Однією із найцікавіших спроб порівняння українського національного руху із іншими національними рухами Центрально-Східної Європи є стаття Андреаса Каппелера щодо порівняння українського та литовського національних рухів: Die ukrainische und litauische Nationalbewegung im Vergleich, передрукована у відомому збірнику австрійського науковця: Der schwierige Weg zur Nation: Beiträge zur neueren Geschichte der Ukraine: Wien, Böhlau Verlag, 2003. (Див. українську рецензію на цей збірник).

Але засоби порівнянь є досить різними, як і різна історична доля українців і литовців. Однак вважаємо за доцільне розширити уявлення українських читачів щодо історії боротьби за книжки литовською мовою, друковані латиницею чи готичним шрифтом.

Дана публікація лише переклад з російськомовної анотації книжки Бенжамінаса Калюшкевічуса та Казиса Місіуса про литовських книгонош та вчителів таємних шкіл (даракторюсів):  Benjaminas Kaluškevičius, Kazys Misius. Lietuvos knygnešiai ir daraktoriai 1864–1904. – Vilnius, 2004. Проте вона яскраво відбиває боротьбу за мову маленької нації з подібними українцям проблемами заборони друку книжок власною мовою і латинським шрифтом. Власне дана книга є лише довідником імен...чи матимемо колись подібне видання щодо українських діячів, що нелегально поширювали видання українською мовою після низки заборон 1863 – 1904 рр. залишається відкритим.

Benjaminas Kaluškevičius, Kazys Misius. Lietuvos knygnešiai ir daraktoriai 1864–1904. – Vilnius: Diemedžio leidykla, 2004. – 670 р.

Після придушення повстання 1863 р. царський уряд Росії почав вживати рішучих заходів аби якнайшвидше перетворити Литву у «чисто русский» православний край, що нічим би не відрізнявся від інших губерній. Навесні 1863 р. російський імператор затвердив «Временные правила для государственных начальных школ Северо-Западного края». Правила передбачали, що в таких школах навчання мало проводитися лише російською мовою. Навчання рідною мовою було заборонене і в недержавних школах.

Незважаючи на те, що видання литовських книжок готичним та латинським шрифтами уже мало 300-літню традицію, чиновники царського уряду і особливо віленський генерал-губернатор Міхаїл Муравйов в 1864 р. спробував прилаштувати кириличну абетку для литовських букварів. 22 травня 1864 р. був завершений друк першого литовського букваря «русскими буквами». Згодом М. Муравйов дав вказівку цензурному комітету давати дозвіл на друк литовських букварів лише кириличним алфавітом. Ця заборона діяла і в Королівстві Польському.

Наступник Муравйова, Константін Кауфман 6 (18) вересня 1865 р. своїм циркуляром підлеглим йому губернаторам наказав заборонити усім друкарям друкувати литовські видання “латинско-польскими буквами”. Так само було заборонено привозити такі видання з-за кордону та їх поширювати. 23 вересня (5 жовтня) 1865 р. було видано подібний циркуляр міністра внутрішніх справ Пєтра Валуєва. На початку 1866 р. було отримано усну царську вказівку про заборону литовського друку. У 1872 р. остаточно на території Російської імперії були заборонені литовські видання і готичним шрифтом.

Циркуляри про заборону литовського друку залишалися неопублікованими, тому і не мали юридичної сили. Це не заважало на протязі майже 40 років цькувати литовський друк, нав’язуючи кириличну абетку. Переносникам, поширювачам та зберігачам (читачам) литовського друку найчастіше призначалися адміністративні покарання. За 40 років заборони друкування «русскими буквами» було видано 55 видань. Підбурювані ксьондзами жителі бойкотували такі книжки, не купували їх і не читали.

Під час військового стану, запровадженого через повстання 1863 р. жемайтійський епископ Мотеюс Валанчюс, живучи в Каунасі, практично знаходячись під домашнім арештом), з 1867 р. взявся за нелегальну працю. Він організовував друк литовських книжок за кордоном, їхнє перевезення і поширення в керованій Росією Литві; написав свої найкращі белетристичні твори та політичні брошури.

За допомогою влади Пруссії, в 1870 р. організація книгонош М. Валанчюса була викрита. 17 людей звинувачено в поширені литовських видань. В далекі губернії Росії в адміністративному порядку вислано 6 ксьондзів.  Але в Малій Литві (частині Литви під владою Прусії – В.М.) друк литовських видань для Великої Литви не припинився, не заросли стежки книгонош.

Зрозуміло, що видання для Литви за кордоном практично не видавалися б, якщо б вони не досягали до читача. З’явилися книгоноші. Книгоноша – це людина, що таємно перевозить за кордон друковані видання в край, і там їх поширює.  Протягом тривалого часу книгоноші стали  символізувати борців з національним та культурним гнітом.

Були різні книгоноші. Транзитні книгоноші самі таємно проходили в Малу Литву і звідти приносили друковані видання, досягаючи найвіддаленіших куточків Литви. Чимало було і місцевих книгонош, що поширювали книжки в одній, чи кількох парафіях. Книгоношами вважалися і дрібні ярмаркові торгівці, що у дні свят чи на ярмарках продавали не лише церковні знадоби, але і церковні видання литовською мовою.

У зв’язку із тим, що в офіційних школах не викладалась рідна мова, литовці своїх дітей навчали вдома, або організовували в селах і містечках таємні школи. Учителі таких шкіл називалися – даракторюсами. Нелегально навчати дітей закликав і єпископ М. Валанчюс. Тому чимало ксьондзів були і організаторами таємних шкіл.

Оскільки суди за нелегальну освіту призначали відносно м’які покарання і штрафували лише даракторюсів та учнів таємних шкіл, 3 (15) квітня 1892 р. для «Северо-Западного края» були затверджені «тимчасові правила» про покарання за нелегальне навчання. Ці правила передбачали вже не лише покарання для даракторюсів та учнів таємних шкіл, але і для батьків учнів. Більшість даракторюсів і поширювали заборонені видання – були книгоношами.

Опір забороні на литовський друк був майже всезагальним. Цю заборону прагнули скасувати найрізноманітнішими засобами, серед усього і легальними проханнями. З 1882 р. влада Росії почала суворіше переслідувати литовський друк, зовсім незважаючи на прохання найрізноманітніших осіб і колективні звернення селян про дозвіл видання книжок традиційною абеткою. Лише в 1889 – 1904 рр. до рук державних чиновників потрапило 234 тис. примірників видань литовською мовою. За даними академіка Вітаутаса Мяркіса, до рук різних переслідувачів потрапило 3047 людей з литовськими виданнями, дехто із них – неодноразово. За зберігання і поширення литовських видань біля 160 людей були заслані з місць проживання, дехто із них до Сибіру, близько 40 людей були покарані різними термінами ув’язнення. Декілька книгонош були застрелені на кордоні, траплялися і поранені. А хто порахує скільки перенощики книжок зазнали збитків, втрачаючи коней, брички, коштовні видання, і навіть здоров’я. Більше ніж 860 людей сиділо в поліційних дільницях або у волосних арештантських. Переслідувати литовський друк у Росії допомагали і німецькі чиновники. Приблизно у кожному третьому випадку невідомо чим закінчувалися справи осіб, що були спіймані з литовськими виданнями. Опір литовців забороні власного друку став масовим.

Жертовна діяльність книгонош не дозволила царським чиновникам зупинити поширення литовського друкованого слова. Це було загальне явище. У литовській Ковенській губернії та Заніман’ї практично у кожній родині був (і не один) литовський молитовник, досить популярними були і різноманітні календарі. Поширювалися неприязні до росіян антидержавні і навіть соціал-демократичні видання.

У Віленському єпископаті, де керівниками католицького кліру здебільшого були поляки, заборона на литовський друк прискорила занепад литовської мови. У цьому єпископаті за відносно короткий час з 1863 р. було асимільовано велику кількість людей. Серед литовців поширилися білоруська та польська мови.

У 1904 р. російський уряд був змушений скасувати заборону на литовський друк не кириличними літерами. В умовах заборони на друк сформувалася літературна литовська мова, нація дозріла для незалежності.

У дане видання вміщено 6131 прізвище. Це організатори поширення забороненого в 1864 – 1904 рр. литовського друку, книгоноші, даракторюси, працівники литовських друкарень, видавці, меценати видавців та книгонош, члени нелегальних гуртків з поширення литовського друку. Серед них люди із різних прошарків: дворяни, городяни, селяни; від добре відомих громадських і культурних діячів до злиденних жебраків. Про частину персоналій детальних біографічних даних не вдалося зібрати. Дані про потерпілих від царської адміністрації відшукані в документах різноманітних закладів імперської влади. Дані про тих, хто уникнув піймання, взяті зі спогадів, книжок, періодичних видань.

Видання присвячене століттю зняття заборони на литовський друк. Гадаємо, що не слід забувати людей, діяльність яких (не завжди і усвідомлена) зірвала наміри царату русифікувати край.