Максим Рильський, як і Зеров, виключив Шевченка з канонічного списку поетів, визнаних неокласицизмом. В наголовку однієї своєї доповіді, виголошеної року 1941, Рильський письменників, згадуваних у цій доповіді, розташував за такою ієрархічною послідовністю: на першому місці був названий Пушкін, на Другому Міцкевіч і на третьому, останньому, був поставлений Шевченко.

Це викликало протест. Спроба Рильського виправдати себе посиланням на хронологію була з його боку неслушним способом знайти для себе алібі там, де його не було. Поза сумнівом, тріяду найбільших поетів слов’янства Рильський волив би завершити згадкою не про Шевченка, а про себе! Пушкін, Міцкевіч, Рильський... В цьому ж пляні загальної лінії боротьби неоклясичного антинародництва проти етнографізму народників М. Хвильовий, відгукуючися на ідеї замкненого гуртка неоклясиків, виносячи їх на гучний розгомін периферії, підніс на щит як лідера ідеологічного проводу і собі не Шевченка, а Куліша. Це в істоті змінювало співвідношення категорій. Неґація Шевченка знаходила для себе завершення в ствердженні Куліша. Шевченко відходив в тінь. Куліш набував значення, якого за свого життя він завжди домагався й якого йому було відмовлено.

Наукове шевченкознавство 20–30-х років обмежило свої студії на вивченні біографії Шевченка та почасти формальної сторони його поезії. Жодної власної концепції Шевченка-поета воно не витворило.

На сьогодні однаково втратили свій сенс: і культова концепція народників і неґативна позиція неоклясиків. Чи могла когось бентежити сьогодні боротьба епігонів народництва з епігонами антинародництва? Реальності 20-х років сьогодні стали здобутками мемуарних споминів. У перспективі часу, Шевченко, революціонер і поет, потребує іншого сприйняття й нових оцінок.

Народники зневажали естетичні цінності. Антинародники були естетами. Визнання естетичних цінностей вони замикали рамками літературної традиції, шкільної виучки, тривалої підготови, творчої дисципліни, упертої студійної праці, суворої вибагливости форми. Усе те, чого бракувало Шевченкові. Тут коріння його мовчазного невизнання з боку неоклясиків.

Шевченко аморфний. Без жадної виучки. Цілком недисциплінований. «Непричесаний», як говорив про його твори Куліш. Він писав розмірами, що не мали нічого спільного з визнаними в літературі. Позалітературними... Д. Чижевський називав їх «півнародними». Це й значить поза всякими правилами, незалежно від будь-яких літературних норм.

Тут проходить та біографічна грань, яка відокремлює Шевченка-поета і Шевченка-маляра. Генія від таланта. Як маляр Шевченко закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв, одержав звання «клясичного художника», учився у такого видатного маляра-майстра з світовим ім’ям, як Карл Брюллов, був нагороджений кількома срібними медалями. Атестат, виданий йому від Академії Мистецтв, стверджував за ним право «користуватися з потомством його вічною й повною свободою і вільністю».

Та що важить свобода й вільність, стверджені канцелярським атестатом з підписами височайших осіб і урядовими печатями?.. Диплом зв’язував, вимоги школи зобов’язували, поправки учителів застерігали. За свої малюнки Шевченко одержував срібні медалі другого ступеня, але серед його товаришів були ті, що одержували срібні медалі першого ступеня, а також ті, що їх нагороджувано золотими. Так встановлювалися відміни рангів. Велич Брюллова затьмарювала. Шевченко відчував себе меншим за свого вчителя.

Мусимо визнати: малюнки, портрети, картини й офорти Шевченкові — талановиті, але вони не геніяльні. Геніяльність Шевченка починається там, де він переступає за межі школи. Отже не в малярстві, а в поезії.

Щоб ствердити себе як генія, Шевченко потребував для себе цілковитої свободи. Жадного академічного авторитету, який би його стримував. Жадних срібних медаль, що були б застереженням як треба й як не треба писати.

Він не мав цілковитої свободи в малярстві, але мав її в поезії. В поезії творча свобода Шевченка реґляментована жадними приписами, дипломами, атестатами, медалями, іспитами, оцінками комісій, порадами учителів. Тут не існувало для нього нічого, що його зв’язувало б. Літературна недосвідченість не ставила перед ним жадних побічних, привнесених ззовні вимог школи, стилю і форми. Звичайно, в переважній, якщо не сказати, винятковій більшості, це призводить до поразки. Але бувають, хоч і дуже рідко, винятки. Шевченко становив собою такий виняток.

Виучка, доктрина, канон існували для Шевченка в малярстві. Тут для нього існували закони анатомії й світлотіні, математично точні закони перспективи, геометрія мистецтва, норми рисунка, учнівський кропіткий труд. Усе це існувало для нього як для маляра, і не існувало для нього як для поета.

Два діяметрально протилежні методи акцій! В малярстві він починав із скорення, в поезії — з повстання. Там з засвоювання правил, тут з їх порушення. Він діяв у поезії як руїнник. Замість писати вірші ямбами, хореями, дактилями, згідно з уставленими нормами метрики, він писав їх фантастичними, своїми власними, жадними підручниками віршоскладання не передбаченими розмірами. Умовно коломийковими й умовно колядковими. Він писав так, як пишуть неуки. Отже, як ніхто перед ним.

У цьому був для нього колосальний виграш. Надзвичайне скорочення шляхів. На відміну від інших новаторів йому не довелося переборювати опору літературних доктрин, бо він зіґнорував їх з самого початку. Він не примушений був змагатися з шкільними, загально визнаними правилами й нормами, бо він волів їх обмінути.

Шлях у літературу лежав перед ним короткий і прямий. Це був шлях найбільшого риску, шлях або: цілковитої поразки, нікчемного коломийкового доморобства; або: ствердження своєї геніяльности. Народники приймали Шевченка й його геніяльність, як геніяльність домороба. Саме з тих же мотивів антинародники не приймали Шевченка... Чи мушу я сказати, що доморобство й Шевченко не мають нічого спільного?

Що таке геніяльність в усій повноті свого творчого самоздійснення? Стихійна обдарованість?.. Так, безперечно це, насамперед це, але не тільки це. Не тільки стихія як стихія, але й разом з тим теорія, розрахунок, концепція, конструкція, розум. Не випадок, а послідовність. Доктрина, що твориться з переборення всіх доктрин. Догма, що народжується супроти всіх інших догм.

Поезії Шевченка не були зразками сліпого письма. Власний творчий досвід він зводив на ступінь власної теорії. Теоретично творчість Шевченка була так само повноцінна, як і Ґете.

В мистецтві, як маляр, Шевченко був, надто учень Брюллова, щоб почати малювати, як Ґоя. На подібний крок, — зображувати сни, «не-людей», душі, мерців, «чудне», що верзеться п’яницям та юродивим, він не наважувався в своїй малярській практиці. Але в поезії наважився.

Поема «Сон», написана 8 липня 1844 року в Петербурзі, має підзаголовок «Комедія» і епіграф, взятий з Іоанна: «Дух істини, его, же мир не может прияти, яко не видим его, ніже знаем его». Закінчується ж рядками: «Отаке то приснилося диво. Чудне якесь!.. Таке тілько сниться юродивим та п’яницям. Не здивуйте, брати любі, що не своє розказав вам, а те, що приснилось».

Це було проголошення літературної доктрини, яка не вкладалася в жадні тодішні теоретично визнані поняття й норми. Теза епіграфу й теза кінцевих рядків збігаються. Вони стоять у прямому зв’язку між собою, уточнюючи й розкриваючи одна одну. В епіграфі, цитатою з Іоана, декляровано істини неприймовні для світу. Декляроване те, чого світ не бачить, чого він не знає. В прикінцевих рядках цю філософсько-містичну формулу, взяту з Іоана, перенесено в плян творення власної літературної доктрини. Те, чого світ не бачить, чого він не знає, неприймовне світові ствердження, як змінена, інша дійсність, як дійсність деформована, як сон, як те, що відкривається уві сні й через сон.

Це не було новиною. Єнські романтики в своїй естетичній доктрині не відкидали метафізики снів, але Шевченко стверджує, як догму «сон юродивих і п’яниць», примари п’яниць, химери юродивих, маяччеве зміщення плянів деформованої реальної дійсности.

У цьому специфічна особливість літературної позиції однаково як Шевченка, так і обох його великих сучасників — Е. Т. А. Гофмана та Едґара Аляна По., але на відміну від останніх у Шевченка зміщування дійсности в бік ґротеску має виразно революційний сенс. Не примара задля патології примар п’яниці не проблема парапсихології юродивого, а революційна функція маячневої деформації дійсности. Ґротеск обернено на політичний памфлет, запис сну на акт лютої, пекучо-неприязненої царененависти.

Поема «Сон» буда записом маячного сну. Шевченко точно фіксує обставини, коли, з чого й як виник твір. «Ідучи попід тинню з бенкету п’яний уночі, я міркував собі йдучи, поки доплентавсь до хатини. А в мене діти не кричать і жінка не лає, тихо, як у раї, усюди Божа благодать — і в серці і в хаті. Отож, я ліг спати. Та й сон же, сон, напричуд дивний, мені приснився...»

За деклярацією літературної доктрини приходив твір!.. У Шевченка слід шукати не зв’язків з романтиками, не проявів романтизму або реалізму, а шевченкізму, розкриття його власної, своєї літературної доктрини, основ теорії, розробленої ним із сполучення Біблії, фольклору, історизму, революційного патосу й творчих фантасмагорій поета.

У тому ж пляні сполучення бурлескности, кошмарів, візій, біблійних цитат і революційного бунту наприкінці 1845 року написано поему «Великий льох». Антиімперська і антицарська, як і «Сон», революційна поема «Великий льох» є найвиразніший приклад шевченкізму. Зразок кристалізації теоретичної догми, деклярованої в «Сні». Шукаючи уточнити жанрову приналежність своїх поем, Шевченко в піднаголовку до них визначив одну — як «комедію», другу — як «містерію». Авторська ремарка надзвичайної літературної ваги. Вона з’ясовує справжній сенс задуму.

Шлях творчого розвитку Шевченкового від «Гайдамаків» 1841 р. до «Великого льоху» 1845 р. ішов від історичної поеми до містерії. «Великий льох» зберігає ту саму революційну непримиримість, ту саму національну ненависть, що були властиві «Гайдамакам». Але історизм втрачає точність історичного відображення. Шевченко розчленовує дійсність, дешифрує реальність. Тему революційного гніту, тему непримиренности перенесено в аспект метафізичної абстракції. З прямого показу ненависти зроблено містерію кари.

В «Гайдамаках» діють соціяльні постаті: наймит Ярема Галайда, гайдамацький ватажок Гонта, конфедерати, чигиринський благочинний. Дійові особи «Великого льоху» містеріальні. Не люди, а душі Немовля, мерці й демони з чітким протиставленням білих душ і чорних не-душ, ворон. «Як сніг, три пташечки летіли через Суботове і сіли на похиленому хресті на старій церкві. — Бог простить: ми тепер душі, а не люди!»

В «Гайдамаках» зображено трагедію Ґонти, що зарізав синів своїх. У «Великому льоху» караються ледве вхоплювані порухи надсвідомого почуття. «Мене мати забавляла, на Дніпр поглядала, і ґалеру золотую мені показала... Я глянула, усміхнулась. Та й духу не стало! Й мати вмерла. В одній ямі обох поховали! От за що, мої сестриці, я тещою караюсь, за що мене на митарство й досі не пускають! Чи я знала, ще сповита, що тая цариця — лютий ворог України, голодна вовчиця?»

«Гайдамаки» — історія; «Великий льох» — містерія. Реальність іреалізується. Дійсність деформується. Персонажі, ляндшафт, деталі, система образів розробляються відповідно до вимог доктрини.

Ні епіграф, ні прикінцеві рядки до «Сну» не були побіжною нотаткою зауваженням ad hok, коментарем лише до даної поеми. Повторюю, це була теоретична деклярація поета, що знайшов себе самого. Систему образів як у поемах, так і в ліричних поезіях Шевченко розробляє, виходячи з засад явної теоретичної деклярації.

У Шевченка є вісім рядків поезії з хронологічною датою: «13 листопада 1844. С.-Петербург»:

Чого мені тяжко, чого мене нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодие? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатеньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни.
Невкрите, розбите, — а люд навісний
Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі...

Ледве, чи хто-небудь з істориків наважився б залічити цей вірш до реалістичних поезій. Але знов таки це й не вірш, який наслідував би когось із поетів, що їх ми називаємо романтиками. Однаково, чи це буде хтось з школи харківських романтиків чи з поетів знаних Шевченкові, як от, приміром, Козлов, абож В. Жуковський.

Поезія лишається поза засадами певної літературної школи, але система образів, властива віршові, якнайдостотніше відповідає розроблюваній у Шевченка догмі.