Свого часу для «Довідника з історії України» я написав енциклопедичну статтю про Юрія Шевельова і значення його досліджень для вивчення історії України, як мовознавчі студії впливають на розуміння минулого. В шерезі подій сьогодні великий науковець чи його ім’я є уже підставою для зовсім інших студій істориків, однак…
Шевельов (Шерех) Юрій Володимирович (17.12.1908 – 12.04.2002) – найвизначніший український філолог двадцятого століття. Народився в м.Харкові. У 1928 – 31 рр. навчався в Харківському інституті народної освіти, учень Л.Булаховського та О.Білецького. У 30-х рр. ХХ ст. – викладач української мови в газетному технікумі в Харкові, з 1939 р. – доцент Харківського державного університету. У 1943 р. виїхав до Львова, звідти до Баварії, Австрії.Один із ініціаторів утворення Мистецького українського руху (МУР) 1945 р. З 1946 р. професор Українського вільного університету (Мюнхен), після того 1950 р. викладач російської та української мов у Лундському університеті (Швеція), 1952 – 54 рр. співробітник Гарвардського університету, з 1954 до виходу на емеритуру 1978 р. – професор Колумбійського університету (Нью-Йорк). 1959 – 1961, 1981 – 1986 рр. – президент Української Вільної Академії Наук у США, член Національної Академії Наук України з 1991. На початку 90-х рр. Ю.Ш. інтенсивно сприяв відродженню Харківського історико-філологічного товариства. У Колумбійському університеті залишився великий архів Ш.
Важливим є висвітлення Ш. процесу утворення та функціонування української мови, що відтворено у величезній за обсягом монографії рівня якого не мають інші слов’янські філології (A Historical Phonology of the Ukrainian Language (Heidelberg,1979)); до сфер зацікавлення мовознавця входила проблематика впливів на формування української мови у XIX ст., мова українських письмеників, синтаксис та лексикографія, численні дослідження Ю.Ш. присвячені питанням російської, білоруської, польської та інших мов, літературної критики.
Ш. заперечував існування т.зв. “давньоруської мови”, наголошуючи, що діалектальні зміни в середовищі старослов’янської мови почалися ще до утворення державності у східних слов’ян. Тобто, існувала досить рання (можливо ще з VI ст.) окремішність груп, на основі яких витворилася українська мова. Літературна мова Давньої Русі була запозиченою з Болгарії (в східноболгарському варіанті). Поступово у цю мову проникали місцеві елементи, наслідком чого стало нагромадження синонімів, відмінних зі стилістичного погляду й призначення у різних літературних жанрах. Кожна місцевість Давньої Русі могла мати власний варіант не лише говірної, але й унормованої мови (галицькі релігійні тексти та грамоти відрізняються від київських, у цих текстах багато виразів спільних з західнослов’янськими мовами). Найскладніша до сьогодні проблема історичного мовознавства східних слов’ян – літературна мова часів Великого князівства Литовського. Існування “руського язика” вживаного у діловодстві пов’язувалося з наявністю численних місцевих відхилень, частково у той час на колишніх південно-західних землях Давньої Русі відчутний білоруський вплив.
У середині XVI cт. на українській території з’являються тексти значною мірою грунтовані на розмовній мові (Пересопницьке Євангеліє (1556 – 1561); Крехівський Апостол (1561 – 1572)). Але подальшої еволюції в наступний період (1569 – 1709 рр.) не сталося, навпаки часто спостерігається відродження “слов’янщини”, у низці граматик (Лаврентія Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького (1619)), словнику Памви Беринди (1627) церковно-слов’янська мова пропагувалася як єдина літературна мова для України. Цей період – час протиборства говірної (заполоненої польськими та латинськими лексемами) та літературної мов, в останній прагнули зберегти слов’янську православну чистоту. Усе це пов’язувалося з тогочасними соціально-політичними умовами, коли церква була єдиною національною установою й уособленням консервативного опору. У таких умовах з’являється ще одна письмова мова наближена до говірної й насичена полонізмами. Такий плутаний ужиток письмових мов пасував до барокового стилю. Вплив класицизму у XVIII ст. та політичні обставини призвели до використання на території України “високого стилю” – суміші російської та церковнослов’янської мов та поширення української розмовної мови у числених інтермедіях, пародіях, травестіях, народних комедіях та сатирах. Саме в цей час щодо вживання у творах говірної мови відбулося цікаве зміщення північні та західні діалекти вживані у XVII-першій половині XVIII ст. змінюються на південно-східні (Полтавщини, Харківщини, південної Київщини). Ця зміна й увага до розмовної народної мови були підхоплені українськими романтиками.
Творчість Т.Шевченка й П.Куліша перетворила “народну” мову у літературну, очистивши від вульгарних елементів, засвоєних у попередні часи, поєднавши її з попередніми мовними практиками (церковнослов’янською та “барокової невпорядкованності”). Через тиск російського уряду на українське письменство, на Західній Україні у 60-х – 80-х рр. ХІХ ст. набула поширення українська літературна мова, вироблена романтиками. Саме тому українська сучасна літературна мова відчуває багато запозичень на рівні морфології та фонетики з Галичини (зокрема й т.зв. галицизмів). Даний процес “вторгнення галицизмів” викликав жваві мовні дискусії (1891 – 1893 рр. та 1907 – 1912 рр.). Після свого створення українська літературна мова наприкінці XIX ст. перетворилася на вагоме гасло українського визвольного руху. “Усупереч звичним теоріям, що розглядають розповсюдження котроїсь мови як наслідок політичного руху, українська літературна мова дає приклад “дива”, коли саме її розповсюдження й поклало початок політичному рухові”.
Нетривалий період боротьби за незалежність 1917 – 1920 рр. мав велику вагу для збагачення словництва української мови. “Українізація” 1925 – 1932 рр. була украй непослідовною і досить поверховою. У радянські часи, незважаючи на русифікацію та політичний тиск, українська мова “нормалізувала” лексику й набула хоча й обмеженого поширення.
Однак Ю.Ш. відомий не лише завдяки схемі історії української літературної мови чи численим філологічним дослідженням. Його есеї, спостереження, спогади до сьогодні є неперевершеними виявами інтелектуальної характеристики українства у ХХ столітті, що справляють великий вплив на гуманітаріїв.
Бібліографія: (Даниленко А., Чабан Л.) Юрій Володимирович Шевельов (Юрій Шерех): Матеріали до бібліографії (Нью-Йорк, 1998).
Твори: (Shevelov): A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic.(Heidelberg, 1964); Teasers and Appeasers. Essays and Studies on Themes of Slavic Philology (Műnchen,1971); In and around Kiev (Heidelberg,1991); (Шевельов): Українська мова у першій половині двадцятого століття (1900 – 1941).Стан і статус (Б.м., 1987); Чому общерусский язык а не вібчоруська мова? З проблем слов’янської глотогонії: Дві статті про постання української мови (Київ,1994); Внесок Галичини у формування української літературної мови (Львів-Нью-Йорк, 1996); Історична фонологія української мови (Харків, 2002); (Шерех Ю.): Третя сторожа: Література, Мистецтво, Ідеології (Київ, 1993); Поза книжками і з книжок (Київ, 1998); Пороги і запоріжжя – Т.I - III (Харків, 1998); (Шевельов Ю. (Шерех Ю.)): Я – мене – мені …(і довкруги). Спогади. – Т.1-2 (Харків, 2001).
Про Шевельова: Ріґер Януш, Гнатюк Оля. Пам’яті Юрія Шевельова (Шереха) 1908 – 2002. // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. – 2004. – Нова серія. Т.10. – С.3 – 14.
Володимир Маслійчук