Английская вольность здесь неуместна *
Петро І

Назва статті - це слова російської дружини Миколи Левицького яка, як він дізнався після шлюбу, ненaвиділа українців.  Зрештою, вона залишила його та поїхала назад до свої рідної Тули¹.  Але  її слова варто брати до уваги історикам.  Вони пригадають як певна, можливо навіть значна, частина російського «общества» ставилася і ставиться до України, українців та українських справ. Тобто, вони вважають її захопленою підлеглою зколонізованої країною і розглядають її тубільне населення як другорядних мешканців, незалежно від риторики «дружби» «братських народів», спільної релігії або династичних та класових інтересів.  І на ці захоплені землі росіяни приходили не як іммігранти, але як поселенці-колоністи. Їхня зневага до тубільців, що випливає з почуття вищості, виявлялась і продовжує виявлятися, зокрема в тому, що росіяни в Україні відповідають російською, коли до них звертаються українською, як і в тому, що самі українці, починаючи з ХІХ століття, вважали і далі вважають таку самозневагу ніби чимось «культурним». Кінцевий результат окупації, поселенської колонізації  й імперської політики видно, зокрема, з переписів, де кількість етнічних українців в Україні, які вказують як рідну мову російську, значно перевищує кількість росіян, які вказують як рідну українську. Це видно у відсутності класу українських капіталістів і в домінуванні російського капіталу. Це видно в зневазі до права, як серед народу, так і серед можновладців. Це видно у кожному газетному кіоску, де майже повністю відсутня україномовна продукція. Це можемо бачити і в тих олігархах, корпораціях, міністрах та службовцях ніби «українського» уряду і держави, які сьогодні після 20-ти років незалежності далі не знають і не вживають українську мову. Коротко кажучи, незалежність не принесла деколонізації. Капіталізм «не говорить українською». Ti соціально-економічні обставини, які примушують соціально мобільне корінне населення вивчати та вживати чужу мову у власній країні, що існували до 1991 року, зберігаються і після здобуття незалежності.

Українці свідомо чи несвідомо забули те, що знала дружина Левицького, а саме – що «мають те, що мають», тому що Росія за допомогою військової сили криваво захопила та жорстоко підкорила їхню країну². Західноукраїнскькі землі були завойовані протягом 1944-1948 років. Центральні та східні – другий раз між 1918 і 1922 роками, і перший раз протягом 1708-1712 років. У цьому контексті важливою є постать Івана Мазепи, дії якого спричинили перше російське завоювання і наступне поступове перетворення центрально-східної частини України з автономного регіону імперії на безпосередньо керовану з центру колонію тієї ж імперії.

Мазепа та його прибічники вже з початку століття розуміли, що Петро І ігнорує Коломацькі статті 1687 року і послідовно нищить залишки автономії Гетьманщини. Згідно з тогочасною європейською практикою, вони вирішили шукати кращого і чеснішого володаря³. Через тиждень після переходу Мазепи на бік шведів, Петро скасував запроваджені Мазепою повинності та податки, сподіваючись ласкою утримати вірність козаків⁴. Олександр Меншиков діяв силою. Він зруйнував гетьманську столицю Батурин й вбив, за приблизними оцінками, до шести тисяч його мешканців, шість-сім тисяч полонених козаків та приблизно тисячу людей у навколишніх селах. Незабаром Петро довідався, що п’ять з десяти козацьких полків залишилися йому вірними, а також, що, згідно з чутками, Мазепа після того як усвідомив скрутне становище шведської армії, порадив своїм прибічникам прийняти царську амністію. Протягом наступних тижнів частина козаків, що першопочатково підтримали Мазепу, покинули його⁵.

На початок 1709 року при Maзепі і так залишилися тільки найманці і  кілька тисяч запорожців. Можливо гетьман думав, що відсутність у шведському таборі регулярного гетьманского війська врятує землі та сім'ї тих козаків від гніву  Петра. Можливо, саме так і сталося, бо у 1709 році Петро повернув на південь. На весні, російське військо зруйнувало  Січ, вбивши близько трьохсот полонених, а потім ще приблизно тисячу мешканців околиць. Петро наказав вбивати  запорожців на місці та конфіскувати власність  будь-кого підозрюваного у співпраці з Maзепою. Донощики були нагороджені з маєтків  їхніх жертв. Військові  суди засуджували всіх підозрюваних у підтримці Maзепи на основі свідчення, отриманого через донос або під тортурами. У зв’язку з тим, що не існувало жодного правового визначення політичного злочину, головуючі службовці або сам Петро, вирішували, що було або не було зрадою. Найбільший горезвісним трибуналом був  царський штаб у Лебедині. Немає надійних цифр загальної кількості страчених,  але, як видається, йдеться про сотні осіб.⁶ Репресії тривали ще довго  після битви. У 1711 році, намагаючись  позбавити мазепинців за кордоном під проводом Пилипа Орлика бази підтримки, російське військо силою переселило  приблизно 100000  людей з Правобережжя на Лівобережжя, тобто майже половину населення з території приблизно 35000 км⁷.

Отже, перед Полтавською битвою Петро утворив клімат терору у Гетьманщині,  заохочуючи  доноси та вбиваючи за приблизними підрахунками до 15000 мирних мешканців –  майже 1% населення, включаючи сотні  страченних в'язнів. За однією непідтвердженою тогочасною російською оцінкою, протягом восьми місяців між знищенням Батурина  та Полтавською битвою, майже  30000 козаків та мирних мешканців було  вбито російським військом. Усі 2700 козаків, які здалися після Полтавської битви, були помилувані, але переведені до стану  селян, тоді як їхні офіцери були заслані⁸.

У жорстокі часи, коли у війську було  чимало жорстоких чоловіків, важко оцінювати поведінку війська Петра в Україні. Чи кровопролиття тут було гіршим, ніж в інших країнах? Чи   рівень  насильства  можна  порівняти? Історики у даному разі можуть хіба що запропонувати кілька міркувань з цього приводу. Насамперед варто зазначити, що політика Петра до Полтави так відвернула від нього старшину, що там навряд чи існувала якась проросійська фракція. Отже, усвідомлення цього могло підсилити його бажання покластися на терор, як на засіб утримати українців при собі⁹.  По-друге, немає доказів того, що Петро особисто наказав масово вбивати мирне населення. Дізнавшись про перехід Мазепи на бік Карла ХІІ, Петро у своєму маніфесті, адресованому старшині, тільки вказав, що будь-хто, хто приєднався до Мазепи, буде розглядатися як зрадник, буде позбавлений майна, а його родина буде заслана. Взяті у полон як зрадники, «будуть безжалісно каратися смертю». Петро також фактично наказав спалити Батурин, після того як почув, що місто було взято, але перед тим, як дізнався про дії Меншикова. Знаючи, як Петро безжалісно покарав Булавіна та його прибічників, можна припустити, що він би схвалив дії Меншикова. У листах, виданих вже після Батуринської різанини, він попередив інших, що непокірних чекатиме доля Батурина¹⁰.

По-третє, немає доказів будь-якої турботи про закони або етику у листуванні Петра з Меншиковим або іншими російськими провідниками, хоча в той період в інших країнах такі приклади можуть бути знайдені, наприклад, у листуванні 1745-1746 років лорда Камберленда з Лондоном щодо повстання шотландських горців. В імперії Романових не треба було спочатку довести у суді, що хтось є зрадником, перед тим як його карати. На відміну від англійської ситуації з повстанням горців у 1745 році, у Росії не було публіки, яка б засуджувала різанину Меншикова (фактично «публіки» в англійському сенсі у тогочасній Росії не існувало взагалі).

Також немає жодних свідчень того, що хтось закликав до обмеження покарання. Документи лише свідчать, що Петро дарував амністію будь-кому, хто здався, а також, що існувало персональне підтвердження Голіцина новому гетьману Івану Скоропадському, що ніхто не буде засуджений на основі невірних доносів. Як зазначає один російський історик, «Петро був переконаний, що заради інтересів держави багато моральних норм можна проігнорувати»¹¹. Коротко кажучи, тогочасна Росія не була такою як Британія, де солдати та службовці мали опинитись на лаві підсудних, якщо вони застосовували надмірну силу¹². У Росії не було жодних установ, законів чи громадської думки, які б змусили Петра чи його підлеглих стриматися або так спланувати свої дії, щоб постраждало менше невинного цивільного населення¹³.

Після Великої північної війни, Петро, як відомо, істотно скоротив  автономію Гетьманщини. Він розмістив на постійній основі в Україні 20 гарнізонних та драгунських полків. У 1725 році, через двадцять років після Полтави та без жодної очевидної іноземної загрози, в Гетьманщині все ж було розквартировано близько 25000 російського війська (1 солдат на 80осіб) або 13% усієї імперської армії¹⁴. Петро був першим царем, який роздавав українські землі та уряди, які тепер підпорядковувались не гетьману, а імператору. Він залишив в Україні два драгунських полки під командуванням російського генерала, делегованого забезпечити персональний нагляд за гетьманом та всіма його призначеннями. У 1722 році він передав Гетьманщину під юрисдикцію Сенату та відмовився дозволити обрання нового гетьмана. Наступного року він запровадив російські правові процедури в судах Гетьманщини. З 1728 року три з шести суддів у Верховному суді повинні були бути росіяни. Формально, призначені доглядати за правильним використанням місцевих законів, ці судді мали право застосовувати російське законодавство у тих випадках, коли, на їхню думку, українські правові норми були незастосовними або застарілими¹⁵. Царська економічна  політика  в своїх окремих елементах була спеціально спрямована проти гетьманської торгівлі та виробництва¹⁶.

Після смерті Петра, уряд скасував деякі з його декретів та дозволив обрання нового гетьмана. Водночас, так і не було запроваджено амністії, не були повернуті землі родинам мазепинців, а конфісковані ресурси так і не були вкладені у розвиток Гетьманщини. Від 1727 року українська козацька еліта більше не брала участь у підготовці законодавчих актів, що визначали її автономію, а не-українці стали контролювати більшість міської торгівлі та виробництва.

Щоб краще зрозуміти, якими нищівними були наслідки політики Петра для Гетьманщини, варто порівняти українсько-російські стосунки з стосунками між іншими метрополіями й регіонами. Долі Шотландії після невдалого повстання 1745 року та України після 1709 року, наприклад, показують, наскільки важливу роль відіграють закони та установи в окресленні національної ідентичності бездержавних меншин. На кінець XVIII століття протегування, примус, терор та економічні обставини поєдналися, пов’язавши шотландську та українську еліти з імперіями, до яких вони належали. Але в той час, як включення Шотландії до Британії, де домінувала Англія, давало підґрунтя для формування модерної шотландської ідентичності, включення козацької України до Росії після Полтави не тільки затримало розвиток модерної української ідентичності, але й нищило домодерні підстави цієї ідентичності, перетворюючи Україну на фактичну колонію Росії.

Однією з головних відмінностей був ступінь примусу, що його кожен з урядів міг застосувати щодо свого населення. У Великій Британії меншість створювала закони і часто нехтувала звичаями і традиціями, які більшість вважала справедливими. Волоцюги могли бути негайно покарані попри Велику хартію вольностей. Однак, не можна ігнорувати того факту, що жорстокі покарання проти повстанців мусили точно відповідати букві закону, навіть за Генріха VIII, коли Англія була біднішою за своїх головних суперників на континенті. Для долі Шотландії після  унії 1707 року було важливим також те, що вона була частиною країни, у якій багато важили право, інституції та громадська думка, а також те, що згідно з законом та уявленнями вона не була колонією. На відміну від Ямайки або Північної Америки, Шотландія, яка не була підлеглою Англії за правом завоювання, не залежала від волі короля або ситуації в Лондоні; і нею ніколи не керували військові губернатори або королівські намісники. До того ж закон вимагав від уряду розпочинати справу проти конкретних осіб і доводити зраду у відкритому судовому процесі. Відповідно, ґенерал лорд Камберленд 1746 році знав, що використання терору викличе серйозні проблеми і міністри зробили усе можливе аби дистанціювати уряд від  свавілля, яке чинили війська. Хоча жертвам від цього не легше, історикам варто пам’ятати, що поміркована громадська думка, закон і політична ситуація вочевидь обмежували масштаби вбивств у Шотландії, які принаймні за кількістю загиблих, наскільки нам відомо, тьмяніють перед м’ясорубкою 1708-1711 років в козацькій Україні¹⁷. Про клімат страху тих часів свідчить постать Стефана Яворського, який примушений правити анафеми щодо Мазепи,  особисто ненавидів Петра і проклинав Росію¹⁸.

Друга принципова відмінність між Британією і Росією полягає в тому,  що в Росії закон не захищав навіть дворянство як групу, і царі в жодному разі не підлягали законам. Не стримувані ані законом, ані установами чи громадською думкою, карні заходи Петра І у 1708-1712 роках потягли за собою набагато більше жертв, ніж дії лорда Камберленда у 1745-1746 роках. Ці заходи мають вважатися  вирішальним чинником, що змусив невдоволену еліту прийняти невигідні умови підпорядкування. Російський міфічний образ православної «Малоросії/України» як «родової землі» не запобіг і не пом’якшив жахіття, вчинені військовими командирами Петра, включно з пограбуванням православних церков.

Третя принципова відмінність полягає у політичних структурах, які визначили долю національних установ та автономії на периферійних територіях. Шотландські закони, церква, міські ради і мережі клієнтели – інституційна база національної ідентичності, були збережені за угодою і продовжували існування після унії 1707 року, оскільки Британія була конституційною монархією, яка не прагнула інтервенції і не змушувала до інтеґрації. Англійські «вольності», зазначені в унійній угоді, дозволяли особливим шотландським установам діяти поза контролем центрального уряду і цілком вільно. До централізації ХІХ ст., шотландські суди, міські установи і церква діяли незалежно від центральних міністерств. Створення характерно одягнених полків горян також сприяло формуванню модерної шотландської ідентичності. Умовні лоялісти могли протестувати, коли вони бачили, що парламент запроваджує закони, які збиралися застосовувати лише в Англії, і законно протидіяли спробам парламенту створювати закони для Шотландії. Відповідно, шотландські інституції ніколи не ототожнювалися з опозиційною чи екстремістською політикою і завдяки ним шотландська національна ідентичність не мусила залежати від радикалів, мови або народної культури. Оскільки унія 1707 року дозволила лояльній еліті зберегти шотландські установи і використовувати їх для  підтримки шотландських інтересів, навіть коли вони формально стали частиною центрального уряду, лояльність була цілком сумісною із модерною шотландською національною ідентичністю, яка постала попри англіцизацію, залізницю, міграції, торгівлю, політичну залежність і розпад кланової системи. Культурні націоналісти, які ніколи не знали цензури, обмежень і репресій,  проклинали Англію й нарікали на долю своєї нації. Характерне для них, викривлене театральне бачення шотландців, як горян, що стало символом шотландців у масовій свідомості, зараз висміяне політичними націоналістами як кітч. Попри це, коли британські монархи почали демонстративно вдягати вбрання горян, вони показали, що на жодному елементі шотландської культури більше немає тавра нелояльності, попри історію повстання проти англійського панування.

Царі не визнавали існування незмінних прав у своїй державі і дозволяли збереження юридичних та інституційних особливостей лише як привілеїв, залежних від монаршої волі. Українська козацька  еліта не мала законодавчо визначених прав, які були б закріплені в угоді як обов’язкові. Вона також не мала центрального представницького зібрання, і після 1709 року вона мусила дати собі раду з колективною пам’яттю про терор, як і з байдужістю чи ворожістю лоялістської аполітичної кар’єристичної більшості, чисельність якої зростала після зникнення інституцій Гетьманщини. Mалоросійські лоялістськи налаштовані кар’єристи у Петербурзі та їхні бідніші двоюрідні брати, пов’язані з маєтками, однаково схильні до абсентеїзму, відрізнялися від англіцизованих шотландських кар’єристів та їхніх місцевих агентів, бо ці останні могли отримувати особисту користь від того, що вони були частиною Об’єднаного Королівства, водночас зберігаючи шотландські інституції та сприяючи економічній модернізації. Умовнi Mалоросійські лоялісти, які опиралися адміністративній централізації, стали меншістю, яка від середину XVIII ст. була здатна лише намагатися переконати монарха не слухати тих, хто протидіяв розширенню автономії і захистити або відновити цю автономію, в якій було зацікавлено все менше їхніх співвітчизників у кожному новому поколінні. Тією мірою, якою окремі з цих дій підтримували місцеві установи, вони забезпечували громадянську/інституційну основу для модерної української національної ідентичності. Тією мірою, якою їхні зусилля зазнали невдачі, зростала ймовірність розвитку в Україні  етнічного націоналізму, як бази для протидії російському підкоренню.

Звісно, мужність тих, хто наважився кинути виклик уряду у ХІХ столітті, допомогла створити спільноту, здатну чинити опір. Але, за відсутності особливих громадських інституцій, таких, які були у шотландців, одні заклики до свободи і протидії утискам в ім’я культурного націоналізму не могли створити зважену правову взаємодію між суспільством і урядом, яка була підставою модерних демократичних національних держав. У відсутності цих інституцій, що була спричинена поразкою Мазепи і політикою Петра, суть трагедії модерної України.

Детальніше проблемі заторкнуті у статті розглядаються у наступних англомовних статтях автора: Stephen Velychenko. The Battle of Poltava and the Decline of Cossack-Ukraine in Light of Russian and English Methods of Rule in their Borderlands (http://historians.in.ua/index.php/doslidzhennya/326-stephen-velychenko-the-battle-of-poltava-and-the-decline-of-cossack-ukraine-in-light-of-russian-and-english-methods-of-rule-in-their-borderlands-1707-1914) and Stephen Velychenko. Empire Loyalism and Minority Nationalism in Great Britain and Imperial Russia, 1707 to 1914: Institution, Law and Nationality in Scotland and Ukraine // Схід/Захід. 2001. Вип. 4. С. 62-100 (http://keui.files.wordpress.com/2010/12/05_velychenko.pdf).

Степан Величенко – науковий співробітник кафедри українських студій Торонтського університету.

 * Цитується за: Анисимов Е. Время петровских реформ. Ленинград, 1989. С. 60.

1. Чикаленко Є. Спогади. Нью-Йорк, 1955. С. 182.
2. Окреме питання, яке ще потребує подальшого дослідження, це чому теми російського завоювання та колонізації відсутні в українській історіографії, за винятком творів, написаних у 1920-х роках.
3. За винятком Тетяни Яковлєвої, авторки праці «Мазепа» (2007), навіть сьогодні, після падіння Російської імперії та Радянськкого Союзу, російські історики продовжують повторювати імперські міфи. Тоді як вони здатні прийняти те, що лідери окупованих колонізованих земель в інших імперіях можуть легітимно поставити інтереси своїх країн вище інтересів імперій, до яких вони належали, вони все ж не можуть прийняти, що українські лідери можуть легітимно поставити інтереси своєї країни вище інтересів Російської імперії. Вони розглядають Мазепу як «зрадника», який керувався лише особистими мотивами, ігноруючи той факт, що у домодерних суспільствах особисті інтереси земельних правлячих еліт були ідентичними з інтересами їхніх країн, і зміна королівського протектора була небезпечною, але загальною практикою. Артамонов В. Горький путь предательства // Родина. 2009. № 7. С. 17-18; Санин Г.А. Богдан Хмельницкий и Иван Мазепа // Труды Института российской истории. 2006. Т. 6. С. 85-87. У своєму чудовому порівняльному дослідженні Тарас Чухліб нараховує лише в Східній Європі між 1369 і 1711 роками 101 випадок, коли місцеві князі змінювали володарів, сподіваючись на кращі умови: Чухліб Т. Секрети українського полівасалітету. К., 2011.  
4. Письма и бумаги императора Петра Великого. Москва, 1948. Т. 8. С. 244, 875.
5. Співвідношення між політикою та родинною  спорідненістю старшин вивчається недостатньо: Оглоблин О. Гетьман Іван Maзепа та його доба. Нью-Йорк, 1960. С. 288-319. Ця праця містить списки  старшин, які підтримали Maзепу.
6. Оглоблин О. Гетьман Іван Maзепа. С. 322-3; Subtelny. Mazepists. Рр. 37, 50; Грушевський О. Глухів і Лебедин // Наукові записки НТШ. 1909. Т. XCII. С. 51-65; Павленко С. Загибель Батурина в листопаді 1708 року. Київ, 2007. С. 120, 126, 136, 169. Цифра 900 взята з «Історії Русів». Невідомо чи існують документи суду. Недоступна мені праця: Яковлева Т. Іван Мазепа в поисках политического решения летом-осенью 1708 года // Белоруссия и Украина: история и культура. 2006. № 3.
7. Крикун М. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну в 1711-1712 роках // Україна модерна. 1996. С. 84-85.
8. Павленко С. Загибель Батурина. С. 172; Оглоблин О. Гетьман Іван Maзепa. С. 375, 406. Цифра 30000 напевно включає і вбитих військових , але це не показується.
9. Російські звіти  відзначали приховану боротьбу між пропольськими та протурецькими фракціями. Оглоблин О. Студії з історії України. Нью-йорк, 1995. С. 146-160.
10. Письма и бумаги. Т. 8. С. 1, 267, 270, 274, 291-292.
11. Анисимов Е. Время петровських реформ. С. 33. Пропозиція амністії була зроблена лише один раз, у листі Скоропадському, через п'ять днів після знищення Батурина. Загроза покарання була проголошена у маніфесті розповсюдженому не тільки письмово, але й приблизно у 5000-х друкованих копіях. Письма и бумаги. Т. 8. С. 268, 933.
12. В Британнії  після 1628 року, бунтарські заклики не вважались зрадою, а після 1650-го року донос не визнавався як свідчення у суді. Вже  у 1720-х роках тортури  не були частина кримінальної процедури. C. Emsley. Repression, 'Terror,' and the Rule of Law in England during the Decade of the French Revolution  // English Historical Review. October 1985. P. 801-825; I. Gilmour. Riot, Risings and Revolution. London, 1993. P. 139-143; Mond. Jacobitism. P.  234.
13. У Mосковії  «народ»  мав  моральне, а не законне,  право чинити опір тиранії. Правосуддя було запроваджене у 1713 році, але будь-що, що вважалось політичною образою, розглядалось в одній з двох канцелярій, підпорядкованих безпосередньо царю, а з 1718 року - Тайній канцелярії. J. Cracraft. Opposition to Peter the Great // E. Mendelsohn and M. S. Shatz, eds. Imperial Russia 1707-1917; DeKalb, IL, 1988. Pp. 24-26; Вальденбург В. Древнерусские учения о пределах царской власти. СПб., 1916; Чухлиб Т. Секрети…С. 242-261.
14. Бескровный Л.Г. Русская армия и флот в XVIII веке. Москва, 1958. С. 44-47, 327. Це приблизно 1200 осіб у драгунському полку, 1300 – у гарнізонному та 1500 - у полку міліції. Приблизно 20% усього війська розміщувалось у Києві, де військові становили майже 30% населення. Перковський А. Про чисельність населення м. Києва на початку XVIII ст. // Український археографічний щорічник. 1992. Т. 1. С. 144-152.
15. Росіяни використовували правові двозначності максимально. Наприклад, у випадках не регульованих існуючим статутом, український закон дозволяв застосовувати будь-який інший  «християнський закон», а, звісно, росіяни – це християни. Аналогічно, Петро інтерпретував акт 1654 року, як прецедент, що забезпечував козаків  правом звертатися до російських воєнних губернаторів, та з допомогою цього виправдав встановлення надзору над гетьманом у 1721 році.  (The Little Russian College  //  Василенко. Матеріали до історії українського права. С. vii, xiii; B. Nolde. Essays in Russian State Law // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US. 1995, no. 3 (Winter-Spring 1955). Pp.873-903; Яковлів О. Українсько-московські договори. С. 138-160. Про зраду і феодальну присягу, див.: 0. Subtelny. Mazepa, Peter I and the Question of Treason // Harvard Ukrainian Studies, 2 (1978). Pp. 158-83; F. Maitland and F. Pollock. The History of English Law. Cambridge, UK, 1968. Vol. 1. Pp. 296-307; Vol. 11. Pp. 462-511; O.P. Backus. Treason as a Concept and Defections from Moscow to Lithuania in the Sixteenth Century // Forschungen zur 0steuropaischen Geschichte. 1970. Vol. 15. Pp. 138-141; G. Alef. The Origins of the Muscovite Autocracy. Berlin, 1986. Pp. 73-76.
16. У 1722 Сенат секретно проінструктував російського генерала підбурювати українців просити про запровадження російських законів. Соловьев С.А.  История России с древнейших времен. Москва, 1963. Кн. IX. С 524; Василенко Н.П. Матеріали до історії українського прва. К., 1929. Т. 1. С. xi-xiii, xix; Джиджора І. Україна у першій половині XVIII віку. К., 1930; Горобець В. Від союзу до інкорпорації. К., 1995. С. 53; B. Krawchenko. Petrine Mercantilist Economic Policies toward the Ukraine // Koropeckyj, ed. Ukrainian Economic History. Pp. 186-209.
17. Немає точних даних про кількість загиблого мирного населення, але можлива цифра 1000 вбитих, становила б 4% гірського населення. Не дивлячись на те, що дев’ятитисячне військо, яке окупувало Північну Шотландію мало командира, який заохочував каральні заходи, уряд не використав свою абсолютну перевагу в силі (один солдат на двадцять дев’ять осіб) ані для економічної експлуатації Північної Шотландії, ані для скасування самоуправління через призначення англійських губернаторів до Шотландії. З 3470-ти заарештованих як якобітів і переслідуваних у судовому порядку, 120 – було страчено (з них – 40 дезертирів, спійманих у лавах повстанців) і 1363 – помилувано або звільнено. Сорок одна особа була оголошена Парламентом зрадниками і сказана на страту.  J. Prebble. Culloden. London, 1961. Рр. 244-246; W. A. Speck. The Butcher. The Duke of Cumberland and the Suppression of the '45. Oxford, 1981. Рр. 173-177.
18. Яковлева Т. Мазепа. С.  225.