yakovenko-st-2012-10-19
Відгукуючись про доробок Пантелеймона Куліша в царині вивчення української історії, Осип Гермайзе 1928 р. писав, що Куліш хоче знайти “в минулому України сліди культурної роботи української аристократії [...] безплідно шукаючи в минулому того, чого там не було”1. Більш-менш у цей самий час (1939) львівський історик Микола Голубець, видаючи перший зошит свого, так і незавершеного, гербівника української шляхти, у передньому слові говорить: “Завдяки нашій рабській панщизняній психіці сталося так, що один з найпозитивніших відломів старого українського громадянства - його родова аристократія, залишилася поза обрієм нашого зацікавлення, а пройдений нею шлях наче провалився, залишаючи чорну прірву в нашому історичному самопізнанні. Втерлася в нашій історіографії фраза, що, мовляв, “князі й вельможі зрадили націю”, й тою фразою кидано в очі не тільки жменьці кармазинів, але й загалові українського боярства, що досі не діждалося хоч би платонічного признання від історії”2.

 

     Як бачимо, підхід до проблеми еліти діаметрально протилежний. Це тим більш показово, що перед вами - історики одного покоління, однаково далекі від марксистського бачення історії як полігону класових битв. Додам, що йдеться навіть не про полярність особистих позицій. За судженнями двох істориків - принципова розбіжність напрямів розвитку історичної думки на Україні: народницького і державницького. Нас виховували, грубо кажучи, на народницькій традиції, густо “доукомплектованій" класовими акцентами. Отож, відштовхуючись від звичного, спершу спробую простежити витоки тієї аксіоматичної тези, що засвоєна вами з шкільної лави. Теза ця відома кожному: українському народові як спільноті трудящих мас (селян-кріпаків і неімущого козацтва) завжди були протиставлені перевертні з аристократичної еліти, котрі, виступаючи проти інтересів народу, поперемінно перекидались до першого- ліпшого завойовника, попутньо нещадно визискуючи маси в ролі їхнього класового ворога.

 

     Зпримітивізована шкільною інтерпретацією демократично-народницька концепція історії України бере початок у працях Миколи Костомарова, одного з перших вітчизняних істориків XIX ст., хто в основу своїх наукових принципів поклав переконання, що головним суб'єктом історії є народ, а не діяння його правителів. Під виразним впливом ідей Костомарова перебував і засновник нової української історіографії, творець “історичної ідеологи українства” Володимир Антонович. В основу історичної еволюції кожного народу Антонович кладе боротьбу ідейних, як правило, протирічних начал, привнесених різними його групами. “Дружинно-феодальний струмінь” України-Русі, носієм якого є вищі стани, він розцінює як антагоністичний “громадському началу”, притаманному українській психіці, “провідній ідеї, що виявляла собою жадання народу”. Визначальні риси “провідної ідеї” українців (у баченні вченого) - це відсутність прагнення до державної самостійності, індиферентність, а то й протест стосовно державотворчих змагань таких активніших представників своєї еліти, як, приміром, Данило Галицький, Олельковичі, Михайло Глинський, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа. Відсутність державного інстинкту компенсується іманентно притаманним українському загалові демократичним ідеалом рівності усіх перед законом, виборності управління і відсутності станових різниць3. Під цим кутом зору елітарним групам - носіям “дружинно-феодального” начала - відводиться головно негативна роль посередника, через якого чужі народному ідеалові впливи проникали на Україну, деформуючи місцеві (читай: органічні) інституції суспільного побуту і запроваджуючи державний примус, а отже - поневолення й експлуатацію народних мас. Звідси той, за висловом М.С.Грушевського, “виразно закрашений антидержавницький, анархічний характер" демократизму В.Б.Антоновича, властивий більшою чи меншою мірою взагалі лівому народницькому рухові 60-70-х років XIX ст.4 а також неодноразово відзначена біографами вченого відраза до шляхетського укладу життя і шляхетської культури, котру він почував і як історик-дослідник, і як громадянин.

     Концепція В.Б.Антоновича, в якій вищим станам відводилася роль органічного й постійного опонента масі, присутня незримо у працях усіх істориків Київської школи (як умовно називають учнів Антоновича та інших вчених, об’єднаних наприкінці XIX - на початку XX ст. довкола Київського університету). Зрештою, саме ця модель була остаточно утверджена авторитетом найталановигішого з його учнів – М.С. Грушевського. 

В основі поглядів Грушевського на верхи суспільства лежить розуміння ним категорій “народ” і “держава”. Перше для історика тотожне поняттю села, українського селянства, трудового народу (на думку Омеляна Пріцака, теза про українське селянство як єдиного носія “ідеї народу” запозичена від Михайла Драгоманова, котрий вперше сформулював концепцію українців як “плебейської нації”)5 Державу М.С.Грушевський розглядає під знаком “інтересів трудового народу”. Наприклад, у вступній лекції з історії України-Русі, виголошеній у Львівському університеті 1894 р., вчений говорить про це так: “Устрій державний по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народу, оскільки сам підпадав впливу громадян й оскільки відповідав їх бажанням і змаганням...”6. Самостійним політичним життям український народ жив лише в княжу добу своєї історії. Починаючи з XIV сг., він входить до складу чужих держав, і з цього часу ні вищі, ні нижчі верстви суспільства України-Русі не мають впливу на політику держави, в якій живуть, “становлячи пасивний об’єкт чужої управи". Політичний занепад потягнув за собою остаточне всмоктування чужими суспільними верствами всього, що становило доти “національні засоби”7. Логічним підсумком цієї еволюції стає XVI ст., особливо його друга половина, що в уяві історика постає як “повний перестрій українських відносин і життя на взір польський [...] розсгрій і упадок староруських форм”. Під впливом нових умов суспільного буття устрій і право українських земель швидко “полонізуються до останку”, а вищі верстви “надзвичайно легко й скоро польщаться”, що в повнім розвитку видно вже в першій чверті XVII ст.8 Відтак державні відносини цього часу, на думку М.С.Грушевського, цікаві для нас лише остільки, оскільки опосередковано чи прямо впливають на національне, економічне і культурне життя українського населення; відповідно, явища економічної та культурної еволюції висуваються на перший план як єдино можлива історія українського народу9. 

     Порівнюючи погляди В.Б.Антоновича і М.С.Грушевського, можемо безсумнівно констатувати при всіх різночитаннях спільність їхніх позицій щодо негативної ролі української еліти в історичному розвитку в цілому. Останній так чи інакше відводилася функція головного передавача чужих, ворожих “масі народній” впливів, а функція конструктивно-державотворча або, як мінімум, хоча б цементуюча (за відсутності власної державності) ігнорувалася. 

Саме ця модель була покладена в основу оціночних суджень радянської історіографії, доповнившись підкресленим акцентом на класовому антагонізмі. Переосмислення народницьких установок істориками-марксистами не раз приводило до досить несподіваних результатів. Не зупинятимусь на звинуваченні Антоновича й Грушевського у створенні “теорії безкласового суспільства”: його абсурдність настільки очевидна, що не потребує логічних контрдоказів. Натомість є сюжети, в яких криве дзеркало переломлювало істину ще більш химерно й завуальовано. Для прикладу запрошую переглянути, як зформувалася позиція радянських істориків у давній суперечці про масштаби наступу польського землеволодіння, а з ним і польського етнічного елементу на українські землі після Люблінської унії 1569 р. Одним із наслідків унії стало, як відомо, те, що вона ліквідувала міждержавний кордон, що відділяв Волинь і Центральну Україну від Галичини, Поділля і власне Польщі, і денонсувала діючу доти заборону на придбання земель мешканцями Корони Польської на території Великого князівства Литовського. Отже, 1569 р. став формальним відліком проникнення польських землевласників на Волинь, Київщину і Східне Поділля. Наступу останніх присвячено чимало сторінок в історичних працях, починаючи з середини минулого століття і до наших днів. Знаменитий афоризм Кароля Шайнохи (1818-1861) про “польський плуг”, що оживив порожні степові простори, пережив довгий вік і використовувався по-різному: від некритичного сприйняття на віру чи тенденційного піднесення до повного заперечення. Щодо української історіографії, в тому числі новітньої, то на неї в цьому питанні, як втім, і в багатьох інших, вирішальний вплив справила позиція М.С.Грушевського. Період від Люблінської унії до Хмельниччини вчений розглядав як добу культурно-політичного наступу Польщі, “перенесення польського устрою й польських практик” на українські землі. Зокрема, наголошуючи на тотальному, в його оцінці, зпольщенні еліти Київщини й Брацлавщини у другому-третьому десятиліттях XVII ст., Грушевський кладе в основу цього процесу “іміграцію польських або зполыцених елементів [...] з огляду на відносини колонізаційні”10. Відштовхуючись від тези В.Б.Антоновича, ніби до Люблінської унії місцева українська шляхта була “дуже слабка і чисельно, і економічно, слабо закорінена”, вчений приходить до висновку, що саме внаслідок її слабкості став можливий інтенсивний колонізаційний рух Польщі на схід, який сприяв витворенню групи “кресових магнатів”, що представляли “без ріжниці свого походження елемент властиво однопільний - польський”11. Сам рух польської шляхетської маси на схід вчений окреслює рішучим поняттям “Дранг нах Остен”, тобто, по суті, не тільки не ставить під сумнів тезу про “колонізаційний похід”, але й кладе її в основу своїх міркувань12. 

У творах радянських істориків передвоєнного періоду обидва згадані вище поняття (“колонізаційного походу” польських істориків і культурно- політичного наступу М.С.Грушевського) зазнають дещо несподіваної контамінації. Наприкінці 30-х років якось раптово випливає войовнича теза про “польське загарбання” України в акті Люблінської унії. Особливо чітко вона проведена в підсумковій праці - вузівському підручнику з історії України, написаному напередодні війни, а виданому у 1943 р.: “...посилено ринула [польська - Н.Я.] шляхта на територію Південно-Східної України... Озброєною рукою посувалися польські можновладці вглиб українських земель, захоплювали величезні володіння з селами та містами... Жахом віє від тій страшної епопеї насильства й кривавого розбою, що розцвів на Україні в умовах колонізації України польсько-шляхетськими окупантами...”13. З наведеної цитати добре видно, як агресивна лексика, довільне маніпулювання історичними поняттями й термінами, абсолютизація класових протиріч (тобто, типові риси казенної історіографи часів сталінщини) логічно доповнюються думкою про “польське загарбання”, покликаною зробити опуклішим образ класового ворога, головного антигероя історичного процесу (нагадаю, що Польща на той час рахувалася і в числі політичних ворогів Союзу). 

     Наприкінці 40-х - на початку 50-х років по всій країні розгорнувся ідеологічний наступ на так званий космополітизм та “рецидиви буржуазного націоналізму”. Для української історичної науки він реалізувався у постанові ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР”. Серед “помилок”, властивих історичній науці, відзначалося, що: а) історія України розгядається відірвано від історії народів Росії; б) недостатньо висвітлюється велика прогресивна роль Російської держави для історії України. Саме ця постанова стала відправним пунктом нового варіанту концепції історії України, що полягав, за дошкульним визначенням Наталі Полонської-Василенко, у “пристосуванні історії України до історії єдино-неподільної Росії”14. Класичне завершення нова концепція, пунктирно намічена згаданою постановою, знайшла у сумнозвісних “Тезах ЦК КПРС “Про 300-річчя возз’єднання України з Росією” (1954). Поруч із наголошенням на воз’єднанні як здійсненні віковічних прагнень українського народу зустрічаємо тут і вже знайомий мотив: “Польські пани з допомогою Ватикану заходами жорстокого примусу насаджували на Україні католицизм, запроваджували церковну унію, проводили політику насильного ополячування українців, глумилися з української мови і культури, намагаючись духовно поневолити український народ і розірвати його зв’язки з російським народом” (с.6). Тобто, на роль антитези “віковічному прагненню до воз’єднання” (читай: визволення) висувалася вже апробована теза про “жорстоке поневолення” з боку загарбника-колонізатора. Зважаючи на директивний характер “Тез”, історикам лишалося тільки проілюструвати їх фактами і закріпити в стереотипі сприйняття, що й було виконане.

“Після Люблінської унії польське шляхетство, як лавина, ринуло на Україну”, - цю метафору, яка інтерпретувала “загарбання” земель Волині й Центральної України за актом унії, у тій чи іншій формі можна зустріти в більшості повоєнних праць з історії України. Не дивно, що концепція “загарбання” як офіційна модель історичного процесу увійшла до монографічних і узагальнюючих праць з історії української культури: літератури, образотворчого мистецтва, музики, філософії, освіти. Набувши статусу аксіоми, вона настійно впроваджувалася і в світогляд широкого читача. Зокрема, у шкільних підручниках та популярних нарисах, позбавлених навіть долі дослідницького скепсису, положення це нерідко взагалі доводилося до абсурду. 

     Так, у варисі О.К.Касименка “Історія Української РСР” (К., 1960) в одному зведеному розділі, тобто як тотожні явища, описується “боротьба українського народу проти панської Польщі і турецько-татарських загарбників” всупереч найочевиднішому фактові, що боротьба з Туреччиною і Кримом була і для України, і для Польщі спільною героїчною сторінкою історії хоча б тому, що кримчаки, беручи ясир, метричного свідоцтва не питали. 

     Декілька слів про термінологію: заміна слова “прилучення”, яким М.С.Грушевськнй окреслював входження українських земель до Корони Польської за актом Люблінської унії, на “захоплення” чи “загарбання”, як загальноприйнято стала висловлюватися українська радянська історіографія повоєнного періоду, свідчила не лише про незадовільну юридичну підготовку істориків. Маю на увазі той простий факт, що з правової точки зору унія була актом цілком парламентарним, прийнятим на законодавчій основі при відповідному волевиявленні депутатів, обраних українською шляхтою - єдиним правоспроможним у політичному відношенні станом тодішнього суспільства. Тому визначення її як “захоплення” не має під собою ні юридичної, ні логічної підстави (що, зрештою, добре розуміли представники старої історіографії незалежно від оцінки ними наслідків унії). Річ у іншому: введення стереотипу загарбання дозволяло трактувати Люблінський акт як колоніальну окупацію з повним колоніальним підпорядкуванням усіх сфер українського життя Польщі, чого насправді не було. Показово, що на сторінках історичних праць поняття “польські магнати”, “польські феодали” непомітно витісняють поняття “українська шляхта”: остання ніби розчиняється в польському етнічному елементі (до чого насправді було також дуже й дуже далеко). Нарешті, не випадково майже щезає з обігу поняття “князі”, чим нівелювалася верхівка української еліти, яка символізувала її окремішність від польського світу. Таким нехитрим прийомом на довгі десятиліття власна верхівка була просто викинута з історичного процесу: немає людини - немає проблеми. Гадаю, що суттєву причину такої постановки питання можемо бачити за одним із тверджень багатотомної “Історії Української РСР” початку 80-х: “всупереч волі й бажанню українського народу, який прагнув до возз’єднання з Росією, керуючись вузькокласовими міркуваннями, [шляхта - Н.Я.] пішла на змову з польськими феодалами”15. Втім, потенційних супротивників Переяславської угоди радянські історики побачили в шляхті цілком слушно. Це, зокрема, добре видно на прикладі оточення Богдана Хмельницького, де особливо затяту позицію стосовно приєднання України до Росії зайняло якраз шляхетське крило: Іван Виговський, Іван Богун, Іван Нечай, Михайло Зеленський, Павло Тетеря та багато інших. 

     Добре, скаже читач: з радянськими істориками все ясно, але чому тоді шляхетсько-рицарський елемент хоча б у ролі якихось героїчних одиниць не був прославлений у народній пам’яті чи романтизований ще до того, як сформувався народницький струмінь демократичної суспільної думки? Пояснюючи цю ‘Чорну діру”, треба почати з того, що історична пам’ять, усвідомлення власних історичних традицій - явище на Україні доволі пізнє. Уявлення про себе як про відособлену одиницю історичного процесу стало одним із найяскравіших здобутків бурхливого спалаху культурно-національного піднесення кінця XVI - початку XVII ст. Виражаючись через культ пам’яті, історіографічні пошуки “Палинодії” Захарії Копистенського, анонімних “Перестороги” й Густинського літопису, “Патерикону” Сильвестра Косова, “Тератургеми” Афанасія Кальнофойського та ін. зводилися в головних рисах до встановлення історико-генетичного зв'язку з минулим через ідею безперервності історії від Київської Русі до України. Уособленням старої Русі служили руські князі, в першу чергу Ольга, Володимир Великий і Данило Галицький (недаремно саме на кінець XVI ст. припадає поява особливо багатої агіографічної літератури з описами їхніх “житій”)16. Прямими нащадками могутніх князів давньоруської доби в письменстві кінця XVI - початку XVII ст. проголошуються волинські княжі роди, що тим самим перетворювалися на свого роду “речовий доказ” безперервності історико-генетичних традицій українського (“руського”) народу. До цього сюжету, вельми характерного для способу ментальності українського середньовіччя, я маю надію іншим разом повернутися детальніше. Тут мушу обмежитися зауваженням, що його практичним виходом була героїзація княжих домів Русі: “неоціненних сапфірів і безцінних діамантів”, як казав Мелетій Смотрицький. Народні сліди цієї героїзації спостерігаємо в Думі про Байду, пісні про Богдана Ружинського (“Ой, Богдане, Богдане, запорозький гетьмане"), легендах про Самійла Корецького тощо. Катастрофа княжої верстви, що у 20-40-х роках XVII ст. виявилася у незбагненно роптовому вимиранні одних потужних родів (як Острозькі, Збаразькі, Корецькі, Порицькі, Ружинські) або відреченні від власного народу інших (як Вишневецькі, Чорторийські чи Заславські), вибивала реальний грунт з-під князівського ідеологічного міфу.

     Натомість поруч з князями саме на цей час уже з’явився авторитетний в очах усієї України претендент на політичне лідерство, перебране від княжої вірхівки, - козацтво. Відтак українське письменство, відкинувши орієнтацію на православних феодалів, починає шукати опору черговому історично-ідеологічному об’єднуючому міфові у героїчних козацьких діяннях. Головний внесок у цей струмінь зробила Києво-Могилянська академія, де в середині - другій половині XVII ст. особливо бурхливо розвивається дидактична історіографія і риторика доброчесних взірців. Органічно підхоплює цю тему нове покоління українських істориків у так званих козацьких літописах XVIII ст. Для їх авторів - вихідців з козацької старшини - уся дохмельницька історія існувала лише як переддень гетьманської держави, створеної шаблею козацьких героїв. Потреби відстояти права Гетьмашцини на автономію, загрожені наступом царату, не лишали часу й місця для рефлексій. Та й, зрештою, інтерес до глибокої давнини не відповідав світобаченню істориків, для яких князівсько-рицарська доба лишилася за порогом ворожої й чужої для них держави – Польщі.

У романтизованій обробці козацький ідеологічний міф перейшов у XIX ст., заклавши фундамент новітнього обгрунтування ідеї національної самобутності українського народу, яка вперше на повний голос прозвучала у п’ятитомній “Історії Малоросії” Миколи Маркевича з його знаменитим: “Я вискалив зуби проти тих, хто нападав на Україну, особливо на козаків”17.

     “Козацька” постановка питання була логічною і правомірною: справді, завдяки козацтву населення порфіроносної вдови-Русі перетворилося на українців. І тому саме під козацькою оболонкою дійшли до нащадків романтизовані подвиги таких могутніх шляхетський постатей, як Іван Богун, Михайло Кричевський, Данило Нечай, Станіслав Мрозовицький-Морозенко, Іван Сірко та багато інших. Криваві ж заслуги їхніх предків, рівно як і безіменних для нашого вуха десятків боярсько-щляхетських родів, що мечем і шаблею захищали Україну-Русь від Степу в докозацьку добу, пішли в небуття, мовби справді, як казав Микола Голубець, були “не з нашої крови, не з вашої кости, наче вони не виросли з нашої землі й наче погибли без нащадка”18. Пам’ять про них змела козацька революція. А коли з плином століть гострота її катаклізмів перетворилася на історичний спогад, і настав час поіменно згадати усіх своїх героїв по всі віки, спрацював, я думаю, комплекс бездержавності. Адже задовго до Довженкового “Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним”19, прозвучало драгоманівське: “На Україні якось не звикли дуже захвалювати усе своє, старосвітське, - через те, що як ні давно було тут щось подібне до власного царства, то нікому було привчити українців пишатися своєю славою”20. Впродовж XIX ст., мабуть, єдиному Пантелеймонові Кулішу в його “Истории воссоединения Руси” належала спроба героїзувати серію шляхетських постатей давнини. Але карколомні віражі історичних поглядів Куліша від романтичного лібералізму до відвертого обскурантизму якось знецінили роль цій яскравої фігури в якості історика. Відтак ніхто не підхопив і тій самотньої нотки, що прозвучала в Кулішевій “Истории”. А розповсюдженій думці про генерально негативну роль вищих станів в історії України довелося чекати опонента до появи творів Вячеслава Липинського.

     З іменем Липинського, яке донедавна майже не згадувалося в радянській науці, пов’язане становлення державницького напряму української історіографії, а твори цього видатного історика й політолога, за оцінкою такого авторитетного історіографа, як Дмитро Дорошенко, “поруч творів Грушевського [...] являються найціннішим здобутком української історичної думки новітніх часів”21. Ідейний вплив вченого на довгий час визначав, а почасти й нині визначає спрямованість зарубіжної дослідницької думки в галузі україністики. Історіософська концепція Липинського як історика-державника грунтовно й різнобічно проаналізована у працях Л.Біласа, Я.Пеленського, П.Ісаїва та ін.22 З усієї складної політико- філософської спадщини вченого я зупинюся лише на тому її аспекті, з якого випливає оцінка ролі й функцій вищих станів у історичному процесі.

Не заперечуючи соціального антагонізму, В.Липинський послідовно наголошує на тому, що нація - це не категорія на “революційні сезони”, а сукупність усіх класів населення. Відтак обидва поняття - “народ-нація” і “еліта” (в термінології вченого - “національна аристократія”, “провідна верства”, “правляча верства”) нерозривні. Еліта покликана забезпечити законність і стабільність влади, утримуючи суспільство від анархії і хаосу і виступаючи, таким чином, у ролі основної державотворчої (а отже, і націотворчої) сили, бо, на думку вченого, “... бунти низів можуть валити держави, але з них ще ні одна нова держава в світі не повстала”23. Держави й нації творяться не пасивною більшістю - народними масами, а активною меншістю - провідною верствою (під останньою Липинський розумів не “білу кість”, а активний організуючий фермент). Зрештою, сам український національний рух як усвідомлена ідея, на думку вченого, є по природі своїй рухом верхів, “хотінням провідної верстви, а не народних мас”24, витворенням національної легенди й національного ідеалізму. Передаючи функцію “активної меншості” через метафоричний образ Дон Кіхота, вчений у 1920 р. писав: “Коли Дон Кіхот [...] реальний факт людського життя запліднив духом ідеї, коли механічний етнографічний колектив придбав віру в себе, покохав свій ідейний образ, свою традицію і свою культуру, коли в національних Дон Кіхотів повірили примітивні Санчо Панси і почали за ідею своєї нації класти своє життя, тоді повставали європейські нації”25.

Проявом здорового життя даного народного організму, за Липинським, є те, що нові напрями думання, нові потреби виштовхують на поверхню нові й нові “активні меншості”: по мірі того, як старіються ідеї попередньої еліти, новий ідеалізм нових людей відмолоджує суспільство, а найактивніша частина займає місце колишньої верхівки. Таким чином, безперервний рух і самооновлення призводять до того, що до “провідної верстви" невпинно кооптуються нові й нові елітні групи, які забезпечують перманентні зміни конкретної соціополітичної системи26.Цей процес, який у соціологічній думці отримав назву “циркуляції еліт”, вперше був проаналізований у праці “ Les Systemes Socialistes ” (1902) одного з творців новітньої соціології Вільфредо Парето, під безперечним впливом якого, на думку Льва Біласа, кристалізувалися погляди Липинського 27. На думку Парето, кожне суспільство - це свого роду піраміда, вершину якої складає соціально-політична еліта. Доти, доки вона є життєздатною, тобто володіє достатньою гнучкістю для утримання влади в своїх руках, у суспільстві зберігається стан рівноваги. Проте рано чи пізно верхівка втрачає ті прикмети, що привели її до влади. Головну роль у процесі занепаду відіграє те, що, з одного боку, з еліти з плином часу перестають відсіватися індивіди нікчемні й шкідливі, а з другого - різними способами починає гальмуватися доплив на їхнє місце нового активного елементу з низів. Уповільнення природної циркуляції призводить до порушення суспільної рівноваги, оскільки елементи з низів, недопущені до еліти, перетворюються на її потенційних конкурентів. Відтак внаслідок суспільних катаклізмів, революцій, зовнішніх завоювань тощо до влади приходить нова еліта, сщюможна на певний час знову встановити рівновагу в державі, котра протримається доти, доки не стане порушуватися процес оновлення (“циркуляції”) еліт.

     Розмірковуючи над українською провідною верствою як живим організмом, здатним до пошуків соціальної орієнтації, Вячеслав Липинський детально аналізує роль шляхти в переломну добу Хмельниччини, зокрема, - її місце в будівництві створюваної Богданом Хмельницьким нової держави, що розвивалася, говорячи словами автора, від “козацього автономізму” до “унезалежнення України”. Останнє стало можливим, на думку вченого, завдяки глибокому політичному перевороту, привнесеному в козацьке середовище українською покозаченою шляхтою - політично підготовленим, озброєним державною традицією класом, який вкупі з представниками козацької старшини з низів витворив нову провідну верству нової держави28. Цей процес Липинський визначає як “розмах нашої історії, широкі державні, організаційні замисли предків наших”, що спростовують уявлення про українців “як про якийсь до державного життя не здатний, вічно бунтуючий і вічно покривджений полународець”29. У цих словах, до речі, чи не єдиний раз звучить пряме опонування міфові “покривдженого народу” народницької історіографії, до набутку якої вчений-державиик ставився зі стриманою повагою.

     Вплив Липинського-історика, принаймні, у виборі тематики, присутній у одній з найпомітніших сучасних праць з історії України першої половини - середини XVII ст. - книзі американського вченого, нині виконавчого директора Канадського інституту українських студій Альбертського університету Франка Сисина “Між Польщею і Україною: дилема Адама Киселя. 1600-1653”30. Крізь призму політичної біографії українського магната Киселя, дослідженню якої присвячена книжка, автор розглядає основоположні проблеми політичного життя України, акцентуючи увагу на позиціях українських верхів у переддень і в перший період Визвольної війни. “Нерозв’язну дилему” Киселя (а її можна одночасно вважати й дилемою багатьох представників магнатерії та крупнішої шляхти), спрямовану на досягнення компромісу між правлячими колами Речі Посполитої і повсталим козацтвом заради встановлення громадянського миру в державі, Сисин оцінює як ментальний конфлікт між політичною лояльністю українських верхів, що усвідомлювали себе частиною польської “політичної нації”, й їхньою етнічною самосвідомістю, відчуттям свого “руського” походження, прив’язаністю до власної історичної традиції, рідної мови, звичаїв, церкви”31. Життєва драма Киселя, чужого і серед своїх, і серед чужих (бо ж і польська аристократія, і козацтво вважали його однаково лицеміром і зрадником), полягала в тому, що він не знайшов свого місця у новій козацькій Україні-Русі, тим часом як стара Русь на його очах розпадалася, відходячи в небуття. Коротким мазком Сисин наносить контур іншого українського магната - Юрія Немирича, який по-своему розв'язав дилему Киселя, беззастережно перейшовши на бік Русько-козацької держави, повіривши у неї як у самостійну політичну структуру, що символізувало рішучий злам у політичній правосвідомості частини української еліти.

     Лишається додати, що перед малою шляхтою не виникало таких складних проблем. Число тих, хто прилучився до козацтва, дослідники обраховують приблизно як 6-7 тис. осіб. Основне шляхетське поповнення козацькому війську дала Центральна Україна і Волинь, де напередодні війни кількість шляхетських родин, за моїм підрахунком, становила близько 6,5-7 тисяч. Як бачимо, історикові є над чим задуматися, перш ніж таврувати першого-лішпого шляхтича ярликом перекинчика.

На досить несподівані роздуми наштовхує книга польської дослідниці Терези Хинчевської-Геннель “Національна свідомість української шляхти і козацтва з кінця XVI до середини XVII ст.”32. Спираючись на аналіз полемічної літератури і письменства того часу, авторка приходить до висновку, що найвищим рівнем самосвідомості відзначалися елітні групи: вища шляхта, козацька старшина і освічене (тобто, як правило, ієрархічно вище) духівництво33. Додам, що останнє, згідно з законом і звичаєм, мало походитити виключно зі шляхти. Тобто, історикові знову є над чим задуматися, коли він врахує, що ідеологами Визвольної війни стали діячі з числа вищого духівництва, а по суті - люди стовідсотково шляхетського походження (мені вже доводилося почасти говорити про це в рецензії на книгу О.М.Дзюби “Просвещение на Украине”)34.

     Підсумовуючи роздуми, винесені в заголовок цієї статті, я схиляюсь, як читач уже й сам, напевне, спостеріг, до відповіді, генерально сформульованої Вячеславом Липинським. Мушу, проте, зізнатися, що мої опоненти можуть висунути достатньо вагомі контрдокази. Еволюція родової еліти України-Русі була надто непрямолінійною, щоб до решти вкластися в схему Липинського, побудовану на оголеному кістяку суспільних стосунків доби Хмельниччини. Тому хотілося б застерегти, що для мене, власне, йдеться не стільки про беззастережну глорифікацію родової знаті, скільки про пошуки істини. Для прикладу згадаю лише одне з поширених відхилень від неї – твердження про повальну католизацію української шляхти в переддень Хмельниччини. Чи дійсно це явище було настільки масове, як прийнято вважати? Є серйозні підстави сумніватися в цьому, здавалося б, аксіоматичному постулаті, особливо коли прийняти до уваги, що утвердився він в часи польських повстань XIX ст. в упередженому колі істориків ортодоксально-православної проросійської орієнтації. А, наприклад, цифрові підрахунки сучасного польського дослідника Генріха Літвіна фактично вибивають фундамент з-під цієї тези, показуючи, що католизація не була ані всеохоплюючою, ані тотальною35. Я вже не торкаюся таких складніших сюжетів, як неправомірність безумовного ототожнення етнічного (українського) і конфесійного (православного) моментів. В обстановці політичних кон’юнктур, підсилених відсутністю власної державності, носіями української етнічної свідомості могли бути (і були) не лише православні чи уніати, але й протестанти та католики, на що е доволі прикладів. Недаремно ж іще в початках XVII ст. прозвучали дивні для свого часу слова Мелетія Смотрицького, до яких варто прислухатися через три з половиною століття й вам: “не віра робить русина русином, литвина литвином, поляка поляком, а походження й кров руська, литовська, польська”36. З іншого боку, не можна оминути увагою космополітичний в основі своїй феномен ренесансної свідомості, який робив освічену людину громадянином Європи через голову її віросповідальної приналежності. Яскравим доказом цього можуть послужити брати-князі Юрій і Криштоф Збаразькі, католики за віросповіданням, вороги єзуїтів - за особистими позиціями, опоненти унії - за політичною платформою.

     Інший дуже важливий аспект шляхетської проблематики – вивчення впливу еліти на стан суспільства в цілому. Давно відзначено, що рівень демократизації останнього залежить від становища панівного класу: що більше забезпечений політичною незалежністю панівний прошарок, то вільніші експлуатовані ним низи. Конституційні права знаті, як доводить історія багатьох країн, рано чи пізно переростають в такі самі права народу, і навпаки – раби ніколи не можуть панувати над нерабами. Як спрацьовувала ця діалектична залежність в Україні? Конкретніше – яке було політичне обличчя шляхти? Як воно переломлювалося в міській громаді, козацькому середовищі, селянській спільноті?

     Нанизувати подібні питання можна довго. В генеральному плані, очевидно, усе сказане можна звести до тієї простої думки, що складна сукупність суспільних відносин не вкладається в двомірну опозицію: “експлуататори - експлуатовані”. Поділ суспільства по вертикалі – між класами – супроводжується не менш важливим поділом по горизонталі – між окремими групами в межах того самого класу. І якщо детонатором суспільних зрушень визнати не абстрактну народну масу, а її активні меншості (а саме такої точки зору дотримується автор ціеї статті), то постане надзвичайно цікава, досі фактично незнана нам проблема: які саме групи елітних меншин (і чому) виявилися на тому чи іншому витку історії живим організмом, здатним до продукування руху, а які – баластом, приреченим зійти з історичної арени. Гадаю, що для України, де повсякчас до нормального процесу примішувалися такі сторонні сюжети, як відсмоктування власних еліт через їх денаціоналізацію, космополітизацію чи – в новітні часи – еміграцію, ця проблема взагалі перетворюється з кабінетної на злободенну. 

1. Гермайзе О. В .Б Антонович в українській історіографії //Україна. – К., 1928. – Кн. 5. – С.19. 

2. Голубець М Золота книга українського лицарства: Зошит 1. – Львів, 1939. – С.16. 

3. Антонович В. Погляди українофілів // Твори. –   К., 1932. – Т. 1. – С. 245 – 246. Аналіз історіософії В-Б.Антоновича див.: Довнар-Запольский М. Исторические взгляды В.Б. Антоновича // ЧИОНЛ. – 1909. – Кн. 21, вып. 1 – 2. – С. 25 – 35; Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – Прага, 1923. - С.131; Грушевський М. 3 соціально-національних концепцій Антоновича //Україна. - К., 1928. – Кн. 5. – С.14 – 15. 

4. Грушевський М. З соціяльно-національних концепцій Антоновича. – С. 8.

5. Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Михайло Грушевський. Історія Украіни-Руси. Т. 1: До початку XI віка. – К., 1991. – С.LXVIII. 

6. Вступний виклад з давньої Історії Руси, виголошений у Львівськім університеті 30 вересня 1894 р. // ЗНТШ. – Львів, 1894. – Т.4. – С 14. 

7. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.1. – С. 15 – 16. 

8. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.5 (вид.2). – С.V, 26. 

9. Грушевський М. Очерк истории украинского народа. – К., 1991. – С.18. 

10. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.5 . – С. 338; Т.6 (вид.2-е). – С.278 – 289. 

11. Там же. Т.6. – С.279, 289. 

12. Історіографічний міф про тотальний колонізаційний похід польського етнічного елементу на Україну при ближчому розгляді виявився помилкою, що взяла початок з недостатньої вивченості персоналій української щляхти. Насправді ж, за моїми підрахунками, в останні десятиліття перед Хмельниччиною на Київщині, наприклад, прийшлий елемент (як власне польський, так і західноукраїнський чи підляський) складав не більше третини місцевої шляхтн-землевласннків Зауважу, що на Волині й Брацлавщнні аналогічне співвідношеная було ще нижчим. 

13. Юшков Л., Славін Л, Петровський М., Гуслистий К. Історія України. - Уфа, 1943 (Т. 1). – С.183, 185. 

14. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Мюнхен, 1972. – Т.1: До першої половини XVII cт. – С.30. 

15. История Украинской ССР. – К., 1982. – Т.2. – С. 230. 

16. Паславський І.П. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI – першій третині XVII ст. – К., 1984. – С. 118 – 119. 

17. Косачевская Е. М. Н.А. Маркевич, 1804 – 1860. – М., 1987. – С.123. 

18. Голубець М Золота книга...С.16. 

19. Довженко О. Україна в огні: Кіноповість, щоденник. – Київ, 1991. – С. 135.

20. Драгоманов М. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654 – 1876) / Публ. В. Довгич // Пам’ятки України. – 1990. – Ч.4 і ч. 1 за 1991 р. – С.3. 

21. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – С. 209. 

22. Ісаїв П. Причинки упадку української держави в княжі і козацькі часи // Праці Греко-Католицької Богословської Академії, т.40. – Рим, 1975. – С.49 – 66; Білас Л. Р. Краків, Женева і філіяція «Кричевського»: до родовідного мислення В.Липинського // Липинський В. Твори. Т.2: Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом Богдана Хмельницького/ Ред. Л.Р. Білас. – Філядельфія, Пенсільванія, 1980. – С.XVII – XCVIII. Добірку розвідок про В. Липинського див. також: Harvard Ukrainian Studies (далі HUS). – 1985. – Vol.9, № 3 – 4 (Special Issue: The Political and Social Ideas of Vjaceslav Lypynsky/ Ed. J.Pelensky). 

23. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. – Відень, 1926. – С. XVI. 

24. Там же. – С.XXIV. 

25. Правобережець В. [В. Липинський – Н.Я.] Трагедія українського Санчо Панса (із записної книжки емігранта) // HUS. Special Issue... – P. 399. 

26. Босий В. В’ячеслав Липинський, ідеолог української трудової монархії. – Торонто, 1951. – С.76; Pelenski J. V. Lypynskyj and the Problem of the Elite// HUS. Special Issue... – P.331; Isajiw W.W. The Political Sociology of Vjaceslav Lypynskyj // HUS. Special Issue... – P. 292. 

27. Білас Л. Р. Краків, Женева і філіяція «Кричевського»... – C.LVII. 

28. Липинський В. Україна на переломі, 1657-1659 рр.: Замітки до історії українського державного будівництва в XVII століттю. – Відень, 1920. – С. 18, 27, 59, 82, 138 та ін. 

29. Там же. – С.17. 

30. Sysyn F. Between Poland and Ukraine: The Dilemma of Adam Kysil, 1600–1653. – Cambridge, Massachussets, 1985. 

31. Sysyn F. Between Poland and Ukraine. – P.210. 

32. Chynczewska-Hennel T. Swiadomosz narodowa szlachty ukrainskiej i kozaczyzny od schylku XVI do polowy XVII w. – Warszawa, 1985. 

33 Chynczewska-Hennel T. Swiadomosc narodowa... – S. 164. 

34 Український історичний журнал. – 1988. – № 10. – С. 151. 

35 Litwin H. Katolicyzacja szlachty ruskiej a procesy asymilacyjne na Ukrainie w latach. 1569-1648 // Tryumfy i porazki. Z dziejow kultury polskiej XVI-XVIII w. / Pod red. M. Boguckiej. – Warszawa, 1989. – S. 47 – 73. Грунтовніше про це див. машинопис докторської праці Г. Літвіна: Naplyw szlachty polskiej na Ukraine w latach 1569 – 1648. – Warszawa, 1987 (зберігається в бібліотеці Інституту історії Польської Академії Наук). 

36 За другим виданням твору “Verificatia Niewinnosci...” 1621 р. (Короткий В.Г. Творческий путь Мелетия Смотрицкого. – Минск, 1987. – С.139).

Передруковано за виданням: Яковенко Наталія. Зрадливий перевертень чи цементуючий фермент нації (Шкіц до історії української шляхти)// Наше минуле. 1993. № 1. С.183 - 192.