Чи слід це пояснити ступенем, таланту, чи, може, «причину цього явища треба шукати не тільки в самих талантах, а також у середовищі, серед котрого ті таланти себе проявляють?»

Так проблема великої літератури стає проблемою творчости або соціологічною. Отже, вона стає проблемою літературознавчою, тобто тим, чим вона повинна бути з самого початку!

Я хотів би внести при. цьому маленьку поправку. Не Л. Толстой і Ів. Нечуй-Ле-вицький, а Л. Толстой і П. Куліш. При цій заміні проблема стає наочнішою, експериментально більш виправданою. Аркуші діяграми, призначеної для лябораторного кресленника, не будуть, раз-у-раз зсовуватись. Ми говоритимемо про однозначні речі.

Однозначні?! Цілком аж до найменшої подробиці! Саме тому я й спинився на цьому варіянті зіставлення: Лев Толстой і Пантелеймон Куліш!

Вони почали друкуватись на сторінках одного й того самого періодичного видання, в одні й ті самі роки. І до того ж вони дебютували однотемними творами! Чи може бути експериментальна обстанова для розв'язання поставленої проблеми більш зручною? Навряд!..

На початку 50 років в Некрасівському «Современніку» П. Куліш надрукував свої «Спомини дитинства» Там же тоді ж Л. Толстой вмістив свої «Спомини Дитинства». Куліш дебютував, знаходячись літературно в далеко кращих умовах, ніж Толстой. Ситуація літературного середовища, про яке згадав Улас Самчук, була вигіднішою у Куліша, а не в Толстого. Що ж до таланту, — саме таланту, а не генія, — то талант, у відміну від геніяльности, не є природньою даністю, а творчим завданням і все залежить виключно від того, як дане завдання, яке ставить перед собою письменник, буде розв’язане.

Два письменники поставили перед собою, кожен незалежно від другого, одне й те саме літературно-творче завдання: написати спомини з своїх власних дитячих років. Реалістична манера є в цей час панівною, і тут ні для одного, ні для другого немає жодної дискусії. Кожен з них писатиме в тій самій манері. Але один з них є літературно-досвідчений, а другий літературно-недосвідчений. Один має за собою літературний досвід, другий не має жодного. Один стоїть ближче до літературних кіл, є, власне, господарем журналу; другий стоїть дуже далеко від цих впливових літературних кіл. Перший, з них, був Куліш, другий Толстой. Хто з них двох, при властиво однакових літературних відносинах мав більше шансів для вдалої розв'язки питання і хто менше?

Критика не знала ні першого, ні другого, їх не знали ні Ап. Григор'єв, ні Ів. Тургенєв. І все ж таки Ів. Тургенєв, у свому листі до видавця «Современніка» Некрасова відзначив відразу ту творчу помилку, якої припустився П. Куліш. Кулішеві пошкодила при розробці теми його літературна досвідченість. Замість писати свої спомини про дитинство він, який, працював над Гоголем і дав монументальний про нього твір, одночасно, поставив перед собою інше завдання, описати за Гоголем і в дусі Гоголя аналогічні, дрібнопанські постаті з аналогічного оточення. Завдання подвоїлось, постанова розщепилась, а разом з тим розчленувалась і свідомість письменника. Тургенєв відразу схопив в оповіданнях Куліша цю розщепленість двоїстої розчленованої свідомости. Ніхто не може заперечувати, що зрушення подвоєного погляду, зміщення ракурсу, може бути завданням письменника, може бути метою, але автор — Куліш в даному разі не мав зовсім цього на увазі. При розробці поставленої теми Л. Толстого врятувала менша його літературна досвідченість. Він не ставив перед собою жодних побічних завдань. Він волів розповідати про свої дитячі роки і, якщо він і писав під впливом Руссо, то саме так, як той написав свою «Сповідь»: за єдиною вимогою, бути щирим. Згадайте в «Юнацтві»;нотацію тітчину, яку ця остання вичитує Ніколеньці Ірменьову, коли вона повчає його, що щирість не потребує, зовсім говорити кожному в вічі те, що він про нього думає. Ірменьов — Толстой і в житті, і в літературі хотів бути лослідовним.

Компроміс, розрив двох плянів, композиційна помилка Куліша стали. структурною помилкою твору. Його літературна зрілість, зробила його твір незрілим.

У Л. Толстого його незрілість призвела до того, що дитячі його «Спомини» є твір художньо зрілий.

Існують безвихідні становища. Існують становища, де однаково безпомічними будуть як геній, так і графоман. Якщо «Спомини дитинства»Куліша не були вдачею для нього, то прямою його невдачею був історичний роман «Олексій Однорог», вміщений як і «Спомини», в тому ж таки «Современнику».Ідеалістичний сентименталізм, поданий в стилі вальтерскотівської псевдоісторичної бутафорії на початку 50-тих років — це було безнадійне завдання, якого не розв'язав би навіть і геній. Стратегічно — це польська кавалерія, яка йде в атаку на німецькі танки в певності, що німці не мають останніх. Певність, що вальтер-скотівський стиль може бути затриманий в літературі в 50-тих роках, загубила Куліша. Жанр історичного вальтер-скотівського роману в цей час був застарілим жанром. Літературно помилкове завдання призводило до створення помилкових сюжетних ситуацій і таких же псевдо-історичних типів. Той, хто одвідував німецькі палаци-замки з залями, розписаними картинами на історично-мітологічні сюжети в ці ж 50 — 60 роки, відразу зрозуміє про що я кажу. Ідеалізовано- сентиментальна пристойність їх живопису справляє гнітюче враження. Тут варто зіставити Куліша з Кулішем. «Олексія Однорога» з «Чорною Радою». Як я вже сказав, проблема великої літератури є літературознавчою проблемою. «Олексій Однорог» написаний після заслання; «Чорна Рада» в роки Кирило-Методіївської акції. Відбиток революційної акції «Молодої України» 40-их років перед 1848 роком! — лежало на «Чорній Раді». Ще в першому варіанті «Чорної Ради», в романі є багато валь-терскотівського антикварства, в другій редакції автор усуває все це з тексту. Автор потребує місця на, сцені для дії мас, для показу соціяльних противенств. Йому не лишається місця для складних декоративних прикрас, для меблі, костюмів, зброї. Потреба бути ощадним рятує Куліша. Вона робить вивершеним цей роман. У «Чорній Раді» майже немає бутафорії. Куліша цікавила тут не бутафорія, а проблема: чи можлива в Україні революція, чи можливе повторення чорної ради? І що таке ця чорна рада? Натомість в наступному історичному романі «Олексій Однорог» соціяльну проблематику одсунено на задній плян. У автора є багато вільного місця для розмальовуваної фарбами дерюги. Соціяльно-революційну проблематику заступає антикварно-сентиментальна ідеалізація патріярхальщини. Це була цілковита поразка! Куліш виходить із складу співробітників «Современніка» і його заміняє Чернишевський.

Завдання дати не антикварний історичний роман з широко накресленим соціяльним тлом і широкою теоритично-філософською проблематикою, остаточно переборовши., усталену канонічно вальтерскотівську схему, здійснив не Куліш, а Л. Толстой. Дарма, що в «Чорній Радї» Куліш став уже саме на шлях до цього!.. Справа, як бачимо, не в писанні, як думає загал, і не в середовищі, а в правильно поставленому літературному завданні й правильно вибраних, літературних засобах.

Однак, не завжди! О, зовсім не завжди! Куліш хотів «причісувати» Шевченка. Куліш бачив помилки Шевченка й вони дратували його. Він ясно бачив як треба писати правильно. Різниця між Кулішем і Шевченком не в тому, що перший з них талановитий письменник, а Шевченко геніяльний, а саме в тому, що Шевченко був «селюком», що він не знав, як писати правильно і писав неправильно, з похибками, нескладно і. неохайно. В. цьому й полягає геніяльяість Шевченкових «Гайдамак». Своїх «Гайдамак» Шевченко написав геніально через свою неможність написати канонічну річ.

Геніальність Шавченкову врятувало те, що в літературу він прийшов випадково, з боку, крізь бічні двері. Порівняймо Шевченка-поета з Шевченком-малярем. В живопис він потрапив через майстерню Брюлова, через Академію. Він умів малювати правильно. Він мав диплом. І малюнки його безперечно талановиті, але аж ніяк не геніяльні. Якщо б Шевченко прийшов у літературу, як письменник а не, як учень Брюлова, він писав би талановито, але, певно, не краще за Куліша. Російські вірші Шевченка, написані правильно, є свідченням того.

Український нарід складається з 40 мільйонів. З них 40 мільйонів поетів. Ми маємо геніальних поетів і жодної великої літератури. Ми мали геніяльного Павла Тичину. Я певен в геніальності Тодося Осьмачки. Але, коли Артур Рембо опинився, після провінції в Парижі, він написав тут свій косноязичний, геніяльний в своїй косноязичності «П'яний корабель». Він не уникав своєї косноязичної геніяльности. Він ішов назустріч їй з одкритими очима і розкритими долонями рук, піднесених вгору.

Куліш хотів написати в творі «Михайло Чорнишенко», як Вальтер Скот, у споминах дитинства, як Гоголь, в першій збірці своїх поезій, як Шевченко! В одному з своїх творів, як Пушкін, в другому, як нарід. Він ніколи не міг знайти для себе своїх власних шляхів. Тим часом, щоб написати «Спомини дитинства», він потребував лише щирости. Щоб написати не «Олексія Однорога», а твір рівня «Війни й Миру», він потребував звільнитись од «вальтерскотизму». Йому не бракувало ні таланту, ані середовища; йому бракувало одного: певності себе, як мистця. Того, чого не бракувало ні Л. Толстому. ні Т. Шевченкові, ні А. Рембо.

Опубліковано: Українська Трибуна 1946 № 3 (27)