Розвиток міста, його планування та забудова визначаються об'єктивними факторами, частина яких належить до постійно діючих, а частина — до тимчасових. До перших відносять мікрорельєф місцевості та гідрографічну ситуацію як найстабільніші формоутворюючі чинники¹. Тому спочатку про те, де розміщувалася стара Полтава.

«План старой и новой Полтавы» (1709 р.)

Загальновідомо, що славетне місто Рим розташовувалося на семи пагорбах, Полтава у цьому сенсі виявилася скромнішою й розташувалася на трьох мисоподібних виступах, котрі місцеві жителі гордо називали горами. Найпівденніше розташована Інститутська гора. Ця назва закріпилася за нею у ХІХ ст. після відкриття в 1818 р. Інституту шляхетних дівчат², але як називали цю місцевість у XVII-XVIIІ ст. — нажаль, невідомо. Серединний мис називають Івановою горою. Він найбільше виступає в заплаву. Висота ділянки становить 154,20 м над рівнем моря, перепад висоти над долиною ріки близько 70 м. Це колишнє місце слов'янського городища та фортеці XVII-XVIIІ ст. Назва побутує теж із ХІХ ст., пов'язуючись із садибою, де народився та жив Іван Петрович Котляревський. У XVIII ст. на позначення східної частини мису, яка найбільше виступає у заплаву, вживали назву Подільська гора, оскільки саме тут розміщувалися Подільська брама, що вела з фортеці до передмістя — Подолу, що безпосередньо прилягав до гори та займав частину правобережної заплави. Монастирська гора — північна відділена ділянка плато, зайнята спорудами Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря та житловою забудовою навколо нього. Вірогідно, сама назва закріпилася після заснування монастиря в середині XVII ст.

Меншими географічними одиницями рельєфу, які прорізають міську територію плато є 8 основних балок та ярів: Кобищанський, Очеретянка, Чамарин, Мазурівський, Миколаївський, Панянський, Бойків, Здихальний³.

З півдня на північ балки та яри розміщені таким чином: з південного-заходу Інститутську гору обмежує Кобищанський яр, який з'єднується із Очеретянкою та Чамариним яром. Іванова гора відділяється від Інститутської Мазурівською балкою, яка має відгалуження — Миколаївський яр. З північної сторони від Іванової гори розпочинається Панянський яр. На північ від нього рівнобіжно проходить Бойків яр, який впадає у Здихальний яр, який відділяє Монастирську гору від основного масиву плато⁴. Більша частина назв балок та ярів закріпилася у XVII ст. й існувала в середовищі міських мешканців досліджуваного періоду.

В історії розвитку міста, на мою думку, простежується шість основних етапів. З яких два перших: доба раннього заліза (VII-ІІІ ст. до н.е.) та сіверянсько-давньоруський період (ІХ ст. - перша чверть XV ст.) засвідчують історію освоєння цієї території. У 1430-1648 р.р. — періоді приватного володіння міською територією, виникла Полтавська слобода, була зведена фортеця. В цей час сформувалися основні топографічні складові та розпланування Полтави XVIIІ ст., визначилися напрямки розвитку сельбища. За четвертого етапу, який охоплював 1648-1782 р.р., та був пов'язаний з функціонуванням Полтави в якості центру Полтавського полку, міський простір набув своєрідної композиційної структури, оформився адміністративний та торгівельний центр, з'явилися специфічні будівлі, викликані потребами функціонування фортеці та міста. У 1782 р. місто перетворилося з полкового на повітове, а з 1802 до 1917 року Полтава функціонувала, як центр Полтавської губернії та Малоросійського генерал-губернаторства. Місто переплановується, згідно централізованих планів, на нове місце був перенесений адміністративний центр, що став новим композиційним вузлом радіальної забудови, змінилися композиційні вісі (окрім головної). Тобто, на початку ХІХ ст. Полтава отримала нову забудову, яка в певній мірі зберегла топографічний поділ та планувальні традиції попередніх періодів.

Просторовий та демографічний розвиток Полтави

В історії міського простору Полтави XVII-XVIIІ ст. можна виділити такі періоди його просторового зростання:

1. 1630-ті - початок 1640-х р.р. — виникнення Полтавської фортеці, її заселення, поява перших передмість;
2. Друга половина 1640-х - 1650-ті р.р. — розширення фортечної території за межі її історичного ядра — Іванової гори, забудова передмість Поділ, Кобищани, Мазурівка;
3. Друга половина XVII – перша чверть XVIII ст. — подальше розширення міської території на Монастирську гору, забудова схилів балок та знижених ділянок між згаданими горами;
4. Середина - друга половина XVIII ст. — поява нового південно-західного передмістя, злиття передміських сіл та хуторів з міською територією;
5. Кінець XVIII - перша чверть ХІХ ст. — стрімке зростання міської території за рахунок північно-західних ділянок, прилеглих до фортеці; перепланування міста й забудова навколо нового центру, що виник на доти неосвоєній території.

Фортеця на мапі сучасного міста

Динаміка демографічних процесів у цілому збігалася з розширенням міської території, хоча обидва явища не були синхронними. Зокрема, чисельність міського населення коливалася в різні періоди так:

1. До кінця 1640-х р.р. кількість мешканців Полтави зростала;
2. Від середини XVII ст. до 1710-х р.р. динаміка залюдненості помітно падає;
3. Упродовж 1720-1740-х р.р., попри тенденцію до обмеження чисельності міщанського стану, відновлюється та поступово зростає кількість населення Полтави;
4. Середина XVIII ст. - 1780-ті р.р. позначені зменшенням числа житлових дворів та загальної чисельності міщан;
5. Остання чверть XVIII - перше десятиліття ХІХ ст. характеризується стрімким зростанням демографічної динаміки: впродовж десятиліття після перетворення Полтави на губернський центр кількість міського населення зросла на третину.

Полтавську фортецю спорудили початку XVII ст. (до кінця першої чверті), пізніше розширювали та перебудовували відповідно до змін у тогочасній військовій справі. Первісна фортеця на Івановій горі мала форму близьку до трикутника в плані. Розширення фортечної території відбулося у 1640-х роках шляхом побудови нової лінії укріплень та включення частини південно-західного передмістя. Укріплення періодично ремонтувалися – 1658, 1709, 1710-х, 1720-х р.р. Реконструкція першої половини XVIII ст. була пов'язана із перебудовою фортеці відповідно бастіонного типу. Основні фортечні споруди складалися із валу, сухого рову, системи бастіонів⁵. Фортифікаційна лінія на 1709 рік включала: три півкруглі бастіони, два горнверки⁶, Спаський в’їздний вузол (вирішений у вигляді равеліну⁷, який не виносився за гласис)⁸, ймовірно, три півбастіони, п'ять надбрамних башт. За межі валу були винесені палісад (північно-західна ділянка) та два редути⁹. У фортеці також були наявні підземні об'єкти: ходи та споруди, які відношу до допоміжних споруд військового призначення.

Фортеця була найголовнішою частиною урбаністичного утворення. Окрім фортеці, тобто середмістя, міський простір включає в себе передмістя та міські села¹⁰, що утворюють декілька територіальних рівнів, а саме:

1) форштадти (посади, передмістя);

2) близькі околиці — приміські села, слободи, хутори, які не лише територіально та економічно пов'язані з міським центром, але є потенційними форштадтами: при збереженні позитивної динаміки зростання міської території вони можуть бути включені до його меж у майбутньому, або вже були включені до нього, хоча виникали, як окремі населені пункти;

3) далекі околиці — села, слободи, хутори, пов'язані з містом територіально економічно та поземельно-власницькими відносинами.

Форштадти (посади, передмістя) — це поселення, розміщені у безпосередній близькості до фортеці, що виникають як в часи її спорудження, так і раніше чи пізніше. Попри те, що форштадти в більшості міст Гетьманщини були територіально розлогішими, ніж фортеця, а у торговельно-економічному плані біль розвинутими, це не виключало їхньої соціально-економічної та планувальної підпорядкованості фортеці¹¹. У XVII ст. для їх позначення вживали слово «місто»¹², а з початку XVIII ст. увійшов до обігу термін «форштадти».

Що ж до полтавського випадку, то слово «Полтава» позначало виключно фортецю, натомість кожен з її форштадтів мав власну назву. Так, у другій половині XVII ст. джерела фіксують Мазурівку та Поділ¹³ — перші серед інших полтавських передмість, засновані ще в першій половині XVII ст. Форштадти, в з’язку з цим набули специфічного планування. Особливостями форштадтного розпланування були: нерегулярність, ландшафтна детермінованість, формування забудови вздовж шляхів, продовження головних вулиць фортеці на форштадті, трасування головних вулиць вздовж вододілів і вісей долин, а другорядних перпендикулярно до них, переважання забудови не кварталами, а кутками, освоєння схилів балок, наявність значної кількості провулків.

Форштадти та передмістя, села та хутори найближчих околиць поділялися на дві групи: розміщені на рівних платових ділянках правого корінного берега р. Ворскли, переважно вздовж балок, що його прорізають, та заплавні, розміщені в долині р. Ворскли та її приток. Останні характеризувалися незначними розмірами та нерегулярністю забудови. Існувала й різниця між мешканцями середмістя та передмість. Зокрема, чим далі від фортеці, тим більша кількість населення, що займалася не ремісництвом чи торгівлею, а сільським господарством.

Землі третього рівня підпорядкування включали магістратські, приватні та спірні володіння в селах та хуторах. Процес формування далеких околиць проходив у чотири етапи. На першому етапі, у 2 половині XVII ст. відбулося становлення економічних зв'язків фортеці та околиць, закріплення земельних маєтностей у магістратській чи приватній власності. На другому етапі, наприкінці XVIII ст. частина магістратських земель потрапила до приватної старшинської власності. У 10-30-ті роки XVIII ст., на третьому етапі, пройшов переділ земельних володінь, вилучення частини колишніх магістратських володінь з приватної власності та повернення до підпорядкування міському урядові. Особливістю четвертого етапу (1730-80-ті роки) є зростання приватних володінь за рахунок магістратських, церковних та спірних земель. З 1780-х р.р. проходить процес ліквідації магістратських володінь, перехід їх до державного управління.

Місто XVII-XVIIІ ст. було чітко композиційно ієрархічне. Кожна домінанта мала свою відповідність у рельєфі і планувальній структурі міста, що створило систему двох головних та трьох додаткових рівнобіжних вісей¹⁴. Одним із головних композиційних планувальних елементів міста є центральний майдан¹⁵. Соборний майдан Полтавської фортеці, разом із розміщеними на ньому Успенським собором та магістратом відіграв важливу роль у розпланування історичної частини міста, виступивши акцентом радіальної забудови та секторної просторової структури фортеці.

Просторове розміщення композиційних вісей визначило формування сітки вулиць полкового центру. Є підстави стверджувати, що Полтава XVII-XVIIІ ст. не була містом із попередньо запланованою забудовою і регулярним розміщенням сітки вулиць на її території. Проте трасування вулиць, розселення мешканців та функціональне призначення провулків й вуличок, на мою думку, підкорювалося ряду закономірностей: мікрорельєфу місцевості, розміщенню фортифікаційних споруд, загальній та композиційній структурі міської території, напрямками головних шляхів тощо.

Аркуш «Генерального опису Полтави» з назвою вулиці

Перший повний опис назв вулиць Полтави був складений лише в ході проведення «Генерального опису Лівобережної України 1765-1769 років»: за ним тільки у межах фортеці існувало 22 вулиці¹⁶. Топографічний опис 1798 року зафіксував у Полтаві лише 24 основні вулиці в межах фортеці та форштадту¹⁷. Назви закріплювалися впродовж XVII-XVIIІ ст., підлягаючи певним закономірностям, а саме:

1. Назви центральних вулиць відповідали назвам тих міст, до яких провадив шлях (Київська, Сенжаровська).
2. Назви вулиць на форштадтах відповідали назвам сіл та приміських хуторів, до яких вони вели.
3. Подеколи назви усталювалися за найменуванням балки чи яру, де формувалася забудова.
4. Чимало назв бере початок від церков, соборів, монастирів, цвинтарів.
5. Другорядні вулиці називали за прізвищами мешканців.
6. Деякі з вулиць отримали назву за розселенням людей певного фаху.
7. Ще одна група вулиць носила назви дякуючи розташуванню тут об’єктів торгівельного, адміністративного чи громадського призначення .
8. Давали назву вулицям і фортечні брами, до яких ці вулиці вели.
9. Частина назв не мала конкретної топографічної прив'язки, вживаючись на вшанування святих чи церковних свят (Матвіївська, Марківська, Лукінська, Варфоломіївська, Архангельська, Михайлівська, Гаврилівська, Рафаїлівська, Давидівська, Іудинська тощо). Варто зауважити, що присутність у «Генеральному описі» значної кількості таких назв (47) та брак згадок про них, у тому числі ХІХ ст., дозволяє припускати, що деякі з них були умовними, вносячись ревізорами для зручності опису. В дійсності ж низка другорядних вулиць форштадтів могла взагалі не мати усталених назв. Їх плинні, тимчасові найменування побутували в середовищі міських мешканців до кінця XVIII ст. Після перепланування міста та перетворення Полтави на губернський центр частина таких назв могла набути офіційного характеру, витіснивши попередні.
10. Врешті, назва однієї вулиці пов'язана з елементами благоустрою. Йдеться про вулицю Мостову — єдину, де у XVIIІ ст. існувала дерев'яна вимостка (сьогодні це частина сучасної вул. Жовтневої від Соборного майдану до Петровського парку). Вимостка, вірогідно, була тимчасовою, на що вказує нестійкість самої назви: в окремі періоди вулицю називали Пробивною, пізніше — Київською.

Міська забудова

Під міською забудовою полкової Полтави слід розуміти сукупність різнофункціональних споруд, розміщених у планувальній структурі території міста. Усі об'єкти міської забудови XVII-XVIII ст., за функціональним призначенням, можна поділити на наступні групи:

• адміністративні та цивільні установи — магістрат (ратуша), полкова канцелярія, полковий архів, сотенні канцелярії, суд, в'язниця, шпиталі, торгові бані, аптеки, лікарня, гостинний двір, поштова контора, школи;
• торгівельні — ринкова площа, лавки, торгівельні комори, шинки;
• промислові — кузні, ремісничі майстерні, солодовні, воскобійні, винокурні, буди, млини;
• житлові — домогосподарства мешканців, що включали, як власне споруди для проживання, так і господарські споруди — льохи, комори, сараї, господарські ями;
• культові споруди;
• цвинтарі та кладовища.

Вид на Іванову гору (гравюра Стадлера – поч. ХІХ ст.)

У місті діяли чотири церкви в межах фортеці (Успенська, Миколаївська, Преображенська, Воскресенська), три — на передмістях (Стрітенська, церква в ім'я Всіх Святих, церква Різдва Богородиці) та два монастирі. Соборним храмом Полтави XVII ст. була Преображенська церква, а у XVIII ст. — Успенський храм. Всі церкви первісно були дерев'яними, переважно однобанними, вкритими ґонтом. В 1740-х роках вони були замінені на муровані барокальні. Біля церков будувалися дзвіниці, які є зразками поєднання барокального та класичного стилів. В межах розглядуваного періоду в Полтаві існували чотири міські цвинтарі. Перше, навколо Успенського храму, на Соборному майдані. Друге — за межами фортеці, навколо Стрітенської церкви. Третє — поруч з церквою Всіх Святих. Четверте, на місці сучасного парку імені Івана Котляревського. Крім того, паралельно існували невеликі цвинтарі навколо інших церков та на територіях монастирів. Єдиним нецерковним місцем поховання, є межа фортечних укріплень нової фортеці. Жодне з означених кладовищ не збереглося, частково зруйновані в радянський період, або знаходяться під забудовою.

Успенський собор (гравюра Стадлера – поч. ХІХ ст.)

Відповідно до функцій полкового міста, на його території розміщувалися адміністративні установи та заклади громадського призначення. Більшість адміністративних будинків (магістрат, полкова канцелярія, в'язниця) розташовувалася на Соборному майдані. Вони були поліфункціональними — у Полтаві не було окремого приміщення для полкового суду та архіву, ці установи розміщувалися в магістратському будинку. Школи та шпиталі, внаслідок церковно-благодійного характеру цих установ, розташовувалися в безпосередній близькості до храмів, на їхній землі. Відповідно до потреб часу, в другій половині XVIII ст. у місті з'являються спеціалізовані медичні заклади. Окрім діяльності цирульників, що займалися лікуванням у власних домогосподарствах та торгових банях, засновуються аптеки та лікарня. Аптеки діяли: на центральній вулиці старої фортеці (Київській) та на Мазурівці. Торгівельні бані концентрувалися вздовж річки Полтавки, тобто по схилам Мазурівського яру.

Промисловий розвиток Полтави XVII-XVIII ст. знаходився в межах цехового ремесла У місті діяло дев'ять цехів: кравецький, різницький, шевський, ковальський, гончарський, ткацький, кушнірський, бондарський, колісницький та цех музик, розвивалося ґуральництво й млинарство. Відповідно, у місті розміщувалися такі промислові об'єкти: майстерні ремісників, горни, цегельні, кузні, котлярні, воскобійні, скотобійні, млини, винокурні, солодовні, броварні. Єдиними мануфактурами були, засновані наприкінці XVIII ст. свічні заводи та цегельні. Розселення ремісників носило дисперсний характер. У місті були відсутні щільні ремісничі квартали, цехові будинки. Наявна лише, певна концентрація домогосподарств гончарів та ковалів, які виносили свої виробничі об'єктів (горни, кузні) подалі від основного масиву забудови. Майстерні ремісників розміщувалися у домогосподарствах власників. Єдиними специфічними професійними спорудами розташованими окремо від житла були кузні. Ремісники проживали на форштадтах, переважно тих, що виникли навколо основних шляхів: північно-західному передмісті, Подолі, Павленках.

Ґуральне виробництво у місті було незначним за своїми обсягами й розрахованим на місцевого споживача. Об'єкти ґуральництва: винокурні, солодовні, броварні, та шинки розташовувалися в домогосподарствах власників, займаючи одне чи кілька приміщень. Найчастіше вони знаходилися на підварках, в яких жили та працювали піддані або наймані робітники. Пивоварні розташовувалися окремо, більшість винокурень, броварень, солодовень розміщувалися на території форштадтів. Багато було шинків. Вони, навпаки тяжіють до центру фортеці, або до в’їзних брам чи шляхів, що проходили по форштадтам. Окрім, цехів та церков, які виступають власниками шинків, гуральне виробництво концентрувалося в руках незначного кола, близька десяти осіб козацької старшини, що контролювали процес від виготовлення алкогольних напоїв до їх роздрібного продажу у шинках.

Див. частину ІІ >>

1. Вечерський В. В. Містобудівельний розвиток Полтави за доби Гетьманщини // Козацькі старожитності Полтавщини: зб. наук. праць. —Полтава, 1993. — Вип. 1. — С. 26.
2. Полтавщина: енциклопедичний довідник. — К., 1992. — С. 756.
3. Вечерський В. Вказана праця. — С. 27; Бучневич В.Е. Записки о Полтаве и ея памятниках. — Полтава: Типография Губернского правления, 1902. — С. 5.
4. Вечерський В. Вказана праця. — С. 27.
5. Бастіон — п'ятикутне укріплення, що складалося з валу та рову, з двома фасами (сторонами зверненими до ворога), двома фланками (укріпленнями, що прикривали фланги), які будувалися по кутах фортечної лінії. Звернені одна до одної дві половини бастіонів та прилегла до них куртина утворювали бастіонний фронт. Поєднання кількох бастіонних фронтів із допоміжними спорудами називалося бастіонною системою.
6. Горнверк — укріплення з двох напівбастіонів, з'єднаних куртиною, у вигляді перевернутої літери "W".
7. Равелін — (від лат. revelere — відділяти) — трикутна споруда перед куртиною та фортечним ровом, яка слугувала для підтримки вогнем бастіонів.
8. Гласис — трикутна споруда перед куртиною та фортечним ровом, яка слугувала для підтримки вогнем бастіонів.
9. Редут — замкнене укріплення у вигляді правильного чи неправильного багатокутника, самостійний пункт захисної позиції.
10. Цей поділ характерний для всіх українських міст, наприклад див. як зразок структуру класичного "міста в мурах" Львова: Долинська М. Історична топографія Львова XІV-ХІХ ст. — Львів, 2006. — С. 5, 129.
11. Компан Е. О некоторых особенностях социально-экономического развития городов Правобережной и Левобережной Украины в XVII-XVIII вв. // Города феодальной России: сб. статей памяти Н.В. Устюгова. — М., 1966. — С. 359.
12. Пляшко Л. Подорож до міста XVIII ст. — К., 1980. — С. 46-47.
13. Актовыя книги Полтавскаго городового уряда XVII-го века. Справы поточныя 1664-1667 годовъ / ред. и прим. В А. Модзалевский. — Чернигов, 1912. — Вып. І. — С. 23, 45.
14. Вечерський В. Вказана праця. — С. 41.
15. Седак А. Планировка и застройка исторических городов. — К., 1981. — С. 22.
16. Показания жительствующих в городе Полтаве разного звания людей ревизорам поданные на их владения. 1765 г. // ЦДІАК України. — Ф.57: (Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр.) — Оп.2. — Спр.1. — 390 арк. (у зв'язку із постійним зверненням до цього джерела далі у посиланнях будуть зазначені лише вихідні архівні дані).
17. Топографічний опис Лівобрережної України в 1798-1800 рр. // Описи Лівобережної України. — К.: Наукова думка, 1997. — С. 63-64.