FacebookMySpaceTwitterDiggDeliciousGoogle BookmarksTechnoratiLinkedin

Ґжеґож Мотика. У країні спрощень

Ґжеґож Мотика. У країні спрощеньЧерез силу беруся за перо, аби знову написати кілька слів про книжку Володимира В’ятровича. Його відповідь на мою рецензію показує, що він не тільки не помітив довгого списку зроблених ним же самим суттєвих помилок (в полеміці a priori він не сприймає наданих мною аргументів, закидаючи мені «дивні маніпуляції), але поповнює його новими, ще й приміряючи на себе шати мученика.

На початок варто звернути увагу на те, що В’ятрович помиляється навіть тоді, коли пише про «бурхливі суперечки», що виникли після публікації його книжки. Його публікація, як дуже небагатьом іншим, справді вдалося викликати настільки загальне обурення серед польських істориків. Усі, хто висловлювався про неї (від Мірослава Чеха до Анджея Л. Сови), були одностайними в тому, що вона не має наукової цінності, а окрім того шкодить українсько-польському діалогові.  Якщо ми і ділимося своїми міркуваннями щодо неї, то тільки тому, аби не взяти на себе гріх збайдужіння – мовчання легко можна потрактувати як тиху згоду на поширення вміщеної там дезінформації.  

Автор «Другої польсько-української війни» охоче розважає на теми польської історіографії. Проблема в тому, що при цьому він до межі прийнятності спрощує погляди польських істориків. Щодо сформульованої Віктором Поліщуком гіпотези про те, що ОУН нібито вже в 1929 році прийняла рішення про знищення усіх поляків, я критично висловлювався ще у 1990-ті. В’ятрович представляє цілу справу так, що необізнані читачі й не здогадаються, що у цьому місці він переповідає мої міркування. Далі у своїй книзі він розхвалює проф. Ришарда Тожецького, утім, щиро кажучи, робить це тільки тому, що в одному з інтерв’ю той висловив сумніви щодо правильності визнання Волинської різанини геноцидом.   

Однак, коли в багатьох місцях міркування Тожецького – без сумніву, найвизначнішого знавця польсько-українських відносин у 1939–1945 роках – суперечать його думкам, він навіть про це не згадує, хоча це варто було б зробити з огляду на професійну добросовісність. Я пишу про це, оскільки Тожецький не тільки підкреслював, що «це не поляки [на Волині і в Східній Галичині – Ґ. М.] першими напали»1, але також рішуче  і дуже категорично виступав проти українських тверджень про те, що чисткам на Волині передували масові вбивства на Замойщині/Холмщині.

Аргументації Тожецького, що її розвивали інші польські автори, у тому числі і я, В’ятрович навіть не намагається спростувати – вона просто для нього не існує! Я закинув йому це в рецензії, вказуючи на конкретні вади, – у відповідь він відсилає мене до опублікованих ним же самим документів (аналіз яких, попри те, що він стверджує, суперечить його тезам – я раджу йому ще раз прочитати видані ним самим джерела і з олівцем в руках перерахувати вказаних в них українських жертв), а також до так званого звіту від лютого 1943 року, з якого нібито випливає, що на той час в цьому регіоні було вбито 258 українців.  

Я пишу «так званого», оскільки, на відміну від мого опонента, перед тим, як послатися на джерело, я завжди піддаю його внутрішній критиці. Якби В’ятрович робив так само, то він, безперечно, помітив би, що вбивства, про які йде мова в наведеному ним документі, звісно, мали місце, але здебільшого на зламі 1943 і 1944 років, тобто вже після найбільшої хвилі різанини на Волині.

Чітко вказана ним кількість жертв співвідносна зі станом на лютий 1944 року, а не 1943 року, і цю ж дату повинно містити цитоване джерело. Я не знаю, чи автори книжки, на яку посилається В’ятрович, випадково припустилися помилки в датуванні документу, чи теж свідомо призвели до фальсифікації хронології подій. Мені відомо, що помилки такого типу, на жаль, дуже часто трапляються в українських працях.

Не варто також додавати, що вільне пересування подій на цілі роки в ту чи іншу сторону може призвести до «доказовості» кожної тези. Тільки що це має спільного з наукою? Безпорадно опускаючи в цьому місці руки, можу тільки зацитувати Ришарда Тожецького, який, розчарований безплідністю дискусії на тему «першості Холмщини перед Волинню» в 1993 (!) році написав: «Полеміка      на цю тему втратила сенс, оскільки бракує задокументованих аргументів з боку українських націоналістів»2.  

Всупереч тому, що твердить В’ятрович, зізнання Юрія Стельмащука є тільки одним з багатьох доказів організованого характеру масових вбивств на Волині і у Східній Галичині. Я розумію важливість його відкриття щодо сумнівів, які викликає документ, датований 28 лютого 1945 року. Але чи дійсно він цілком серйозно може стверджувати, що це дискваліфікує все, що говорив Стельмащук  про злочини, вчинені проти поляків?

Автор «Другої польсько-української війни» вважає надзвичайно важливим і беззаперечним встановлення кількості польських сіл, вирізаних 11 липня 1943 року. Я погоджуюся з ним в оцінці важливості цього питання, тому охоче підкажу йому, яким чином він міг би довести польським історикам, наскільки вони (в тому числі і я) несумлінні і зарозумілі, наполягаючи на поданих ними самими цифрах. У своїх працях я перелічую назви щонайменше кількох десятків місцевостей, винищених в той день (у праці Еви та Владислава Семашків В’ятрович, без сумніву, знайде, якщо докладе хоча б краплинку зусиль, список назв 99 поселень, на які в той день вчинили напад). Вистачить тільки довести, що цих конкретних сіл ніхто ніколи не винищував. Хтозна, можливо, ці поселення існують до цього часу? А ми вважаємо їх винищеними і ті особи, яких ми часто згадуємо за прізвищами, спокійно собі там живуть і їх ніхто не турбує?

Однак, гірше, якщо виявиться, що хтось таки здійснив у цих місцях злочин. Але і в цьому випадку В’ятрович, так глибоко  переконаний у невинуватості бандерівців, не повинен одразу складати зброї: він тільки повинен знайти і довести провину справжніх злочинців. До цього моменту він, що ж, мусить вибачити нам, польським науковцям, надмір скептицизму. Перепрошую, однак відсутність в документах ОУН і УПА широкої й повної інформації про напади, здійснені у цей день, не є для мене остаточним доказом того, що десятки свідків, які чудом вижили у цій різні, стали жертвами колективної омани.  Особливо тоді, коли я беру в руки «Літопис УПА» і в звіті «Про бої загону Січі» читаю, що 11 липня 1943 року на Бискупчин з боївки № 6 виїхало 30 людей, «щоби здійснити ліквідацію сексотів, набраних з польського населення». Далі у цьому ж звіті вказано: «Знищено близько 2 000 осіб. З нашого боку жертв не було»3.

В’ятрович впевнено виключає те, що це саме І сотня УПА на чолі з Григорієм Перегіняком здійснила напад в лютому 1943 року на село Парослє. Він при цьому категорично настоює на тому, що у своїй книзі він ніде не навів у цьому контексті аргументу про її кволе озброєння. Тож я рекомендую йому відкрити його власну книжку на сторінці 104. В її кінці, прихильно покликаючись на слова іншого українського автора, він написав: «дуже сумнівним виглядає те, щоби сотня Перегірняка, яка здійснила напад на Володимирець, ще й палила польські села […]  Мова йде про те, що сотня була погано озброєна». Хотілося б запитати: хто тут розминається з правдою? Щиро кажучи, зізнання Петра Василенка, мова про які в полеміці взагалі не піддають сумніву дату лютневого нападу – стосуються саме спалення в серпні 1943 року села Парослє ІІ (я писав про це ще в 2009 році).

Несерйозною слід визнати вигадану недавно В’ятровичем теорію про те, що нібито у перших вбивствах поляків винна не ідентифікована напевно група так званих «сокирників», що не мала нічого спільного з бандерівцями. При цьому він покликається на старанно дібрані і вирвані з контексту матеріали радянського партизанського руху. Цікаво, що у цьому випадку документація ОУН втрачає для нього ключове значення. Окреслення «сокирники» справді з’являється в деяких радянських документах, але з них одночасно випливає, що так називали групи українських націоналістів.  

Вже 5 березня 1943 року керівник Українського Штабу партизанського руху Тимофій Строкач в листі до Пантелеймона Пономаренка не мав жодних жодного сумніву щодо того, хто стоїть за вбивствами поляків. Читаємо: «9 лютого  […] у селі Паросля Володимирського району українські націоналісти знищили 21 родину поляків»4.

У цьому ж документі написано, що націоналісти на зібраннях закликають місцевих селян «знищувати комуністів, євреїв і поляків». Там не говориться про кримінальні банди, чи про «сокирників», але саме про «українських націоналістів». В іншому документі читаємо: «українські націоналісти здійснюють варварську розправу із беззахисним польським населенням, ставлячи перед собою завдання цілковите винищення поляків на Україні»5.

Як я вже писав у рецензії, керівництво ОУН ще до війни планувало організувати руками селян погроми поляків, намагаючись «приховати» розправу з ними за фальшивим спонтанним бунтом. Ці плани ОУН, поза сумнівом, почали втілювати в життя на Волині. Існують документальні підтвердження того, що в одному з перших нападів – у квітні 1943 року на Янову Долину – разом із членами УПА примусово брали участь мобілізовані селяни, яких змушували підпалювати будинки. У цьому контексті теорія В’ятровича про «сокирників» нагадує не ґрунтовну наукову гіпотезу, але чергову пропагандистську стратегію, яка має на меті приховати справжніх злочинців.  

На думку В’ятровича, радянські документи беззаперечно підтверджують участь загонів Тараси Бульби-Боровця у вбивствах. Я можу тільки повторити: в усіх випадках вбивств, здійснених в першій половині 1943 року, в яких вдалося встановити злочинців, ними виявилися бандерівці. Можливо, бульбівці фактично здійснили якісь злочини, однак ніхто цього поки що не довів. Натомість певним є те, що антипольські чистки Боровець рішуче засуджував. Просто дивує те, що автор «Другої польсько-української війни», створюючи такі  карколомні інтелектуальні конструкції з метою зняти з бандерівців відповідальність за вчинені ними злочини, одночасно без надання відповідних доказів перекладає провину за ці злочини на українську формацію, що, як принаймні на сьогодні це виглядає, поводилася у цій справі цілком пристойно.

Основна мета книжки В’ятровича полягає у запереченні організованого характеру різанини польського населення. Але у світлі здійснюваних протягом понад двадцяти років досліджень стає зрозумілим, що восени 1942 року Центральний провід ОУН прийняв рішення вигнати усіх поляків під загрозою смерті (припускаючи, що частину їх буде і так вбито) у той момент, коли вони розпочнуть воєнні дії. Цей план почали втілювати у життя в лютому 1943 року на Волині, де місцеве керівництво швидко перетворило його в програму цілковитого винищення поляків в регіоні. Можливо, самостійні дії «волиняків» після бурхливих дискусій були схвалені ІІІ З’їздом  ОУН-Б в серпні 1943 року. Від зламу 1943-44 рр. антипольські чистки розпочалися в Східній Галичині, де дотримувалися однак концепції з осені 1942 року, тобто вигнання усіх поляків під загрозою смерті. Криваві чистки тривали до початку 1945 року, а їхніми жертвами стало загалом близько ста тисяч поляків. Варто згадати, що виявлені нещодавно документи свідчать, що принаймні частина бандерівців була прихильниками проведення антипольських етнічних чисток до 1939 року (а, приміром, у розважаннях про завоювання Україною на чолі з ОУН Казахстану, на казахів доля північноамериканських індіанців).

В’ятрович у своїй книжці усі ці твердження відкидає, навіть не намагаючися вичерпно обґрунтувати свою негацію. Водночас, він натякає на те, що польські історики мали б розпочали дослідження, чи під час волинсько-галицької різні взагалі дійшла справа до організованих масових вбивств поляків. Пропозиції такого роду не можна трактувати як запрошення до поважної наукової дискусії. І я щиро сумніваюся у тому, що В’ятрович сам цього не розуміє.
    

2013-04-08-nowa-europa-wschodniaПольськомовна версія цієї статті була опублікована у часописі: «Нова Східна Європа». 2013 № 1. Український текст публікуємо з люб’язного дозволу колег із NEW.



  1. Ryszard Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Sprawa ukraińska w czasie II wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej,  Warszawa, 1993, s. 261.
  2. Там само, с. 221.
  3. Див., напр.: Літопис УПА, Нова серія, Київ-Торонто, 2010, т. 14, с. 52.
  4. Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы. В 2-х тт., ред. T. Царевская-Дякина и др, т. 1, Mосква 2012, с. 608.
  5. Там само, с. 15, 616.

Додаткова інформація