Авторська нотатка

В основу цієї розвідки покладено доповідь, виголошену англійською мовою 22 листопада 2008 р. на конференції Американської асоціації для розвитку слов’янознавства у Філаделфії.  Українська версія вперше була оприлюднена у збірці на пошану доктора філологічних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України Сергія Івановича Дорошенка, з нагоди його 85-ліття (Філологічні студії / За ред. Л. А. Лисиченко та ін. – Харків, 2009. – С. 27–41). Відтак її передрукував журнал «Вивчаємо українську мову та літературу» (2009. – № 16/18. – С. 74–79). Для онлайнової публікації в неї внесено стилістичні та технічні зміни. Зокрема, перероблено систему посилань та виділення деяких елементів тексту.

Висловлюючи свої уваги до четвертої редакції «Українського правопису» (1994 р.), Сергій Дорошенко наполягав на потребі “обговорити й доопрацювати” її, щоб наступна публікація цього кодексу мовних норм “вкотре не справляла враження наспіх скомпонованого варіанта”¹. Справа компонування «Українського правопису» ніколи не була легкою – надто сильним був зазвичай вплив на неї всіляких політичних та ідеологічних чинників, не пов’язаних із мовознавчою проблематикою як такою. Властиво, предметом широкої дискусії серед усіх версій правопису була чи не сама-одна “харківська”, затверджена 6 вересня 1928 р. тодішнім народним комісаром освіти Миколою Скрипником. Праця над нею тривала понад три роки. Процес започаткувала постанова Ради народних комісарів УСРР від 23 липня 1925 р., якою була створена спеціальна державна комісія “для розробки правил правопису української мови”². Третій пункт цього документа звучав так: “З метою приваблення широких кіл наукових і літературних сил до участи у виробленні правил правопису української мови доручити Наркомосові скликати спеціяльну конференцію для обміркування виробленого комісією проєкта правил правопису”³. Відповідно до цієї вимоги Державне видавництво України видрукувало 1926 р. накладом 2 тис. примірників підготовчий варіант правопису, що був розісланий для широкого обговорення. Бібліографічний покажчик з української мови Л. Червінської та А. Дикого фіксує сім десятків публікацій на цю тему, що вийшли впродовж 1925–28 рр.⁴. Зокрема, як додаток до газети «Вісті ВУЦВК» вийшло кілька випусків дискусійного бюлетеня «Український правопис»; численні статті та повідомлення з’являлися не тільки в спеціальних виданнях, а й на шпальтах газет загального змісту (найбільше – в «Пролетарській правді»).  

Щоправда, докладне попереднє обговорення не убезпечило правопис 1928 р. від подальшої критики. Закиди головно стосувалися до правил відтворення чужомовних слів, що їх характеризовано як заскладні⁵. Та все ж до початку 1933 р. новий правопис уже зробився чимось узвичаєним. Наведімо типовий текстовий уривок із газети «Комуніст», органу Центрального комітету та Харківського комітету КП(б)У, за 1 січня 1933 р. (з виділенням правописних особливостей, притаманних тодішнім нормам):

“П´ятирічка і змагання, ударництво! Ці поняття  стали інтернаціональними. Вони однаково звучать на всіх мовах світу. Вони викликають серед робітників, трудящих, гнаних і голодних у всьому світі величезне захоплення, народжують у них надію на визволення, волю до боротьби на шляхах, що їх вказала ударна бриґада світового пролетаріяту – героїчна робітнича кляса СРСР за проводом партії Леніна, її ЦК на чолі з тов. Сталіном. Ці слова викликають лють і ненависть буржуазії, експлуататорів, імперіялістів, серед них і соціяль-фашистів, зокрема найпідлішого їхнього “лівого” крила, контрреволюційних троцькістів, правих ренеґатів, усієї нечисти, що від неї в розгортанні сил світової пролетарської революції звільняється революційний пролетаріят, керований Комінтерном”⁶.

Труднощі на той час спричиняло вже тільки відтворення чужомовних власних назв. Зокрема, не завжди правильно подавано <ґ> на місці <g>. За перші місяці 1933 р. можна навести такі приклади відбіжного від норми написання: Галіфе, Гегель, Герінг, Гріффіт, Гросвардейн, Йоганнесбург, Мічіган, Тургумуреш, «Газета Варшавська» та ін. Із другого боку, <ґ> інколи вживано й без належних на те підстав, як-от у чудернацькому хоронімі Семиґраддя. Однак переважали все-таки форми, узгоджені з правилами: Беоґрад, Вашінґтон, Ґерінґ, Ґюйо, Заґреб, Кеніґсберґ, Кінґстон, колгосп ім. Максима Ґорького, Косґрев, Ленінґрад, Люксембурґ, Торґлер, Шерінґер, «Ґеверкшафтсцайтунґ», «Дойче Альґемайне Цайтунґ», «Манчестер ґардіян», «Морнінґ Пост», «Теґліхе Рундшав» тощо. Не в усіх випадках дотримувано й відтворення нім. <еі> як <ай> та нім. <eu> як <ой>: пор. Ляйпарт, Шляйхер, «Дойче Альґемайне Цайтунґ» супроти Гросвардейн, «Крейц Цайтунґ». Зрідка траплялося й непозначення м’якості /l/ у сподіваних місцях, як-от «Совьєт [!] Русланд фон Гойте». Вочевидь, редактори та коректори, іноді мавши справу не з першоджерелом, а з російською транслітерацію, не могли гаразд зорієнтуватися в ситуації.

Вирішальним моментом у долі “харківського” правопису стали події кінця лютого – початку березня 1933 р., коли для остаточного внедійснення попереднього (“українізаційного”) політичного курсу на Україну прислано Павла Постишева (на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У та першого секретаря Харківського обласного партійного комітету) та Всеволода Балицького (на посаду голови Державного політичного управління УСРР). Тоді ж таки Миколу Скрипника, головного патрона “харківського” правопису, на посаді народного комісара освіти замінено Володимиром Затонським. При Наркомосі 6 квітня 1933 р. створено спеціальну комісію “для перевірки роботи на мовному фронті”, яку очолив заступник народного комісара Андрій Хвиля (Олінтер). До її складу входили Іван Грищенко, Наум Каганович, Микола Наконечний, Кость Німчинов, Олекса Синявський. На підставі ухвали цієї комісії колегія Наркомосу видала 3 травня 1933 р. спеціальну постанову про зміну окремих пактів офіційного «Українського правопису», що її опублікував у своєму червневому нумері орган Наркомосу журнал «Політехнічна школа». Ішлося про §§ 54–55, де були подані правила відтворення чужомовних <l>, <h>, <g>⁷. Визнавши плутаність і нечіткість деяких формулювань у редакції правопису 1928 р., колегія внесла в нього зміни, скеровані на мінімізацію числа випадків пом’якшення /l/. Надалі правило звучало так:  “чужомовне "л" здебільше в українській мові (письмі) не пом’якшуємо”⁸. Приклади в документі наведено такі: план, планувати, аероплан, планета, платина, плакат, лагуна, лава, ложа, локомотив, локалізація, флотилія, балотувати, блок, талон, шаблон, велосипед, калоші, блуза, лупа, луза, лунатизм. Та все ж тут-таки пропонувалося “узгляднення“ в тих – нехай нечисленних – випадках, “коли те чи інше слово останніми часами (і особливо роками) остаточно зафіксувало [sic!] вже у своїй традиційній для укр. літературного язика формі з пом’якшеним "л" (лямпа, заля, новеля та інш.)”⁹. Для <г> і <ґ> правило теж підлягало спрощенню – у напрямі деякого розширення вжитку другої з цих літер. Колегія припоручала взяти за основу таку редакцію:

“Чужомовне "г" (h) – га – віддаємо українським "г" (ге) напр.: горизонт, гідростанція, гумус, а чужомовне "ґ" (ґе) – як правило, українським "ґ", наприклад: арґумент, ґрандіозний, елеґія, уґрунтування тощо – зваживши на ті випадки, коли те чи інше слово останніми часами остаточно закріпилося в українській літературно-мовній практиці й масово засвоїлося вже у формі з г (га), наприклад: граматика, грецький, губернія, газета та інш.”¹⁰

Отож, якщо за правописом 1928 р. належало писати елегія з огляду на грецьке походження цього слова¹¹, то надалі – елеґія (на польський, чеський і німецький штиб).

Утім, під цю пору питання правопису (як і взагалі мовного внормування) вже de facto вийшли з-під компетенції Наркомосу та його колегії. Наприкінці наступного місяця постанову «Про зміну в українській науковій термінології, граматиці та правопису» затвердить Центральний комітет КП(б)У – спираючися на висновки комісії Політбюро, до складу якої входили Ніколай Попов, Станіслав Косіор, Павєл Постишев, Володимир Затонський, Панас Любченко, Андрій Хвиля (жодного мовознавця). Цей документ мав напівсекретний характер: він не був оприлюднений і зберігся лише в архівах¹².

Юрій Шевельов у знаній розвідці «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941): Стан і статус» ототожнює зміст змін, унесених колегією Наркомосу 3 травня 1933 р., та змін, затверджених 5 вересня 1933 р. у новій «Українського правопису» (зініційованих, вочевидь, комісією Політбюро)¹³. Однак, не мавши доступу до потрібних джерел, Шевельов припустився в цьому разі помилки. Насправді обидва ці документи були більше-менше суголосні лише в одному питанні: щодо пом’якшення чи непом’якшення /l/, – тоді як щодо ужитку <ґ> вони різнилися діаметрально. У статті, надрукованій у липні 1933 р., сам Хвиля, критикуючи “скрипниківські” правила написання літер <ґ> і <г>, ще не висловлювався однозначно на користь скасування першої з них¹⁴. Ця рекомендація з’явиться щойно в трохи пізнішій його публікації, вміщеній у № 7–8 журналу «Більшовик України», де Хвиля (вочевидь, орієнтуючися на постанову ЦК) визнаватиме тільки двоїсту вимову “твердого” <ґ> або “м’якого” <г>, але завважить, що “писати його можна одним знаком – "г"”¹⁵. Як припускав Шевельов, справжнім ініціатором усунення <ґ> з української абетки був Постишев¹⁶ – і слід сказати, що він, за свідченням Затонського, таки ж уважав за потрібне згадати цю літеру недобрим словом у своїй промові на пленумі ЦК КП(б)У¹⁷. Загальна кількість поправок до попереднього правопису, внесених комісією Наркомосу, за словами Хвилі, становила 126¹⁸, однак наскільки вони (та чи саме вони) були зреалізовані в новій офіційній редакції, залишається тільки гадати, оскільки опубліковано з них лише дві, викладені вище.

Шевельов зазначав також, що газети та інші видання перейшли на новий правопис “негайно – у травні 1933 року, – ще до його публікації”¹⁹. Оцінити вірність цього твердження щодо всіх тодішніх українських видань досить важко, бо це вимагало б величезного обсягу праці. Та все ж видається, що й у цьому випадку не обійшлося без неточностей. Найофіційнішим українським друкованим органом під ту пору була вже цитована газета «Комуніст», яка першою отримувала матеріали та вказівки від центральних партійних установ. (Той-таки Шевельов згадував, що саме з її редакції в другій половині 30 х рр. по всіх періодичних виданнях розсилано списки українських слів, заборонених для вжитку)²⁰. Аналіз її правописної практики свідчить, що насправді події розгорталися в спосіб складніший і заплутаніший.

До кінця травня 1933 р. «Комуніст» дотримувався офіційно чинного “скрипниківського” правопису (нечисленні відхилення від нього були чисто мимовільними). Перші істотні зміни з’являються в № 138 за 1 червня, причому без жодного попередження чи пояснення для читачів (на той час, уточнімо, ще не вийшов червневий нумер «Політехнічної школи» з інформацією про уточнення окремих пактів правопису). Вони стосувалися саме до найбільше мусованих питань: позначення чи непозначення на письмі м’якості /l/ та вжитку <ґ>.

Указівка, отримана співробітниками редакції щодо /l/, була, вочевидь, не дуже чітка, оскільки пом’якшення цього звука було усунене тільки в лічених словах, як-от аероклуб чи блок (супроти клюб, бльок у попередньому нумері за 30 травня), а головне – у слові клас (особливо рясно вживаному). Це останнє також переведено в чоловічий рід із дотогочасного нормативного жіночого (кляса). Щоправда, одразу цілковитої одностайності досягти не вдалося, і один з уміщених у газеті матеріалів містив химернувате сполучення старого та нового варіантів у тому самому реченні:

“Систематичному очищенню лав партії Ленін надавав виняткової ваги, чистку партії він звав великою справою й вчив нас, що чистка партії зробить її далеко сильнішим авангардом кляси ніж попереду, "зробить її авангардом, міцніше зв’язаним з класом, здатнішим вести його до перемоги серед маси труднощів і небезпек" (Ленін)”²¹.

Плутано попервах і форми родового відмінка слова клас: класа поряд із класу. Загалом старий варіант (кляса та його похідні безклясовий, клясовий) все-таки ще трапляється досить часто. Слово план подано з твердим /l/ лише одного разу – супроти численних написань на зразок плян, плянувальник, пляномірність, промфінплян. Сусідують також форми велосипед, велосипедний та вельосипед, вельозавод. Тільки з м’яким /l’/ у нумері за 1 червня виступають бухгальтерія, металюргійний, металюргія, металь, парляментський, парляментаризм, плятформа, а також частини складених слів національ- і соціяль-. Утім, упродовж кількох днів із м’якшенням /l/ покінчено остаточно: востаннє воно трапляється в № 142 за 5 червня (бухгальтерія), причому в списку редакційних телефонів на останній сторінці (як можна гадати, лише через те, що коректори просто не читали цієї раз у раз механічно репродукованої частини газети).

Усунути <ґ> з технічного погляду було значно легше: вистачало простого доручення складачам не використовувати цієї літери в роботі. Якщо в № 137 за 30 травня читаємо аґентство, аґітація, аґітувати, бриґада, бриґадир, ваґон, ґарантія, ґрунт, делеґат, делеґація, конґрес, металюрґійний, металюрґія, фолькстаґ, Данціґ, Данціґський, Енґельс, Ленінґрад та ін. то в № 138 за 1 червня – агент, агентура, агітатор, агітмаса, бригада, бригадир, вагон, гарантія, грунт, неугрунтований, обгрунтований, делегат, конгрес, металюргійний, металюргія, фолькстаг, Данціг, данцігський, Енгельс, ленінградський та ін. (наведено тільки однакові або спільнокореневі слова). Щоправда, в тому самому нумері можна ще натрапити й на написання аґітмасовий, бриґада, ґатунок, інтеліґент, континґент, фіґовий (вочевидь, у матеріалах, що готувалися до друку заздалегідь). Найдовше літера <ґ> утрималася знов-таки в списку редакційних телефонів, де аж до 5 липня фігурував “відділ передових бриґад”. Пікантним фактом є те, що вилучення <ґ> суперечило вищезгаданій постанові Наркомосу від 3 травня, яка ще тільки мала вийти друком у червні. Ба й Хвиля щойно пізніше почне прилюдно стверджувати непотрібність цієї літери. Імовірно, редакція керувалася в цьому разі прямою вказівкою з центральних партійних органів.

Удруге правописна практика газети зазнала важливих змін у середині серпня 1933 р.  Ішлося про три моменти:  1) припущення роззіву в разі збігу /і/ з іншим голосним звуком;  2) відтворення на письмі гр. <ϑ>;  3) закінчення іменників 3 ої відміни в родовому відмінку однини.

До того моменту газета дотримувалася правил “скрипниківського” правопису, згідно з якими в чужомовних словах належало уникати роззіву, заповнюючи його за допомогою / j /, тобто – на письмі – т. зв. “йотованих” <є>, <ю>, <я>. Не усувано роззіву лише в разі збігу /і/ та /о/ (як-от соціологія). Відповідно, ще в № 202 за 16 серпня виступають написання авіяція, авіяційний, гідроавіяція, ентузіязм (хоча тут-таки й ентузіазм), імперіялістичний, матеріял, матеріяльно-побутовий, націонал-соціялістський, пролетаріят, соціялізм, соціялістичний, соціяльний, соціяльно, спеціяліст, спеціяльний та ін. Натомість у наступному № 203 за 17 серпня вже маємо авіація, авіаційний, ентузіаст, імперіалістичний, матеріал, націонал-соціаліст, націонал-соціалістський, пролетаріат, соціалізм, соціалістичний, спеціальний та ін. (наведено тільки однакові або спільнокореневі слова). Відхилень від нового написання одразу ж було небагато: матеріял, преміяльний, пролетаріят, секретаріят, – і надалі вони швидко зникають зовсім.

Слова, в яких – з етимологічного погляду – йшлося про присутність гр. <ϑ>, у російській мові засвоєно по-різному: інколи вони пишуться з<ф>, а інколи з <т> (показовий приклад – орфография супроти ортопедия). За “скрипниківським” правописом на цьому місці завжди належало вживати <т>: ортографія, ортопедія. У нумерах газети за 16 і 17 серпня трапляється одне релевантне слово, що вможливлює фіксацію зміни: аритметика та арифметика відповідно (іще в нумері за 17 серпня віднаходяться форми орфографічний, орфографічно).

Одна зміна зачепила не чужомовні слова, а власне українське закінчення іменників жін. роду ІІІ ої відміни на м’який приголосний у род. відм.: надалі в газеті «Комуніст» замість -и почали писати -і. В однакових словах нумери за 16 та 17 серпня містять такі приклади: вартости – собівартості, відповідальности – відповідальності, громадськости – громадськості, людности – людності, майстерности – майстерності, пильности – пильності. Щоправда, позбутися попереднього закінчення редакторам і коректорам пощастило не відразу. На шпальтах нумеру за 17 серпня відповідальності сусідує з відповідальности, громадськості – з громадськости, людності – з людности, області – з области, пильності – з пильности, промисловості – з промисловости. Інші випадки відхилення від нового правила: бездіяльности, безтурботности, ощадности, суспільности, якости. Так само й у наступних нумерах закінчення -и іноді ще зринає.

Усі перелічені вище зміни потім були офіційно затверджені народним комісаром освіти Затонським, який 5 вересня 1933 р. поставив свій підпис під текстом «Українського правопису» нібито “в редакції правописної комісії тов. Хвилі”²². Утім, роль Затонського в цій справі була суто декоративною, оскільки книжка (як у ній самій зазначено) була віддана до складання більше ніж за місяць до цієї дати, а саме – 4 серпня 1933 р.²³ Коротенькою передмовою нову редакцію правопису супроводив Хвиля, не назвавши в ній, одначе, персонального складу комісії²⁴, – перший і останній такий випадок у дотеперішній історії офіційних українських правописів²⁵. За припущенням Шевельова, фізичним автором тексту міг бути Наум Каганович²⁶. У вихідних даних зазначено тільки імена Андрія Хвилі як редактора та Григорія Левченка як літературного редактора (хоча в первісному складі “комісії тов. Хвилі” Левченка не було)²⁷. Отож, коли акад. Петро Толочко наполягає, що над правописом 1933 р. працювали “найкращі” та ”найвідоміші мовознавці України”²⁸, то це його твердження виглядає сумнівним – бодай через те, що про цих мовознавців нічого певного не відомо.

Зрештою, науковий рівень опрацювання тексту був значно нижчий супроти попередньої версії. Якщо правописові 1928 р. закидали нечіткість сформульованих правил, то нова редакція часто взагалі не подавала жодних мовних критеріїв, на які можна було б орієнтуватися. Нижче подано для зіставлення кілька паралельних місць з обох версій, що стосуються до перелічених вище змін:

Правопис 1928 р.:

“§ 54. Чужомовне l в українській мові почасти передаємо як нем’яке, себто ле, ла, ло, лу, л, почасти як м’яке, себто лі, ля, льо, лю, ль. Це пояснюється головним чином тим, що чужі слова заходили до нас із різних мов, у різні часи і різними шляхами.

Запозичення старіші, особливо до середини 19 сторіччя, більше засвоєні з нем’яким л, запозичення пізніші – з л м’яким. Точно визначити випадки з м’яким і нем’яким л не можливо.

1. а) У словах грецького походження, як здавна запозичуваних з нем’яким л, звичайно пишемо ла, ло, лу, л, а також і в старих запозиченнях із інших мов … [деякі приклади: Атлантійський океан, формула, колонія, лунатизм, арсенал, інтернаціонал, капітал].

б) Сполучення le послідовно передаємо через ле … [деякі приклади: білет, леґенда, Палермо, телеграма].

в) В англійських словах у кінці та перед приголосними не пишемо ь … [деякі приклади: біл, булдоґ, Вілсон, ґолкіпер].

2) В інших випадках новіші запозичення з західньо-европейських мов віддаємо м’яким л … [деякі приклади: аероплян, кляса, Ля-Манш, Лямартін, плян (хоч уживається й план), бльокада, фльота, металюрґія, автомобіль, асфальт]”²⁹.

Правопис 1933 р.:

“§ 75. Слова іншомовного походження з l передаються

1. Л непом’якшеним (л, ла, ло, лу): арсенал, артикул, бал (відзначення), інтеграл, інтернаціонал, капітал, вулкан, формула, аероплан, баласт, план, клас, блок, флот, велосипед, колонія, соціологія, металургія, Атлантичний океан, Ла-Манш, Лафарг, Гренландія, Лузітанія …

2. Л пом’якшеним (ль, ля, льо, лю): автомобіль, асфальт, магістраль, астролябія, полярний, регулятор, ляпіс, пляж, карт-блянш, кльош, алюміній, блюмінг, аншлюс. люфа, революція … Золя, Люксембург, Фінляндія, Бельт, Тельман, Садуль, Базель …

Сполучення le послідовно передається через ле: білет, легенда, пленум, лекція, телеграф … Палермо, Каледонія …

В англійських словах у кінці й перед приголосними пишеться л, крім слів, засвоєних уже із л м’яким. Отже: Мелвілл, голкіпер … але: біль, бульдог, Вільсон і ін.”³⁰.
 

Правопис 1928 р.:  

“§ 55. Чуже h передаємо нашим г, щождо чужого g, то в новіших запозиченнях його треба передавати через ґ, у запозиченнях же засвоєних давніше, особливо з грецької мови, віддаємо нашим г … [деякі приклади: гегемонія, генерал, аґітація, Ґаронна, ґвардія, Ґете, Ґранада, Ґріґ, ґрандіозний, ґума, лінґвіст, міґрація]”³¹.

Правопис 1933 р.:

“§ 76. Іншомовні h і g однаково передаються (незалежно від вимови) знаком г, напр.

а) гармонія, гектар, гумор, гумус, гербарій, горизонт, гіпотеза, гедер, гандбол, гінтерланд … Гартман, Гюго …
б) авангард, гвардія, генерація, графік, гімнастика, грандіозний, гума, грунт, ембарго, гоніометр, агітація, міграція, лінгвістика, агресор, гегемонія … Гаронна, Гете, Гріг, Гренада”³².

Правопис 1928 р.:

“§ 79. Чужомовне і (у) в одних випадках передаємо через і, в інших через и.

1. Завжди пишемо в чужих словах і: […]

б) після всіх пригол. перед голосн. та й, при чім чуже іа передаємо через ія, іе – через іє, іu – через ію (у загальних іменниках), але іо – через іо: матеріял, історія, копія, Азія, соціялізм, спеціяльний, мініятюрний, паліятив, амоніяк, діялект і т. ін.; тріюмф, тріюмвірат, радіюс, консиліюм, медіюм, але Кіу-Сіу і т. ін., ембріон, геліотроп, біоскоп, соціологія, аксіома, Онтаріо; критерій, радій і т. ін.)”³³.

Правопис 1933 р.:

“§ 79. Іншомовне і (у) в одних випадках передається через і, а в других через и.

1. Завжди пишеться в іншомовних словах і: […]

б) після всіх приголосних перед голосним та й: матеріал, соціалізм, діалектика, індустріалізація, аудієнція, артеріальний, геніальний, пієтет, клієнт, тріумф, радіус, соціологія, аксіома, партійний, професійний, радій (причім завсіди пишеться іа, іе, іу, еа, крім позицій в кінці слова, як от Азія, артерія, премія, партія, індустрія, ідея)”³⁴.

Правопис 1928 р.:

“§ 56. У чужих словах пишемо ф (не хв) …

§ 57. Грецьке ϑ (th) передаємо через т (а не через ф): не тільки театр, теологія, бібліотека, теорія, метода, атеїзм, але й патос, етер, катедра, міт, ортографія, аритметика, дитирамб, логаритм, етіопський, Пітагор, Атени, Корінт, Методій і т. ін.

Так само: Теофан, Теодор, Теодосій, але Федір (рідше Хведір), Тимофій, Афон (рідше Атос), Хома. Та коли ці ймення відносяться до людей Західньої Европи, то теж вживаємо Тома, Теодор”³⁵.

Правопис 1933 р.:

“§ 76. В іншомовних словах пишеться ф (а не хв) …

Так само пишеться: міф, орфографія, кафедра, логарифм, ефір, пафос при ортопедія, ортодокс, театр, теорія … ”³⁶.

Щодо закінчення іменників ІІІ ої відміни у род. відм. правопис 1928 р. (§ 25) передбачав для багатьох слів закінчення -і (ночі, подорожі, розкоші, тварі, молоді, паморозі, тіні, Росі, артілі, моралі, жовчі, матері), однак  и для іменників “на  ть перед другим приголосним” (радости, вісти, смерти, чверти) та – “винятково” – у словах осени, соли, крови, любови, Руси³⁷. Натомість за правописом 1933 р. (§ 47) скрізь належало писати -і (вісті, тіні, подорожі)³⁸.

Одразу після 5 вересня 1933 р. (дати затвердження нової редакції правопису) в ужитку газети «Комуніст» відбулася тільки одна, відносно незначна зміна. Стосувалася вона до відтворення гр. <η>. За правописом 1928 р. (§ 64) ця літера мала своїм відповідником и в “словах давно запозичених” (митрополит, псалтир, Ярина, Дмитро), тоді як у “словах новозапозичених із Заходу” – е (летаргія, критерій, телеграф, система, атлет, оркестра, аритметика, бібліотека, гегемонія). При цьому окремо наголошувалося, що це правило поширюється й на такі слова, як “Атени (не Афини), етер (не ефір), амнестія (не амністія), магнет (не магнит), хемія (і альхемія)”³⁹. Правопис 1933 р. нічого не казав про відтворення <η>, однак газета «Комуніст» допасувала свою практику до російської форми відповідних слів: якщо нумер за 5 вересня ще містить іменник хемія (причому в статті Хвилі), то вже 6 вересня – прикметник хімічний (у статті Затонського).

Так само нічóго не сказано було в редакції 1933 р. і про написання слова проект без позначення кореневого звука [-j-] (пор. лат. projectus  або proiectus). Іще 11 вересня на шпальтах «Комуніста» бачимо форму проєктний, а від 12 вересня й надалі – проект і под.

Правопис 1928 р. передбачав відтворення нім. і гол. дифтонга еі як ай або яй (Айнштайн, Гайне, Фан Дайк, Ляйбніц); дифтонга еu – як ев (неврастенія, невтральний), але в німецьких словах – як ой (Нойман, Фоєрбах), дифтонгів au та оu – як ав або яв та ов відповідно (авдиторія, фавна, Штравс, Бічер-Стов)⁴⁰. У редакції 1933 р. ці правила були скасовані, а натомість скопійовані російські норми написання відповідних слів (аудиторія, фауна, Штраус, Ейнштейн, Гейне)⁴¹. Перехід на них дався співробітникам газети «Комуніст» нелегко, й протягом певного часу спостерігалися хитання. Нові форми стали переважати десь із жовтня 1933 р.

Так само починаючи з жовтня змінено родову приналежність назв українських (і російських) міст із суфіксами -ськ , -цьк . За правилами 1928 р. (§ 82) вони мали належати до сер. роду⁴², за правилами 1933 р. (§ 89) – до чол. роду⁴³. У газеті «Комуніст» Дніпропетровськ уперше з’являється замість уживаної раніше форми Дніпропетровське 11 жовтня (хоча ще 14 жовтня можна знову натрапити на Дніпропетровське й аж 22 грудня – на Кам’янське). Тоді ж таки змінено й закінчення -е топонімів типу Сталіне, нормативне згідно з § 82 правопису 1928 р., на Сталіно (хоча § 89 правопису 1933 р. не подає жодних пояснень із цього приводу, приклад Сталіно наведено серед тих українських географічних назв, які “треба віддавати на письмі так, як прийнято їх радянськими державними органами”)⁴⁴. Щоправда, ще 28 листопада в «Комуністі» трапляється (вочевидь, через недогляд) форма Сорокине. У тому самому списку “радянських” форм бачимо й Маріуполь замість Маріюпіль за правилами 1928 р., однак зміна прикінцевої морфеми -піль на -поль у «Комуністі» датується щойно груднем 1933 р. (у серпні почали писати Маріупіль). Перший ужиток форми Маріуполь віднаходиться в нумері за 17 грудня, однак іще в наступному (за 18 грудня) можна натрапити на написання Никопіль (супроти Никополь 21 грудня). Така опізнена реакція на новозатверджений правопис, імовірно, пояснюється тим, що його наклад був підписаний до друку тільки 28 жовтня⁴⁵, а до читача книжка дійшла, за свідченням Ю. Шевельова, десь наприкінці 1933 р.⁴⁶.

На підставі проаналізованого матеріалу можна зробити висновок про те, що правопис 1933 р. зафіксував низку змін, внесених у попередньо вироблені норми за кількома заходами, принагідно й асистемно. Є непрямі вказівки на те, що з травня 1933 р. Наркомос і його вповноважені органи мало впливали на перебіг подій, а всі принципові рішення виходили з кабінетів найвищих партійних інстанцій. Приклад газети «Комуніст» показує, що головні зміни ввійшли в практику ще до офіційного затвердження правопису 5 вересня 1933 р., а саме на початку червня та в середині серпня. Відтак їх доповнили деякі дрібніші модифікації, запроваджені у вересні, жовтні та грудні 1933 р. Повністю нова редакція правопису ввійшла в загальний обіг фактично вже з наступного року. Скомпонована за короткий час і не обговорена фахівцями-мовознавцями, вона в багатьох місцях подавала приписи, ще розмитіші за попередні. Оскільки саме з неї виводяться всі пізніші офіційні «Українські правописи», доречним видається запитання: чи не тим зумовлено враження недоопрацьованості, що його й дотепер подекуди справляє цей основоположний документ у ділянці мовного внормування?

На світлині: Андрій Хвиля

Сергій Вакуленко – кандидат філологічних наук, доцент Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди, науковий секретар Харківського історико-філологічного товариства.

1. Дорошенко С. І. Ще раз про нову редакцію «Українського правопису» // Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка. – 2001. – № 4: Філологічні науки. – С. 127.
2. Український правопис (проєкт). – Харків, 1926. – С. 3.
3. Там-таки.
4. Червінська Л. Ф., Дикий А. Т. Покажчик з української мови: Матеріяли по 1929 рік. – Харків, 1929–1930. – С. 259–269.
5. Жовтобрюх М. А. Нарис історії українського радянського мовознавства (1918–1941). – Київ, 1991. – С. 59.
6. Вперед, до опанування висот другої більшовицької п¬’ятирічки // Комуніст. – 1933. – № 1 (1січня). – С. 1.
7. Український правопис. – Харків, 1928. – С. 62–64.
8. Про зміну окремих пактів офіц. «Укр. правопису» (§§ 54–55 чужомовні «l, h, g») // Політехнічна школа. – 1933. – № 6. – С. 40.
9. Там-таки.
10. Там-таки.
11. Голоскевич Г. Український правописний словничок з короткими правилами правопису. [На основі «Укр. правопису» 1928 р.]. – Харків; Київ, 1930. – С. 113.
12. Єфіменко Г. Ставлення владних структур до розвитку національних мов у Радянській Україні 1930 х років // Мовні конфлікти і гармонізація суспільства: Матеріали наукової конференції: 28–29 травня 2001 року. – Київ, 2002. – С. 182.
13. Шевельов Ю.  Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941): Стан і статус. – Чернівці, 1998. – С. 128.
14. Хвиля А. На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті // За марксо-ленінську критику. – 1933. – № 7 (66). – С. 21.
15. Хвиля А.  Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті // Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду. – Київ, 2005. – С. 126.
16. Шевельов Ю. Зазн. пр. – С. 129.
17. Бути гідними вихователями комуністичного покоління. З промови тов. Затонського // Комуніст. – 1933. – № 202 (16 серпня). – С. 3.
18. Хвиля А.  На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті. – С. 21.
19. Шевельов Ю.  Зазн. пр. – С. 129.
20. Там-таки. – С. 132.
21. Про завдання чистки. Доповідь голови Вінницької обласної комісії тов. Чувиріна на зборах партактиву // Комуніст. – 1933. – № 138 (1 червня). – С. 3.
22. Український правопис. – Харків, 1933. – С. 3.
23. Там-таки. – С. 2.
24. Хвиля А. До видання нового українського правопису // Український правопис. – Харків, 1933. – С. 4–5.
25. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні (зовнішня історія української мови). – Київ, 2004. – С. 89.
26. Шевельов Ю. Зазн. пр. – С. 128.
27. Український правопис. – Харків, 1933. – С. 2.
28. Толочко П. П. Несповідимі путі України: Вибрані науково-популярні та публіцистичні праці за 1998–2000 рр. – Київ, 2004. – С. 42, 47.
29. Український правопис. – Харків, 1928. – С. 64–65.
30. Український правопис. – Харків, 1933. – С. 60.
31. Український правопис. – Харків, 1928. – С. 66.
32. Український правопис. – Харків, 1933. – С. 60.
33. Український правопис. – Харків, 1928. – С. 68.
34. Український правопис. – Харків, 1933. – С. 61.
35. Український правопис. – Харків, 1928. – С. 66.
36. Український правопис. – Харків, 1933. – С. 60.
37. Український правопис. – Харків, 1928. – С. 37.
38. Український правопис. – Харків, 1933. – С 30, 41.
39. Український правопис. – Харків, 1928. – С. 69.
40. Там-таки. – С. 70–71.
41. Український правопис. – Харків, 1933. – С. 63.
42. Український правопис. – Харків, 1928. – С. 79.
43. Український правопис. – Харків, 1933. – С. 66.
44. Там-таки. – С. 65.
45. Там-таки. – С. 2.
46. Шевельов Ю. Зазн. пр. – С. 128.