Рансьєр докладно зупиняється на філософських засадах методу, показує зв’язок освітньої системи з соціальним ладом, аналізує, чому «універсальному навчанню» так і не судилося стати універсальним – ані у Франції початку ХІХ ст., ані пізніше. Симпатизуючи ідеям плеяди філософів-просвітників, Рансьєр відчиняє читачеві двері до інтелектуальної кузні Франції першої половини ХІХ ст.: відстоює думку про принципову рівність розумів людей з різних суспільних верств, надає мисленнєвій діяльності статус первинної ознаки людяності, визначає розум як поєднання уваги та волі тощо.

      Однак книжка Рансьєра – не тільки й не стільки гімн інтелектуальному розкріпаченню й емансипації французьких селян позаминулого століття, чергова яскрава ілюстрація до одного з епізодів історії філософської й педагогічної думки. Твір Рансьєра також не є збіркою рекомендацій із покращення ефективності навчання, хоча, поза сумнівом, й конкретні корисні поради читач з легкістю знайде.

      На нашу думку, міркування видатного французького філософа над засадами методу слід розглядати насамперед як маніфест активного діяльнісного підходу, і саме в цьому широкому контексті книга є найпривабливішою. Рансьєр, після тривалого періоду зневіри філософів у пізнавальних можливостях конкретного суб’єкта, повертає мислення звичайній людині, наголошує, що саме «звичайна людина», керуючись власною активною творчою діяльністю, не тільки може, а й повинна пізнавати світ. Методи інтелектуального розкріпачення, якими керується Рансьєр, є дієвими не тільки для неосвічених верств населення, вони «працюють» насамперед для сучасного середнього класу, сприяють формуванню активної не громадянської, а насамперед життєвої позиції – і саме тому книга, поза сумнівом, варта уваги.

      Інна Кравченко