та найбажанішим стало вже сам факт отримання листа від рідних. Колишня остарбайтерка К. Шевеля так описує цей процес: «…як ідемо повз коменданта, а… він понаставлює коло вікон откритки отак рядом, то ми дивимось: «О, є, є! Комусь є вже откритка» [19, арк. 13]. З листів працюючі в Німеччині дізнавалися про подробиці життя свого села. За спостереженням дослідниці Т. Пастушенко, вони жадібно ловили всі новини, які надходили з дому, у свідомості продовжували активно жити подіями свого села: як вродив хліб і городина; хто народився, одружився, помер; як «без мене на хуторі»; «що балакали люди за мене після мого виїзду» тощо [9, с. 229].

Важливим елементом повсякденного життя остарбайтерів було спілкування з німцями. Формально контакти з пересічними громадянами були заборонені, а з адміністрацією табору чи колегами по роботі — обмежувалися, однак вони мали місце. До того ж остарбайтери щоденно спостерігали за звичаями, укладом життя німецького народу, манерою одягатися, поводити себе, особливістю організації виробництва, ведення сільського господарства тощо. У результаті спілкування та спостереження у примусових робітників склалося своє враження про специфіку психології, організації господарства, розвитку духовної культури «господарів».

Позитивні емоції в остарбайтерів-жінок викликала чистота, спостережена по всій країні: у місті, селі, подвір’ї, парку, лісі, помешканнях тощо: «… там чистота, там красота. О-о-о! Й смітини ніхто не покине додолу ніколи, не те, шо в нас» [16, арк. 11], «чистота там була… живу скіки год… такой чистоти не бачила… чистота… така була, шо на дорозі можна було качаться» [17, арк. 2] — пригадують жінки.

Окремі елементи німецької культури та побуту колишні жінки-остарбайтери наслідували вже після війни в умовах радянської дійсності. Деякі риси характеру німців, їхні норми життя, правила поведінки настільки вразили східних робітниць, що вони їх інтерполювали у власну повсякденність. Так, М. Савченко подивувало вміння німецьких жінок завжди (навіть під час роботи) «залишатися у всьому жінкою, яка піклується про свій зовнішній вигляд». «На всю жизнь я перейняла этот стиль…» [12, с. 291].

У свою чергу жінки-українки окремими вчинками намагалися вплинути на свідомість німців, змінити їхнє ставлення до певних подій та явищ. Так, господарка покарала М. Власенко за те, що вона ховала та носила військовополоненим хліб. Пізніше Марія їй сказала: «Але ж у тебе чоловік воює, може, також потрапить у полон, може, також кусочок хліба буде просити, уяви собі, як це буде добре, якщо хтось дасть кусочок хліба». Після цього німкеня видавала остарбайтерці продукти харчування й цигарки для військовополонених, попросивши, щоб дівчина робила це таємно і її не спіймали [13, с. 73].

Як бачимо, духовні переживання жінок-остарбайтерів стосувалися розлуки з рідними, думок про повернення додому, національних, релігійних та любовних почуттів. Вони визначалися перебуванням у чужій, ворожій країні, важкими умовами праці та специфікою повсякденного життя, котре визначалося не тільки робою та «тілесними» потребами, а й емоціями та душевними прагненнями. Жінки вчилися, ненавиділи та закохувалися; умови такого повсякдення складні подекуди для аналізу, але це важливі репрезентації для розуміння війни та складної зустрічі різних культур.

Віта Дмитренко (Лахно) – кандидат історичних наук, незалежний дослідник.

1. В боротьбі за українську державу: есеї, спогади, свідчення, літописання, документи Другої світової війни / М. Г. Марунчак (ред.); Світова ліга українських політичних в’язнів. — Канада, Вініпег: [Б. в.], 1990. — 1294 с.: фото.
2. Державний архів Полтавської області. — Ф. Р-3388: Государственная Чрезвычайная Комиссия по установлению и расследованию нанесенных злодеяний немецкими захватчиками Полтавской области, г. Полтава. — Оп. 1. — Спр. 365: Заявления граждан Михайловского сельсовета Драбовского района Полтавской области, угнанных на работу в Германию, 2-23 лютого 1944 р. — 193 арк.
3. Зінаїда Володимирівна К. // Невигадане. Усні історії остарбайтерів / Авт.-упоряд., ред., вступ. ст. Г. Г. Грінченко. — Харків: Видавничий Дім «Райдер», 2004. — С. 163-167.
4. Зінаїда Іванівна Карпенко // Невигадане. Усні історії остарбайтерів / Авт.-упоряд., ред., вступ. ст. Г. Г. Грінченко. — Харків: Видавничий Дім «Райдер», 2004. — С. 62-70.
5. Німецькі окупанти на Полтавщині (1941-1943 рр.). Збірник документів / Гол. ред. Приходченко. — Полтава: Вид-во «Зоря Полтавщини», 1947. — 80 с.
6. Овчаренко Парасковія Іванівна [Електронна публікація] // Маленькі люди на великій війні: усні історії остарбайтерів та в’язнів концтаборів з Полтавщини / Упор. В. Лахно; відп. ред. Ю. Волошин. — Полтава: ПНПУ, 2011. — С. 66-72. — Режим доступу до збірки: http://histans.com/LiberUA/epubl_2011_mlnv/epubl_2011_mlnv.pdf
7. Олександра Іванівна Понеділок // Невигадане. Усні історії остарбайтерів / Авт.-упоряд., ред., вступ. ст. Г. Г. Грінченко. — Харків: Видавничий Дім «Райдер», 2004. — С. 223-226.
8. Осадчук (Сліпенчук) Антоніна Прокопівна // То була неволя. Спогади та листи «остарбайтерів» / НАН України. Інститут історії України. Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» / Упор. Т. В. Пастушенко, М. Ю. Шевченко. — К.: [Б. в.], 2006. — С. 408-439.
9. Пастушенко Т. В. Про що листувалися між собою українські примусові робітники в Німеччині в роки другої світової війни / Т. В. Пастушенко // Сторінки воєнної історії України: Збірник наукових статей / НАН України. Інститут історії України. — К.: [Б. в.], 2003. — Вип. 7. — С. 227-233.
10. «Погнали нас в Германію» — інтерв’ю з Анастасією Годун // «Прошу вас мене не забувати»: усні історії українських остарбайтерів / Гол. ред. Г. Грінченко; упоряд. І. Ястреб, Т. Пастушенко та ін. — Харків: Право, 2009. — С. 59-66.
11. Покидько Анастасія Федосіївна // То була неволя. Спогади та листи «остарбайтерів» / НАН України. Інститут історії України. Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» / Упор. Т. В. Пастушенко, М. Ю. Шевченко. — К.: [Б. в.], 2006. — С. 440-451.
12. Савченко Майя Гаврилівна // То була неволя. Спогади та листи «остарбайтерів» / НАН України. Інститут історії України. Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» / Упор. Т. В. Пастушенко, М. Ю. Шевченко. — К.: [Б. в.], 2006. — С. 245-308.
13. Сидоренко О. Книга життя українських «остарбайтерів» / О. Сидоренко, В. Котляр. — Полтава: АСМІ, 2005. — 154 с.
14. Фонд Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка в Державному архіві Полтавської області (далі Фонд ПДПУ в ДАПО). — Ф. Р-1507: Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г.Короленка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. — Оп. 2. — Спр. 43: Транскрипт інтерв’ю з Сорокою Наталією Петрівною, 4 липня 2006 р. — 12 арк.
15. Фонд ПДПУ в ДАПО. — Ф. Р-1507: Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г.Короленка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. — Оп. 2. — Спр. 48: Транскрипт інтерв’ю з Перебийнос Марією Яківною, 28 червня 2007 р. — 11 арк.
16. Фонд ПДПУ в ДАПО. — Ф. Р-1507: Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г.Короленка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. — Оп. 2. — Спр. 49: Транскрипт інтерв’ю з Герасимовою Катериною Григорівною, 21 червня 2006 р. — 33 арк.
17. Фонд ПДПУ в ДАПО. — Ф. Р-1507: Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г.Короленка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. — Оп. 2. — Спр. 50: Транскрипт інтерв’ю з Калініченко (Грубіциною) Катериною Іванівною, 20 червня 2007 р. — 11 арк.
18. Фонд ПДПУ в ДАПО. — Ф. Р-1507: Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г.Короленка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. — Оп. 2. — Спр. 74: Транскрипт інтерв’ю з Онацько Оленою Карпівною, 22 червня 2008 р. — 7 арк.
19. Фонд ПДПУ в ДАПО. — Ф. Р-1507: Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г.Короленка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. — Оп. 2. — Спр. 76: Транскрипт інтерв’ю з Шевелею Катериною Прокопівною, не датовано. — 34 арк.
20. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. — Ф.Р-3676: Штаб імперського керівника (рейхсляйтера) Розенберга для окупованих східних областей. — Оп. 4. — Спр. 161: Документи про фашистську пропаганду серед населення окупованих областей УРСР, контроль за кореспонденцією і настроями населення, не датовано. — 57 арк.
21. Юлія Андріївна Швайченко // Невигадане. Усні історії остарбайтерів / Авт.-упоряд., ред., вступ. ст. Г. Г. Грінченко. — Харків: Видавничий Дім «Райдер», 2004. — С. 176-186.
22. Ясир. Листи, оповідання і народна творчість у німецькій неволі / Упор. О. Воропай. — Лондон: Українська видавнича спілка, 1966. — 68 с.