Григорій Стариков. Юнацький щоденник Сергія Єфремова

Знайшли своє відображення у щоденнику і тогочасне громадське життя (справи у молодіжному семінарському гуртку, зустрічі з Олександром Кониським, Лукою Скочковським, Михайлом Грушевським, відвідування приватних лекцій Володимира Антоновича), літературна діяльність (написання власних творів, рецензій, перекладів, роздуми над працями Тургенєва, Достоєвського, організація передплати різноманітних видань, цензурні утиски), складні стосунки з батьками та найближчими родичами, згадки про стан свого здоров’я тощо. На сторінках щоденника Сергій Єфремов також залишив детальні спогади і враження про відвідані ним вистави труп Марка Кропивницького та Панаса Саксаганського під час їхніх гастролей у Києві.

Щоденники Сергія Єфремова за 1923-1929 рр. 1, видані у 1997 р., по праву стали надзвичайно популярними не тільки у вузькому колі науковців, а й взагалі серед широкого читацького загалу. Тоді ж, у 1990-ті роки, тривала робота і над опрацюванням його мемуарів. В той час в упорядників, на жаль, не було змоги здійснити повне книжкове видання підготовлених матеріалів. За пропозицією Ігоря Гирича (фактичного головного редактора альманаху «Молода нація»), спогади Сергія Єфремова друкували у цьому часописі протягом 2002-2004 рр. Ці публікації стали також даниною пам’яті людині, яка їх підготувала, але через хворобу відійшла у вічність, – Володимиру Плачинді. Ідея видати таке важливе джерело у книжковому форматі продовжувала жити і поступово наближалась до свого втілення. Нарешті, наприкінці 2011 р., мемуари видатного літературознавця за 1876-1907 рр. і його юнацький щоденник за 1895-1896 рр. (до цього не опублікований) побачили світ 2.

Відкриває видання грунтовна передмова Ігоря Гирича, у якій детально описано вказані вище перипетії із підготовкою цього видання, концептуально осмислено місце Сергія Єфремова та його спогадів порівняно з відповідними постатями та мемуарами Дмитра Дорошенка, Олександра Лотоцького, Євгена Чикаленка, проаналізовано шлях до українства молодого семінариста та його подальша видатна роль у пробудженні та формуванні національної свідомості в української громадськості. Спогади та щоденник супроводжують коментарі, предметний, географічний та іменний покажчики.

Все ж, не дивлячись на безумовну важливість і потрібність цього видання, не можна не відмітити маловмотивоване і, головне, малокваліфіковане втручання у видавничу концепцію. Так, у вступній статті Ігоря Гирича йдеться про підготовлений фотододаток (с. 56), який мав включати близько 30 оригінальних світлин, що спеціально копіювалися в Центральному Держаному Історичному Архіві у м. Києві. Але він чомусь був вилучений, причому без погодження з упорядниками і навіть без витрати зусиль на прочитання передмови і зняття згадки про ці фото. Разом з тим, у додатках серед різноманітних архівних матеріалів до біографії Сергія Єфремова (запис у метричній книзі, свідоцтво про закінчення духовного училища, диплом про закінчення університету, протокол допиту від 17 вересня 1929 р.) вміщено передрук «З недавнього минулого», доцільність розміщення якого ніяк не обумовлена. Для опублікованих у додатку документів відсутня узгодженість щодо посилання на архів: більшість підписана «ЦДІАУК», але також зустрічається і «ЦДІА у м. Києві» (с. 724), в одному випадку назва архіву повністю відсутня (с. 729). Якби не передмова Ігоря Гирича, то взагалі неможливо було б довідатись, хто, в якій мірі і над яким матеріалом працював, оскільки інформація реквізитної сторінки (прізвища верстальника, коректора, літературного редактора) підмінює собою зворот титульної. Згаданий вище фотододаток до видання був опублікований у липневому номері «Пам’яток України» 3 із зазначенням недоліків, зроблених видавництвом.

Юнацький щоденник Сергія Єфремова зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського у його особовому фонді 4. Він охоплює період від 1 січня 1895 р. по 4 лютого 1986 р. Сергій Єфремов вів свій щоденник дуже акуратно, проставляючи не тільки число, місяць та рік, але і день тижня. Почерк молодого Сергія Єфремова легкий для прочитання, каліграфічний, охайний, чим суттєво відрізняється від того, яким написані його спогади, щоденники та листи 1920-х рр. Його юнацький щоденник, як і більш пізні, написано гарним літературним стилем, забарвленим сильними емоціями автора: побачене та відчуте Сергієм Єфремовим неодмінно захоплює і читача.

19-річний юнак довірив сторінкам свого щоденника хвилювання від необхідності зробити життєвий вибір відповідно до волі батьків чи власних бажань: продовжити здобувати духовну освіту чи піти до університету, чи має він право кохати свою родичку Онисю Дурдуківську. Цим інтимним переживаннями та почуттям до Онисі присвячена значна частина записів. Знайшли своє відображення у щоденнику і тогочасне громадське життя (справи у молодіжному семінарському гуртку, зустрічі з Олександром Кониським, Лукою Скочковським, Михайлом Грушевським, відвідування приватних лекцій Володимира Антоновича), літературна діяльність (написання власних творів, рецензій, перекладів, роздуми над працями Тургенєва, Достоєвського, організація передплати різноманітних видань, цензурні утиски), складні стосунки з батьками та найближчими родичами, згадки про стан свого здоров’я тощо. На сторінках щоденника Сергій Єфремов також залишив детальні спогади і враження про відвідані ним вистави труп Марка Кропивницького та Панаса Саксаганського під час їхніх гастролей у Києві.

Нижче подаємо кілька фрагментів зі щоденника Сергія Єфремова.


10 січня 1895 р. (вівторок). По обіді йшов я по вулиці і несподіванно зустрів Липковського 5 і Лотоцького 6. Я думав, що вони не приїхали ще з дому. Вони йшли до Луки Поликарповича 7. Пішов з ними й я, хоч був певен, що ми не застанемо Луку дома. Але ж я помилився: Лука був дома. Після всяких роспитувань, як звичайно буває тоді, коли люде довго не бачились, Лука сказав нам сумну звістку: його примусили покинути дяківську посаду в Києві, подавши митрополитові «прошеніє об увольненіи». Все се виникло з приводу того доноса, що очернив Луку перед митрополитою. Лука не жалкує за втерянною посадою, кажучи, що мав і так швидко покинути її. Від Лу[ки] Лотоцький з Липковським збирались до Олександра Яковлевича [Кониського] 8. Тягнули й мене, але я, згадавши, що на 9 годин мене кликав по редакційним справам Козловський 9, відмігся, хоч міні дуже треба було б бачити Олександра Яковлевича [Кониського]. Йому повинно бути відомі, всі ті студії, які висловлювали погляди народа на Шевченка, тим-то міні й цікаво було-б побачити його. Оприч того, я в його міг би достати книжок, які потрібні для мого писання. Я таки швидко піду до його.

12 січня 1895 р. (четвер). Не вважаючи на те, що сьогодні почував себе теж не дуже добре, почав писати реферат під заголовом «Душа чи тіло»? В йому я маю вияснити, що народовці і радикали повинні не йти в ростіч, не ворогувати, а подати одні одним руки на знак згоди і йти до спільної мети. Справді якось чудно дієтця на світі: люде бажають, що й другі і їм би тільки помагати одні одним і працювати собі нишком за спільною запомогою. Так ні ж! Вони, бач, йдуть до однієї мети ріжними стежками, тим-то їм і треба змагатись одні з одними! В нашому становищі така ворожнеча ще більш шкодлива, ніж де инше: сим роз’єдналися, сварятця меж собою, а тим часом коштовний час не жде, а йде собі вперед і відсовує потрохи мету, до якої простують і та, й друга фракції українські. Діло, таким чином стоїть, не посовуєтця вперед, бо нам, бач, треба перше вияснити, що ми, чи народовці, чи радикали; чи буду я працювати для «душі», чи, залишивши її, почну з «тіла». І так люде змагаютця собі, а діло тим часом стоїть собі нівроку. Та на віщо міні знати, чи радикал я, чи народовець? Та хіба, як роздумати гаразд, се не однаково? Я хочу робити добро другим, бути для їх користним, - і годі, буде з мене сього; і краще буде, як я відразу візмусь за працю, а не буду змагатись про те, що краще чи народовництво, чи радикализм. Се вже покаже практика. Я звичайно не кажу, що не треба мати, виступаючи в життє, готової програми, pofession de foi 10, - ні її треба зазначити собі, але там, де ми не можем з певністю сказати, що користніше те, чи друге, там кажу, змагання ні трошки не поможуть, а ще пошкодять, бо вносять в громаду нелад та ростіч. Такі мої думки відносно тих питань, що поставили на останніх збірках. Добре знаю, що декому вони будуть не до сподоби, але все таки висловлю їх: нехай доведуть міні, що вони не правдиві, - і я залишу їх. Сьогодні таки багатенько написав.

23 січня 1895 р. (понеділок). Сьогодні зібрався піти до Олександра Яковлевича. Задумавши писати реферат на тему: «Шевченко по народним переказам», я ні звіткіль не міг добути матеріалів, що потрібні для мого писання. Матеріали роскидані по «Київ[сь]кій Старині», «Правді» й «Зарі». Лотоцький порадив міні піти до О[лександра] Я[ковича], кажучи, що в його можна скористуватись «Правдою» й «Зарею». Так отсе й пішов я сьогодні. «Правди» й «Зорі» у О[лександра] Я[ковича] як раз тепер нема: позичив комусь. Але я не жалкую, що пішов, бо довелось почути про дуже цікаву новину. О[лександр] Я[кович] написав листа до царя Миколи, в якому просить, щоб той зніс ті утиски, які тягарем лежать на українському слові, дозволив вживати се слово принаймні в народних школах, і взагалі скасував закон 1876 року. О[лександр] Я[кович] доводить в листі, що такі утиски цілком шкодливі для українського народу і разом з тим і для всеї держави Русскої. Чим се діло скінчитця, тепер ще не можна сказати, але я мало маю надії, щоб було що добре: цар Микола [II] вже виявив, чого від його сподіватись треба. Швидче всього, що він навіть не буде бачити того листа, бо в Росії не даром склалась приказка, що «до царя далеко». Всі листи, які приходять цареві, одбирає так званий «министр двора» і дає цареві, які сам схоче. Дуже треба бути вдячним О[лександру] Я[ковичу] за те, що не побоявся висловити те, що мучить кожного з нас. Се вже він третій раз пише так. Може, ще й йому самому на старости літ терпіти кару за такий сміливий вчинок. Відповідь може прийти не раніш, як через місяць. Дуже цікаво знати її, як найшвидче: тоді вже побачимо, чи можна сподіватись яких-небудь полегкостей в новому царюванні, чи будемо, як і перше, сидіти мовчки та сподіватись кращої долі.

26 січня 1895 р. (четвер). Сьогодні спало міні на думку перекласти що-небудь з українськоі мови на російську і послати в один з російських журналів. На сю думку навело мене те, що в «Северном Вестнику» було надруковано в перекладі кілька оповідань Франка. Сподіваюсь, що й инші деякі журнали не будуть відмагатись надруковати який-небудь переклад. На перший раз я думаю перекласти що-небудь з «В поті чола» Франка: там є багато таких нарисів, що власне міні дуже подобаютця. Як приймуть, то можна буде перекласти що-небудь новіше. Треба вже нам хоч по трохи знайомити російську поблику з нашими письменниками, хоч, кажучи правду, таких творів, які були б цікаві і для великороса, в нашій літературі дуже мало. Се залежить, що наша література має, так мовити, хатній характер; в ній здіймаютця тільки такі питання, котрі мають значіннє тільки для українця. Кажучи инакше, наша література ще не піднялася до такого стану, щоб мати яке небудь загально-людске значіннє. Звичайно, що виною сьому не та національна «вузкость», на яку часто закидали і закидають наші вороги. Виною більш наше становище серед инших націй, що не дають ще нам права на самостійне істнованнє і тим примушують нас домагатись сього права, звертаючи, таким чином, увагу виключно на свої хатні інтереси. Отсі обставини перешкоджають нам від разу піднятись до загально-людських інтересів і виробити таку літературу, яка була б цікава для кожного чоловіка, не розбираючи до якої нації він належить. Але треба тільки усунути сі перешкоди, - і література українська прудко піде вперед, як се ми бачили в молодій ще чеській літературі. Так, кажу, в українській літературі є дуже мало великих творів, цікавих, напр[иклад], для великороса. Але в нас є дуже багата народна література, велика сила усяких начерків, нарисів і инш., які можуть бути цікавими для кожного. Уже сей факт, «Северный Вестник» друкує переклади Франка, виявляє, що ними цікавлятця. Попробую і я що-небудь перекласти; мову російську я знаю добре, так що сподіваюсь перекласти вдатно.

2 квітня 1895 р. (неділя). Сьогодні Великдень. Чому я не можу тепер так радісно зустрічати се найбільше христіянське свято, як перше? В дитячу пору міні здавалось, що в сей день «небо і земля радуютця», а тепер він нічим не відрізняєтця від инших днів; почуваєш себе так само буденно, як і вчора і позавчора. Релігійні почуття, що перше міцно обхоплювали всього мене, тепер десь зникли і певне вже ніколи не вернутця, - ніколи, кажу я, бо ніколи не можу я знову стати дитиною, вірити в те, що вже нема віри. Часом міні страшенно бажалося б знову вернутись до своїх дитячих віровань, коли я був щасливим, коли не було ріжних гірких питань, не було ніяких сумлінь, а все здавалося таким простим, ясним; коли навіть самі супротилежні віровання могли поміщатись в дитячій голівці одно коло другого без жадних суперечок. А з того часу, як почав я критично вдивлятись в свої віровання, всі вони потрохи почали кудись відсовуватись і зникать, наче в якому тумані; що перше здавалось простим, зрозумілим і справедливим, стало комедним, смішним, або ж таким, що цілком перечить людським законам справедливости і гуманности. Для прикладу візьму релігійні, або ще краще, політичні свої віровання. Перше цар був для мене земним богом, святою істотою; не було для мене більшої образи, як нешаннованнє з чієго-небудь боку царя. Я пам’ятаю один випадок, коли ледве не зробив я великої пакости, звичайно несвідомо, чоловікові, що бажав для Росії республики. Се було тоді, як я вчився ще в уманській школі. Ходив до школярів один чоловік, що розносив цукерки і инші солодощі. Тепер я розумію, що гірко йому жилося, а тоді я ще про се не думав. Оповідаючи якось раз школярам про своє тяжке життє, він висловився так: «якби в нас була республика, то робочому людові краще було б жити; не лилося б тоді стільки сліз, як тепер; не було б богатих і бідних, царів і підданків, а всі були б однакові». Ся республиканська теорія, почута школярами вперше від отставного москаля-рознощика, так вразила нас, що ми потім ніколи не пускали сього рознощика до себе в хату. Деякі хотіли навіть сказати про се приставу, і я згоджувався з ними. Так-то було колись. А тепер для мене цар зовсім не свята істота, а така ж людина, як і ми грішні, тепер він для мене, - гнобитель всього кращого, чесного. І ся метаморфоза сталась від того, що я критичним оком споглянув на царя, на його власть. Для всього, що в своїй святості і величі не має сталого грунту, твердих і справедливих підстав, - для сього критика самий лютий ворог. Так вона знищила в міні мої прежні релігійні і политичні віровання і переконання і дала міні нові, зовсім не схожі з старими. Треба вчитись, щоб придбати собі самі кращі переконання, щоб бути чесним, справедливим і добрим чоловіком.

15 квітня 1895 р. (субота). В Київ приїхав Михайло Сергієвич Грушевський. Сьогодні ми всі зібрались до Асапа, щоб побачитись з ним. Багато оповідав він про Галичину і все те, що він оповів, доводить про краще життє в Галичині, ніж в нас, на Україні. Там можна почувати себе хоч трохи вільним чоловіком, що має якісь там права, тоді як тут ми тільки «обыватели», кажучи відповідним російським словом. Звичайно, що становище Галичини не идеальне, що що багато ще й їй доведетця боротися за свої права, але в порівнянні з становищем України здаєтця, що Галичина вже вільна, а Україна в самих запеклих кайданах.
Оповідав М.С. [Грушевський] і про фракціі українські на Галичині. «Тверді» і москалефіли вже здаєтця потрохи переводятця в Галичині; се люде, як каже М.С. [Грушевський], цілком інертні, недбалі, вони тільки й ждуть, що велика закордонна держава прийде і завоює їх у Австрії, - тим-то вони нічого не роблять, дожидаючись сього блаженного часу і не грають ніякої видатної ролі в политичнім житті Галичини. Радикали – фракція ще дуже молода, вона не набралась ще потрібних для видної діяльности сил, тим-то і радикали в Галичині не визначаютця своєю діяльностью. Окрім того, більшість радикалів живе в миру з народовцями і робить однакову роботу, простує до однієї мети. Таким чином, головна і користніша фракція національна, - се народовська. Тепер вона стоїть на чолі національного руху, - література – в її руках, посли до ради державної – народовці, такі гарні товариства як «Просвіта» і «Товариство імени Шевченка» мають великий вплив і значіннє і привертають, навіть ворогів, до народовців. Шкода, що не всі Галичане молятця одному Богові, себто, не всі бажають одного і не всі працюють над одним ділом. Я такої думки тримаюсь, що всякий поділ меж людьми, не кажучи вже про сварки і ворогованнє, шкодить спільному ділові. Се можна бачити й на Галичині. Коли б вони не ділились на москалефилів, народовців і радикалів, а стежили одного діла, то здобутки від такої спільної праці були б далеко більші. Коли ж не можна зробити так, щоб всі люде робили одну працю, не можна знищити індивідуальні ознаки кожної людини! От і виходить нарешті, що люде часом навіть бажають одного, а меж тим роблять одмінну роботу.

18 травня 1895 р. (четвер). Сьогодні 35-річний ювилей професорської діяльности В.Б. Антоновича. Наша громада піднесла йому адресу, але післанці (П[илин]ський 11 і я) не застали ювилята в дома і мусіли повернутися додому, не зробивши нічого. Шкода: я дуже бажав подивитись на сього чоловіка в його особистому домашньому житті. Я до сього зустрічався з ним, яко з профессором і ученим і зовсім не маю ніяких підстав, щоб сказати що-небудь про його, яко чоловіка. А цікавий він чоловік! Візьмем для прикладу його учену діяльність. Спеціяльність його – історія; він, як відомо, доктор історії; але оприч сього, він скінчив курс на медичному виділі, виучив антропологію, бо се потрібно йому було при виученню історії. Зараз видко справжнього ученого, що обібравши собі яку-небудь спеціяльність, не забуває і инших речей. В Росії тепер нема історика з більшими заслугами, ніж В.Б. Антоновича.

27 травня 1895 р. (субота). Того ж таки дня у О.Я. [Кониського] було чимало цікавих розмов. Меж иншим зайшла розмова про Куліша, з приводу його останньої праці, надрукованої в «Русском Обозрении». Я, здаєтця, згадував вже про неї, - Куліш хоче довести історично, що козаки се була безпринципна сволочь, яка мала на думці тільки убивати людей та грабувати їх, - се були пірати, розбишаки, що не мали жадних ідей і т.и. Погляди Куліша в сім разі діаметрально супротилежні тому, що він говорив в своїх попередніх працях, напр[иклад], в історії України. Куліш давно вже вславився тим, що часто суперечить собі, що топче в болото те, чому перше воскуряв фиміами і навіть О.Я. [Кониський] оповів декілька фактів, що свідчать про те моральне убожество, про відсутність сталих принципів, яким визначуєтця Куліш. В 60х роках, коли Куліш удавав з себе українця його наставлено товаришем министра освіти в Польщі і Куліш прийняв сю посаду. Треба згадати, що давали там якусь посаду і Костомарову, але той не схотів її взяти. Не кажучи вже про те, що сама посада не відповідала тим переконанням, які тоді мав Куліш, навіть перечила їм, він зробив ще таке діло, за яке йому ніколи не можна простити. Коли здійняли питаннє про те, на якій мові повинна бути освіта в Холмщині (там живуть переважно українці), то министр просвіти Черкасській 12 цілком здався на Куліша, так що він міг запровадити в школи українську мову. Але Куліш повів себе, як ренегат, і сказав, що шкільна мова буде російська, «щоб положити більшу грань меж українцями та поляками». Он що роблять свідомі українці, та ще такі, що стояли на чолі українського руху! Вони зрікаютця своєї національности, як що до сього спричинятця які-небудь сторонні інтереси. Сей вчинок Куліша мав дуже погані, лихі наслідки для діла української освіти взагалі, бо як би в Холмщині викладовою шкільною мовою була українська, то її легко було б перевести і на Україну; принаймні був би покладений «краєугольний камінь» для української освіти. І сей вчинок завжде останетця темною плямою в діяльности Куліша, вічно згадуватимуть про його скривджені українці. Ще декілька таких фактів було наведено О.Я. [Кониським], напр[иклад], про відносини Куліша до селян в сфері аграрній. Звичайно, тяжко се для нас українців, що талановиті люде працюють на згубу своєї народности, шкодять їй в тому, на що вона має право. Ще важче се тоді, коли такими шкодливими людьми суть свідомі українці, як напр[иклад] Куліш. Але кажучи правду, хто їх знає, о скільки вони й свідомі, бо, здаєтця міні, чоловік переконаний, свідомий не може робити таких вчинків, не може зрадити свою вітчину тоді, коли він міг би зробити користь для неї. Люде, що кажуть одно, а роблять друге, брешуть тільки язиками і ділами своїми показують, що брешуть. Вчинки Куліша свідчать про те, о скільки було в йому щирости.

21 червня 1895 р. (середа). Був на репетиції трупи Кропивницького, бодай вдруге не ходити туди! Українські артисти говорять на яких хочеш мовах, тільки не на українській. За три години, що просидів я в театрі, я не чув і жадного українського слова, хоч би на сміх який-небудь артиста, звертаючись до другого, промовив українське слово. Та що про се й говорити, коли більшість з їх зовсім навіть не тямить української мови і тільки на репетиціях наломлює, як то кажуть язика. Рідна мова вживаєтця тільки на сцені, а по за сценою... «фи, гадость! Как это можно!». Так отсе ті пропагатори українства; так отсе заступники українського руху; так от які люде росповсюджують любовь до рідної країни! Чи можна гірше посміятись над чим-небудь, як сміютця українські артисти над українством, чи може бути більша образа для української ідеї. Та що говорити про меньчих артистів, коли сам Кропивницький (один з видатніших українських пісьменників!) не прохопився й жадним українським словом, як звертався з ріжними увагами до артистів. Так чеше по московськи, наче природній москаль! Український пісьменник соромитця вживати в розмові ту мову, якою написані його твори! Деморалізація далі вже не може йти, вже не може бути більшою. Хоч би д[раматург] Кропивницький посоромився публіки, перед якою він удає з себе щирого українця. Коли б міні де зустріти його: хоч би вилаяв добре. Так вразило мене те, що я чув і бачив сьогодні, що я ще й досі не можу отямитись. Ніколи я не сподівався від Кропивницького такої гидоти. От і йми віри людям після сього! Та нехай біс краще: і згадувати гидко про сих людей. Се гадюки якісь, а не люди! Чи є де в світі друга така нація, як ми українці? Нема! Ми одні такі мудрі вдалися... Тяжко й думати про все те, що робитця у нас.

13 жовтня 1895 р. (п’ятниця). Сьогодні я спокусився і втікши з семинарських уроків, пішов в академію на лєкції. Для мене була особливе цікава лєкція історії, бо професор мав говорити дещо про українське питаннє. Так принаймні міні сказали. З лєкції історичної виніс я саме гидке вражіннє. Професор Завитневич 13 (один з самих кращих професорів академії) про українське питаннє не говорив нічого. Але не се мене обурило: він мав право не сказати про українське питаннє ні слова, бо се не стосуєтця прямо до історії. Обурила мене така легковажність в відносинах до науки, яку виказав «шановний» професор. Лєкцію він почав характеристикою Костомарова і ся характеристика була виголошена не більш, як за 5 хвилин. За такий малий час, звичайно, багато не скажеш. Про Костомарова я почув, що він писав дуже добре («слог его отличается художественностью»), але був він чоловік хисткий, не мав твердих сталих пересвідчень («очень часто увлекался и в увлеченьи высказывал неправильныя мысли») і страшенно ненавидів великороссів («имел страстишку (?) разоблачать Московских деятелей»). Нарешті, провірити думки Костомарова дуже трудно, бо в його нема, «ссылок на документы» (се в Костомарова нема?) в самім тексті монографій, а джерела тільки перелічені з початку праці. І се все професор висловив «голослівно», не приводячи доказів з творів Костомарова (то за 5 хвилин ледве чи й можна се зробити). Оприч такої «характеристики» Костомарова я ще почув думку, що «во всем есть мода, - почему-ж не быть ей и в исторіи» (се з приводу Иловайського, що не вважаючи на малу вартість його історичних праць, має досить велику популярність). Справді, чому не бути моді в історії, особливо, коли професор не може придивитись до якого-небудь історичного чи суспільного факта, не може заглянуть в суть сього факта. Ся ссилка на моду особливо сподобалась міні, як дуже наукова... Почув я ще такий вираз: «отечественная исторія есть не просто наука, не просто исторія, а, так сказать, отечественная». Більше нічого говорити про сю лєкцію: вона сама за себе говорить. Мода в науці, - хитру річ вигадав добродій Завитневич!

30 жовтня 1895 р. (понеділок). По понеділкам В.Б. Антонович читає для київської української громади лєкції по історії України. Сьогодні була вже четверта лєкція. Спасибі щире шановному професорові, що маючи відомості, ділитця ними і з громадою. Сі лєкції коштовні для нас тим, що вони поможуть уложити в систему ті відомості по історії України, які кожний з громадян мав вже; та оприч того вони дають ще багато й нового, такого, чого ми не чули й не знали. Принаймні се я можу сказати про себе. Та й инші громадяне, з якими я балакав про сю річ, висловлюютця так само. Зміст сьогодняшньоі лєкції – життє України після Куруковської умови за часи гетьманів Михайла Дорошенка, Тараса Трясила, Павлюка і Острянина. Переказувати лєкції я тут не буду, бо вона є в мене записана в иншому місті. Оприч історичних фактів, лєкції В[о]л[одимира] Бон[іфатійовича] мають вагу ще тим, що вони підводять історичні факти і події під загальні закони історичного життя. Лєкції виголошуютця гарною українською мовою, - се також не остання річ в наші часи, коли українську мову почути з уст професор[а] можна дуже рідко. Таким чином, лєкції цілком українські і се приваблює чимало слухачів; звичайно контингент їх складаєтця тільки з свідомих українців, та инакше воно й не може бути, бо несвідомих українців не можна запросити на сі лєкції (та й не потрібно), а з другого боку на нелєгальні збори небезпечно було б навіть і запрошувати людей непевних.

17 грудня 1895 р. (неділя). Зійшлись громадяне на збірку. Був і Михайло Сергієвич [Грушевський], що сими днями завитав до Києва. Зпершу балакали громадяне меж собою, оповідали Михайлові Сергієвичу про те, що дієтця тепер в громаді, як йдуть громадські справи, які реферати читаютця на збірках і т.и. Михайло Сергієвич дуже цікавитця сим, бо перше він і сам багато потрудився для громади, тим-то громада наша дорога для його. Обіцяв він прислати нам з Галичини деякі книжки, яких не вільно друковати в нас, а які меж тим можуть стать нам в великій пригоді. Справді українська література в Російській державі така мала, що нічого й читати. Як ни гірко се, а се факт, проти якого трудно йти, як трудно було Савлові 14 «прати проти рожна». Недавно ще ми одержали звістку з цензури про заборону деяких рукописів, що виготовлені були нашим літературним комитетом. Ну та про се колись иншим часом!... Велика дяка буде М[ихайлу] С[ергійови]чу, коли він надішле нам потрібних книжок з Галичини. Був читаний також реферат, - программа діяльности учителя і попа-націонала на селі. Ся программа написана давно і вже раз читана була на збірці, але ж вважаючи на те, що тепер у нас більшість громадян нові люде, що не чули її, а программа – річ великої ваги, то й рішили прочитати її вдруге сьогодні. З приводу діяльности учителя і попа в українському селі, М[ихайло] С[ергійови]ч росповів нам, що можуть зробити учитель і піп в Галицькому селі. Там, як казав М[ихайло] С[ергійови]ч, учитель, а надто піп, можуть робити багато для селян, бо там більше волі єсть для людей, що бажають працювати на користь ближніх. Там, коли трапитця що, можна змагатись з «сильними світа сього», тоді як у нас годі навіть і думать про се. Одно зле там, - се дуже великі злидні народа: землі там дуже мало, промислів, чи яких инших засобів до життя, нема, тим-то селяне страшенно бідують. Останніми часами велика сила їх виїхала в Північну Америку (в Сполучені Штати) і мала там добрі заробітки. Але ж і там вибух економичний кризис (ох, сі економичні кризиси надопекли вже нам!) і емиграція туди зупиналась, бо й там люде сидять без роботи і без шматка хліба. Тогді нещастні галичане вдарились до Бразилії, але ж там умови життя робітників такі злі, що краще й не навертатись туди. Сторона то зовсім ще дика, без жадного порядного устрою, майже без администрації (лихо з администрацією, лихо й без неї!), так що галичан там убрали в шори: - мусіли вони стати там в таке становище, в якому були за кілька років перед сим негри. От що там робитця! Тепер думають зорганізувати комитети для запомоги емиграції в Канаду, але ся емиграція ще не починалась і тепер тільки збірають всякі відомости про сю сторону. Таким чином, економичне становище Галичини далеко гірше в порівнанні з Україною: - в нас ще не дійшли до того, щоб люде тікали з своєї сторони на чужину, тікали від тяжких злиднів, що кругом обсіли їх. В нас дуже рідко і тільки подекуди емигрірують, хоч незабаром і нас жде щось страшне. Ознаки сього страшного, сієї економичної революції, що потрохи (а може й не потрохи, - Бог його знає!) наближаєтця до нас, вже єсть. Прогресуюча недостача землі, грунтів, - ось що лякає всіх, для кого інтереси народа не чужа річ. Ми стоїмо на тій самій стежці, яка привела Галичину до сучасного її становища. За те Галичина має велику перевагу над Україною. Під сією перевагою я розумію политичне її становище, котре дає їй змогу розвиватись і поступатись вперед духовно. Як каже М[ихайло] С[ергійови]ч, селяне там далеко більш розвинені, ніж наші селяне; багато є меж селянством, що окінчили гімназію, або яку иншу середню школу, так що интеллєктуальне становище галичан без порівняння вище України.

Григорій Стариков – кандидат історичних наук, працює в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАНУ.

Єфремов С.О. Щоденники, 1923-1929. – К.: ЗАТ «Газета «РАДА», 1997. – 848 с.
Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). – К.: Темпора, 2011. – 792 с.
Лариса Портнова. Документи Сергія Єфремова в архівах Києва // Пам’ятки України. – 2012. – № 7. – С. 82-87.
ІР НБУВ. – Ф. 317 (Єфремов Сергій Олександрович). – Спр. 53. – Арк. 2-223. Автограф. (перший аркуш відсутній)
Липківський Сергій Онуфрійович (1871 р.н.) – навчався у Київській духовній семинарії
Лотоцький Олександр Гнатович (1870-1939) – український громадсько-політичний діяч, письменник, публіцист, науковець
Скочковський Лука Полікарпович (1863-1913) – священик, провідний діяч семінарської громади, у 1895 р. звільнений з посад у церкві та консисторії, із забороною служити в Київській єпархії
Кониський Олександр Якович (1836-1900) – український перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч, член київської та полтавської громад
Козловський Лаврентій Данилович (1859 р.н.) – закінчив Київську духовну академію, з 1885 р. працював в Київській духовній семінарії
франц. – кредо, виклад переконань
Пилинський Костянтин Іванович (1870 р.н.) – навчався в Київській духовній семинарії, учителював у церковно-парафіяльних школах
Черкасський Володимир Олександрович (1824-1878) – російський державний та громадський діяч, один із головних учасників подготовки селянської реформи 1861 р. у Росії та у 1864 р. в Польщі
Завитневич Володимир Зенонович (1853-1927) – письменник, історик, професор Київської духовної академії
Савл – апостол Павло (5/15-64/67), який за молодих років переслідував християн