Пам'ять про Голокост в Україні. Загальний контекст та сучасний стан


Історична пам'ять - це певна здатність людини, людського розуму, зберігати досвід минулого, історію міжлюдських взаємин, репрезентувати історичні події, історію та своє місце в ній, спираючись на власні інтерпретації… На початку та в середині минулого століття видатні французькі інтелектуали, філософи визначали історичну пам'ять як складову індивідуальної та колективної пам’яті¹. Саме індивідуальна та колективна пам'ять сприяють становленню особистої ідентичності та зберігають картини минулого для нащадків. Історичне минуле та пам'ять про нього не є тотожними, існує певна конкуренція між історією та пам’яттю… Колективна пам'ять євреїв та українців про Другу світову війну є в певних сюжетах різною. За радянських часів комуністична ідеологія формувала офіційну політику пам’яті, базуючись виключно на пріоритетах політичного режиму та не враховуючи національні історії та переживання не тільки українців і євреїв, але й росіян, кримських татар, поляків тощо. Радянська культура (радше політика) пам'яті, як відомо, ніколи не виділяла єврейських жертв Другої світової війни. Останні двадцять років в суверенній Україні повільно, але відроджується пам'ять про такі аспекти війни з нацизмом, як Голокост, діяльність українського національного руху, доля остарбайтерів, військовополонених, проблематика антинацистського та не-комуністичного підпілля, колаборації… Тому тепер в нашій країні та суспільстві на часі питання, зокрема, про спільну пам'ять різних етносів про події Другої світової війни.

Мітинг-реквієм у Березовому гаю на околиці Чернігова на честь Міжнародного дня Голокосту 27 січня 2012 р.
Джерело >>

У такому випадку маємо розглядати історію Голокосту, трагічну долю українських євреїв у роки нацизму як частину загальної історії українців і євреїв, як складову частину історії України часів Другої світової війни. Якщо ми говоримо про формування пам'яті про Голокост в українському суспільстві, це полікультурний підхід до історії України. Цей підхід представлений як працями українських істориків в Україні й діаспорі, так і наших західних колег, що спеціалізуються на вивченні проблем історії війни в Україні, аспектів окупаційного режиму і, зокрема, українського контексту історії Голокосту².

У сучасному українському суспільстві серед науковців, освітян, викладачів, студентів поступово формується розуміння необхідності побудови правдивої картини історії України ХХ ст., включення її в європейський контекст, історичної оцінки жахливих геноцидів цього періоду, що стали наслідком ідеології та практики сталінського та гітлерівського режимів. Сьогодні на пострадянському просторі, в тому числі й в Україні, надто важко відбувається процес «подолання історії», зокрема визнання і вивчення комуністичного чи сталінського терору, але цей незворотній та необхідний процес триває. Для модерної України відкрите вивчення злочинів нацизму та комунізму є сьогодні фактором власної ідентичності, викликом колективній пам’яті. Формування культури історичної пам’яті в Україні про ХХ століття, відповідальності за пам'ять про минуле неможливе без дослідження злочинів тоталітаризму. Саме минуле століття особливо обтяжене пам’яттю насильства і страждання, і цей досвід важко виразити адекватно…

Вивчення злочинів тоталітарних режимів зачіпає проблему повернення минулого в Україну, в навантажену трагізмом українську історію ХХ ст., правдивого минулого, забороненого минулого. Наскільки можливо сьогодні в Україні побудувати правдиву чи об’єктивну модель історичної пам’яті про минувшину, зокрема про ХХ століття, Голодомор, політичні репресії, про Другу світову війну, таку модель де було б місце не тільки етнічним українцям, але й українським полякам, євреям, росіянам, ромам, кримським татарам тощо… Йдеться про визнання (чи невизнання) Україною, суспільством, державою, особисто кожним власної історії та культури як багатоманітної, поліетнічної – з усіма можливими позитивами та негативами міжнаціональних та міжкультурних взаємин.

Відомий історик та політолог Цветан Тодоров зазначав, що нам нікуди не сховатися від тої дійсності, що минуле століття крім всього стало часом геноцидів та винайдення концентраційних таборів, ми маємо це знати та відповідати на виклики минулого, можливо, заради майбутнього. Зокрема, він писав: «…у ХХ сторіччі європейці стали свідками зла, якого ще не зазнавали взагалі… Зло це виявилося таким важким не лише через кількість смертей, але й через страждання жертв та деградацію катів. Як його пояснити? Я не думаю, що саме зло змінило свою природу. Воно, як завжди, полягає у відмові індивідові на право бути до кінця людиною. Не думаю, що людська порода зазнала якогось перетворення чи що з’явився якийсь новий фанатизм із небаченою силою. Це страшне зло уможливили зовсім загальні риси нашого щоденного існування: розпад світу, деперсоналізація людських зв’язків»³. Тобто, ситуацію, коли людина, що внаслідок страху за власне життя, чи під впливом пропаганди, чи з якихось незбагнених їй самій причин перестає бачити людину в особі, в якої забирає життя…, яка стає жертвою ката…

До сьогодні людству важко усвідомити, як сталося так, що в середині «освіченого» ХХ століття, на одному з найрозвиненіших континентів світу, в Європі, люди вбивали людей тільки за їхню національну приналежність, більше ні за що, тільки тому, що в тебе були батьки євреї, чи дідусь, чи бабуся, чи взагалі хтось колись із твоєї родини належав до цього давнього народу?! Нонсенс! Але ж цей нонсенс відбувся в європейській історії… Убивство єврейського населення різних країн Європи, яке здійснювала нацистська, гітлерівська Німеччина з допомогою представників інших окупованих країн у роки Другої світової війни, отримало назву Голокост. За добу влади нацизму і в період війни у 27 країнах європейського континенту було немилосердно замордовано в різні жорстокі нелюдські способи шість мільйонів європейських євреїв, серед них майже півтора мільйона євреїв України. Ці люди трагічно передчасно пішли з життя неприродним шляхом тільки за те, що вони були євреями, більше ні за що…

Як відомо, саме злочини в роки Другої світової війни, зокрема тотальне знищення нацистами єврейських громад Європи, сприяло появі Конвенції ООН про попередження злочину геноциду та покарання за нього⁴. Однак, і до злочинів і трагедій часів Другої світової війни і після неї, ми, на превеликий жаль, маємо протягом усього століття приклади переслідування і знищення, етнічних чисток, убивств національних груп, цілих народів… Люди із завидною завзятістю, гідною іншого застосування, не бажають зробити висновків з минулого. Американський філософ Джордж Сантаяна писав: «...хто не пам'ятає свого минулого, приречений на його повторення...».

Роки перебування під владою комуністичного режиму в СРСР для багатьох народів були періодом втрати власної культурної, релігійної, етнічної ідентичності. Крім того, тоталітаризм радянського зразка тримав людей у постійному страху, робив їх співучасниками своїх злочинів, завжди прикриваючись ідеологічними евфемізмами, провокуючи протистояння одних з іншими. Але в суспільстві завжди були ті, хто міг протистояти тоталітаризму, рятуючи нас сьогоднішніх... Лев Копєлєв (німецько-російський письменник, що народився в єврейській родині в українському місті Харкові) в 1945 р. був офіцером Червоної Армії, який всю війну боровся з нацистами, в місті Кьонігсберг встав на захист німецьких жінок, захищаючи їх від злочинців-червоноармійців. Він був засуджений на 10 років сталінських таборів за «пропаганду буржуазного гуманизма». Він перебував за гратами разом з Олександром Солженіциним. Потім, вже під кінець свого життя, він написав спогади про той період, коли беззастережно вірив у комуністичну пропаганду та був, фактично, її носієм і про те, коли відбулося переосмислення: «…Теперь я понимаю, что моя судьба, казавшаяся мне тогда нелепо несчастной, незаслуженно жестокой, в действительности была и справедливой и счастливой. Справедливой потому, что я действительно заслуживал кары, – ведь я много лет не только послушно, но и ревностно участвовал в преступлениях – грабил крестьян, раболепно славил Сталина, сознательно лгал, обманывал во имя исторической необходимости, учил верить лжи и поклоняться злодеям. А счастьем было то, что годы заключения избавили меня от неизбежного участия в новых злодеяниях и обманах…»⁵. Доля Л. Копєлєва, як і багатьох інших, сотень тисяч чи мільйонів людей, що потрапили до полону тоталітарних диктатур минулого століття, можливо має стати для нас нагадуванням про неприпустимість ставати заручниками будь-якої ідеології, особливо тієї, що пропонує вищість одного соціального класу над іншим, чи однієї нації над іншою…

Індивідуальна та колективна пам'ять мають зберегти особисті історії про ці трагедії, ці людські історії про нелюдську історію. З цього приводу блискуче висловився американський історик Тімоті Снайдер, написавши, що всі цифри загиблих неодмінно «множитимуться на один». Тому що ми мусимо «знову перетворити цифри на людей. А якщо ми на це неспроможні, то Гітлер і Сталін сформували не лише наш світ, а й нашу людяність…»⁶. У цьому випадку ми потребуємо культуру вшанування пам’яті жертв. Одна з форм такого вшанування – це місця пам’яті, освіта на місцях пам’яті.


Місця пам’яті. Проведення заходів вшанування пам’яті

Ми маємо плекати зацікавленість у місцях пам’яті. На думку одного з видатних європейських істориків сучасності, француза П’єра Нора, саме в цих місцях пам'ять кристалізується та знаходить свій притулок. Саме тут відбувається усвідомлення розриву з минулим та водночас відчуття безперервності пам’яті…

Місця пам’яті жертв Голокосту в Україні за радянських часів не були впорядковані. Як вже наголошувалось, комуністичний режим не виокремлював євреїв із загального числа жертв війни, саме тому на багатьох пам’ятних знаках на місцях вбивства цілих єврейських громад на всіх теренах радянської України (там де ці знаки було поставлено) від Східної Галичини до Луганська зазначалось абсолютно однаково, що тут поховані «мирні радянські громадяни», «жертви фашизму» тощо. У бібліотечному фонді Українського центру вивчення історії Голокосту є колекція фотографій та документів, що ілюструють відсутність офіційної пам’яті про Голокост в радянській Україні. Фотодокументи з місць масових екзекуцій євреїв Києва, Харкова, Дрогобича, Львова, Вінниці, Хмельницького, Дніпропетровська 1940-1980-х років яскраво засвідчили брутальну політику пам’яті тієї байдужої влади. В окремих випадках (в колекції Центру є фотографії з Таращі Київської області, Старокостянтинова Хмельницької області та ін.) місцева громада наважувалася написати на пам’ятнику, що тут загинули співвітчизники-євреї. Проте, це були дуже рідкі, поодинокі випадки, що не змінювали загальної картини. А в ще більшій кількості місць масових знищень єврейського населення України взагалі не було жодних пам’ятних табличок чи якоїсь згадки. У таких умовах тоталітарна влада фактично руйнувала колективну пам'ять євреїв України про трагедію Голокосту, переводила її на приховане, буквально підпільне існування. Протягом 1960-х - першої половини 1980-х рр. влада відкрито забороняла збиратися євреям у дні пам’яті (дні розстрілів та вбивств), і один із вражаючих прикладів - заборона збиратися в Києві, в Бабиному Яру – для того, щоб вшанувати пам'ять жертв, часто-густо близьких родичів, друзів дитинства, коханих жінок… Для багатьох українських євреїв після Другої світової війни ці місця масових розстрілів були цвинтарями, де загинули близькі, де постійно існувала потреба приходити вклонитися мертвим…

У такому становищі, коли нацизм знищив євреїв, а радянський режим - пам'ять про них, фактично на родинному рівні, в індивідуальній пам’яті, зберігалася трагедія людей, трагедія народу…

Після набуття Україною суверенності в 1991 р. події Голокосту, як і багато інших сюжетів нашої національної історії, перестали бути забороненими, але й культура пам’яті про трагічні події не сформована й до сьогодні... Від початку 1990-х рр. «мирних громадян – жертв фашизму» можна називати за національною приналежністю. Держава не чинила перепон відродженню пам’яті про геноцид євреїв, які в радянському образі війни принципово не вирізнялися із загальної маси жертв нацизму, але сама практично не брала у цьому участі. Поява пам’ятників жертвам Голокосту, вихід друком спеціальних публікацій, проведення літніх шкіл та семінарів з єврейської історії України було результатом громадських, а не державних ініціатив. Історія Голокосту не була інтегрована до загальнонаціонального наративу війни. Державна позиція по збереженню пам'яті про Голокост в Україні шляхом встановлення пам'ятних знаків на місцях масових розстрілів українських євреїв, по суті, відсутня. З однієї простої причини: немає розуміння того, що це частина загальної історії України, частина власної історії, а є стереотипне переконання або упередження, що це «їхня» єврейська історія й трагедія, нехай «вони» і думають про те, як зберегти свою пам'ять. У результаті такого підходу склалася ситуація, що вражає свідомість людей, для яких пам'ять про минуле є необхідним символом сьогоднішнього й майбутнього життя. Наприклад: дотепер у Києві в Бабиному Яру не існує справжнього Національного меморіального комплексу пам’яті жертв нацизму, що складався би з музею, наукового й освітнього центру та знаходився б під опікою державної влади⁷; 27 січня – Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту – не відзначається на державному рівні, незважаючи на те, що Україна приєдналася до Стокгольмської Декларації 2000 р.; в Україні сьогодні не існує жодного державного музею історії Голокосту. Всупереч цьому, в результаті діяльності єврейських громад, громадських організацій, приватних осіб, індивідуальних пожертвувань⁸ у багатьох областях країни, де були гетто або місця розстрілів, сьогодні встановлені пам'ятники. Але гарантій захисту цих меморіальних місць з боку державної влади немає.

У цьому випадку проект «Захист та меморіалізація місць масових поховань євреїв України в роки Другої світової війни» також є недержавною ініціативою і відбувається у співпраці німецьких інституцій з українськими громадськими організаціями, і має велике значення у формуванні культури пам’яті про Голокост як про частину української національної історії, та може підштовхнути державу до реальних дій, а не тільки декларацій. Одним з ключових елементів цього проекту, як вже зазначалося, є місця пам’яті, вшанування пам’яті жертв та освіта на місцях пам’яті.

Український центр вивчення історії Голокосту за десять років своєї наукової та педагогічної діяльності накопичив досвід у викладанні цієї теми, передовсім у царині неформальної освіти. Створена певна система у вивченні історії Голокосту (постійні навчально-методичні семінари для вчителів, видання навчальної літератури, робота зі школярами й студентами, семінари для викладачів університетів, конкурси творчих робіт, літні школи, стажування у світових центрах з вивчення теми Голокосту), що поступово стала впливати на формальну освіту. Серед багатьох освітніх заходів з цієї проблематики Центром також накопичений досвід щодо методів і форм діяльності із вшанування пам’яті жертв Голокосту, пов’язаних з меморіальними датами та місцями на теренах України.

Щодо меморіальних дат. За роки суверенної України визначилось коло подій і дат вшанування пам’яті українських євреїв, замордованих в роки нацистської окупації. Це дати як загальноукраїнського, так і локального значення. І знову вшанування таких подій - це результат ініціативи та тиску громадянського суспільства на державні установи…

Називаючи загальнодержавні дати відзначення пам’яті, варто згадати наступні:

27 січня – Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. У цей день у 1945 р. підрозділами Радянської Армії були звільнені в’язні нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау, що був розташований на теренах Східної Польщі у містечку Освенцім. Для майже мільйону євреїв з окупованих нацистами європейських країн Аушвіц став місцем невимовної трагедії, жахливої смерті. Ця назва і місце стали символами Голокосту в Європі. У листопаді 2005 р. Організація Обєднаних Націй у своїй резолюції оголосила 27 січня Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту. Багато країн, у тому числі й Україна, підтримали це рішення. Проте, насправді абсолютна більшість заходів в країні 27 січня відбувається за ініціативи громадських організацій та єврейських громад.

29-30 вересня – Дні пам’яті жертв Бабиного Яру. У ці дні у 1941 р. на околиці Києва в Бабиному Яру нацистські підрозділи айнзацгрупи «С» та поліційні батальйони вбили близько 34 тис. євреїв міста. Бабин Яр став символом Голокосту на тодішніх радянських землях та в цілому в Східній Європі. З набуттям незалежності кожного року, особливо на «круглі» дати, ці дні відзначаються на державному рівні. В ці меморіальні дні згадують єврейські та неєврейські жертви Бабиного Яру. Розстріли людей тут тривали з вересня 1941 р. до листопада 1943 р.

Йом-га-Шоа (івр. День Катастрофи; за єврейським календарем - 27 нісана; випадає кожного року на другу половину квітня чи на початок травня). У сучасному Ізраїлі саме в ці дні згадують жертв Голокосту. У ці дні, 19 квітня 1943 р., в гетто Варшави почалося найбільше повстання в’язнів, що увійшло в історію Другої світової війни як найвеличніший приклад та символ єврейського руху Опору нацистам. В Україні цей день відзначають заходами вшанування пам’яті переважно єврейські громади різних міст країни за допомогою дипломатичних представництв держави Ізраїль.

Крім того, фактично майже в усіх великих та малих населених пунктах сучасної України є власні, місцеві трагічні дати, дати пам’яті співгромадян-євреїв, що були вбиті в роки Голокосту, тому що скрізь на українських землях були великі та малі єврейські громади⁹. Тотальне знищення українських євреїв відбувалося з 22 червня 1941 р. до кінця літа 1944 р. Тому місцеві пам’ятні дати є скрізь. Вони можуть бути як точними (напр., у м. Бердичів), так і приблизними (напр., у м. Радомишль це перша неділя серпня). За останні 20 років у багатьох цих місцях відзначають скорбні дати за ініціативи місцевої громади, єврейських громад. Зазвичай відзначають траурними зібраннями біля пам’ятних знаків, місць подій тощо. Справа дуже ускладнюється, якщо меморіальних місць немає. Тому є абсолютно важливою побудова пам’ятників та меморіалів на місцях масових знищень, саме в такому випадку стають можливими освітні та інші заходи по вшануванню пам’яті жертв Голокосту в Україні.

Щодо локальних дат, варто зауважити, що в результаті наукових досліджень, розвитку історіографії історії Голокосту, за останні два десятиріччя в Україні встановлено значну кількість точних дат масового вбивства євреїв. Для прикладу, для того, щоб уявити масштаби трагедії українського єврейства, наведемо тільки деякі з цих трагічних дат, коли почалися масові акції проти євреїв, із кількістю вбитих людей:

27-28 серпня 1941р.– м. Камянець-Подільський, близько 23 тис.
15 вересня 1941р. – м. Бердичів, бл. 20 тис.
29-30 вересня 1941р. – м. Київ, бл. 34 тис.
13-14 жовтня 1941р. – м. Дніпропетровськ, бл. 10 тис.
24-25 жовтня 1941р. – м. Одеса, більше 20 тис.
6 листопада 1941р. – м. Рівне, більше 18 тис.
11-13 грудня 1941р. – м. Сімферополь, бл. 10 тис.

17 березня 1942 р. – м. Львів. Перша депортація євреїв зі Львова та інших місць Східної Галичини до табору смерті Белжець у Польщі.

Ми бачимо, що крім загальнодержавних трагічних дат, пов’язаних з історією Голокосту, в усіх без винятку регіонах країни є свої локальні сумні події та дати, що допомагають зрозуміти загальний контекст трагедії, та місця пам’яті, навколо яких варто проводити заходи з ушанування пам’яті загиблих співгромадян-євреїв.

Такі заходи можуть сприяти не тільки вивченню цієї важкої теми, але й розумінню цінності людського життя. Викладання історії Другої світової війни поступово йде в бік людини… У цьому плані важливим видається досвід наших зарубіжних партнерів по викладанню та збереженню пам’яті жертв Голокосту та геноцидів ХХ ст. Тут, на мій погляд, досить навести красномовний приклад сьогоднішньої Польщі, яка вибудовує, наскільки це можливо, плюралістичну модель історичної пам'яті. Сьогодні відкриті для дискусії такі гострі сюжети історії ХХ ст., як розстріл польських офіцерів сталінським НКВД у 1940 р. в Катині, Харкові та Мєдному; насильницькі та немилосердні депортації німців із Західної Польщі в 1945 р., які здійснювали поляки; знищення польських сіл на Волині у 1943 р. українськими силами; погроми євреїв, які здійснили поляки без участі нацистів у Єдвабне в 1941 р., та вже післявоєнний погром у Кєльце в 1946 р.; не припиняються дискусії щодо книг Яна Томаша Ґросса (дві його книги: «Сусіди» і «Страх»), що присвячені цим погромам¹⁰. Це приклад відповідальності за пам'ять про минуле.

Насамкінець, декілька думок про важливість вивчення теми Голокосту в сучасній Україні та вшанування пам’яті жертв цієї трагедії в нашому суспільстві та державі. Німецький історик Вільфрід Їльґе зауважує один дуже важливий факт: нестача інформації про український контекст Голокосту, що існує в сучасному українському суспільстві, має парадоксальні результати: наслідком мовчання є не тільки виключення «темних сторін» з національного наративу, але й виключення численних прикладів того, як українці рятували євреїв. Таким чином, певна зосередженість української історіографії на моноетнічному образі історії призводить до того, що мовчання або нестача збалансованої інформації про українсько-єврейські взаємини під час німецької окупації не дає можливості перебороти стереотипи й забобони про «українців-антисемітів» чи «євреїв-комуністів»¹¹.

В окремих розділених історіях криється розділена пам'ять, що може призвести до однозначності, агресивності й максимальної нетолерантності в сьогоденні й ще більш небезпечної нетерпимості в близькому майбутньому. Можливий вихід – у визнанні історії, у примиренні, у відповідальному порівнянні, у відповідальності взагалі. Німецький історик Ґвідо Кнопп¹² написав, що Голокост був у німецькій історії, був у його власній історії, а ми відповідальні за власну, свою історію. Але найважливіше, що ми не відповідальні за минуле, ми відповідальні за пам'ять про минуле… Сьогодні ця відповідальність потрібна й важлива для сучасного українського суспільства. Відомий ізраїльський історик Єгуда Бауер писав: «…ми мусимо пам’ятати Голокост заради того, щоб наші діти ніколи не ставали жертвами, катами чи байдужими спостерігачами…».

Основні тези даних думок викладені в посібнику: Історія Голокосту: освіта та пам'ять. Посібник для вчителя. – К.: Український центр вивчення історії Голокосту, 2012. 

Анатолій Подольський – кандидат історичних наук, директор Українського центру вивчення історії Голокосту, старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАН України.

1. Проблематикою підвалин формування історичної пам’яті займалися М. Хальвбакс, П. Рікер, П. Нора. Див.: Рикер П. Память, история, забвение. М., 2004. Хальбвакс М. Коллективная и историческая память // Неприкосновенный запас. Дебаты о политике и культуре. 2005. № 2–3 (40–41). С. 12–35 та ін.
2. Див. Бабий Яр: человек, власть, история. Кн. 1. Историческая топография. Хронология событий/Сост. Т. Евстафьева, В. К. Нахманович. Внешторгиздат, 2004; Бартов О. Стерті. Зникаючі сліди євреїв Галичини в сучасній Україні/Пер. з англ. С. Коломійця. – К.: Зовнішторгвидав, 2010; Безансон А. Лихо століття. – К.: Пульсари, 2009; Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою/Пер. з англ. К.: Критика, 2011 та ін.
3. Тодоров Ц. Обличчям до екстреми. Львів, 2000.
4. Конвенція ООН про геноцид булла ухвалена 9 грудня 1948 року.
5. Копелев Л. Утоли мои печали. Харьков: Права человека, 2011.
6. Снайдер Т. Криваві землі. К.: Видавництво «Грані-Т», 2011.
7. У випадку з Бабиним Яром ситуація взагалі-то кричуща: з 2006 року Меморіальний комплекс існує на папері, більше на нього навіть були виділені кошти, проте в реальності нічого не зроблено поки що… Докладніше дивіться сайт Комітету «Бабин Яр»: http://www.kby.kiev.ua/komitet/ua/
8. Я можу назвати декількох моїх колег, яких знав особисто: Борис Гідалевич, за безпосередньої участі котрого в Одеській області було встановлено 22 пам’ятних знака на честь загиблих євреїв Одеси і Трансністрії; Ілля Кабанчик, який самостійно встановив десятки знаків на пам'ять знищених євреїв Галичини та Волині. Таким чином, ці мужні люди, ентузіасти обійшлися без держави, виконавши її пряме завдання.
9. Гроссман В. Украина без евреев: http://www.jewniverse.ru/RED/Grossman/jewish/jews_free_ua.htm
10. Див: Вилєгала А. Карусель із сусідами//Критика. 2008. № 4.
11. Комаров Ю. Формальні можливості: місце теми Голокосту в навчальних курсах МОН України//Інформаційно-педагогічний Бюлетень Українського центру вивчення історії Голокосту «Уроки Голокосту». №2(14). 2008; Їльге В. Змагання жертв//Критика. 2006. № 4.
12. Кнопп Г. Холокост. Харьков, 2006.