Капітолійська вовчиця (Клуж).

Клуж-Напока та Львів – міста, які розвивалися на перетині культур й котрі займають особливе місце в історичній пам’яті одразу кількох народів. Кожне з тих міст стало у XIX–XX століттях об’єктом міфологізації та сперечань між народами й державами. Для Львова це, передусім, польсько-українські дискусії, для Клужа-Напоки – угорсько-румунські.

Останнє місто нерідко називають «містом-скарбом», «серцем» Трансільванії та її «неофіційною столицею»¹. Румунське населення вважає Клуж за найбільш важливе місто Румунії з найкращим університетом. З іншого боку, в Будапешті і сьогодні часто можна почути, що Коложвар² за величиною є другим у світі центром угорської культури. Початки історії міста пов’язані ще з Римською Імперією, за часів якої на території сучасного Клужа існувала муніціпія Напока зі змішаним дако-римским населенням (яке вважається за прарумунське). У X – XI століттях на цих теренах оселилися угорці, а після татарських наїздів поселення відбудовували саксонці. Вже наприкінці XVII – у XVIII століттях населення міста було вже майже повністю мадяризоване, але сільські території навколо Коложвару осаджувалися румунським населенням яке через православне віросповідання не отримало права селитися в місті³. У XIX столітті Клуж став важливим центром угорської культури, і одночасно – місцем румунського національного відродження в Трансільванії. Якраз до того періоду можна віднести початки румунсько-угорського дискурсу який створив своєрідну міфологію Клужа як місця особливо важливого так для румунської як і для угорської національної пам’яті.

Університет (Клуж).

Міфологізація Львова як «втраченого раю», досить розповсюджена в польському дискурсі, дуже схожа до міфу Коложвару, як другого за розміром угорського інтелектуального центру у світі, присутнього в угорському дискурсі. Львів, заснований руським князем Данилом Галицьким, розвивався головним чином під польською владою. Українське населення проте становило більшість сільської людності на територіях навколо Львова. У XIX столітті Львів став одним з головних центрів українського національного відродження в Галичині. Відтак, міський простір Львова містить у собі елементи важливі як для польської, так і для української національної пам’яті.

Першу половину XX століття можна окреслити як період румунсько-угорських суперечок про Клуж і українсько-польських – про Львів. У результаті Другої світової війни Львів залишився в Україні, у складі Радянського Союзу, а Клуж відійшов до комуністичної Румунії. Таким чином, кожне з тих міст було «втрачено» державою, титульна нація якої домінувала в них упродовж тривалого часу.

У перші післявоєнні роки більшість польського населення Львова залишило місто. Підчас так званої «акції репатріації» до Польщі були евакуйовані польські наукові та освітні інституції, такі, як Оссолінеум, Львівська Політехніка та Університет Яна Казіміра. Населення, що прибуло до Польщі з втрачених після війни земель, займало території, отримані Польщею від Німеччини. Великий відсоток польського населення Львова переїхав до Вроцлава. Відтак, це місто сьогодні вважається спадкоємцем інтелектуального життя колишнього польського Львова, тому що саме до Вроцлава перевезено більшість зібрань Оссолінеуму та Університет.

Саме факт переселення більшої частини польського населення Львова до Польщі вплинув на створення в польському дискурсі своєрідної міфології Львова як «втраченого раю». Ця риторика вписується в рамки більш широкого й досить розповсюдженого в Польщі терміну «креси» який стосується до східних територій, котрі колись були частиною польської держави. Окрім того, що етимологія слова «креси» пов’язана з досить широким тлумаченням поняття «кордон», у польському дискурсі цей термін передусім застосовується до територій на схід від лінії Керзона, які колись входили до складу Польщі. В літературі часто вживається окреслення «східні креси» та інколи, для зазначення конкретного географічного розташування предмету дискусії, говориться про «південно-східні» або «північно-східні» креси⁴. У повсякденному вжитку слово «креси» не вимагає додаткових окреслень і означає східне пасмо прикордонних земель, які Польща втратила після Другої світової війни. Окреслення це часто сприймається як проява постколоніалізму, й час від часу в публічному дискурсі з’являються протести проти його вживання. Незважаючи на це, термін «креси» досить розповсюджений и часто використовуваний. У публічному просторі – на вулицях польських міст, в книгарнях та в інтернеті – нерідко можна побачити публікації присвячені різним аспектам історії та культури «на кресах», польського життя «на кресах», афіші та оголошення про «кресові виставки», написи та вивіски які указують на «об’єднання кресовяків» та туристичні бюро які пропонують екскурсії на креси. Найважливіші місця в міфології кресів займають Вільно й Львів – «два важливі центри польського національного життя на так званих східних кресах»⁵.

Львів займає особливе місце в польській національній пам’яті не тільки з огляду на його значення в минулому як центру польської освіти та культури, але й з точки зору військової історії та з того приводу, що у місті знаходиться Личаківський цвинтар – один з найважливіших польських некрополів. Відвідування Личаківського кладовища та цвинтаря Львівських Орлят – це невід’ємні елементи кожної польської екскурсії до Львова, а розлогі огляди цих пам’ятних місць представлені у кожному польському путівнику по Львову. Порівняння польського та українського маршрутів огляду цвинтарів свідчить, що українська та польська стежки майже не перетинаються. При цьому на головній алеї цвинтаря домінує саме українська риторика. Частина кладовища, де сьогодні знаходяться цвинтар Львівських Орлят та меморіал загиблим воїнам Української Галицької Армії, репрезентує те, що можна окреслити як «битву пам’яті» – дискусію про приналежність цього місця до тієї чи іншої історичній пам’яті⁶. Чи не найбільші дискусії в польських та українських ЗМІ спровокувало будівництво наприкінці 1990-х років меморіалу воїнам УГА поруч з польським меморіалом Львівських Орлят, де поховані учасники боїв за Львів проти українських та радянських військ.

Сьогодні у міському просторі Львова можна натрапити на стежки пам’яті українців, поляків, євреїв, вірмен. Найбільш вираженими є українська та польська доріжки, остання сьогодні менш помітна в публічному просторі самого міста, в якому домінують українські пам’ятні таблички та монументи. Проте вона чітко виражена в польських путівниках, які містять інформацію перед усім про історичні та культурні пам’ятки довоєнного Львова. Доволі популярними є також видання з серії «Львів на старий листівці» та щоденники й публікації про «Львів якого нема», які є важливим елементом ностальгії за польським життям на «кресах»⁷.

Польська та українська нарації про одне й те саме місто часто відрізняються настільки, що може здаватися, що Львів існує одночасно у двох вимірах, які між собою мало перетинаються. Схоже відчуття може з’явитися в Клужі, але на відміну від Львова, де польська стежка є скоріше прогулянкою крізь спогади про минуле, угорський Клуж – це жива та яскрава частина сьогоднішнього життя міста. Угорські книгарні, кафе, бари, навіть фірми та туристичні бюро – це все існує в повсякденному житті міста. У деяких подорожніх може навіть скластись враження, що Клуж-Напока – це повністю угорське місто. З іншого боку, візит до румунських жителів Клужа може створити враження, що місто є передусім румунським. Сучасні путівники по Клужу-Напоці репрезентують як угорські, так і румунські пам’ятні місця й монументи міста⁸.

Історія Клужа після Другої світової війни відрізняється від історії Львова тим, що більшість угорського населення залишилася в місті. Як свідчать інтерв’ю зі старими мешканцями Клужа, окремі переселення таки мали місце, але жодної організованої акції не відбулося⁹. Угорський університет також залишився у місті й продовжував свою діяльність до кінця 1950-х років, а нині існує у складі поєднаного румунсько-угорського університету, на угорських факультетах якого навчання повністю угорськомовне.

Деякі дослідники звертають увагу той на факт, що наприкінці XIX – початку XX століття Клуж у своєму економічному розвитку відставав від інших міст Трансільванії, такими як Арад, Тімішоара та Орадеа¹⁰. Але, як вважає Маріус Лазар (Marius Lazăr), це компенсує локальна міфологія, яка надає місту центральну позицію в регіоні¹¹. Якраз у той період у місті відбулися такі важливі події, як заснування угорського університету та румунський рух меморандистів (рух за права трансільванських румунів, учасники якого вислали в 1892 році меморандум у Відень до імператора, за що пізніше були осуджені). Справжні «битви пам’яті» у публічному просторі міста відбувалися в міжвоєнний період й під час Другої світової війни, коли місто по черзі переходило до Румунії, до Угорщини та знову до Румунії. Кожна наступна влада намагалася пристосувати міський простір під себе й продемонструвати власну силу через архітектурні елементи та зміну назв вулиць, площ, навчальних закладів та ін. Такі самі процеси відбувалися й в інших містах які змінювали свою державну приналежність – наприклад, у Львові, Калінінграді, Вільнюсі, Вроцлаві. Приклад Клужа відрізняється тим, що румунський та угорський уряди по черзі опрацьовували власні концепції, які мали на меті довести, що це місто є й було «споконвічно угорським й дуже важливим для угорської національної пам’яті» або «споконвічно румунським й невіддільним від румунської національної спадщини». В пошуках доказів було організовано навіть археологічні розвідки, останні з яких – ті що презентують римське минуле міста – навмисно залишаються досі відкритими, щоб нагадувати про зв'язок витоків Клужа з римською муніціпією Напока. Такі «нагадування» у вигляді відкритих розкопів залишили в двох найбільш семантично «угорських» місцях Клужа – на площі Поєднання (напроти пам’ятника Маттіасу Корвінусу) та на розі старого францисканського кляштору.

Пам’ятник Маттіасу Корвінусу (Клуж).

Сучасна площа Поєднання та пам’ятник Маттіасу Корвінусу можна віднести до найбільш яскравих елементів «битв пам’яті» які відбувалися поміж угорськими та румунськими нараціями в публічному просторі Клужа в ХХ столітті. У намаганнях румунізації цього елементу міського простору угорський пам’ятник було заплановано знести, на якийсь час перед ним розташували капітолійську вовчицю, аж в кінці кінців біля пам’ятника розмістили надпис, який підкреслює румунське походження угорського короля, а на площі залишили відкриті археологічні свідчення римського минулого.

Дивлячись на публічний простір міста, можна дійсно отримати враження, що угорсько-румунські відносини в сучасному Клужі досить складні й напружені. З іншого боку, дослідження Роджерса Брубакера (які підтверджують й мої власні польові дослідження 2010–2012 років) показують, що конфлікт, який можна спостерегти в публічному просторі міста, на індивідуальному рівні повсякденного життя відсутній¹².

Міфологія Клужа в сучасному угорському дискурсі пов’язана перед усім з його значенням як інтелектуального та культурного центру. Досить часто в Будапешті можна почути про те, що другий найважливіший угорський інтелектуальний центр у світі після столиці Угорщини це саме Коложвар. Як зауважує Петер Дьордь (Péter György), міфологія Трансільванії і Клужу в угорському дискурсі з’явилася й розповсюдилася вже після трактату в Тріаноні, за яким ці території відійшли до Румунії¹³. Саме тоді з’явився міф Трансільванії, як серця Угорщини, та її ідеалізований візерунок почав відігравати навіть більш значну роль у процесі створення угорської національної ідеї й конструювання ідентичності. Петер Дьордь також звертає увагу на той факт, що угорська історична пам'ять і національна ідентичність до нині в певному сенсі одержимі ідеєю про «примарний біль» втрати Трансільванії і невирішену проблему «національної» травми Тріанона¹⁴. Угорська «туга за Трансільванією» може бути прирівняна до польського «жалю за кресами», але основна різниця поміж цими дискурсами у тому, що польська міфологія кресів, й у тому числі Львова, збудована на нарації про життя, якого вже нема й не можна повернути, а угорська легенда Трансільванії (й перед усім Клужа-Напоки) ґрунтується на сприйнятті тих територій, як сучасних важливих осередків угорського культурного та інтелектуального життя.

Юлія Орєшина – докторантка історії Університету Марії Кюрі-Склодовської (Люблін).

1. Brubaker, Rogers. (2006). Nationalist Politics and Everyday Ethnicity in a Transylvanian Town. Princeton: Princeton University Press, p. 1.
2. Клуж-Напока, Коложвар, Клаусенбург, Клуж (Cluj-Napoca, Kolozsvar, Klausenburg, Cluj) – це назви Клужу-Напоки які вживаються або вживалися різними народами протягом історії. Коложвар – угорська назва Клужу, яка досі стосується до нього в Угорщині. Клуж – традиційна румунська назва міста, до якої в 1974 році було додано «Напока» щоб підкреслити зв'язок міста з римською традицією.
3. Brubaker, R. Op. cit., p. 90.
4. Świąted, Adam. Wstęp, „Krakowskie Pismo Kresowe”, 01/2009, pp. 7 – 11.
5. Pasierb, Bronisław. Wokół legendy Wilna i Lwowa, “Polityka i Społeczeństwo” 9/2012, p. 298.
6. Kapralski, Sławomir. (2001). Battlefields of Memory: Landscape and Identity in Polish-Jewish Relations. “History and Memory” t. 13, nr 2.
7. Biriulow, Jurij (2003). Lwów. Ilustrowany przewodnik. Wrocław: Via Nova; Rąkowski, Grzegorz (2008). Lwów. Pruszków; Strojny Aleksander (2010). Lwów. Miasto Wschodu i Zachodu. Kraków.
8. Popa, G., Stoica, L. (2007) Cluj-Napoca – Illustrated Guide, Cluj-Napoca; Cluj-Napoca / Multicultural Guide (2011), Cluj-Napoca.
9. Gordeeva Yulia, Dranca Diana, Orastean Flaviu (2012). Cluj-Napoca 1939 – 1960: Diversity of Remembrances. Cluj-Napoca, Novosibirsk. http://issuu.com/alittke/docs/brochure_cluj_final_version?e=4393695/1378240
10. Lazăr, Marius (2003), CLUJ 2003 – The Metastasis of Ostentation: Black & White Illustrations of Tricolor Cluj, „IDEA” 15–16; http://idea.ro/revista/?q=en/node/41&;articol=186.
11. Ibid.
12. Brubaker, R. Op.cit.; Gordeeva Y., Dranca D., Orastean F. Op. cit.
13. Szabolcs László. Phantom pains. http://www.hlo.hu/news/peter_gyorgy_a_zoo_in_kolozsvar_imagined_transylvania
14. Ibid.