Часопис «Основа» (1861–1862) – це наймасштабніший проект петербурзької української громади середини ХІХ ст. Відтак, оскільки йдеться про питоме середовище видання, тогочасний «український» Петербург потребує  спеціальної уваги дослідників часопису, на яку досі не здобувся. Погляд на петербурзьку громаду як сутнісний контекст «Основи» дає змогу виразніше реконструювати деякі важливі аспекти її історії.

Центр, як відомо, витворює нормативно-ціннісні зразки, формулює цілі, окреслює рамки діяльності; центральними структурами можуть бути культурні еліти, соціальні інститути; просторова локалізація центру часто не є значущою¹. Протягом короткого часу, на рубежі 1850-х і 1860-х років, центром українського національного руху, літератури і журналістики в Російській імперії був Петербург, що видавалося цілком очевидним уже сучасникам. Так, Дмитро Пильчиков писав із Полтави до Василя Білозерського 1 серпня 1861 р.: «[...] общий вывод из всех выдающихся явлений здешней жизни: все лучшее из высшего украинского общества – в Петербурге, все лучшее, оставшееся на родине, – у полі за плугом. Остальное все – терние, кроме малочисленных кружков или отдельных личностей […]»².

У другій половині 1850-х років до Петербурга «разом із найвидатнішими українськими інтелігентами емігрує – в повному значенні цього слова емігрує – культурний центр Малоросії»³. Михайло Грушевський зазначав в «Очерке истории украинского народа»: «Самый факт, что центром украинского движения 50–х и начала 60–х годов сделался Петербург – правительственный центр, удаленный от украинской территории, показывает, как слабо было это движение, как связано с деятельностью немногих единиц»⁴. Названу працю було написано на початку ХХ ст., коли в межах Російської імперії не випадало акцентувати інший, суто прагматичний аспект, який кількома десятиліттями пізніше виразно артикулював Іван Крип’якевич, зазначивши, що на той час «в імперській столиці режим був дещо м’якший, як на провінції»⁵. Принаймні до польського повстання 1863–1864 років столиця (включно із владними інституціями) толерувала національно-культурну активність інонаціональних груп. Зрештою, космополітизм – питома характеристика столиць багатонаціональних країн, що стосовно Петербурга проникливо зауважив Петро Сокальський. Описуючи в листі до Григорія Данилевського від 10 червня 1863 р. свою короткочасну роботу в редакції «Московских ведомостей», він зазначив, що москвичі «не понимают Малороссии. Поэтому внутренно с ними я не могу сойтись, да и никогда не сойдусь. У нас все-таки есть своя родина – Украйна, Питер тем хорош, что он космополит. Тут всем можно жить. В Москве надо быть москвичом»⁶. Місцева ж влада в Україні, як правило, сприймала національні вияви негативно, часто вдавалася до репресій щодо найпомітніших репрезентантів українства. Саме це і причинилося до локалізації тогочасного центру українського руху в імперській столиці, а не на етнічній території.  

Пантелеймон Куліш писав 7 грудня 1861 р. до студента Казанського університету Василя Маслова (майбутнього біографа Шевченка): «Жаль мне, что Вы находитесь далеко от родины и от Петербурга, который, по множеству проживающих здесь украинцев, заменяет нам отчасти родину»⁷. Окрім тих українців (небагатьох, зрештою), які приїхали до Петербурга з огляду на неможливість ведення на батьківщині широкої національно-культурної роботи, більшість їх опинилася в столиці внаслідок службових переміщень, у пошуках кар’єрних осягнень, з метою навчатися у найкращих в імперії навчальних закладах. Як слушно зазначив Юрій Барабаш, «саме чужий Петербург часто-густо змушував українця по-новому глянути на свою Україну, мовби вперше відкривав йому очі на рідний край і на самого себе, ставав каталізатором пробудження й загострення національної пам’яті, імпульсом до національної самоідентифікації»⁸.

Питання про кількісний склад тогочасної петербурзької громади, який до того ж навіть у порівняно вузьких хронологічних межах змінювався, не є остаточно з’ясованим, оскільки вона (як і інші громади) не передбачала формального членства. Тому кількість учасників громади можна лише орієнтовно визначити на підставі різноманітних синхронних і ретроспективних джерел, реконструюючи її персональний склад. За підрахунками Олександра Дорошкевича, вона нараховувала «близько 60 душ»⁹. Марко Антонович зазначив, що в його «далеко не повному списку всіх членів петербурзької громади ми маємо понад 50 членів, які в той чи інший час належали до неї, а ми ж маємо менше половини всіх членів, зокрема, коли мати на увазі, що до громади належали чужинці»¹⁰. (Найдокладніші на сьогодні студії про тогочасну українську громаду в Петербурзі, що їх здійснили Антонович¹¹ та Андрій Катренко¹², становлять безсумнівний інтерес – попри те, що обидві постали виключно на основі друкованих джерел. Ці дослідження, однак, потребують істотного доповнення і почасти корекції на підставі досі неоприлюднених архівних матеріалів).

Як твердить на підставі спеціального аналізу Шевченкових творів Богдан Рубчак, поет завжди почувався в в імперській столиці як емігрант¹³. Дослідник наголошує, що в даному випадку має на увазі власне еміграцію; «внутрішньою еміграцію», на його думку, було для Шевченка перебування в Україні. Водночас Рубчак зазначив стосовно ряду Шевченкових сучасників, які протягом тривалого часу мешкали в Петербурзі (Костомаров, Куліш, Гоголь¹⁴): «Незважаючи на те, що багато з них були цілком певні різниці між двома національностями (двумя народностями), вони навряд чи трактували своє перебування в Петербурзі як еміграцію, не кажучи вже про вигнання»¹⁵. Це справді так. Скажімо Костомаров, наполягаючи на тому, що «страна южнорусской народности есть та, где находится данная народность», писав наприкінці 1861 року до графині Антоніни Блудової: «Если мы говорим южнорусская [народность], то разумеем здесь первоначальное гнездо, а в настоящее время – в Петербурге, в квартире редактора “Основы”, я считаю себя в Малороссии […]»¹⁶.

У Петербурзі з’являються друком найпомітніші тогочасні українські видання, які були передвістям «Основи»: двотомні Кулішеві «Записки о Южной Руси» (1856, 1857), його роман «Чорна рада» (1857) і «Граматка» (1857), «Народні оповідання» (1858) Марка Вовчка, «Малорусский литературный сборник» (1859), Шевченків «Кобзар» (1860), альманах «Хата» (1860), десятки адресованих масовому читачеві «метеликів». У Петербурзі планувалося здійснювати журнальні проекти Куліша 1857–1858 років, які, проте, не вдалося втілити в життя¹⁷. Саме імперську столицю бачила місцем видання українського часопису і його потенційна аудиторія, що випливає з підготовленого наприкінці 1859 року Кулішевого «Объявления об издании в 1860 году украинских сборников» (він мав намір видавати, доки не дозволять український часопис, збірники – по чотири щороку: «Хата», «Левада» «Пасіка», «Гумно»¹⁸; вийшла – двома виданнями – лише «Хата»). Зокрема, Куліш зазначив у названому оголошенні: “Ведя обширную переписку с земляками на всех концах Империи, я могу сказать, что едва ли не каждое новое письмо содержит в себе вопрос или намек о южно-русском или украинском журнале; и где только соберется три человека, ценящих во что-нибудь родное слово, между ними услышишь толки об украинском журнале. Этого мало. Во время моего путеш[ествия] по Волжскому краю я много раз встречался с военными и штатскими чиновниками, которые, будучи заброшенными судьбою в глубокую северную Русь или отправляясь на службу в Сиб[ирь] и на Амур, осведомлялись у меня как у жителя столицы: “А что же украинский журнал?”. Южная Р[усь] или Украина как будто потеряла свои этнографичес[кие] пределы и раскинулась колониями от Южного м[оря] до Северного и от моря Варяжского до Вост[очного] океана. “Что же в самом деле у[краинский] ж[урнал]? Когда явится в свет?” – спрашиваем и мы, люди столичные, др[уг] у др[уга], и никто не может дать ответа. Необходимость отдельного лит[ературного] органа для выражения сущности южн[орусского] человека в его прош[лом] и наст[оящем] чувствуется в сильнейшей степени, многие предлагают служить этому предпр[иятию] деньгами, другие готовы взяться за перо, прервав чисто практическую деятельность. Все ждет, все жаждет укр[аинского] ж[урнала], а украинский журнал не существует, и од[ин] Б[ог] знает, когда будет существовать»¹⁹. Куліш виразно мотивував петербурзьку «прописку» такого часопису (обговорюючи пізніший український видавничий проект, який не було реалізовано) в листі до харківського підприємця Олексія Алчевського від 28 лютого 1863 р.: «[...] провинциальный журнал может у нас существовать с большим трудом и никак не в состоянии быть органом независимым. Надобно управлять мнением украинских читателей из центра просвещения и администрации. Необходимо издавать журнал в столице. Журнал, издающийся в столице, будет иметь влияние на […] людей не по одному предубеждению в пользу столицы (которое также есть сила), но и потому, что редакция, находясь в соприкосновении со всем, что есть самого деятельного в в мире, не будет отставать от века и впадать в местную односторонность»²⁰.

Ідея свого часопису широко опанувала українську громаду в Петербурзі. 18 листопада 1858 р., приймаючи пропозицію Івана Аксакова взяти участь у журналі «Русская беседа» і газеті «Парус», Матвій Симонов висловлював, однак, істотне застереження: “[…] если бы составилось какое-нибудь малороссийское периодическое издание и меня приняли в него сотрудником – не являться мне в Вашей “Беседе”, не плыть под Вашими “Парусами”!..»²¹.

20 листопада 1858 року Куліш, якому стало відомо, що цензура не дозволить йому видавати часопис «Хата» (задумувався як «южнорусский журнал словесности, истории, этнографии и сельского хозяйства»), інформував Івана Аксакова: «Министр отказал, и отказал собственно мне, не восставая против идеи журнала»²². Відтак редактором майбутнього часопису мав стати Білозерський, який, проте, гаявся з поданням клопотання про дозвіл на видання, що викликало в громаді гострі конфлікти. 3 листопада 1859 р. Микола Макаров писав до Марка Вовчка: «Журнала малороссийского […] нет. Сколько разладу произошло здесь от замедления выхода журнала! Кулиш и Симонов выходят из себя, затевают предприятия (литературные), хлопочут, суетятся, Белозерский огрызается, оправдывается и желает поддержать и осуществить ту идею о журнале, которую себе составил. И те, и другие правы, и этот, и те виноваты»²³. Зрештою, в лютому 1860 року Білозерському було дозволено видавати «Основу», і він дістав змогу перейти від подолання бюрократичних перепон до практичних кроків зі створення часопису – до формування його авторського кола й наповнення редакційного «портфеля», до організації передплати.

Стратегію «Основи», на сторінках якої «були висловлені фактично усі актуальні ідеї щодо функціонування легального українського руху»²⁴, визначали діячі розгромленого владою Кирило-Мефодіївського товариства – тогочасні мешканці столиці. Окрім самого Білозерського, це «емблематичні» її автори Шевченко, Костомаров та Куліш. Шевченко помер напередодні виходу у світ лютневого числа за 1861 рік; на сторінках часопису з’явилася друком низка першопублікацій його художніх творів, щоденника, епістолярію, біографічних матеріалів. Костомаров та Куліш були авторами більшості програмних і полемічних статей «Основи». Ближчу участь забезпеченні редакційно-видавничого процесу брали молодші члени громади Данило Каменецький, Олександр Кістяківський, Михайло Щербак. Авторами часопису були такі більш і менш відомі учасники петербурзької громади, як Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Ганна Барвінок, Микола Вербицький, Василь Гуглинський, Григорій Данилевський, Лев Жемчужников (він видавав як додаток до «Основи» i серію малюнків «Живописная Украина»), Всеволод Коховський, Макаров, Іван та Опанас Марковичі, Андрій Пестержецький, Степан Руданський, Симонов (М. Номис), Олекса Стороженко, Михайло Сухомлинов, Петро Таволга-Мокрицький, Павло Чубинський.

У період підготовки й видання «Основи» зібрання громади відбувалися в помешканні Білозерського– «тогдашнем клубе петербургских украинофилов»²⁵, оскільки господар, як свідчила його дружина Надія Білозерська «был человек очень общительный и обладал редким умением группировать около себя общество»²⁶. Вона пригадувала в автобіографії: «На наши понедельники обыкновенно собиралось от пятидесяти до шестидесяти человек: малороссы, поляки, русские. Кого только не было? Являлись ученые, профессора университета, [офицеры] генерального штаба (в числе которых был и Драгомиров), бывали и лиетатурные знаменитости, и просто образованные люди. Кроме шумевших Кулиша, Костомарова и Шевченко в числе посетителей находились: Тургенев, П. Анненков, Кавелин, изредка Пыпин, Лихачевы, братья Жемчужниковы, поэт Полонский, Чернышевский, Делянов (будущий министр). При этом всегда было много молодежи, особенно студентов (преимущественно товарищи и знакомые моего брата К. А. Гена, студента Петербургского университета, который тогда жил у нас в доме). Говорили все, и слышен был гул голосов: кто кого слушал – неизвестно. Лица у всех были оживленные… Занимать гостей не приходилось, угощения не требовалось… На большой стол подавался огромный самовар, ставился хлеб и сыр. Я наливала чай тем, кто приходил из первых, а затем всякий наливал сам себе чай, если хотел, но и чай забывали…»²⁷. У мемуарах про Костомарова Білозерська свідчила про «понеділки»: “Много перебывало […] в нашем доме самой разнохарактерной малороссийской молодежи, как из числа приезжих из провинции, так и живущих в Петербурге, из которых иные, впоследствии, успели составить себе почетное имя в литературе и науке»²⁸.

На зібраннях громади незрідка обговорювалися редакційні проблеми. З-поміж іншого було дискутовано й незгоди Білозерського, Костомарова і Куліша в «основ’янських» справах – непорозуміння «між своїми», хоч іноді й дуже гострі, що зумовлювалися передовсім відмінностями в поглядах на ведення часопису, його конкретне наповнення. Низку відповідних свідчень містять і мемуари Володимира Менчиця²⁹, і численні синхронні листи Костомарова й Куліша, який згодом пригадував: «Петербурзьку українську громаду складали не самі Куліші та й не кулішівці»³⁰. Зокрема, Костомаров так описував стосунки Білозерського з основними авторами часопису в листі до Данила Мордовця від 1 березня 1861 р.: «Трудно решить, кто виноват в том смятении, какое царствует в малорусском кружке, о чем пишет Вам Кулиш. Что касается до меня, то я нахожусь и с Белозерским, и с Кулишом одинаково в хороших отношениях. У них разные вкусы: напр[имер], Кулиш хотел, чтобы “Три долі” Марка Вовчка не помещались, ставя их ниже всякой критики; Белозерский, напротив, превозносит эту повесть. Еще прошлый год они не ладили. Теперь уже не бывают друг у друга, и Кулиш участвует в “Основе” и бранит ее, Белозерский бранит Кулиша и помещает его сочинения в “Основе”. […] Кулиш человек очень честный и прямодушный, но самолюбив до чрезвычайности. Белозерскому не хочется быть под его ферулою. Таким образом, с одной стороны, часто Кулиш произнесет суд через край, с другой – Белозерский не послушается Кулиша иногда и напрасно, когда бы следовало»³¹.

Відповідні контроверсійні епізоди потребують спеціального вивчення, що уможливить коректне висвітлення редакційної ситуації, реальну складність якої дослідники надто часто затирають. Безумовно, Микола Зеров, викладаючи схему «географічної» періодизації історії українського письменства, цілковито мав підстави трактувати її петербурзький період (1856–1863) як «період “Основи” і гегемонії Куліша»³². Однак роль Куліша (а часом і Костомарова) саме у веденні «Основи» часто безпідставно перебільшувано  – і то істотно. Не випадає говорити про «Кулішеву “Основу”»³³, оскільки саме Білозерський завжди був реальним редактором часопису. Бернштейн аргументовано полемізував із поширеною в літературознавстві думкою, що «Білозерський відігравав в “Основі” ледве чи не останню роль, що це була більше підставна фігура, а керівництво журналу було, власне, в руках Куліша й Костомарова»³⁴, проте дослідника мало хто почув.

«Основа» була проектом петербурзької громади, що мав загальноукраїнське значення. Принципове значення часопису в історії української культури полягало в тому, що цей видавничий проект засвідчив початок нового етапу розвитку національного письменства, готовність літераторів і науковців перейти від альманаху як гурткової форми організації літературно-наукового життя до вищого її (організації) типу – «товстого» журналу, який став регулярним «зв’язком між місцем і центром»³⁵. Актуалізувавши і легітимізувавши в період загальноросійського суспільного піднесення українську проблематику, часопис заохотив до літературно-публіцистичної праці та українознавчих студій чимало молодих на той час авторів. Фактично на його сторінках було репрезентовано усі тогочасні українські літературно-наукові сили. З появою часопису формуються нові типи зв’язків як у самому українському літературно-науковому середовищі, так і між письменниками, публіцистами, вченими та істотно зрослою кількісно читацькою публікою. Суттєвою видається ретроспективна рефлексія одного з молодих авторів українського журналу Василя Мови (Лиманського), який у серпні 1876 року, апелюючи саме до досвіду «Основи», розмірковував у листі до Олександра Кониського про часопис як стимул, з одного боку, до зростання власне продуктивності літературної праці українських авторів, а з іншого – до підвищення її якості. Нарікаючи на відсутність у той час у Російській імперії українського літературного органу, автор листа зазначав, що письменники б істотно «виросли й розвились, якби було де друкувати праці, бо одно, що тоді б охітніш і більше працювали, а друге – на кожному б одбився вплив того, що зроблено іншими»³⁶.

З-поміж найістотніших характеристик центру (як репрезентатора, символу системи «центр – провінція») виокремлювано створювані ним комунікаційні мережі і – спеціально – транзитні функції37, які в українській ситуації початку 1860-х років виконувала «Основа». Цілком надаються для екстраполяції на обставини створення й функціонування «Основи» міркування Куліша, висловлені на початку 1859 р. в нотатках «Взгляд русского на польский журнал “Слово” (“Słowo”)»: «По-видимому, странно избрать полякам русскую столицу местом для издания журнала; но это именно та позиция, с которой виднее, нежели откуда-либо, истинное положение польской нации в политическом и моральном отношении. Здесь слышно биение всех жизненных артерий славянских. […] Редакция имеет полную возможность знать, какими идеями живут отдаленные литературные кружки поляков; но они, эти кружки, не имея здесь общего для них литературного органа, оставались бы в неведении о многом, что совершается в обществе, представляющем собою более или менее живую речь всего русского мира»³⁸. «Основа», як слушно зазначив Орест Субтельний, «виступала засобом спілкування та будителем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії»³⁹.

Стосовно поширеності «Основи» в Петербурзі існує свідчення її сумнозвісного автора Михайла Юзефовича, висловлене в записці «О так называемом украинофильском движении» (1875), розгляд якої завершився появою Емського акту 1876 року. Зокрема, він писав: «Сочувствие к “Основе” оказалось в Малороссии так слабо, что, просуществовав менее двух лет, она должна была прекратиться по недостатку подписчиков, главный контингент которых сосоредоточивался в Петербурге»⁴⁰. Цитований фрагмент, як на перший погляд, потребує критичного ставлення – з огляду на репутацію автора-українофоба та наявність у тексті записки фальсифікацій, які зауважували вже сучасники⁴¹. Проте уважний розгляд наведеного уступу на тлі дотичних матеріалів дає підстави поставитися до нього уважно: хоча статистичні дані про кількість петербурзьких передплатників українського часопису досі невідомі, можна гадати, що відповідний сегмент у загальній структурі передплати був помітним⁴².

Заувага про передплатників «Основи» у Петербурзі слугувала в записці Юзефовича ланкою аргументації тези про те, що український рух у Російській імперії живився й живиться якщо не інонаціональними впливами, то в кожному разі територіально віддаленими від України. Значення інонаціональних (насамперед польських) впливів було в записці істотно перебільшено. Однак, висловлюючись про наявність відповідних імпульсів, територіально віддалених від України, Юзефович мав рацію – принаймні стосовно епохи «Основи», коли основним осередком українського руху справді був Петербург. Для українців, які мешкали в столиці, зосереджена виключно на українській проблематиці «Основа» була не лише засобом національного самопізнання, а й дуже істотним каналом комунікації з Україною. (Так, власне, як і для численних українців поза Україною і Петербургом – чи ще й більшою мірою, оскільки в столиці відірваність від батьківщини усе ж певною мірою компенсувалася наявністю великої української колонії. На мою думку, саме розкиданих по Російській імперії українців, а не власне росіян мав на увазі редактор московського тижневика «День» Аксаков, коли 18 березня 1862 р. зазначив у листі до російської письменниці Надії Соханської (Кохановської): «И знаете ли, кто больше получает и выписывает “Основу”? Великоруссы»⁴³. Неприхильне ставлення Аксакова до самостійної української літератури все ж не дає підстав знехтувати його інформаціями про поширення «Основи» – тим паче, що його відомості цілковито узгоджуються з уявленнями про «географію» потенційної аудиторії українського періодичного видання, що їх зафіксував Куліш у цитованому фрагменті з його «Объявления об издании в 1860 году украинских сборников»). Розглядаючи відповідну заувагу Юзефовича на тлі орієнтовних відомостей про кількість учасників столичної громади, належить зважати й на те, що «Основу» передплачували не лише вони, а й інші петербурзькі українці.

Обговорюючи комунікативну функцію українського часопису, слід стисло зупинитися на важливому для столичних читачів аспекті його мовної практики. Звернімося до мемуарного свідчення кореспондента часопису Федора Воропонова. Пригадуючи свою зустріч із редакційним колом «Основи» у березні 1862 року, мемуарист зазначав: «Разговор шел по кружкам, но была и рояльная музыка. Чувствовалось, что большинство здесь – горячие приверженцы всего малороссийского; слышалось немало о праве, достоинстве и важном значении народного языка, но меня отчасти удивляло, что при всем том говорившие мало им пользовались. Даже в тесных кружках земляков речь шла, главным образом, на языке общерусском, литературном. Выдвигались среди бесед отдельные малорусские фразы, поговорки, отрывки народных песен, иной начнет и разговор по-малорусски, а там – опять сведут на общую русскую речь»⁴⁴.

Ця згадка Воропонова, що є виразним свідченням мовної асиміляції членів громади (типової, зрештою, для мешканців великого іномовного міста), безпосередньо стосується українсько-російської двомовності часопису, яка була стратегічною лінією його редакції. Відповідний аспект історії «Основи» – дуже істотний для коректної реконструкції засадничих позицій редакції та її взаємодії з аудиторією – потребує спеціального аналізу. Стосовно ж  «петербурзького» ракурсу проблеми слід наголосити передовсім на неготовності значної частини аудиторії, на яку орієнтувалася редакція, сприймати україномовні публікації. Звертаючись до епохи «Основи», Володимир Міяковський цілком слушно писав: «Розуміється, що мати газети чи журнал виключно на вкраїнській мові було б для того часу розкішшю: не вистарчило б на це ні співробітників, ні читачів»⁴⁵. І хоча лунали голоси на користь суто україномовного видання (приміром, Кониський обстоював відповідну позицію і в усній полеміці з Кулішем, який доводив «невозможность такого издания» з огляду на те, що «язык наш еще недостаточно выработан»⁴⁶, і на сторінках самої «Основи», зазначивши, що вона «повинна б бути на нашій рідній українській мові» і висловлюючи сподівання, що, «чим дальш, “Основа” вся буде в нашій любій мові»⁴⁷, часопис, як і було заповіджено в його програмі⁴⁸, видавався двома мовами.

Білозерський, обґрунтовуючи в оголошенні про передбачуване реформування «Основи» та її видання у 1863 році⁴⁹ необхідність вміщення в часописі текстів, написаних російською мовою, зазначав: ”Основа” имеет в виду преимущественно образованных, учившихся читателей. Все мы учились в общих русских заведениях, по общим русским руководствам и порядку; многие из нас вышли из заведений, даже находящихся в сердце Великороссии; многие же из тех, которые воспитывались на Юге, до такой степени были разобщены с родной землей, с родным народом […], что украинский язык им стал гораздо меньше известен, чем литературный русский язык»⁵⁰. Однак Білозерський, переконаний в тому, що «не все то можно считать неспособным, погибшим для общенародной жизни, что таким кажется», далі зауважував: «[…] мы считаем необходимым издавать “Основу” на двух родственных языках: тот, кто позабыл свой родной язык, или, пожалуй, никогда и не знал его, кто сомневался в его способности изображать явления общественной жизни, выражать общечеловеческую мысль и чувство, и тот, из любопытства, заглянет в доступный ему текст, что-нибудь узнает о родине, вспомнит о родном народе и мало-помалу захочет заняться  и текстом народно-украинским; тогда как книга на одном этом языке только пугает непривычного как упрек совести или, по крайней мере, как нечто непонятное»⁵¹.

Варто пригадати, що, приміром, Куліш друкував на сторінках «Основи» поруч з україномовними і багато творів, написаних російською, – не лише публіцистику і літературну критику, але й художню прозу (причому зосереджувався у цих творах виключно на українській проблематиці). Звертаючись до російської, Куліш мав на увазі передовсім сприяння розвитку національної самосвідомості українців, недостатньо обізнаних з рідною мовою, і трансляцію знання про Україну в позаукраїнські середовища (відповідну настанову редакції виразно окреслив Білозерський у цитованому передплатному оголошенні, в якому зазначив: «[…] многое, что следует знать другим славянам о нашей земле и нашем народе, оставалось бы им недоступно, если бы было написано по-украински, – тогда как книжный русский язык может служить посредником не только между нами и великоруссами, но и между всеми славянами»⁵²). Навесні 1861 року Куліш свідчив у листі до Антона Кобилянського та інших буковинців: «[...] я пишу й московською мовою, повертаючи на добру дорогу тих, що нашої рідної мови не розуміють»⁵³.  Коментуючи в листі до Кониського від 23 січня 1861 р. очікувану появу в «Основі» своєї повісті «Другой человек», Куліш зазначив, що її написано «не по-нашому, хоч і про нас»⁵⁴.

«Основа», що акумулювала весь тогочасний український інтелектуальний потенціал, стала дуже помітним явищем в історії національного руху, журналістики та письменства. Збереглося важливе свідчення і про істотну роль часопису як чинника національної самоідентифікації українців власне імперської столиці. Російський літератор Павло Анненков зазначав у мемуарах, що в Петербурзі «круг малороссов [...] с журналом “Основа” значительно увеличился и приобрел видное положение в обществе»⁵⁵.

Першодрук статті: Дудко В. Журнал «Основа» як проект петербурзької української громади // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. – К., 2006. – Вип. 13. – С. 3–17.

1. Див.: Шилз Э. Общество и общества: макросоциологический подход // Американская социология: Перспективы, проблемы, методы / Пер. с англ. – М., 1972. – С. 341–360.
2. Полтавська громада початку 1860-х рр. у листах Дмитра Пильчикова до Василя Білозерського / Вступ. стаття, публ., комент. В. Дудка // Київська старовина. – 1998. – № 2. – С. 161.
3. Ігнатенко М. Два екстериторіальні центри української культури: Відень і Петербург // Українська література в Австрії, австрійська – в Україні: Матеріали міжнародної конференції. – К., 1994. – С. 150.
4. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа / Сост., авторы ист.-биограф. очерка Ф. П. Шевченко, В. А. Смолий; Примеч. В. М. Рычки, А. И. Гуржия. – 2-е изд. – К., 1990. – С. 318.
5. Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів, 1990. – С. 267.
6. Письма к Гр. Петр. Данилевскому / Сообщ. Д. Багалей // Киевская старина. – 1903. – Т. LXXXI. – Апр. – Отд. І. – С. 65.
7. Цит. за: Миллер А. И. «Украинский» вопрос в в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.). – СПб., 2000. – С. 63.
8. Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме…»: Гоголь і Шевченко: Порівняльно-типологічні студії. – Х., 2001. – С. 39.
9. Дорошкевич О. К. Українська культура в двох столицях Росії: (Історико-літературний нарис) // Дорошкевич О. К. Реалізм і народність української літератури ХІХ ст. – К., 1986. – С. 247.
10. Антонович М. З історії громад на рубежі 1850–1860-х років // Київська старовина. – 1998. – № 2. – С. 38.
11. Див.: Там само. – С. 35–49.
12. Див.: Катренко А. М. Український національний рух ХIХ ст.: Навчальний посібник. – К., 1999. – Ч. II: 60–90–ті роки ХIХ ст. – С. 8–22.
13. Див.: Rubchak B. Taras Shevchenko as an Émigré Poet // Journal of Ukrainian Studies. – 1989. – Vol. XIV. – No 1/2. – P. 23.
14. Дослідник назвав у цьому ряду й Володимира Антоновича, який, однак, ніколи не мешкав у Петербурзі.
15. Там само.
16. З листування М. І. Костомарова з графинею А. Д. Блудовою / Подав [Д.] Абрамович // Україна. – 1926. – Кн. 5. – С. 83.
17. Див.: Дудко В. Нереалізовані журнальні плани Пантелеймона Куліша (1857–1858 рр.) // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах. – К., 2005. – Вип. 11. – С. 327–340.
18. Див.: Листи до Марка Вовчка: У 2 т. – К., 1979. – Т. 1 / Упоряд. та прим. О. І. Гончара, С. А Кривошапової, І. Т. Купріянова та ін. – С. 86.
19. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. – Ф. 1. – Спр. 28558. – Арк. 1 зв. – 2.
20. Житецький І. Київська громада за 60-тих років // Україна. – 1928. – Кн. 1. – С. 107.
21. Рукописний відділ Інституту російської літератури (Пушкінський Дім) РАН. – Ф. 3. – Оп. 4. – Спр. 544. – Арк. 2 – 2 зв.
22. Гудзій М. К. Невидані листи П. О. Куліша до Аксакових // Радянське літературознавство. – 1957. – № 19. – С. 102.
23. Листи до Марка Вовчка. – Т. 1. – С. 69.
24. Ульяновський В. «Ранній» Володимир Антонович: поза контекстами // Київська старовина. – 1999. – № 1. – С. 136.
25. Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874–1885): У 2 т. / Упор. В. С. Шандра, М. І. Бутич, І. І. Глизь та ін. – К., 1995. – Т. 2: 1880–1885. – С. 206.
26. Белозерская Н. А. Автобиография // Исторический вестник. – 1913. – Т. 132. – Июнь. – С. 927.
27. Там само. – С. 927–928.
28. Белозерская Н. А. Николай Иванович Костомаров в 1857–1875 гг.: (Воспоминания) // Русская старина. – 1886. – Т. XIXL. – Март. – С. 616–617.
29. Див.: Костомаров в петербурзькій громаді 1860-х рр.: З споминів Вол. Менчица / Подав А. Михалевич // Україна. – 1925. – Кн. 3. – С. 66–68.    
30. Куліш П. Жизнь Куліша // Куліш П. Твори: У 2 т. – К., 1994. – Т. 1: Прозові твори. Поетичні твори. Переспіви та переклади / Упоряд. і приміт. Є. К. Нахліка. – С. 260.
31. Сліпченко-Мордовець Д. За крашанку – писанка П. Ол. Кулішеві. – Пб., 1882. – С. 25.
32. Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. – Мюнхен, 1960. – Вип. 1. – С. 23.
33. Грабович Г. Українсько-російські літературні взаємини в ХІХ ст.: постановка проблеми // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. – К., 1997. – С. 229.
34. Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50-х–60-х років ХІХ ст. – К., 1959. – С. 25.
35. Шкловский В. Журнал как литературная форма // Шкловский В. Гамбургский счет: Статьи – воспоминания – эссе (1914–1933). – М., 1990. – С. 386.
36. Мова (Лиманський) В. Старе гніздо й молоді птахи / Упоряд., авт. передм та приміт. О. Ф. Ставицький. – К., 1990. – С. 386.
37. Див.: Каганский В. Центр – провинция – периферия – граница: Основные зоны культурного ландшафта // htpp://www.russ.ru/culture/20041026_kag–pr.html
38. Письма П. А. Кулиша к С. Т. Аксакову / Сообщ. В. Шенрок // Русская старина. – 1904. –Дек. – С. 701.
39. Субтельний О. Україна: Історія / Пер. з англ. – К., 1991. – С. 249.
40. Савченко Ф. Заборона українства 1876 р.: До історії громадських рухів на Україні 1860–1870-х рр. – Х.; К., 1930. – С. 376.
41. Напр., див.: Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874–1885). – Т. 1. – С. 223–224.
42. Див.: Дудко В. Аудиторія журналу «Основа» (1861–1862): кількісний вимір // Київська старовина. – 2001. – № 6. – С. 73–85.
43. Переписка Аксаковых с Н. С. Соханской (Кохановской) / Публ. О. Г. Аксаковой // Русское обозрение. – 1897. – Т. 45. – Май. – С. 88.
44. Воропонов Ф. Ф. Сорок лет тому назад: По личным воспоминаниям // Вестник Европы. – 1904. – Т. 3. – № 6. – С. 764.
45. Міяковський В. До історії української журналістики // Наше минуле. – 1918. – Ч. 3. – С. 81.
46. Цит. за: Шенрок В. П. А. Кулиш: Биографический очерк. – К., 1901. – С. 154.
47. Переходовець Олександр [Кониський О.] З Полтави: (Декабрь 1860) // Основа. – 1861. – Янв. – С. 319.
48. Див.: Українська преса: Хрестоматія. – Львів, 1999. – Т. І: Преса Східної України  60-х років ХІХ ст. / За ред. М.Ф. Нечиталюка. – С. 86.
49. Це оголошення не було надруковано, оскільки Білозерський не дістав цензурного дозволу реформувати часопис; невдовзі він припинився.
50. Російський державний історичний архів (далі – РДІА). – Ф. 777. – Оп. 2 (1859 р.). – Спр. 127. – Арк. 15.
51. Там само. Як зазначає дослідниця етнічної історії Петербурга ХІХ ст., тамтешні українці відчували свою етнографічну належність навіть у випадку мовної асиміляції (див.: Юхнева Н. В. Петербург – многонациональная столица // Старый Петербург: Историко-этнографические исследования. – Л., 1982. – С. 40).
52. РДІА. – Ф. 777. – Оп. 2 (1859 р.). – Спр. 127. – Арк. 15.
53. Письмо П. А. Кулиша в Буковину, 1861 года // // Киевская старина. – 1899. – Т. LXV. – Апр. – Отд. ІІ. – С. 3.
54. Возняк М. Листування Панька Куліша з Олександром Кониським // Нова Україна. – 1923. – Ч. 10. – С. 142.
55. Анненков П. В. Литературные воспоминания / Вступ. статья В. И. Кулешова; Коммент. А. М. Долотовой, Г. Г. Елизаветиной, Ю. В. Манна и др. – М., 1983. – С. 436.