В академічному виданні творів Тургенєва наведені згадки про Куліша залишено непоясненими³. Нещодавно Євген Нахлік, розглядаючи перший із названих епістолярних фрагментів, вказав, що гострий відгук про Куліша було спричинено насамперед причинами особистого характеру (він і Тургенєв конкурували в той час за прихильність Марка Вовчка). Також, на думку дослідника, заважили суто літературні взаємини Тургенєва й Куліша. Як зазначив Нахлік, Кулішеве «зіткнення на любовному ґрунті з Тургенєвим знайшло відбиття у тодішніх листах російського письменника – в них прострумовує ревниве відчуття суперництва з Кулішем за серце чужої молодиці, деколи висловлювання набувають іронічного й навіть злісного характеру. […] Утім, таку неприязнь до Куліша викликало, мабуть, і те, що останній піддав публічній критиці (у статті “Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання” Марка Вовчка”) тургенєвську насмішку вустами персонажа в повісті “Рудин” з приводу розчуленого сприймання серед українців писань рідною мовою»⁴. Ці слушні у своїй суті міркування, однак, потребують (у тій частині їх, що стосується власне літературних взаємин двох письменників) доповнення іншим матеріалом, урахування якого в підсумку дасть змогу не так однозначно поглянути на ієрархію вказаних у Нахліковій студії причин появи першого з названих відгуків Тургенєва. В іншій праці Нахлік принагідно звернувся і до другої наведеної попереду репліки Тургенєва про українського письменника, не обговорюючи, однак, її генезу. Як припускає дослідник, восени 1860 р. Куліш «іще більше заприязнився» з Карташевською, «бо Тургенєв у паризькому листі до неї […] ревниво назвав “презлющего” – як висловився – Куліша її “новым приятелем”»⁵.

Нахлік, досліджуючи фрагмент із листа Тургенєва до Боткіна, обмежився короткою цитатою з написаної у зв’язку з появою «Народних оповідань» Кулішевої статті, опублікованої на сторінках журналу «Русский вестник» у грудні 1857 р.⁶ Можна думати, що саме з неї Тургенєв уперше довідався про існування Марка Вовчка і її дебютної книжки. Варто розглянути докладніше і цю статтю, оскільки одним із її важливих сюжетів є саме полеміка з Тургенєвим, і дотичні матеріали, яких дослідник не використав.

Передусім, однак, наведу той уривок із другої глави роману «Рудин», який викликав Кулішеві критичні пасажі:

«Все затихло в комнате.

– Где это Золотоноша? – спросил вдруг один из мальчиков у Басистова.

– В Полтавской губернии, мой милейший, – подхватил Пигасов, – в самой Хохландии. (Он обрадовался случаю переменить разговор). – Вот мы толковали о литературе, – продолжал он, – если б у меня были лишние деньги, я бы сейчас сделался малороссийским поэтом.

– Это что еще? хорош поэт! – возразила Дарья  Михайловна, – разве вы знаете по-малороссийски?

– Нимало; да оно и не нужно.

– Как не нужно?

– Да так же, не нужно. Стоит только взять лист бумаги и написать наверху: “Дума”; потом начать так: “Гой, ты доля моя, доля!” или: “Cеде казачино Наливайко на кургане!”, а там: “По-пид горою, по-пид зеленою, грае, грае воропае, гоп! Гоп!” или что-нибудь в этом роде. И дело в шляпе. Печатай и издавай. Малоросс прочтет, подопрет рукою щеку и непременно заплачет, – такая чувствительная душа!⁷

– Помилуйте! – воскликнул Басистов. – Что вы это такое говорите? Это ни с чем не сообразно. Я жил в Малороссии, люблю ее и язык ее  знаю... “грае, грае воропае” – совершенная бессмыслица.

– Может быть, а хохол все-таки заплачет. Вы говорите: язык... Да  разве существует малороссийский  язык?  Я  попросил  раз одного  хохла  перевести следующую, первую попавшуюся мне фразу: “Грамматика есть искусство правильно читать и писать”. Знаете, как он это перевел: “Храматыка е выскусьтво правыльно чытаты ы пысаты...”. Что ж, это язык, по-вашему? Самостоятельный язык? Да скорей, чем с этим согласиться, я готов позволить лучшего своего друга истолочь в ступе...

Басистов хотел возражать.

– Оставьте его, – промолвила Дарья Михайловна, –  ведь вы знаете, от него, кроме парадоксов, ничего не услышишь»⁸.

Невдовзі після прочитання роману в журналі «Современник» (з’явився у січневому й лютневому числах за 1856 р.) Куліш уперше висловився про відповідний епізод твору – у написаному в Качанівці листі до Сергія Аксакова від 21 серпня 1856 р. Як зазначив український письменник, його читання вголос повісті Григорія Квітки (Основ’яненка) «Маруся», яку слухало «множество людей, пропитанных насквозь иностранною литературою», викликало сльози не лише в інституток, а й у старших чоловіків. Коментуючи це повідомлення, Куліш зазначив: «Так уничтоженный русскою критикою писатель слил чувства разнохарактерных людей в одно чувство. Я желал бы, чтоб здесь был  Тургенев, который написал в своем “Рудине”, что хохлу прочитай какой угодно вздор – он тотчас заплачет. К сожалению, много у нас таких, которые все знают, все постигли и всему сочувствуют, кроме того, что есть лучшего на земле Русской. Заставьте мне тридцать разнохарактерных слушателей плакать от какой-нибудь русской повести в наше время. А Основьяненковой “Маруси” нельзя слушать в подлиннике без слез»⁹. Це, до речі, єдине висловлювання Куліша про роман «Рудин», враховане в уміщених в академічному зібранні творів російського письменника коментарях (V, 493) і в новітньому літописі його життя і творчості за 1818–1858 рр.¹⁰

Висловлюючись про твір Тургенєва уже публічно, Куліш зазначив у статті «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання” Марка Вовчка»: «Когда человек затевает какое-нибудь новое и небывалое дело, люди, занятые делами уже установившимися, покачивают головою: к чему, дескать, эта затея, когда и без нее жили не хуже нашего наши отцы и деды? Так было и с малороссийскою словесностью. К чему писать по-малороссийски? Разве по-русски нельзя выразить то же самое? Еще недавно один писатель ввел в свою повесть лицо, которое рассмешило всех читателей, осмеивая желание малороссиян писать по-малороссийски. Действительно всех, ибо кто не смеялся с автором над малороссиянами, тот смеялся над самим автором, который видит в самобытном проявлении народности пустую прихоть нескольких праздных людей и воображает, что сострил очень забавно, сказавши, что малороссиянин заплачет от всякой бессмыслицы на родном языке». Згадку про «одного писателя» Куліш супроводив підсторінковою приміткою: «Г. Тургенев, в повести “Рудин”»¹¹.  Апелюючи саме до нього, Куліш писав далі: «Между тем […] хохлы вовсе не плачут над всяким вздором на родном языке; напротив они прочли и бросили на вечное забвение многие малороссийские книги, а стихи своих истинных любимых поэтов, еще не появившиеся в печати, списывают друг у друга нарасхват и действительно над ними плачут. А вы смеетесь над этими слезами, писатель!

...Слезы вечно были  
Верительною грамотой людей, –

говорит Шиллер, и тот, кто исторгает слезы художественным созданием на каком бы то ни было языке, говорит не бессмыслицу. Попробуйте сделать это вы своими повестями – и вы увидите, как далеки вы от того, чтоб написать бессмыслицу, трогающую до слез!

[…] Все патетические места в “Тарасе Бульбе” и в других повестях, в которых любая страница стоит вашего тома, не тронули до слез читателей. Великий дар – рассмешить читателя, еще больший – заставить его призадуматься над смешным, но самый высший – уменье овладеть сердцем ближнего и говорить прямо от сердца к сердцу, как говорит любовь, великая двигательница рода человеческого. Если точно малороссияне плачут от всего, что написано на родном языке, то это значило бы, что их словесность достигла высочайшего развития, что у них явились великие вещатели истин, поражающих поэтическим восторгом сонные сердца. Но этого нет, и малороссийская словесность заключает в себе сравнительно столько же мертвого, никому не нужного хламу, как и та, в которой вы прославляетесь»¹².

Слід звернути особливу увагу на заяву Куліша про те, що «тот, кто исторгает слезы художественным созданием на каком бы то ни было языке, говорит не бессмыслицу» і загалом широко розвинуту в його цитованій статті тему емоційного впливу письменства не аудиторію. У листі до редакторів «Современника» Миколи. Некрасова й Івана Панаєва від 18–23 листопада 1853 р. Тургенєв, обговорюючи вміщену в часописі Кулішеву повість «Яков Яковлич», зазначив стосовно її головного персонажа: «Отношение его к девице, и сама девица, и рассказчик – все это невозможно, вычурно и приторно-натянуто. Уж эти мне смехи, смешанные со слезами! Набили они оскомину читателю. Но все-таки “Яков Яковлич” повесть недюжинная – и если автор молод – выработается. Только от него до Толстого (Л. Н.), как от земли до неба […]. Напишите мне, однако, кто он такой» (2, 167). Не можна виключати, що ці міркування Тургенєва були відомі Кулішеві – близькому на той час до редакції «Современника» його авторові. Якщо це справді так, то висловлені у статті 1857 р. думки випадає розглядати як полемічні стосовно не лише «українського» епізоду «Рудина», а й епістолярного відгуку Тургенєва про один із творів Куліша.

Варто навести і ще кілька пасажів із Кулішевої статті, що, на перший погляд, не стосуються безпосередньо Тургенєва, але принаймні частина аудиторії, як далі буде показано, сприйняла їх саме так. Характеризуючи українське письменство, Куліш зазначив: «Имена Квитки (Основьяненка) и Т. Г. Шевченка становлю я на первом плане и остаюсь при своем убеждении, что они украсили бы любую литературу, по верности живописи с натуры и глубине сердечного чувства, недостаток которого особенно выказался в современной русской литературе. В ней все есть: и ум, и ученость, и остроумие; недостает только той горячей, бьющей из сердца струи, которая одна делает произведения словесности драгоценным достоянием народа. Я говорю не обо всех, но о большинстве прославленных журналами современных русских писателей. Старик Аксаков, заговорив с публикой от сердца, заставил всю Россию броситься на свои животворные речи как на источник, неожиданно явившийся в сухой пустыне. Печальный факт для молодого поколения писателей!»¹³. Висловлюючись власне про «Народні оповідання» Марка Вовчка, Куліш по суті протиставив її творчість тургенєвській: «Автор  трудился как этнограф, но в этнографии оказался поэтом. Его глубокий человечный взгляд в самую душу изображаемых лиц, чувство красоты во всем Божием творении и гармонии в слове, которым выражается внутренняя жизнь человека, ставят его далеко выше списывателей с натуры, слывущих нередко в журналах поэтами. В наше время их появилось множество, и каждый из них мог бы подписать свое имя под повестью другого потому, что все смотрят на Божий мир сквозь одни и те же очки»¹⁴.

Висловлені в Кулішевій статті міркування не залишилися непоміченими – невдовзі вони стали предметом обговорення у вміщеній на сторінках газети «Санкт-Петербургские ведомости» рецензії на свіжі числа журналу «Русский вестник»¹⁵, яку досі не використовували дослідники рецепції літературної спадщини обох письменників. Оглядач прихильно поставився до того, що Куліш, презентуючи «Народні оповідання», «подарил нам несколько задушевных и теплых страниц вообще о малороссийской словесности. Хотя имена Котляревского, Гулака-Артемовского, Гребенки и особенно Квитки (Основьяненко) и некоторых других были нам небезызвестны и всегда произносились нами с любовью и уважением, но тем не менее мы как нельзя более благодарны г. Кулишу за возобновление их в нашей памяти и за уменье двумя-тремя словами определить существенные достоинства упоминаемых нами писателей. Любовь к родине и ко всему родному вполне законна, и мы ничуть не удивляемся той пылкости, с какою г. Кулиш отзывается обо всем, что лишь касается Малороссии»¹⁶. Прикметно, що в журнальному огляді не названо імені вже звільненого на той час із заслання Тараса Шевченка (можна потрактувати як натяк на нього згадку про «некоторых других» авторів), хоча Куліш і писав про автора «Кобзаря» у досліджуваній статті, вже не вдаючись до інакомовлення. Це можна пояснити тим, що оглядач «Санкт-Петербургских ведомостей»  не наважився відкрито висловитися про Шевченка, усе ще вважаючи його проскрибованим автором.  

Далі оглядач перейшов до критичного аналізу Кулішевих міркувань про творчість Тургенєва: «Зачем же, однако, возвеличивая свое, охуждать чужое? Зачем бросать в лицо великорусскому писателю без всякой причины, потому разве только, что он не малорусский, нисколько не заслуженные и совсем несправедливые упреки? Зачем на том только основании что г. Тургенев (в “Рудине”) простодушно посмеялся над малорусскою речью (с точки зрения великорусса), делать общее, обидное для писателя, но ложное в сущности заключение, будто он вовсе не способен написать повесть, трогающую до слез? Зачем утверждать, будто бы животворные речи “старика Аксакова” неожиданно появились в русской литературе, как источник в “сухой пустыне”? Зачем неуместная ирония о хламе в той словесности, в которой и г. Тургенев “прославляется”? Зачем прилагать г. Тургеневу презрительный эпитет “списывателя с натуры”? Русская литература – не сухая пустыня, и г. Тургенев – не дагеротипист только – он и художник; известность его законна и не ограничивается кружком его приятелей; в повестях его, кроме ума, видно и сердце; наконец, произведения его, и многие, очень трогательны и весьма легко вызывают у многих на глаза слезы»¹⁷.

Слід звернути увагу на обставину, істотну для з’ясування Кулішевої рецепції відповідного уривка з «Рудина». Як зазначив Куліш, Тургенєв «ввел в свою повесть лицо, которое рассмешило всех читателей, осмеивая желание малороссиян писать по-малороссийски. Действительно всех, ибо кто не смеялся с автором над малороссиянами, тот смеялся над самим автором, который видит в самобытном проявлении народности пустую прихоть нескольких праздных людей и воображает, что сострил очень забавно, сказавши, что малороссиянин заплачет от всякой бессмыслицы на родном языке». Тим часом, як вважав автор «Санкт-Петербургских ведомостей», підставою для Кулішевих тверджень про творчість Тургенєва було лише те, що він «простодушно посмеялся над малорусскою речью (с точки зрения великорусса)». Якраз пародіювання української мови, трактування її як несамостійної¹⁸ Куліш залишив поза увагою і в даному випадку, і в інших відгуках про «український» епізод «Рудина», які буде розглянуто далі. Кулішеві ішлося про поставлені вустами Пігасова під сумнів можливість створення самобутнього українського письменства й естетичну вибагливість його аудиторії¹⁹.

Була і ще одна – пізніша – Кулішева публікація, в якій ішлося про «український» сюжет із «Рудина» – рецензія на збірку поета-аматора Леоніда Блюммера «Хохлацькі співки» (СПб., 1858), підписану псевдонімом Крутоярченко. Рецензент зазначив: «Кто видел брошюрку под этим заглавием, тот подумает, что пишущему эти строки, вероятно, нечего делать в наше деятельное время, если он не оставил без внимания такое ничтожное изделие стихосложения. Но оставить эту брошюрку без внимания не следовало именнопо ее ничтожеству, выходящему из ряду всех ничтожести и оскорбительному для каждого пишущего по-малороссийски. Можно было бы подумать, что это – произведение не малороссиянина, а одного из тех людей, которые говорят, что хохол заплачет от всякой чепухи, и вводят в свои повести образчики трогательных стихотворений вроде следующего:

Седе козачина Наливайко на кургане,
Грае, грае воропае,
Гоп! гоп!»

Наведений пасаж Куліш завершив підсторінковою приміткою: «См. повесть г. Тургенева “Рудин”»²⁰.

Рецензію на «Хохлацькі співки» було вміщено в опублікованому 10 січня 1859 р. – за місяць до появи в листі Тургенєва до Боткіна характеристики Куліша як «картавого тупоумца» – другому числі слов’янофільської тижневої газети «Парус». Тургенєв, який цікавився цим виданням²¹, безумовно, мав звернути увагу на Кулішеву публікацію, що актуалізувала вже дещо притлумлені часом його раніші висловлювання з відповідної проблематики. Саме ця рецензія стала для Тургенєва важливою додатковою спонукою висловитися про Куліша на початку лютого 1859 р. так, як російський письменник висловився. Причому в даному випадку насамперед заважили, на мою думку, власне ця рецензія і стаття «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання” Марка Вовчка», а не конкуренція письменників за прихильність письменниці. Дуже ймовірно, що відповідна літературна проблематика обговорювалася і під час особистих зустрічей Куліша із Тургенєвим, про які російський письменник інформував Боткіна. Названими Кулішевими публікаціями і, можливо, дискусіями навколо них, безсумнівно, було спричинено й інший епістолярний відгук Тургенєва – в листі до Карташевської від 22 листопада (4 грудня) 1860 р. («презлющий» Куліш),

Щоб завершити огляд Кулішевих реплік із даного питання, слід навести ще мемуарний уривок із його листа до Омеляна Огоновського від 8 грудня 1889 р.: «Тургенєв [...] сміявсь печатно з нашої кобзарщини, і в одній повісті напечатав був, ніби ми плачемо й від такого віршування:

Граю, граю, воропаю.
Сиде козаченько на могилі, –
Гоп, гоп!

За се я, при добрій нагоді, вилаяв друком нетямного москалюгу»²². Імовірно, що письменник мав тут на увазі не обидві публікації, а власне статтю «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги “Народні оповідання” Марка Вовчка», в якій відповідну проблематику було висвітлено значно докладніше, ніж у рецензії, вміщеній у «Парусі».

Розглянувши корпус Кулішевих висловлювань про «український» епізод «Рудина», належить звернутися до тлумачень відповідного уривка. У реальному коментарі до роману (підготувала Маргарита Габель за участі Інни Битюгової) цитований фрагмент твору пояснено таким чином: «Эта тирада Пигасова – сгусток многочисленных высказываний реакционной прессы 1830–40-х годов против украинской литературы и языка. [...] К моменту создания “Рудина” сама жизнь и главное – деятельность такого поэта, как Т. Г. Шевченко, доказали, что украинская литература и украинский язык существуют как равноправные с русской литературой и языком. Тургенев вскоре после “Рудина” выступил как пропагандист украинской литературы (см. “Украинские народные рассказы” Марка Вовчка. СПб., 1859. Перевод И. С. Тургенева с его же предисловием). Выступать подобно Пигасову могли в 50-х годах только реакционные и невежественные люди. Тургенев заставляет главного противника Рудина повторять то, что провозглашали в 30–40-х годах реакционные журналы» (V, 492–493).

Це пояснення містить кілька суттєвих помилок і тому потребує корекції. Теза про те, що на час написання «Рудина» (1855 р.) саме життя і передовсім Шевченкова творчість «доказали, что украинская литература и украинский язык существуют как равноправные с русской литературой и языком», не є коректною без суттєвого уточнення: кому «доказали»? На той час так вважали хіба самі українські письменники. Інакше сприймали українську літературу навіть автори «Современника», який загалом приділяв їй чимало уваги. Саме в січневому числі «Современника» за 1856 р., в якому було розпочато публікацію «Рудина», Микола Чернишевський розглядав українську літературу як частину російської²³. Так само трактував українське письменство Олександр Пипін в огляді новітньої російської літератури, опублікованому у 1859 р. в чеському журналі «Časopis Muzea království českého»²⁴. Водночас ті російські літературні критики, які не виявляли симпатії до українського письменства, заперечували саме його існування – навіть визнаючи першорядний Шевченків талант. Приміром, у грудні 1857 р. автор «Библиотеки для чтения», який скористався криптонімом Е. К., зазначив, що «малороссийские писатели, как ни бьются из всех сил, не могут образовать своеобразной и характерной литературы. По нашему мнению, этой литературы пока и не существует. Украинский поэт г. Шевченко – единственный человек, которого малороссияне могут считать вполне национальным писателем – сам отыскал, с помощью своего изумительного таланта, форму для мысли и чувства малороссийского и только благодаря этой поэтической чуткости умел из местной жизни создать нечто новое в южнорусской поэзии. Но и это блистательное исключение, не переставая носить характера украинской речи, подходит к языку великорусскому»²⁵.

Вимагає корекції також беззастережно висловлена в коментарі до «Рудина» теза про Тургенєва як перекладача «Народних оповідань» російською мовою. Про авторство перекладу «Украинских народных рассказов» далі йтиметься спеціально.

Важливо пам’ятати і про те, що ставлення Тургенєва до української літератури та її діячів не було стабільним. Лютий–березень 1859 р – це, виглядає, період найінтенсивніших відповідних контактів. Російський письменник запізнався із Шевченком, чого, за свідченням Павла Анненкова, сам прагнув, із Марією Маркович (Марком Вовчком), якою захопився, став бувати на літературних вечорах у Карташевської²⁶. Після від’їзду Тургенєва з Петербурга (20 березня 1859 р.) негативно налаштований до українства Олександр Дружинін дуже жорстко писав у листі до Льва Толстого від 29 березня 1859 р.: «Тургенев на сей раз не оставил больших сожалений о себе – он так был предан своим безобразным хохлам и разным ярыгам вроде Маркевича, что оно уж было нехорошо. Для пользы отечества и его собственной его бы полезно держать под стражей в деревне месяцев 6 и отпускать в город с другою стражей, которая бы отгоняла от него всех его приятелей, более или менее подлежащих каторжной работе»²⁷. Тургенєв підтримував контакти з українськими літераторами і пізніше. Проте минуло трохи більше двох років – і він висловив про український журнал «Основа» такі міркування, які цілком випадає розглядати в одному ряду з тирадами Пігасова²⁸.

У коментарі до «Рудина» в академічному зібранні творів Тургенєва зазначено, що Куліш «ошибочно воспринял монолог Пигасова как выражение мнения самого писателя и в письме к С. Т. Аксакову [...] поставил это в вину Тургеневу» (V, 493). На хибність Кулішевого трактування монологів Пігасова звертали увагу й інші дослідники, причому не лише радянської епохи. Наприклад, Михайло Драгоманов писав: «[...] Куліш доволі безтактно виступив з протестом з поводу глумливих слів Пігасова (одного з персонажів в романі “Рудин”) над українськими поетами. Ми мусимо признатись, що Пігасов хоч дуже карикатурно, та підхопив все-таки справді смішні боки українофільських поетів післяшевченківської доби, котрі не раз вказували самі українські критики. А в усякім разі Пігасов – не Тургенєв, і сам автор виводить його зовсім несимпатичним і зараз же вкладає другому герою, більш симпатичному, репліку Пігасову за українців»²⁹. Драгоманов наголошував, що Пігасов, – «лице, до котрого сам автор не має симпатії, і тут же знаходить собі репліку від симпатичного автору Басистова»³⁰. Звісна річ, ці зауваги є цілком слушними. Так само переконливо полемізував із Кулішем стосовно загальної оцінки прози Тургенєва оглядач «Санкт-Петербургских ведомостей».

У даному контексті також важливо нагадати про інші – але вже прихильні– відгуки українського письменника про творчість Тургенєва³¹. Причому один із відгуків є хронологічно близьким до Кулішевих публічних висловлювань про «Рудина». У листі до Ганни Рентель від 31 березня 1861 р. український письменник зазначив: «Вот Вам еще две книги. Они очень идут к весне. Читайте со вниманием как ту, так и другую, нужды нет, что они очень различны содержанием. Повести Тургенева я читал с год тому назад, и они понравились мне меньше, чем теперь. Если ваша душа очень развлечена собственными волнениями, то и с Вами то же случится. Надобно особенного желания проникнуть в смисл писанного. Я проникнул теперь. Особенно вторая повесть заняла меня. Это верная история сердца человеческого и история русской жизни. Желал бы я дать Вам на время своей души, чтоб Вы так грустно насладились этой повестью, как я. Лучше этого ничего не написал Тургенев, да едва ли и напишет. Сюда вложил он все, что в его душе зрело годами. Какое счастье так прекрасно чувствовать»³².  

Враховуючи і це свідчення, і попереду наведені матеріали, слід спеціально поміркувати над тим, чому Куліш, літературно освічена людина, неслушно ототожнив «голоси» автора і несимпатичного йому персонажа, чому безпідставно екстраполював оцінку «українського» епізоду «Рудина» на всю творчість Тургенєва, зробивши непереконливу спробу знецінити її. Ключ до тлумачення Кулішевої позиції містять мемуари Ганни Барвінок про Марка Вовчка, де відповідний фрагмент із «Рудина» потрактовано «як гріх великий»: «Тургенєв […] змалював нас характерно – по-своєму, що буцім тільки хто скаже “седе козак на могилі, грає, грає, воропає”, то, каже, малороси й плачуть. [...] Гріх було Тургенєву насміхатися з українців, бо “лежачого не б’ють”... та ще ж і нісенітниця то була яскрава, що Тургенєв написав у своїй присмішці отій»³³. У наведеній нотатці, якщо розглядати її під оглядом  з’ясування мотивації Кулішевих висловлювань про «український» епізод «Рудина», найсуттєвішими є слова мемуаристки про те, що «лежачого не б’ють». Адже на час написання «Рудина» провідні українські письменники, які належали до розгромленого у 1847 р. Кирило-Мефодіївського братства, перебували чи-то поза межами легального літературного простору, чи-то на його периферії. Шевченко відбував заслання за Каспієм без права писати і малювати (хоч він і порушував відповідну заборону, про публікацію літературних творів тоді годі було й думати). Куліш, не маючи дозволу друкуватися під власним іменем, підписувався криптонімом Николай М. (у випадку жандармського інтересу до відповідних – виключно російськомовних – публікацій їхнім автором мав назватися приятель письменника Микола Макаров, брат Карташевської). Засланий до заштатного Саратова Микола Костомаров заробляв на життя працею пересічного урядовця, вряди-годи друкуючи – переважно в «Саратовских губернских ведомостях» – фольклорні записи й історичні студії. Книжки Шевченка, Куліша й Костомарова було вилучено з бібліотек і з продажу. Сергій Єфремов зазначав: «Катастрофа 1847 р. одбилась дуже тяжко на українському письменстві. Кращі, молоді, великонадійні й енергічні сили вирвано з-межи активних діячів, їхню працю припинено; інші ж самі замовкли... Почався перший в історії українського письменства ХІХ в. антракт, та порожня діра, що під назвою 50-х років протяглася аж до початку нового царювання. Тільки випадком, одна-дві на рік, проскакують у світ українські книги, і між їми жодної, що мала б ширшу вагу й більші надії подавала»³⁴. Українське літературне життя поступово почало відроджуватися щойно з виходом у 1856 р. першого тому Кулішевих «Записок о Южной Руси».

Як зазначив Драгоманов, «некоторые украинцы, вспоминая Пигасова, повторяют печатно глупости о том, что будто б то Тургенев был не расположен развитию украинской литературы»³⁵. Справді, лише на підставі «українського» епізоду «Рудина» не можна коректно окреслити позицію Тургенєва щодо української літератури протягом усього його творчого життя. Ставлення це зазнавало змін. Приміром, відомо, що в 1878 р. російський письменник як віце-президент міжнародного літературного конгресу в Парижі підтримав протест Драгоманова «проти заборони укр[аїнської ] печаті і театру в  Росії»³⁶. Відповідні зміни і їхні чинники, однак, годі адекватно відтворити без ретельного опрацювання деталей.

2. Ще про авторство перекладу «Украинских народных рассказов» Марка Вовчка

19 (31) травня 1859 р. Іван Тургенєв писав до Марка Вовчка: «[…] пожалуйста, вышлите мне один экземпляр моего перевода Ваших рассказов […]» (4, 45). Катерина Хмелевська навела в коментарі бібліографічний опис названого в листі видання і подала деякі додаткові відомості: «”Украинские народные рассказы Марка Вовчка”. Перевод И. С. Тургенева. С.-Петербург. Издание книгопродавца Д. Е. Кожанчикова. 1859 (ценз. разр. 9 февраля 1859 г.). Перед текстом – предисловие Тургенева “От переводчика”, подписанное: И. Т.» (4, 479). Докладніші матеріали про видання містить коментар Тамари Голованової до републікованої в академічному виданні творів Тургенєва його короткої передмови до «Украинских народных рассказов» (Х, 578–579). Дослідниця звернула увагу і на контроверсійні аспекти теми, хоча не всі їх висвітлила коректно. Деякі залучені джерела вона використала вибірково, промовчавши наявні в них «невигідні» свідчення, оскільки їх урахування підважувало б викладені в коментарі висновки.

Про авторство перекладу «Украинских народных рассказов» у коментарі до передмови Тургенєва сказано беззастережно (Х, 578–579). Хоча, як давно з’ясовано, Тургенєв був не власне перекладачем «Народних оповідань», а редактором авторських перекладів, позначених, вживаючи його вислів, «слишком ясным отпечатком малороссийской речи» (Х, 332). На підставі спеціального вивчення джерел про це неодноразово писали й українські, і російські дослідники³⁷.

Донедавна літературознавці, досліджуючи відповідну проблему, залишали поза увагою дуже істотне джерело, запроваджене до наукового вжитку ще у 1927 р., – лист Пантелеймона Куліша до Омеляна Огоновського від 8 грудня 1889 р. Куліш, у друкарні якого було виготовлено наклад «Украинских народных рассказов» (на це вказано в самому виданні), так писав про обставини підготовки до друку «Тургенєвого перекладу»: «Приходить його праця до моїх рук. Бачу: “луб’яний язик” здорово помиляється. Та схотілось мені здобути тієї слави, що й передовики великоруської словесності поважають його. Давай той луб розмочувати, виправляти, чепурити! Тим робом і москворущина пійшла ширити ім’я Вовчкове од Неви до Вісли й Дністра, од Вісли й Дністра – до Єнісея й Лени [...]»³⁸. Варто нагадати, що автор цитованого листа не просто добре володів російською. Микола Зеров цілком слушно писав про Кулішеву «інтимну внутрішню спорідненість з російською мовною стихією»³⁹.

Принаймні Олександр Дорошкевич напевно був обізнаний із цитованою Возняковою публікацією⁴⁰, але волів промовчати її, з’ясовуючи історію появи «Украинских народных рассказов». Дослідник де-факто солідаризувався з категоричною заявою Василя Доманицького, який вважав, що «нічому тому, що говорить Куліш про Марію Олександрівну, […] не можна вірити»⁴¹. Мені вже доводилося показувати на конкретному матеріалі, що насправді ця ефектна генералізаційна формула потребує обережного ставлення⁴².

Нещодавно, розглядаючи історію підготовки «Украинских народных рассказов», лист Куліша до Огоновського використав Євген Нахлік. Історію появи російського перекладу «Народних оповідань» дослідник виклав таким чином: «Ймовірно, спочатку Куліш висловив поради Марку Вовчку, як вдосконалити її автопереклад (хоч невідомо, як вона скористалася з його зауваг), потім над виправленням Вовчкового автоперекладу попрацював Тургенєв, а врешті тексти остаточно зредагував Куліш»⁴³. З огляду на характер синтетичного дослідження про Куліша Нахлік не ставив своїм завданням розглянути епістолярне свідчення письменника детально, у контексті всього корпусу матеріалів до історії появи «Украинских народных рассказов». Це, однак, необхідно зробити, оскільки, як з’ясовується, саме Кулішева інформація про обставини підготовки збірника 1859 р. дає змогу доказово пояснити деякі розбіжності між текстом «Народних оповідань», автоперекладів письменниці, надрукованих у журналі «Русский вестник», і «Украинских народных рассказов». Відповідні спостереження, які Микола Сиваченко виклав у відомій статті про текстологію «Народних оповідань», він, однак, не зміг коректно витлумачити саме тому, що залишив поза увагою свідчення Куліша про його участь у перекладанні збірки.

Навівши висловлений в неопублікованій докторській дисертації Дорошкевича «Українська проза Марка Вовчка» (1943) висновок про те, що Тургенєву належить «лише редагування відомих уже перекладів автора» (опублікованих у журналі «Русский вестник»), Сиваченко зазначив: «Це твердження в основі своїй вірне, хоч воно також потребує уточнення. Знайомство з перекладом Тургенєва свідчить, що російський письменник у своїй роботі спирався не тільки на авторські переклади, а й на український оригінал чи, можливо, на спеціально підготовлений російський підрядковий переклад. Все це дало змогу Тургенєву набагато точніше перекласти “Народні оповідання”, ніж це зробила сама авторка» (102). Ілюструючи свої міркування, дослідник подав низку відповідних прикладів (102–103). Про наближення тексту «Украинских народных рассказов» до «Народних оповідань» свідчать і деякi приклади вдосконалення авторських перекладів, наведені в статті Дорошкевича⁴⁴.

Голованова була обізнана з першодруком Сиваченкової студії про текстологію «Народних оповідань» (Х, 578–579)⁴⁵. Дослідниця, оминувши вказівку на «незручний» для неї висновок Дорошкевича, врахувала натомість категоричну Сиваченкове тезу про те, що Тургенєв використав оригінал «Народних оповідань» чи російський підрядковий переклад («уточнивши» її: і оригінал, і російський підрядник). Відповідним чином модифіковану тезу українського колеги Голованова вважала основною підставою дезавуювати ретроспективне свідчення авторки «Народних оповідань», яка наприкінці 1894 р. писала в листі до Генріха Фальборка: «[...] Тургенев, которому малороссийское наречие было совершенно незнакомо, никогда и не переводил украинских рассказов, а дал свое имя по просьбе издателя – кажется, Кожанчикова, – желавшего таким путем обеспечить успех своего издания»⁴⁶.

Як з’ясовано у студії  Сиваченка, Марко Вовчок здійснила російські автопереклади «за текстом першого українського видання» (99). На цій підставі дослідник дійшов слушного висновку, що «авторка прийняла редакторську правку Куліша» (99–100). «Виняток становить, – писав Сиваченко, – лише оповідання “Знай, ляше!”, яке у перекладі Марка Вовчка має вже іншу назву: “Отец Андрей”. В цьому ж оповіданні авторка опускає останню фразу: “Оттак-то й вийшло: “Знай, ляше!”, як розказують старі люде”, що належала Кулішеві» (100). Тим часом у збірнику російських перекладів цю фразу було відновлено: «Оттуда и поговорка взялась “Знай, ляше!”, как старые люди говорят» (112). Сиваченко прокоментував відповідну зміну так: «Тургенєв, не знаючи про ставлення авторки до цієї фрази, поновлює її у своєму перекладі [...]» (136). Як зазначив дослідник, «це ще раз свідчить, що Тургенєв користувався не тільки авторськими перекладами, а й українським оригіналом або російським підрядковим перекладом з нього» (112). Письменниця знову вилучила відповідну фразу, готуючи у 1867 р. текст твору для авторизованого (т. зв. «папінського») видання, в якому перекладені російською «Народні оповідання» («Рассказы из украинского народного быта») було опубліковано в першому томі (112, 136).

Також Сиваченко звернув увагу на те, що Куліш, редагуючи «Народні оповідання», первісно мав намір  вилучити з оповідання «Сон» весь останній VII розділ, але все ж не вдався до такого кроку (88–89)⁴⁷. Констатуючи, що цей розділ у збірнику 1859 р. «Тургенєв чомусь опустив» (112), текстолог зазначив: «Не виключено, що VII розділ оповідання міг опустити Куліш, коли разом з Каменецьким готував підрядковий переклад для Тургенєва» (112). У «папінському» виданні письменниця відновила відповідний розділ (112).

Цілком очевидно, що реферовані Сиваченкові уваги про обставини появи розбіжностей між текстом «Народних оповідань», автоперекладів письменниці і «Украинских народных рассказов» зовсім не є переконливими. Це стосується і повтореної кілька разів тези про те, що Тургенєв з метою наближення тексту видання 1859 р. до «Народних оповідань» використав їх чи підрядковий російський переклад⁴⁸, і реконструкції обставин, за яких в «Украинских народных рассказах» було відновлено заключну фразу в оповіданні «Отец Андрей» і вилучено VII розділ в оповіданні «Сон».

Цінні текстуальні зіставлення Сиваченка можна адекватно витлумачити лише з урахуванням Кулішевого свідчення про перебіг підготовки до друку «Украинских народных рассказов». Ці відомості деактуалізують запропоновані у Сиваченковій студії пояснення у частині персоналізації, оскільки стає цілком зрозумілою їхня помилковість. Не Тургенєв, а саме редактор «Народних оповідань» Куліш, прекрасно обізнаний з їхнім текстом, зробив у виданні 1859 р. ті зміни, на які звернув увагу Сиваченко. Саме Куліш повернув заключну фразу до тексту оповідання «Отец Андрей», яку він додав у перебігу редагування «Народних оповідань», вилучив заключний розділ оповідання «Сон», що мав намір зробити ще в «Народних оповіданнях», але з невідомих причин тоді не реалізував його. Також треба визнати відсутність підстав обговорювати використання в перебігу підготовки «Украинских народных рассказов» підрядкового російського перекладу «Народних оповідань».

Слід спеціально пригадати хронологію подій. Спиридон Палаузов підписав цензурний дозвіл на видання збірника творів Марка Вовчок у російських перекладах 9 лютого 1859 р. (за день до першої згадки про письменницю в епістолярії Тургенєва). Виглядає, що саме – і виключно – дата цензурного дозволу спонукала Дорошкевича⁴⁹ і Голованову (Х, 578–579) беззастережно твердити, що Тургенєв перекладав твори української письменниці до особистого знайомства з нею (жодним документальним доказом відповідну тезу підкріпити не можна). Якщо це припущення слушне, слід визнати, що дослідників «гіпнотизувала» дата цензурного дозволу. Вони, безсумнівно, виходили з того, що текст «Украинских народных рассказов» Тургенєв чи-то переклав (позиція Голованової), чи-то відредагував (висновок Дорошкевича) до 9 лютого 1859 р. Тим часом Сиваченко беззастережно писав про те, що редагування здійснювалося протягом лютого-березня 1859 р. (103). Ще точніше про початок відповідної роботи висловився Євген Брандіс – після 9 лютого⁵⁰. Саме його думка, як на мене, найближча до істини.  

Дорошкевич, який, на відміну від Голованової, вважав, що Тургенєв не перекладав «Народні оповідання», а лише редагував тексти автоперекладів, не зважив на можливість виконання відповідної роботи вже після отримання цензурного дозволу на друк. (Не виключено, що на це вплинула узвичаєна «демонізація» царської цензури). Відповідно до формальних приписів цензор, видаючи квиток на випуск накладу книжки у світ, мав пересвідчитися, що поданий у ній текст збігається із дозволеним до друку (для чого разом із її примірниками треба було подати цензурований рукопис). Але насправді у перебігу підготовки видань до друку зміни – і часом істотні – вносилися, цензор санкціонував їх чи-то «в робочому порядку», чи-то вже тоді, коли підписував квиток на випуск накладу в світ. Не суперечать такій реконструкції подій і персональні характеристики діячів, причетних до появи книжки. Зацікавлений у вдосконаленні тексту видавець «Украинских народных рассказов» Дмитро Кожанчиков, як свідчив Григорій Єлисєєв, був наділений «ловкостью найти всюду нужные входы и выходы»⁵¹. Відомо, що ліберальний цензор Палаузов у квітні 1859 р. написав прихильний відгук про Шевченкові твори⁵², причому «це був не єдиний випадок його виступу не на боці урядової політики в літературі»⁵³. У цьому випадку ситуація спрощувалася ще й тому, що йшлося не про сутнісні, а власне про стилістичні зміни в текстах, з яких майже всі раніше вже двічі перейшли цензуру (не було опубліковано автопереклади двох оповідань).

Андрій Недзвідський небезпідставно припускав, що редагувалися вже книжкові коректури⁵⁴. Ясна річ, цейтнотна ситуація зумовлювала поспіх, звужувала можливості для істотної корекції тексту. Саме тому в перебігу редагування автопереклади Марка Вовчка не зазнали кардинальних змін: було поліпшено будову фраз, знайдено адекватні вирази, замінено українізми близькими за значенням російськими зворотами⁵⁵.

Авторська дата передмови Тургенєва (її розташовано у виданні на двох сторінках з окремою пагінацією) – березень 1859 р. Стосовно точнішого датування передмови дослідники висловлювали різні думки. Голованова зазначила, що «обращение переводчика к читателям [...], очевидно, написано перед самым отъездом автора из Петербурга (20 марта)»⁵⁶. Того дня Тургенєв вирушив через Москву до Спаського, куди прибув 26 березня (4, 683). Припущення Голованової не є переконливим: якби передмову було написано в столиці, Марко Вовчок не мала б дякувати Тургенєву листовно, що вона зробила 29 березня⁵⁷. Як беззастережно твердив Євген Брандіс, передмову було надіслано вже зі Спаського⁵⁸. Це також викликає сумнів: ледве чи міг відправлений зі Спаського лист потрапити до Петербурга не пізніше 29 березня. На мою думку, передмову було написано у Москві, де Тургенєв перебував 21–23 березня (4, 683).

Газета «Санкт-Петербургские ведомости» повідомила 11 березня 1859 р. (в оголошенні книгарні Кожанчикова), що «уже печататаются и скоро поступят в продажу Малороссийские рассказы Марка Вовчка (Народні оповідання), всего 11 рассказов, в переводе И. С. Тургенева и с его предисловием»⁵⁹. Передмову Тургенєва, як цілком очевидно, на той час іще не було написано. Прикметно, що в газетному оголошенні нове видання фігурувало не як «Украинские народные рассказы», а як «Малороссийские рассказы» – тобто на той момент назву книжки Марка Вовчка ще не було остаточно визначено. 15 березня названа газета ширше поінформувала – в непідписаній «Петербургской летописи» – про нове видання, що має з’явитися «в непродолжительном времени» (назву книжки не було подано, наголошено участь Тургенєва у її підготовці). Втім, видання книжки Марка Вовчка – і, треба думати, вдосконалення тексту перекладів⁶⁰ – затяглося. Уперше про появу «Украинских народных рассказов» у продажу «Санкт-Петербургские ведомости» сповістила 11 квітня 1859 р. Відповідне оголошення не свідчить, однак, що широка публіка справді вже тоді могла придбати книжку, – зазвичай такі повідомлення друкувалися з рекламною метою до появи відповідного видання друком. Хіба незначна кількість його примірників потрапляла до зацікавлених осіб до оформлення квитка на випуск накладу із друкарні. У випадку з «Украинскими народными рассказами» однією з таких осіб був літератор і науковець Олекса Гатцук, який умістив змістовний відгук про нову книжку в газеті «Московские ведомости» 26 квітня 1859 р. (про відповідну публікацію ще йтиметься) – назавтра після того, як Палаузов підписав квиток на випуск накладу видання із друкарні⁶¹.

У кожному разі часу для неспішного редагування, а тим паче – для підготовки російського підрядкового перекладу бракувало. Безумовно, з огляду саме на обставини підготовки «Украинских народных рассказов» вміщені у виданні переклади виявилися не надто досконалими, про що, однак, годі довідатися з коментарів до академічного видання творів Тургенєва.

Висвітлюючи рецепцію збірника 1859 р., Голованова писала: «В “Современнике” с большой критической статьей о переводе “Украинских народных рассказов” выступил Н. И. Костомаров, отметивший, что только Тургенев из всех русских писателей “способен к совершенно удовлетворительному исполнению подобной задачи” и что “русская публика получает теперь перевод украинских рассказов Марко Вовчка, не уступающий оригиналу”» (Х, 579). Це твердження потребує корекції: як давно з’ясовано, наведені міркування про «Украинские народные рассказы» висловив у травневому числі «Современника» за 1859 р. Микола Добролюбов – у короткому вступному слові до нотаток Костомарова, присвячених не перекладному виданню, а першодрукові «Народних оповідань» мовою оригіналу⁶². Добролюбов цілком виразно презентував відповідний текст як «отзыв о “Народних оповіданнях”, написанный одним из лучших знатоков малороссийского языка и письменности г. К. еще при первом появлении их в малороссийском подлиннике»⁶³. Оскільки Добролюбов у даному випадку не є авторитетним експертом, ледве чи коректно брати його оцінку до уваги. Власне, сам критик у вступному слові до нотатки Костомарова – ще перед тим, як зазначити, що «русская публика получает теперь перевод украинских рассказов Марко Вовчка, не уступающий оригиналу» – цілком слушно писав: «Конечно, решительное суждение об этом всего лучше могут дать малороссы, хорошо знающие по-русски»⁶⁴. Саме з огляду на це дуже важливою є думка іншого критика – Олекси Гатцука, доброго знавця української мови, автора журналу «Основа»⁶⁵. Його відгук використано в коментарі Голованової, але некоректно. Гатцук зазначив: «Перевод весьма хорош. [...] Очень жаль, что, желая передавать подлинник чисто по-русски, переводчик не избежал оборотов малороссийских и употребляет слова малороссийские, которым есть однозначущие и в русском языке»⁶⁶. У коментарі наведено лише слова критика про те, що переклад «весьма хорош», а конкретне зауваження опущено (Х, 579).

Міркування Гатцука цілком збігаються з висновком Дорошкевича, який спеціально вивчав відповідне питання: «[...] досить побіжно ознайомитися з перекладами Тургенєва, щоб упевнитись, що […] “явный отпечаток малороссийской речи” якоюсь мірою зберігся і в даній книзі. Так, без перекладу залишилось чимало українських приказок та ідіом, що інколи пояснюються в спеціальних примітках [...]. Не позбавилися залежності від українського оригіналу також лексика й синтаксис перекладу [...]»⁶⁷. Дослідник аргументував свої міркування численними прикладами⁶⁸.

Куліш – попри те, що знав про реальний внесок Тургенєва у підготовку «Украинских народных рассказов», – писав у передмові до альманаху «Хата», опублікованому двома виданнями у 1860 р.:  «Пан Тургенєв показав, що тілько поетичному таланту дано розуміти тайни чуженародної поезії, ще не прославленої по всьому світу. Перевів він Вовчкові “Народні оповідання” по-свойому і тим заявив на всю Слов’янщину, що люд наш український має свої словесні скарби, ні в кого не позичені»⁶⁹. 10 травня 1860 р. Куліш, інформуючи Каменецького про обід, який влаштували на його честь члени полтавської громади, писав: «Когда один из представителей великорусской народности выразил сочувствие своих соотечественников украинской словесности, то я сказал, что оно засвидетельствовано представителем северно-русской литературы Тургеневым, посредством перевода Марка Вовчка, и предложил тост за здоровье переводчика»⁷⁰. Слід потрактувати ці відгуки як етикетні – тим паче, що інформація про Тургенєва як перекладача «Украинских народных рассказов» об’єктивно «працювала» на зростання авторитету українського письменства. Як слушно зазначив Нахлік, те, що Тургенєв «дозволив поставити на книжці своє прізвище як перекладача, [...] було доброю рекомендацією оповідань російському читачеві»⁷¹. Але  в цитованому листі до Огоновського, коли вже не було потреби вживати етикетних формул, Куліш подав адекватну інформацію про участь російського письменника у підготовці «Украинских народных рассказов»⁷². Цілком очевидно, що Ганна Барвінок не розпоряджувала відповідними відомостями, оскільки писала в мемуарах: «А тут і Вовчок з’явився, і він [Тургенєв] став коло неї упадати. А Куліш і Василь [Білозерський] узялись за його й присилували навчитись української мови; він се й зробив, і переложив Вовчкові оповідання на великоруську мову [...]»⁷³. Ясна річ, звістка про те, що Тургенєв здійснив переклад, ще попередньо й вивчивши українську мову, зовсім не узгоджується з реаліями.

З огляду на викладені матеріали слід спростувати категорично сформульовану у книжці Брандіса тезу про те, що Тургенєв «тщательно отредактировал авторские переводы и до такой степени улучшил первоначальный текст, что согласился выставить свое имя в качестве переводчика»⁷⁴. Як було показано, якість перекладів і після Кулішевого втручання викликала аргументовані критичні оцінки.

Відомо, що принаймні окремі російські літератори вважали повідомлення про Тургенєва як перекладача «Украинских народных рассказов» суто промоційною акцією. Приміром, 19 березня 1859 р. Олександр Нікітенко занотував у щоденнику з приводу газетної інформації «о приготовляющемся переводе малороссийских повестей Вовчка на русский язык»: «Странно [...], что переводчиком повестей Вовчка в “С[анкт]-П[етербургских] ведомостях” объявлен Тургенев, не знающий вовcе малороссийского язика. Это должна быть какая-нибудь спекуляция»⁷⁵. (Ієремія Айзеншток, коментуючи цей щоденниковий запис, беззастережно писав, що «Украинские народные рассказы» «[...] отнюдь не были “спекуляцией”, как это близоруко представлял себе Никитенко»⁷⁶. Але насправді такий висновок не узгоджується з конкретним матеріалом). Ледве чи знав про реальні обставини появи «Украинских народных рассказов» непідписаний автор журналу «Светоч», який, однак, дуже виразно висловився про рекламну роль Тургенєва: «Года два назад в Малороссии явились рассказы на народном языке с признаками несомненного, но чисто местного дарования, изданные под псевдонимом Марка Вовчка. [...] Слухи об этом начали доноситься и к нам, но не обращали особого внимания ни журналов, ни публики. Украинская известность оставалась у нас почти неизвестною. Но вот И. С. Тургеневу приходит счастливая мысль сделать доброе дело: видя в малороссийской известности несомненное дарование, он берет ее очень любезно под руку, проходит с нею по арене нашей литературы, внимательно разговаривает с нею, раскланивается и уходит. Любопытная толпа – а нет толпы любопытнее литературной – в ту же минуту окружает незнакомую до тех пор известность и начинает за нею ухаживать [...]»⁷⁷.

Звісно, не можна виключати, що Тургенєв зробив певні зміни в авторських перекладах письменниці. Але якщо навіть такі факультативні корекції були, зовсім немає підстав твердити, що вони мали на меті системне наближення авторських перекладів Марка Вовчка до тексту «Народних оповідань». Відповідну роботу міг виконати лише Куліш.

Основний текст цієї статті надруковано: Дудко В. Куліш і Тургенєв// Хроніка-2000. Український культурологічний альманах. Київ, 2009. Вип. 78. Пантелеймон Куліш: письменник, філософ, громадянин. С. 431 – 458.

1. Тургенев И. С. Полное собрание сочинений и писем: В 30 т. Письма: В 18 т. – Изд. 2-е, испр. и доп. – М., 1987. – Письма. – Т. 4. – С. 17–18. (Далі вказую в тексті том епістолярної серії – арабськими цифрами – і сторінку).
2. Висловлюючись щодо причин низьких темпів передплати на український часопис, Тургенєв не мав рації. Докладно див.: Дудко В. Журнал «Основа» у листах І. Тургенєва // Образ. – К., 2009. – Вип. 10. – С. 59–67.
3. На початку 1960-х рр., рецензуючи кілька епістолярних томів із першого академічного зібрання  творів Тургенєва, Леонід Хінкулов слушно писав про зовсім неакадемічний рівень коментування у виданні українських реалій (див.: Хинкулов Л. Новое о Тургеневе // Советская Украина. – 1962. – № 11. – С. 184–185). Його зауваження, на жаль, повною мірою стосується і другого академічного видання творів російського письменника – причому, як буде показано, коментарів не лише до епістолярію, а й окремих літературних та літературно-критичних творів. Деякі доповнення й уточнення до коментарів, уміщених в академічних зібранях творів Тургенєва, див.: Дудко В. Марко Вовчок у журналі «Основа»: реалії і міфи // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. – К., 2007. – Т. 3. – С. 7–40.
4. Нахлік Є. Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша: Документально-біографічна студія. – К., 2006. – С. 141–142.
5. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. – К., 2007. – Т. 1. – С. 144.
6. Див.: Нахлік Є. Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша. – С. 142.
7. В одному з недавніх досліджень помилково вказано, що письменник у даному випадку пародіював українські народні думи (див.: Доценко И. И., Мельникова Т. В. Литературная пародия в романе И. С. Тургенева «Рудин» // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія: літературознавство. – Харків, 2000. – Вип. 3 (27). – С. 100–101). Як цілком очевидно, насправді Тургенєв мав на увазі аматорські зразки тогочасної української поезії.
8. Тургенев И. С. Полное собрание сочинений и писем: В 30 т. Сочинения: В 12 т. – Изд. 2-е, испр. и доп. – М., 1980. – Т. 5. – С. 215–216. (Далі вказую в тексті том літературної серії – римськими цифрами – і сторінку).
9. Гудзій М. К. Невидані листи П. О. Куліша до Аксакових // Радянське літературознавство. – 1957. – № 19. – С. 86.
10. Див.: Летопись жизни и творчества И. С. Тургенева (1818–1858) / Сост. Н. С. Никитина. – СПб., 1995. – С. 342.
11. Кулиш  П. Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка // Русский вестник. – 1857. – Т. 12. – Дек. – Кн. 2. – Современная летопись. – С. 227–228.
12. Там само. – С. 228–229.
13. Там само. – С. 230.
14. Там само. – С. 233.
15. Див.: Н. Н. Русская литература: Журналы // Санкт-Петербургские ведомости. – 1858. – 22 янв. – № 17. – С. 90. У змісті огляду фрагмент, присвячений відповідній статті українського письменника, названо: «Малороссийский патриотизм г. Кулиша» (Там само. – С. 87).
16. Там само. – С. 90.
17. Там само.
18. Про відповідну репліку Пігасова див.: Тынянов Ю. Н. О пародии // Тынянов Ю. Н. Поэтика. История литературы. Кино. – М., 1977. – С. 299–300, 542; Доценко И. И., Мельникова Т. В. Литературная пародия в романе И. С. Тургенева «Рудин». – С. 100–101.
19. Слід зазначити, що висловлена вустами Пігасова думка про естетичну невибагливість читачів української літератури є небезпідставною. Розглядаючи українське письменство середини ХІХ ст., Григорій Грабович зазначив: «[...] для читачів української літератури зовсім мало важить формальний і естетичний вимір. Треба наголосити на тому, що причина полягає в їхніх пізнавальних та емоційних настановах саме щодо української літератури. Коли йдеться про спільну імперську літературу, ця ж аудиторія може нічим не поступатися загальноросійській» (Грабович Г. Українсько-російські літературні взаємини в ХІХ ст.: Постановка проблеми // Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. – К., 1997. – С. 223–224).
20. Парус. – 1859. – 10 янв. – № 2. – С. 31. Рецензію на «Хохлацькі співки» було написано не пізніше листопада 1858 р. (див.: Гудзій М. К. Невидані листи П. О. Куліша до Аксакових. – С. 102, 118; Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель. – Т. 1. – С. 175–176). Нахлік не використав публікацією «Паруса», розглядаючи контроверсійне висловлювання Тургенєва про Куліша, хоч покликається на неї в іншому місці своєї праці (див.: Там само. – Т. 2. – С. 340).
21. Діставши від Івана Аксакова, редактора «Паруса», перше число і передплатний квиток, Тургенєв писав до Сергія Аксакова 7 (19)  січня 1859 р.: «[...] И[вана] С[ергеевича] в особенности благодарю за билет на “Парус”» (4, 9).
22. Возняк М. П. Куліш як інформатор галицького історика літератури: (Його листування з Ом. Огоновським) // Життя й Революція. – 1927. – № 12. – С. 298.
23. Див.: Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений: В 15 т. – М., 1947. – Т. 3. – С. 436; Айзеншток  І. Чернишевський і українська література // Літературна критика. – 1939. – № 12. – С. 65; Письма А. Н. Пыпина о русской литературе в чешском журнале / Публ. К. И. Ровды // Литературные связи славянских народов: Исследования. Публикации. Библиография. – Л., 1988. – С. 273; Дудко В. И. Творчество Т. Г. Шевченко в оценках Н. Г. Чернышевского и П. А. Кулиша: сопоставительный анализ публикаций 1856–1861 гг. // Культурная жизнь Юга России. – 2009. – № 1 (30). – С. 78–82.
24. Див.: Письма А. Н. Пыпина о русской литературе в чешском журнале. – С. 268–269, 273.
25. Е. К. По поводу «Черной рады, хроники 1663 року» г. Кулиша // Библиотека для чтения. – 1857. – Т. CXLVI. – Дек. – Критика. – С. 46–47. Видається небезпідставним припущення про те, що названий криптонім використав близький до Тургенєва російський літератор Єгор Колбасін (див.: Прийма Ф. Я. Шевченко у відгуках російської преси 1848–1859 рр. // Збірник праць 19-ї наукової шевченківської конференції. – К., 1972. – С. 170).
26. Докладно див.: Брандис Е. Марко Вовчок. – М., 1968. – С. 95–104; Голованова Т. П. Тургенев в кругу петербургских украинцев // Тургеневский сборник: Материалы к Полному собранию сочинений и писем И. С. Тургенева. – Л., 1969. – [Т.] V. – C. 363–374; Дудко В. И. Т. Г. Шевченко и И. С. Тургенев: к истории отношений // Культурная жизнь Юга России. – 2008. – № 2 (27). – С. 83–86.
27. Чуковский К. Люди и книги шестидесятых годов: Статьи и материалы. – Л., [1934]. – С. 264, 267.
28. Ознайомившись з українським часописом, Тургенєв писав до Марка Вовчка 22 травня (3 червня) 1861 р.: «Видел я в Петербурге Белозерского и др. […] – Мне дали 4 № “Основ”, из которых я мог заключить, что выше малороссийского нет ничего в мире – и что в особенности мы, великороссы, дрянь и ничтожество. А мы, великороссы, поглаживаем себе бороду, посмеиваемся и думаем: пускай дети тешатся, пока еще молоды. Вырастут – поумнеют. А теперь они еще от собственных слов пьянеют. И журнал у них на такой славной бумаге – и Шевченко такой великий поэт… Тешьтесь, тешьтесь, милые дети» (4, 333). Докладний коментар до наведеного висловлювання російського письменника див.: Дудко В. Журнал «Основа» у листах І. Тургенєва. – С. 59–67.
29. Драгоманов М. Науковий метод в етнографії // Товариш: Письмо літературно-наукове. – 1888. – Ч. 1. – С. 25–26. Слід звернути увагу на хронологічну неточність Драгоманова: у романі «Рудин» (як було зазначено, написаному в 1855 р., уперше надрукованому в 1856 р.), Тургенєв не міг висловлюватися про українських поетів післяшевченківської доби. Імовірно, Драгоманов мав на увазі літераторів, які час від часу виступали з українськими поезіями під час Шевченкового заслання. Теза Драгоманова про те, що «самі українські критики» гостро реагували на вияви графоманії в українській поезії, є цілком слушною. Найпослідовнішим опонентом поетів-аматорів виступав Куліш (однак у публікаціях, що з’явилися вже після публікації  «Рудина»).
30. Драгоманов М. П. Замітка до шевченківського н[оме]ра «Зорі» // Драгоманов М. П. Переписка / Зібрав і зладив М. Павлик. – Львів, 1901. – Т. І. – С. 70.
31. Див.: Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель. – Т. 2. – С. 352.
32. Петров В. Романи Куліша. – [К.], 1930. – С. 206. Імовірно, Куліш надіслав Рентель четвертий том виправленого й доповненого «Собрания сочинений» Тургенєва (М., 1860); другим у томі було вміщено роман «Дворянское гнездо».
33. Барвінок Ганна. Спомини про Марка Вовчка // Рідний край. – 1909. – № 1. – С. 10.
34. Єфремов С. Історія українського письменства. – Вид. 4-е. – Фотопередрук. – Мюнхен, 1989. – Т. ІІ. – С. 36–37.     
35. Драгоманов М. П. Воспоминания о знакомстве с И. С. Тургеневым. – Казань, 1906. – С. 15. Ледве чи Тургенєв передбачав, що пігасовське «грає-грає воропає» на десятиліття стане в очах принаймні частини російських читачів характерологічною ознакою українського письменства. Наведу для прикладу два висловлювання, що стосуються появи першого тому «Рассказов» Михайла Коцюбинського у російському перекладі Михайла Могилянського. Євген Чикаленко зазначив у листі до Коцюбинського від 9 грудня 1910 р.: «Дуже добре, що вийшли Ваші твори по-російськи, тепер ширша публіка російська буде знать, що й у нас єсть справжня література, а досі вона думає, що у нас нічого нема, так собі “грає-воропає”» (Листи до Михайла Коцюбинського. – Ніжин, 2003. – Т. IV. – C. 320). Олексій Дробиш-Дробишевський, рецензуючи перший том у газеті «Нижегородский листок», писав про автора «Рассказов»: «Читатель, конечно, о нем не слыхал, потому что о малорусской литературе мы знаем меньше, чем о французской. Иные даже думают, что нет малорусской литературы, а есть только ”грае, грае, воропае”» (Нижегородский листок. – 1911. – 20 янв. – № 19. Рецензію підписано криптонімом А. У. У справі з’ясування авторства див.: Дудко В. И. М. Горький и М. Коцюбинский: (Новые и малоизвестные материалы) // Горький и его эпоха: Исследования и материалы. – М., 1989. – Вып. 1. – С. 165, 168).
36. Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і інших. 1881–1886. – Львів, 1906. – С. 19. Також див.: Драгоманов М. Науковий метод в етнографії. – С. 26; Шабліовський Є., Гнатюк М. І. С. Тургенєв і українська дожовтнева література. – К., 1968. – С. 112–113.
37. Напр., див.: Брандис Е. Марко Вовчок. – М., 1968. – С. 102–103; Сиваченко М. Є. Текстологічний аналіз «Народних оповідань» Марка Вовчка: (Проблема вибору основного і встановлення канонічного текстів) // Сиваченко М. Є. Літературознавчі та фольклористичні розвідки. – К., 1974. – С. 110–113 (далі покликаюся на цю статтю в тексті, вказуючи сторінку); Недзвідський А. В. Марко Вовчок: Семінарій. – К., 1983. – С. 60–61, 130; Дорошкевич О. К. Роль Тургенєва в перекладанні творів Марка Вовчка на російську мову // Марко Вовчок: Статті і дослідження. – К., 1985. С. 144–148 (статтю написано у 1941 р.); Лобач-Жученко Б. Б., Брандіс Є. П. Перекладацька діяльність Марка Вовчка // Там само. – С. 162–163.
38. Возняк М. П. Куліш як інформатор галицького історика літератури.  – С. 298–299.
39. Зеров М. Українське письменство. – К., 2003. – С. 367. Також див.: Дудко В.  Пантелеймон Куліш у спогадах Лонгина Пантелєєва // Актуальні проблеми слов’янської філології. – К.; Бердянськ, 1997. – Вип. ІІІ. – С. 129–136; Нахлік Є. Українсько-російська двомовність у творчості Пантелеймона Куліша // Вітчизна. – 1997. – № 1/2. – С. 136–142.
40. Див.: Твори Марка Вовчка. – [К.], 1928. – Т. IV. – С. 86–87, 98–99, 206–207, 514, 520, 523, 525, 560.
41. Доманицький В. Марія Олександрівна Маркович – авторка «Народних оповідань»: (На основі нових матеріялів) // Літературно-науковий вістник. – 1908. – Т. XLI. – Кн. 1. – С. 49.
42. Див.: Дудко В. Марко Вовчок у журналі «Основа»: реалії і міфи // Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. – К., 2007. – Т. 3. – С. 17–25.
43. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У 2 т. – К., 2007. – Т. 1. – С. 131.
44. Див.:  Дорошкевич О. К. Роль Тургенєва в перекладанні творів Марка Вовчка на російську мову. – С. 146–147.
45. Первісну версію статті Сиваченка було опубліковано – під назвою «До питання про канонічний текст “Народних оповідань” Марка Вовчка» – у вид.: Марко Вовчок: Статті і дослідження. – К., 1957. – С. 85–150.
46. Листи Марка Вовчка: У 2 т. – К., 1984. – Т. 2. – С. 279.
47. Дослідник також висловив деякі міркування стосовно причин відмови Куліша від свого наміру (88–89).
48. В одному випадку йдеться лише про підрядковий переклад, який, сказано беззастережно, підготували Куліш і Данило Каменецький. Це цілком безпідставна екстраполяція пізнішого епізоду з історії появи російського перекладу «Інститутки», коли Куліш і Каменецький справді опрацювали підрядник, який використав Тургенєв (докладно див.: Дорошкевич О. К. Роль Тургенєва в перекладанні творів Марка Вовчка на російську мову. – С. 148–156).
49. Див.: Там само. С. 144–145, 148.
50. Див.: Брандис Е. Марко Вовчок. – С. 102.
51. Цит. за: Баренбаум И. Е., Костылева Н. А. Книжный Петербург-Ленинград. – Л., 1986. – С. 420.
52. Див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура: Дослідження та документи. 1840–1862 роки. – К., 1969. – С. 59–62.
53. Там само. – С. 60.
54. Див.: Недзвідський А. В. Марко Вовчок. – С. 60.
55. Див.: Брандис Е. Марко Вовчок. – С. 103; Лобач-Жученко Б. Б., Брандіс Є. П. Перекладацька діяльність Марка Вовчка. – С. 163.
56. Переписка И. С. Тургенева: В 2 т. – М., 1986. – Т. 2. – С. 181.
57. Листи Марка Вовчка. – Т. 1. – С. 44.
58. Див.: Брандис Е. Марко Вовчок. – С. 104.
59. Реферуючи цитоване оголошення, Борис Лобач-Жученко помилково повідомив, що в газеті ішлося про наявність на той час нового видання у продажу(див.: Лобач-Жученко Б. Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. – Вид. 2-е, доп. – К., 1983. – С. 45).
60. За відсутності Тургенєва у столиці, куди він повернувся зі Спаського 24 квітня (4, 683).  
61. Див.: Російський державний історичний архів. – Ф. 777. – Оп. 27. – Спр. 291. – Арк. 84.
62. Див.: Боград В. Две заметки Добролюбова в «Современнике» // Литературное наследство. – М., 1959. – Т. 67. – С. 264, 266; Добролюбов Н. А. Полное собрание сочинений: В 9 т. – М., 1962. – Т. 4. – С. 477 (коментар Миколи Тотубаліна).
63. Там само. – С. 349.
64. Там само. – С. 348.
65. Див.: Міщук Р. С. Гатцук Олексій Олексійович // Українська літературна енциклопедія: У 5 т. – К., 1988. –  Т. 1. – С. 395.
66. Гатцук Ол. Новости малороссийской литературы // Московские ведомости. – 1859. – 26 апр. – № 98. – С. 735.
67. Дорошкевич О. К. Роль Тургенєва в перекладанні творів Марка Вовчка на російську мову. – С. 147.
68. Див.: Там само. – С. 145–147.
69. Куліш П. Переднє слово до громади: (Погляд на українську словесность) // Хата. – СПб., 1860. – С. ХХ–ХХІ. Також див.: Там само. – С. ХІІІ.
70. Письма Кулиша к Д. С. Каменецкому. 1857–1865 / Публ. А. Л[азаревского] // Киевская старина. – 1898. – Т. LXI. – Июнь. – Отд. І. – С. 383.    
71. Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель. – Т. 1. – С. 131.
72. Див.: Возняк М. П. Куліш як інформатор галицького історика літератури. – С. 298.
73. Барвінок Ганна. Спомини про Марка Вовчка // Рідний край. – 1909. – № 1. – С. 10.
74. Брандис Е. Марко Вовчок. – С. 102.
75. Никитенко А. А. Дневник: В 3 т. – [М.], 1955. – Т. 2. – С. 77.
76. Там само. – С. 574.
77. Светоч. – 1860. – № 1. – Критическое обозрение русской литературы. – С. 66–67.