Від редакції: 22 березня минулого року ми вмістили на нашому сайті критичну статтю Ґжеґожа Мотики про книжку Володимира В’ятровича «Друга польсько-українська війна. 1942–1947». Через рік після тієї публікації ми продовжуємо її обговорення й публікуємо відповідь Володимира В’ятровича, що була уперше вміщена польською мовою в часописі «Nowa Europa Wschodnia» (2013. № 1). Уважний читач помітить, що дана публікація значною мірою повторює тези п. В’ятровича, викладені ним на «Історичній правді». Остання публікація вже викликала відповіді Андрія Портнова «Історії для домашнього вжитку. Знову і знову», Данила Яневського «Дискусія В’ятрович-Портнов: знову, знову і знову» та Юрія Рубана «Про політику з приводу дискусії істориків».  Historians.in.ua найближчим часом вмістить також відповідь Ґжеґожа Мотики, уперше надруковану в «Новій Східній Європі» разом із текстом Володимира В’ятровича, що ми пропонуємо Вашій увазі.

Даючи до друку монографію «Друга польсько-українська війна. 1942—1947» та двотомний збірник документів¹, що її доповнюють, я очікував, що робота викличе жваві дискусії. Адже об’єктом дослідження обрано маловивчену науковцями тему, яка викликає жвавий суспільний інтерес як в Україні, так і в Польщі. Додаткової цікавості публікації додавало те, що в роботі використано документи з донедавна закритих архівів КҐБ, більшості з яких не бачили ні польські, ні українські дослідники. Сподівання справдилися — книга викликала бурхливі суперечки².

З-посеред інших автор особливо очікував на реакцію Ґжеґожа Мотики — польського історика, який на сьогодні заслужено вважається одним із провідних дослідників польсько-українського конфлікту 40-х років минулого століття. Очікування підсилювалися тим, що чимало висловлених у книзі тез безпосередньо конфронтують із сформульованим саме ним висновками, і вона певною мірою була реакцію на його дослідження.

Проте рецензія Ґжеґожа Мотики, що з’явилася на початку 2012 року, неприємно здивувала. «Невдала книга» — такою безапеляційною назвою польський дослідник з самого початку сформулював своє ставлення до рецензованої роботи. Відомий історик не скористався нагодою, аби заперечити чи відкинути аргументи, що ставили під сумнів його концепції, зав’язати предметну дискусію довкола суперечливих питань. Натомість спробував приписати авторові книги окремі тези, яких не було у рецензованій роботі, щоб потім «успішно» заперечити саме їх. У результаті таких доволі дивних для науковця маніпуляцій Мотика дійшов до висновку, що «Друга польсько-українська війна» — книга, «шкідлива для польсько-українського діалогу, адже тільки поглибить взаємні розбіжності».

Сумніваюся, що можливий діалог без дискусій, в яких розглядаються саме розбіжності. І вдавання, що немає жодної різниці в трактуванні причин і наслідків конфлікту між українцями та поляками, що нібито досягнуто абсолютного консенсусу в його оцінці, навряд чи наблизить нас до справжнього розуміння.

Польська історіографія тримає впевнену першість у дослідженнях польсько-українського конфлікту. Саме її представники проробили масштабну роботу з віднайдення та аналізу джерел, саме польські історики першими вийшли на рівень концептуалізації проблеми. В українській історіографії це питання досі перебуває на маргінесі досліджень — за останні двадцять років з’явилося лише кілька дослідників, які спеціалізуються на вивченні даної проблеми.

Слід зазначити, що в результаті диспропорції постраждали обидві історіографії. Багато сформульованих польськими істориками припущень та гіпотез, не пройшовши верифікації та жвавого обговорення в режимі дискусій, перетворилися на певні догми, що стали основою історіографічних концепцій.

Головними положеннями польської історіографії в цьому питанні є такі:

1. Польсько-український конфлікт мав етнополітичний характер.
2. Його ключовою причиною була полонофобська ідеологія українських націоналістів, яка передбачала масове винищення поляків.
3. Збройний конфлікт розпочався навесні 1943 року на Волині знищенням польського населення, яке проводили вояки новосформованої Української повстанської армії.
4. Антипольський фронт був першим і головним для УПА протягом усього періоду Другої світової війни.
5. Існувало своєрідне «остаточне вирішення польського питання», підготовлене Проводом ОУН. Тому винищення польського населення було систематичним і запланованим, відбувалося згідно з чіткими вказівками керівництва українського підпілля і координувалося ним.
6. Доказом існування такого рішення є масштабна операція проти поляків, здійснена УПА в ніч із 11 на 12 липня 1943 року, яка охопила близько сотні населених пунктів.
7. Акції польського підпілля проти українського населення мали майже виключно оборонний чи відплатний характер, доказом чого є велика диспропорція в кількості жертв, абсолютну більшість серед яких становлять представники польського населення.

Ці тези в тих чи інших інтерпретаціях повторюються у більшості польських досліджень. Найчіткіше викладені і аргументовані вони саме в роботах Ґжеґожа Мотики³. Мої власні висновки, до яких я прийшов у результаті аналізу доступних мені матеріалів, суттєво вирізняються від зазначеного вище. Тож перш ніж перейти до відгуку Мотики, хотів би ознайомити читачів із ключовими положеннями мого дослідження, аби зрозумілішим був контекст суперечки.  

У монографії я пишу: попри те, що конфлікт між українцями і поляками, без сумніву, був етнополітичним, не менш важливими його виявами було тривале протистояння між народами в соціальній площині. Ця площина має значно глибші коріння, ніж етнополітична, і сягає часів задовго до початку ХХ століття, коли політично оформилися національні вимоги українців. Крім того, особливої гостроти конфлікту на терені Холмщини та Волині додавало релігійне протистояння між православними українцями і католиками-поляками, яке теж було дуже давнім і нараховувало вже кілька століть історії.

Зведення багатовимірного конфлікту виключно до етнополітичного є підставою для пошуку конкретної політичної сили, винної в його розпалюванні. Таку польські історики бачать в ОУН, основою діяльності якої, на їхню думку, була полонофобська ідеологія. Головним аргументом на користь цієї тези є постанова Першого конгресу цієї організації з 1929 року про те, що організація «змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель». Різниця між тезою про повне усунення всіх окупантів (характерною для будь-якого визвольного руху) і постулатом про повне усунення представників іншої національності (в даному випадку мало би бути поляків) залишилася поза увагою істориків, які висувають цей аргумент.

Подальше представлення польсько-українського конфлікту як зініційованого українським підпіллям підштовхнуло польських дослідників до пошуку наказу, згідно з яким розпочато операцію масового знищення поляків. Пошук триває доволі давно, і періодично оголошується про його результативне завершення. Проте щоразу аналіз документів, які мають свідчити про цей наказ, ставить під сумнів його існування. На сьогодні головним аргументом на користь існування такого наказу є свідчення одного з командирів УПА на Волині Юрія Стельмащука, взяті з документа, представленого як виписка з протоколу його допиту від 28 лютого 1945 року. Проте з самої архівно-кримінальної справи на Стельмащука дізнаємося, що допиту в цей день не було, відповідно тут немає і жодного протоколу з інформацією, яку цитують історики⁴.

Ще одним аргументом на користь існування «наказу про знищення поляків» є теза про масштабну акцію, проведену в ніч із 11 на 12 липня, яка нібито охопила від 60 до 167 польських сіл. Проте жодних документальних слідів такої масштабної операції досі не виявлено ані в польських, ані в українських, ані в німецьких чи радянських архівах.

Загалом аналіз документів не дає жодних підстав твердити, що існувало розпорядження вищого керівництва українського підпілля щодо масової ліквідації польського населення у Західній Україні. Але важливо не лише те, що такого «наказу» не знайдено (адже немає й розпорядження Гітлера про винищення євреїв), важливо, що виявлені на сьогодні матеріали заперечують можливість існування такого документа.

Усвідомлення нездатності означених вище концепцій наблизити до розуміння причини та суті польсько-українського протистояння підштовхнуло автора цих рядків до формулювання власного бачення. Коротко суть мого розуміння польсько-українського конфлікту представлена вже в самій назві роботи. Отже, я вважаю, що слід говорити про Другу польсько-українську війну, головними учасниками якої були польське підпілля і його воєнізовані структури (зокрема Армія Крайова) та українське підпілля і Українська повстанська армія. Друга польсько-українська війна стала останнім етапом тривалого протистояння між українцями і поляками, яке набувало різних форм (релігійного, етносоціального і врешті етнополітичного конфлікту). Ця війна, по суті, була продовженням збройного протистояння між Польщею та Західноукраїнською Народною Республікою, яке закінчилося в 1919 році. Як і під час попереднього конфлікту, в 1940-і роки головним завданням воюючих сторін було встановлення власного контролю над спірними теренами сучасної Східної Польщі та Західної України. Особливістю другої війни було те, що вона була збройним конфліктом між не регулярними, а партизанськими формуваннями, активну участь у ній брало цивільне населення, яке або підтримувало одну із сторін, або не мало жодної чітко окресленої політичної орієнтації і користувалося конфліктом як способом розв’язання власних непорозумінь.

Ґжеґож Мотика у розгорнутій рецензії фактично уникнув дискусії з приводу головного — висунутої у книзі концепції, обійшовшись твердженням про те, що «Книжка, що рецензується, фактично не є науковою працею, але вільним історичним нарисом. Можливо, на самому її початку варто би було відверто сказати, що ідеться про щось на кшталт промови на судовому захисті, виголошеної талановитим, утім емоційно заангажованим у справі, адвокатом». Поруч із тим публікація польського історика містить деякі конкретні зауваги, відповіді на які можуть збагатити наукову дискусію, тому спробую відповісти на них.

Рецензент не сприйняв наведених у книзі аргументів щодо початку кривавого протистояння в 1942 році на Холмщині. «Українці в цьому регіоні фактично стали жертвами багатьох нападів польського підпілля, але сталося це в основному в 1943—1944 роках, — пише він у рецензії. — Найбільше таких нападів відбулося вже після початку антипольських чисток, тому у зв’язку з цим є очевидним те, що вони не могли стати їхньою причиною. Перші масові убивства, здійснені польськими руками, у цьому районі були занотовані тільки в травні 1943 року». Можливо, наведених у книзі фактів виявилося замало, тому можу додати інформацію, взяту з документації Українського центрального комітету. Згідно зі звітами цієї установи, перші вбивства українських активістів на Холмщині почалися ще в листопаді 1941 року, а протягом 1942-го зафіксовані напади польських підпільників на українські села і масові вбивства. У звіті грубешівського Українського допомогового комітету йдеться про те, що протягом 1941—1942 років на цих теренах (тобто не всієї Холмщини, отже цифра неповна) було вбито 258 українців⁵. У перші місяці 1943 року чиновники УЦК звітують про ще близько сотні вбитих активістів із Холмщини. Очевидно, ця цифра незіставна з тисячами загиблих через кілька місяців у 1943 році поляків Волині, проте у вкрай напруженій ситуації визріваючого конфлікту інформації і про ці вбивства було достатньо, аби запалити протистояння на Волині. Тим паче, що поки вона потрапила сюди, її вже неодноразово перебільшено.

Інший важливий момент, який ігнорує Мотика, стосується моїх застережень щодо вже згадуваних свідчень Юрія Стельмащука. «Автор намагається, наприклад, піддати сумніву зізнання Юрія Стельмащука «Рудого», — пише він, — одного із організаторів антипольських чисток в західних повітах Волині, особливо підкреслюючи маніпуляції офіцерів радянської служби безпеки, що допитували «Рудого». Натомість книга містить цілком конкретну тезу: свідчень Юрія Стельмащука про існування наказу Центрального проводу ОУН про винищення поляків, на які покликаються польські історики, зокрема Мотика, не існує. Перевірити це легко, взявши до рук архівно-кримінальну справу на Юрія Стельмащука⁶, чого, на жаль, польський історик не зробив досі, хоч неодноразово працював в архіві, де вона зберігається.

Польський історик украй критично сприйняв тезу про те, що масштаби акції в ніч із 11 на 12 липня, які стали підставою для висновків про скоординовану антипольську операцію, дуже перебільшені в історіографії. З наведеної в книзі звітності ОУН, пише він, «випливає, що у цей день жертвою українських націоналістів стало… одне польське село».  Проте в дослідженні я наводжу і польські документи, які точно називають сім населених пунктів, атакованих тої ночі. Тобто я ніколи не писав, що тоді було знищене лише одне село. Подальше дослідження цього важливого моменту дозволило виявити додаткові українські, польські і радянські документи про ці події. Це, зокрема, звіт Міністерства внутрішніх справ еміграційного уряду Польщі, який говорить про вбивства польського населення в «кільканадцяти селах Володимирського повіту 11—12 липня»⁷. Це також звіт із діяльності загону УПА «Січ», в якому йдеться про масове вбивство поляків у двох населених пунктах, жертвами якого стали близько трьох тисяч осіб⁸. Це страшні події, які призвели до великих втрат. Але мова ніде не йде про знищення кількох десятків чи понад сотні сіл. Можливо, автор цих рядків пропустив якісь важливі документальні джерела, які мали б показати географічний розмах операції в ніч із 11 на 12 липня, а звідси її скоординованість на найвищому командному рівні УПА. Тоді не зрозуміло, чому Ґжеґож Мотика при нагоді не назвав джерела, на які опирається він, наводячи цифру 96 атакованих тієї ночі польських сіл.

Принциповим моментом у моїй книзі є теза про події на Волині влітку 1943 року як селянську війну, своєрідну жакерію. «В’ятрович свідомий того, що гіпотеза "народного бунту" користується великою популярністю не тільки в Україні, — пише Мотика, — тому я тим більше зобов’язаний звернути увагу на її основну слабкість — для неї немає жодних доказів». У цьому місці хотілося б лише подякувати рецензенту, який змусив більш ретельно підійти до обґрунтування даної тези і відшукати нові аргументи. Очевидно, зробити це було нелегко. Адже участь у польсько-українському протистоянні на Волині, особливо на його початковому етапі навесні 1943 року, не підконтрольних жодній політичній силі напівкримінальних, напівполітичних угруповань не досліджена ані в польській, ані в українській історіографії. Та це й не дивно — такі групи фактично не залишали слідів своєї діяльності. Їхні атаки на села не потребували жодної координації чи наказів, вони не зобов’язані були звітуватися вищому керівництву, тому що його не мали, не намагалися в якійсь формі (агітаційних листівок чи погроз) пояснити мотиви своїх дій. Вони, очевидно, не мали сталого членства, учасники цих угруповань могли збиратися в довільній кількості на довільний час і потім знову розходитися по домівках. Серед них були як колишні військовополонені, яким нікуди було повертатися, так, очевидно, й місцеві жителі. Вони могли співпрацювати з якоюсь із політичних сил, що діяли в той час на Волині, а могли і з усіма, укладаючи тимчасові союзи. Не контрольована ніким ситуація створювала чудові можливості для швидкої наживи за рахунок іншого. І часто зовсім неважливо, хто був цим іншим — українець, поляк, єврей чи чех.

Згодом, у післявоєнний період, під час чекістських розслідувань подій 1943—1944 років чимало «подвигів» таких угруповань списувалися на політичні формації — польські та українські. Списувалися як самими чекістами, які намагалися використати їх для пропагандистської війни проти націоналізму, так і місцевим населенням, серед якого, очевидно, теж були учасники таких груп, котрі тепер могли зіпхнути усі можливі звинувачення в бік УПА чи АК.

Але, попри таку «історіографічну невловимість» цього чинника, про нього не слід забувати, описуючи ситуацію, що вилилася у криваві вбивства. Тим паче, що принаймні деякі сліди такі формації залишили — до прикладу, у документах радянських партизанів. «У рейді, — читаємо в одному з таких повідомлень із березня 1943 року, — зустрічаємо озброєні групи, що складалися з військовополонених, які росли й озброювалися стихійно»⁹. Змальовуючи події в одному з волинських сіл у червні 1943 року, партизанський командир Федоров говорить про вбивства, вчинені групою, яку він ідентифікує як «сокирники»: «Українські націоналісти "сокирники" (так їх називає місцеве населення) в селі Згуща вбили 45 осіб поляків різного віку. Всім убитим відрубали голови. Живими залишилися тільки ті, що втекли до лісу […]. У селі Заморіччя [Заморочення — В. В.] 16.5. сокирники спалили будинок чотирьох ні в чому не винних селян. Селянину Бандурі Мирону відрубали голову, посадили на кіл і виставили серед села. Тіло спалили в палаючому будинку. Звинуватили партизанів. З тією ж метою, тобто компрометації партизанів, сокирники 17.6. зарізали селянина, поклали на віз, на якому він їхав, і пустили селом»¹⁰.

Значно точнішу інформацію про «сокирників» та іншу невідому групу містять повідомлення партизанських командирів Федорова та Дружиніна від 20 липня: «За даними, якими ми володіємо, відомо, що крім "бандерівців", "бульбівців" і "мельниківців" в областях Західної України існують "зеленівці" та "сокирники", які є ніби різновидом українських націоналістів, існують і діють організованими групами. "Зеленівці" виникли ще за радянської влади із соціально чужих елементів, осіб, що не бажали служити в Червоній армії, які до війни були базою для німецького шпіонажу. До окупації німцями Західної України їхнім завданням було: знищення партійного й радянського активу, колгоспників, євреїв. Потім, коли німці застосували терор до населення, який значно зачепив і сім’ї "зеленівців", останні частково перейшли на службу в поліцію, частково в основні кадри націоналістів, і частина з них продовжує існувати невеликими бандитськими групами. Назву "зеленівці" взято від умов існування у лісі. "Сокирники" виникли наприкінці 1942 року як групи незначні, існують головним чином у районі сіл Золоте і Степанча Грутська [можливо, Гута Степанська — В. В.], з куркулів. Їхня практична діяльність — грабіж і вбивства мирного населення, головним чином поляків. Назва "сокирники" пов’язана з їхніми методами вбивства — сокирами. Цю кличку дало їм населення. Обидві групи тісно пов’язані з українськими націоналістами і ведуть боротьбу з партизанами і німцями»¹¹. Отже, як бачимо з наведеної інформації, йдеться про ще один важливий чинник ескалації конфлікту на Волині навесні — влітку 1943 року.

Недостатньо переконливою для Ґжеґожа Мотики виявилася теза про те, що перші масові вбивства поляків на Волині були вчинені збройними загонами під керівництвом отамана Тараса Боровця — «Бульби». У своїй рецензії він зазначає, що «це угрупування боролося із загонами Армії Крайової, однак до цього часу  не знайдено доказів того, що воно брало участь у вирізуванні цивільного населення. І хоча початково у польських і радянських звітах виконавців убивств називали "бульбівцями", однак це відбувалося через популярність угрупування Боровця, а не через участь його членів у злочинах. Пригадаймо, що бандерівці вирішили перебрати назву УПА саме через її популяризацію "Тарасом Бульбою". До того часу, поки В’ятрович не представить принаймні кілька випадків масового винищення поляків, здійснюваних на самому початку антипольської акції (за період лютий — травень 1943 року), виконавцями яких без найменшого сумніву виявляться не пов’язані із ОУН-Б селяни чи підлеглі Боровця, усі його зауваження з цього приводу слід трактувати як цілком голослівні й такі, що не мають жодних фактичних доказів». Теза ж про участь у вбивствах поляків вояків «Тараса Бульби», сформульована у книзі, опирається на польські документи. Про це неодноразово повідомлялося у звітах Міністерства внутрішніх справ еміграційного уряду, аналогічне твердження зустрічаємо у звітах генерала Ровецького.

Інформацію польських підпільників підтверджують повідомлення радянських партизанів. Сидір Ковпак у своєму щоденнику за 17 червня 1943 року писав про терен Рокитнянщини: «За залізницею почалася смуга націоналістів-бульбівців. Німці розпалюють національну ворожнечу. Вже багато польських сіл спалено бульбівцями, а сім’ї вирізані»¹². Із подальших записів партизанського командира видно, що він чітко вирізняв «бульбівські» та «бандерівські» відділи. Під датою 24 червня він пише про те, що на подальшому шляху «по селах бульбівці зміняються бандерівцями»¹³. З інших документів радянських партизанів можна побачити, що вони знали, які терени Волині якими групами українських націоналістів контролювалися. Немає підстав стверджувати, що польські підпільники, які діяли на теренах Волині протягом довшого часу, ніж радянські партизани, були менш обізнаними в цьому питанні.

Іноді в рецензії доходить до перекручення наведених у книзі фактів, що виливається в звинувачення автора книги за те, про що він ніколи не писав: «Захищаючи учасників І сотні перед закидами щодо нападу на село, — пише Ґжеґож Мотика, — Володимир В’ятрович у своєму риторичному запалі в певний момент переступає межу хорошого смаку. Він пише, наприклад, що вона була занадто мало озброєна, аби напасти на польське село. Кожний, хто ознайомиться з перебігом нападу на Парослю, зрозуміє мою емоційну реакцію — усі мешканці цієї місцевості (понад 150 осіб, в тому числі кількамісячні діти) були спочатку без єдиного пострілу зв’язані, а потім почергово зарубані сокирами». Дивно читати такі речі, адже про брак зброї як аргумент я взагалі не пишу. Насправді, спростовуючи версію Мотики я показав, що вона опирається на свідчення українського повстанця Петра Василенка, який вказує, що село Паросля було знищене упівцями, але іншою сотнею і — що найголовніше — не в лютому 1943-го, а не раніше серпня того року. Тож версія Мотики, який пов’язує першу акцію першої сотні УПА із вбивствами поляків, залишається недоведеною, і збудована ним струнка символічна конструкція, завдання якої — показати, що саме антипольський фронт був головним для українського підпілля, провисає в повітрі.

Польський історик цілком критично поставився до наведеної у книзі інформації про покарання деяких командирів УПА за проведення самовільних антипольських акцій. Напевно, Ґжеґожу Мотиці варто було б уважніше перечитати книгу, адже у ній наводиться розлога цитата з вироку Миколі Олійнику — «Орлу», з якого дізнаємося, що причиною його розстрілу були порушення організаційної субординації і анархічна поведінка, а аргументами на користь звинувачень, зокрема, те, що він «на власну руку видав листівку до поляків, в якій наказував польському населенню вибратись з того терену, на якому оперував його відділ, загрожуючи неслухняним карою смерти».

Наведеного в цій статті короткого зіставлення аргументів і фактів з обох сторін достатньо, щоб побачити, що українські і польські історики мають ще багато можливостей для цікавої і плідної дискусії. Тож, якщо моя книга стане її початком, буду тільки втішений цим. До цього часу моєю реакцією на відгуки інших дослідників на книгу стала не тільки ця публікація, але й участь у форумі, влаштованому на сторінках російського журналу «Ab Imperio»¹⁴. Зрештою, у 2012 році я підготував друге, доповнене видання книги, де я намагався врахувати зауваження колег чи посилити аргументами висловлені мною раніше тези¹⁵.  

Сподіваюся, що й Ґжеґож Мотика не лише продовжуватиме власні дослідження, але й буде готовий до подальшої дискусії, як заочної так, можливо, і безпосередніх дебатів, майданчиком для яких міг би стати якийсь український чи польський університет. Переконаний, що тільки таким чином ми зможемо вести справжній діалог, вкрай необхідний і українцям, і полякам для розуміння важких проблем нашого минулого. Зможемо відійти від взаємних різких оцінок та упереджень, бачити в публікаціях колеги не лише «невдалі книги», а й добру нагоду подискутувати та перевірити власні твердження.

Польськомовна версія цієї статті була опублікована у часописі: «Нова Східна Європа». 2013 № 1. Український текст публікуємо з люб’язного дозволу колег із NEW.

1. ---

   В’ятрович В. Друга польсько-українська війна. 1942—1947. — К., 2011; Польсько-українські стосунки в 1942—1947 роках у документах ОУН та УПА: у 2 т. / Відп. ред. та упоряд. В. В’ятрович. — Львів, Центр досліджень визвольного руху, 2011.
2. Патриляк І. На війні як на війні [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://istpravda.com.ua/columns/2011/10/11/58861; Купрієнко О. Непрочитані документи. — «День». — 13.10.2011. — № 184; Зашкільняк Л. В українсько-польській історичній дискусії з’явився серйозний аргумент [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zaxid.net/blogs/showBlog.do?v_ukrayinskopolskiy_istorichniy_diskusiyi_zyavivsya_seryozniy_argument&;objectId=1239789; Канарська А. У пошуках історичної правди // Наше слово. — 2011. — № 46; Kabachij R. Ukraine — Poland: history wars rage on [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://opendemocracy.net/od-russia/roman-kabachiy/ukraine-poland-history-wars-rage-on; Motyka G. Nieudana książka // Nowa Europa Wschodnia. — 2012. — № 2. — S. 100—110; Samborski М. Kto wymordował Polaków na Wołyniu wg dr. W. Wiatrowycza // Kresowy Serwis Informacyjny. — 01.11.2011. — S. 17—19. На сторінках журналу «Ab Imperio» відбувся спеціальний форум із обговорення книги: Grachova S. Introduction to the Forum // Ab Imperio. — 2012. — № 1. — С. 351—356; Rudling P. A. Warfare or War Criminality // Там само. — С. 356—382; Ильюшин И. Плохо забытое старое: о новой книге Владимира Вятровича // Там само. — С. 382—387; Земба А. Мифологизированная война // Там само. — С. 403—422.
3. Наразі підсумком досліджень історика у цій проблематиці є книга Motyka G. Od rzezi Wołyńskiej do akcji «Wisła». Konflikt polsko-ukraiński 1943—1947. — Kraków, 2011.
4. Про це детальніше див.: В’ятрович В. Наказ, якого не було // В’ятрович В. Історія з грифом «Секретно». Архіви КҐБ розповідають. — Львів, 2012. — С. 112—120.
5. Макар Ю., Нагорний М., Макар В., Салюк А. Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915—1947). — Чернівці, 2011. — С. 483.
6. Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі — ГДА СБУ). — Ф. 5. — Спр. 67424.
7. Ministerstwo Spraw Wewnętrznych. Wydział Społeczny. Sprawozdanie sytuacyjne z Ziem Wschodnich № 8/44. Listopad, grudzień 1943, styczeń 1944. — Londyn, 1994. — S. 40 // Архів Центру досліджень визвольного руху. — Ф. 30. — К. 10.
8. ГДА СБУ. — Ф. 13. — Спр. 376. — Т. 66. — Арк. 7.
9. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО України). — Ф. 62. — Оп. 1. — Спр. 247. — Арк. 74.
10. ЦДАГО України. — Ф. 62. — Оп. 1. — Спр. 1622. — Арк. 73—74.
11. ЦДАГО України. — Ф. 62. — Оп. 1. — Спр. 1622. — Арк. 80—81; ЦДАГО України. — Ф. 62. — Оп. 1. — Спр. 247. — Арк. 59.
12. Дневник С. А. Ковпака // Партизанская война в Украине. Дневники командиров партизанских отрядов и соединений. 1941—1944. — М., 2010. — С. 45.
13. Дневник С. А. Ковпака… — С. 48. Чітке розрізнення двох груп українських націоналістів знаходимо і в щоденнику іншого партизанського командира С. Руднєва. Див.: Дневник С. В. Руднева // Партизанская война в Украине… — С. 99.
14. Вятрович В. Вторая польско-украинская война и дискуссии вокруг нее // Ab Imperio. — 2012. — № 1. — С. 422—434.
15. В’ятрович В. Друга польсько-українська війна. 1942—1947. Видання 2-е, випр. і доп. — К., 2012.