Ця стаття досліджує зміни і спадкоємність у культурі пам’яті Другої Світової війни у Львові від кінця 1980-х до 2009 року. Пострадянську культуру пам’яті у місті часто описують як ідеологічно перегорнену копію її радянського попередника, що замінила радянські викривлення та лакуни націоналістичними. Ця стаття доводить, що подібна інтерпретація є привабливою та схожою на правду, але таки хибною.  Елементи подібності не повинні затуляти собою відмінності у способах продукування публічних аспектів пам’яті, адже саме ці відмінності у творенні наративів пам’яті можуть позбавити їх стабільності та вплинути на потенційні результати.

Для Дельфін Бехтель, наприклад, у пострадянському Львові «радянську пропаганду просто замінили іншою, протилежною, україно-центричною [пропагандою]» [1]. Подібним чином, для Бехтель, численні львівські перейменування публічного простору лише підтверджують наявність глибшої тяглості. Цими «втручаннями у топоніміку міста, міська громада [історично] завжди підпорядковувала себе далекому центру.  Після 1990 року нічого не змінилося у цьому відношенні, окрім того, що міська влада вшановує національний український пантеон» [2].

Утім, як я прагну показати в цій статті, основна частина культури пам’яті Львова наразі твориться самим Львовом, а не просто відбиває ширші контексти, і твориться вона з істотно вагомішим місцевим внеском до публічної сфери, ніж за радянських часів. Цей аргумент на користь відмінності не містить у собі ані песимізму, ані оптимізму. Інакше кажучи, стежка від локальнішого продукування пам’яті не провадить навпростець до плюралістичнішого та критичнішого результату. Навпаки, відкритіше продукування пам’яті може стати міцною підвалиною для закритих, спрощених та зрештою неправдивих наративів.  

У статті спочатку наведено огляд пострадянських змін у львівській публічній культурі пам’яті, потім окреслені впливи Другої Світової війни на Львів та описана радянська офіційна пам’ять про війну, що пригнічувала публічну артикуляцію альтернатив до кінця 1980-х рр. Далі у ній обговорюється низка прикладів того, що заступило собою радянський дискурс, при цьому увагу зосереджено по черзі на низці речей: на новій академічній «Історії Львова», виданій у 2006–2007 роках, та амбітному багатотомному проекті всеохопної «Енциклопедії Львова», що побачила світ у цей самий час, а також, на пам’ятнику Степана Бандери, офіційно відкритому у 2007 році, та нещодавньому проекту музеєфікації пам’яті про Другу Світову війну у одній з головних колишніх в’язниць Львова.

Останні роки радянської влади у Львові досить добре описані, особливо, масові демонстрації у місті, що відбувалися із 1988 року та винятково сильний міський опозиційний рух, що поєднував світських, релігійних, переважно греко-католицьких, дисидентів та націоналістичних діячів, як і ідеї різних поколінь. Цей рух з 1990 року почав опановувати місцеві владні структури та справляти значний вплив на політику та дискурси національного рівня у незалежній Україні початку дев’яностих [3]. Ці обставини посприяли істотним – і у загальноукраїнському контексті, винятковим – змінам у львівських ландшафті, назвах вулиць, пам’ятниках, музеях та публічній сфері – змінам, які переважно здійснювалися у  національному та націоналістичному ключі. Безумовно, пострадянський Львів пережив щире, глибоке і помітне перекодування свого публічного простору [4]. У певному відношенні, ця операція була подібною до радянського ставлення до Львову, особливо у період між 1939 та 1941 роками та в перші повоєнні роки. Тоді завоювання було швидко зафіксоване у ландшафті міста через хвилю перейменувань вулиць та усунення пам’ятників [5].

У пострадянський період, лише між 1990 та 1993 роками, змінилися кілька сотень назв вулиць та площ [6]. Зняли чимало меморіальних дошок. У переважній більшості випадків, покинути львівський простір мусили представники радянської влади і культури, незалежно від того, чи репрезентували вони глобальну, загальнорадянську, чи українську, місцеву, комуністичну традицію. Місцевого письменника Ярослава Галана, вбитого у 1949 році українськими націоналістами, образ якого пізніше використовували для створення радянського аналогу місцевого культу мученика, прибрали з публічного простору разом з Фрідріхом Енгельсом та Феліксом Дзержинським. Зникли десятки бюстів та меморіальних дошок Леніна [7].

Серед важливих пам’ятників, що були зняті – пам’ятник Леніна (1990); радянський танк, що символізував «звільнення» Львову у 1944 році; пам’ятник Ніколая Кузнєцова, радянського агента, який вбив представника німецької окупаційної влади у 1944 році, та Ярослава Галана. Хоча танк був першим військовим пам’ятником, зведеним у знов завойованому Львові, два значно більші меморіальні комплекси, Пагорб Слави 1950-х та пам’ятник перемоги 1970-х, збереглися [8].  Пам’ять про Івана Франка,  дорадянського місцевого письменника та учасника українського національного руху, кооптована до радянського канону і втілена у одному великому пам’ятнику та багатьох менших меморіальнах знаках, у пострадянському Львові на спад не пішла [9]. Були зведені пам’ятники українському національному поетові Тарасу Шевченку (1992–1996), «Просвіті» – українському національному освітньому товариству, що діяло тут до 1939 року (1993), історикові та (на певному етапі) антибільшовицькому політику та українському лідеру Михайлові Грушевському (1994), дисиденту та лідеру опозиційного Руху В’ячеславу Чорноволу (2002), середньовічному королю та засновнику Львова Данилові Галицькому (2001), і лідерові націоналістичного руху Степану Бандері (2007). Було анонсоване створення пам’ятника Роману Шухевичу, іншому націоналістичному лідеру та провідному військовому командиру націоналістичних збройних сил. Також планували звести пам’ятник габсбурзькому імператору Францу Йосифу [10].

Важливі монументи відкрили жертвам Львівського гетто (1992), жертвам політичних репресій та комуністичних злочинів (1997), розстріляним у 1941 році німцями польським професорам, в’язням головного радянського транзитного табору (2002), та українцям, полеглим у «визвольних змаганнях українського народу» (1998–2001).  Вочевидь, останній із згаданих меморіалів мав «слугувати противагою» сусідньому міжвоєнному, і пізніше відновленому пам’ятнику, присвяченому (переважно) полякам, які билися за польський Львів між 1918 та 1920 роками. З 2005 року лунали пропозиції відкрити пам’ятник українцям-жертвам депортацій, і їх у 2007 році під час офіційного вшанування депортацій українців у ході акції «Вісла» до Польщі 1947 року публічно підтримав президент Віктор Ющенко [11]. Львівська міська рада, спільно з партнерами з Польщі, оголосила конкурс проектів на пам’ятник польським професорам, убитим у 1941 році [12]. У серпні 2010 року міська рада офіційно вирішила провести міжнародний конкурс для меморіалізації трьох місць єврейської історії Львові, включно з її жахливим закінченням під час Шоа [13].

Ці зміни у львівському ландшафті дослідники інтерпретували переважно з перспективи, що наголошує і критикує потужність сучасного українського націоналістичного дискурсу, з його глорифікацією українських, а особливо західноукраїнських та львівських націоналістів часів Другої світової війни та приховуванням досвідів двох інших головних етнічних груп Львова часів війни – поляків та євреїв, особливо там, де пам’ять про них підважує уславлення українського націоналізму або містить у собі нагадування про гідну морального осуду поведінку етнічних українців, як от співпрацю з німецькими окупантами, участь у Шоа або етнічній чистці поляків [14]. Сутність цього захисного прагнення до ретроспективної невинності стисло підсумував колишній помічник Романа Шухевича: «Наш український націоналізм – чистий та жертовний» [15].

Спроби витворити героїчну та чисту пам’ять про український націоналізм у Другій світовій війні дійсно були панівним фактором творення пострадянської культури пам’яті Львова. Утім, остання є складним соціальним феноменом. Хоч на її поверхні – пам’ятники та нові назви вулиць, її не можна зводити до цих складників. Її цілісна концептуалізація вимагає пильної уваги до менш очевидної, але не менш важливої зміни у ставленні Львова до свого минулого. Фактично, пострадянський період – це перший час у післявоєнній історії Львова, коли населення міста змогло сформувати публічну сферу (чи сфери) і відкрито та офіційно ставитися до своєї пам’яті як суб’єкту, тоді як у радянський час це був важливий символічний об’єкт ширших радянського та радянсько-українського наративів.  

1. Львів та Друга світова війна: різновиди місцевого досвіду та радянські наративи

Друга світова війна спричинила радикальні перетворення у Львові. Вона призвела до практично повної зміни населення міста. До війни Львів був заселений переважно польською – і водночас римо-католицькою більшістю, великою єврейською меншістю та меншою українською – греко-католицькою меншістю. У післявоєнний період Львів став у етнічному відношенні переважно українським містом, бо війна принесла за собою німецьку окупацію та Шоа, як і de facto вигнання більшості польського населення радянською владою. Через неї Львів перейшов від одного типу державного та політичного режиму до іншого. До війни, знаний як Lwow, він був частиною польської національної держави, дедалі більш націоналістичної та авторитарної. З 1939 року його перейменували на Львів і включили до Радянської Української республіки, частини – тоді сталінського та тоталітарного – Радянського Союзу, де місто залишилося після кінця німецької окупації у 1944 році.

Війна відкрила шлях совєтизації та українізації Львова. Окрім репресій, накинення комуністичного партійного правління та жорстокої соціальної та культурної політики сталінізму, частиною совєтизації стала також швидка індустріалізація Львова. Хоча її провідними кадрами стали так звані «східняки», нові приїжджі зі східних територій радянської України і Радянського Союзу загалом, радянська партійна держава також свідомо використала індустріалізацію Львова як інструмент «ленінської національної політики», скерованої на створення у місті нового, переважно українського робітничого класу, сформованого значною мірою з сільського населення Західної України.

Окрім короткої німецької облоги у вересні 1939 року, для Львова початок Другої світової війни фактично збігся з першим радянським завоюванням міста у 1939 році. Це завоювання, що потягло за собою катастрофічні зміни, у радянський час було внесене до фальшивого та примусового наративу «Золотого вересня». Говорячи про вересень 1939 року, цей наратив базувався на трьох основних тезах. Радянський наступ був кампанією із національного та соціального «звільнення», вивільнення «братів-українців» та білорусів – від утисків та експлуатації переважно польськими правлячими класами держави і соціального ладу, оголошених збанкрутілими і такими, що поєднували «феодальне» з «буржуазним». Більше того, «Золотий вересень» також приніс «об’єднання» України, завдяки прилученню Західної України до України Радянської. Нарешті, «Золотий вересень» став синонімом модернізації, що посприяла ліквідації «відсталості» завдяки радянському прогресу. Наратив «Золотого вересня» не містив згадок про широко поширений досвід масових репресій через арешти, депортації та вбивства.

При описі подій після нападу Німеччини на Радянський Союз у 1941 році став домінувати загальний радянський наратив «Великої Вітчизняної війни». У випадку Львова, він наголошував на історії початкової героїчної оборони кордону біля міста й його поновного «звільнення» у липні 1944 року. У зображенні трьох років німецької окупації, в центрі оповіді були віктимізація львівського цивільного населення та істотна гіперболізація ролі комуністичного підпілля, тоді як і українські націоналісти, і  пригноблена греко-католицька церква були звинувачені у «зраді» та співпраці з німцями.

Радянський дискурс був послідовним у творенні «білих плям». Головні його лакуни приховували основне довоєнне неукраїнське населення Львова. Винищення євреїв під час Шоа не заперечувалося, але розповідь про нього підпорядковувалась загальній радянській практиці заперечення специфіки німецького знищення євреїв, коли воно зображувалося частиною загальних німецьких утисків та вбивств цивільного населення. До того ж, якщо українських націоналістів, особливо «Нахтігаль», допоміжний батальйон німецької армії, звинувачували в участі у вбивстві євреїв та поляків, про можливу злочинну участь частини місцевого цивільного населення не йшлося.
Про присутність поляків у Львові під час німецької окупації, коли вони досі складали виразну більшість населення міста, згадували рідко. Місця не було ані для польського підпільного уряду і військових структур, більших та важливіших за аналогічні структури, створені українськими націоналістами чи комуністами, ані для ролі поляків у відвоюванні міста в німців. Єдиним винятком були нечасті короткі згадки про небажання поляків віддавати Львів. Хоча переслідування поляків Львова німцями не можна порівнювати з долею місцевих євреїв, радянський післявоєнний дискурс подеколи  трактував їх у подібний спосіб. Жорстоке убивство професорів, переважно поляків за походженням, у 1941 році було включене до радянських наративів, але польська ідентичність жертв замовчувалася. Цим загиблим був запланований і навіть частково збудований пам’ятник, будівництво якого так і не завершили.

У радянському дискурсі також була відсутня історія українсько-польського конфлікту під час Другої світової та різні способи, у які вона вплинула на Львів: потік польських біженців з Волині з 1943 року, коли українські націоналісти винищували там поляків; більше біженців з навколишніх районів, коли націоналістичні етнічні чистки поширилися на захід та південь у 1944 році; зростання напруги і вбивства у самому Львові, та вбивства у відплату в місті та за його межами, вчинені загонами польського підпілля зі Львова.

Узяті разом, наративи «Золотого вересня» та «Великої Вітчизняної війни» охоплюють період від 1939 до 1945 року. Однак у певному відношенні, львівський досвід війни тривав і після травня 1945 року, зважаючи на боротьбу між українськими націоналістами та радянськими силами, яка перетворювалася в околицях міста на повноцінну війну з повстанським рухом, виселення поляків, що залишилися у Львові, у 1945 та 1946 роках, і останню депортацію – цього разу переважно українців – яка  зачепила місто у 1947 році. Знову ж, за винятком дуже загальних згадок про радянський успіх у поборюванні українських націоналістів та «евакуацію» або просто «виїзд» поляків, усі ці теми – визначальні для справжньої історії Львова – залишилися поза офіційним радянським і відповідно публічним дискурсом. Якщо післявоєнний Львів був містом, яке не бажало звертатися до ключових аспектів свого нещодавнього минулого, це також було місто, якому заборонили це робити у публічній сфері. При усій своїй гучній пропаганді львівського соціалістичного теперішнього та комуністичного майбутнього, радянське правління залишило суспільство міста дослівно німим щодо значної частини його минулого, збереженого у живій пам’яті.

2. Пострадянські зміни й елементи тяглости: Львів та його контексти

Уперше публічно й ґрунтовно заперечені наприкінці 1980-х років, «Золотий вересень» та «Велика Вітчизняна війна» остаточно втратили свої позиції як офіційно обов’язкові парадигми із занепадом радянського правління у 1991 році, залишивши по собі невідому територію, яку треба було дослідити, заново описати та повернути собі. Хоча елементи замовчування та викривлення радянського дискурсу були частково визначені, не сталося так, що радянські міфи просто замістила пострадянська правда. Процеси повернення минулого визначалися не лише бажанням відкрити невідоме чи  заборонене і виправити спотворене, а й політичними проектами та інтересами, а також індивідуальними та колективними потребами в ідентифікації та психологічній орієнтації.

Хоча загалом нова пострадянська українська культура пам’яті була значно більш плюралістичною та відкритою до вивчення і обговорення, ніж за радянських часів, певні речі лишилися незмінними. При всій повазі до Львова, найочевиднішим є факт, що місто досі є частиною ширшої культури пам’яті, включно з нещодавнім, особливо активним втручанням української держави за президентства Ющенка. Хоча центр визначальної політики історії та пам’яті перейшов з Москви до Києва, культуру пам’яті Львова, як і раніше, не можна зрозуміти без її ширшого контексту.

Український контекст, якщо описувати його із допустимим рівнем спрощення, досі суттєво визначає той факт, що на сході України значною мірою домінують пострадянські/радянські наративи, зосереджені на «Великій Вітчизняній війні», тоді як культуру пам’яті західних регіонів формує позитивне й некритичне прочитання історії українського націоналізму часів Другої світової війни. Якщо перші президенти незалежної України не наголошували, а радше маскували цю поляризацію, від 2005 року Віктор Ющенко виявив сильну особисту зацікавленість у політиці пам’яті, підтримуючи національно орієнтовану, та, за наслідками часто націоналістичну перспективу, яка наголошувала на радянських злочинах проти українців, особливо на Голодоморі 1932-1933 років, та на позитивних чи героїчних аспектах українського націоналізму, із замовчуванням чи применшенням його помилок та злочинів. [16]

Така глорифікація українського націоналізму, однак, не була різким розривом з радянськими практиками, яким її хотіли б бачити її прибічники. Фактично, її характеризували практики, подібні за ключовими рисами до радянських, включно з, як головною аналогією, потужною, навмисною та відвертою експлуатацією обраних історичних наративів для легітимізації поточної політики. За характеристикою Андреаса Каппелера, для «пострадянських українських істориків, вихованих на ідеологіях ленінізму та радянського патріотизму, миттєве засвоєння етно-національного підходу після 1991 року не було великим розривом, оскільки етнічний націоналізм та есенціалізм були невід’ємною частиною радянської ідеології» [17]. Однак відсутність примусу на користь націоналістичному наративу та наявність принаймні потенційних його альтернатив стали виразною відмінністю від радянського періоду.

Андрій Портнов вказав на той факт, що варіанти історичної пам’яті в Україні не підпадають під жорстку модель «двох Україн», запропоновану вперше Миколою Рябчуком. Критикуючи нормативний підтекст підходу «двох Україн», Портнов натомість наголосив на регіональному розмаїтті країни та ефективному – хоча й ситуативному – плюралізмі у сфері історичної пам’яті [18]. Хоча це і цінне попередження, регіональне розмаїття, з одного боку, та існування макро-регіонів, з другого, не виключають одне одного. Загалом, як підсумував ситуацію Каппелер «у сучасній Україні [розділена] пам’ять є реальністю» [19].

Становище Львова як символічного лідера та репрезентанта Західної України в свою чергу не є результатом невідворотних сил української національної свідомості – або впливу духовності – як переконує націоналістичний дискурс. Хоча Львів має справжню історію як наріжний камінь українських національних проектів, посилення його позиції як лідера – у пізньорадянських термінах – історично сконструйованого регіону «Західна Україна» було незмінною ціллю радянської політики, навіть якщо це і призвело до незапланованих наслідків.

Один з цих незапланованих наслідків, і водночас інший елемент радянської/пострадянської тяглости є визначальним у контексті пам’яті про Другу світову війну. Як і раніше, тільки зараз відкрито, Львів залишився єдиним найважливішим урбаністичним символом у націоналістичній інтерпретації історії України у Другій світовій війні.  Епітет радянських часів Бандерштадт – «місто Бандери», де слово «місто» позичене з німецької, як і  натяк на «банди», як групи повстанців, – досі частково використовується як образливий вираз та частково засвоєне та пере-привласнене як горда самоназва.

Отже, пам’ять України про Другу світову війну в Україні зазнала змін і продовжує змінюватися, і пам’ять про війну Львова також. Між цими двома процесами існує тісний зв’язок. Важливість Львова в українському контексті – та поза ним – зросла після того, як його роль як місця пам’яті для націоналістичного прочитання Другої світової війни була артикульована і задекларована відкрито.  Більше того, за президентства Ющенка, кілька ключових національних фігур у сфері історичної пам’яті, переважно дотичної Другої світової війни, були вихідцями зі Львову, як наприклад, голова архіву СБУ Володимир В’ятрович, який є, одним з, за влучним визначенням Вілфреда Джілджа, провідних «національних істориків», чи колишній голова Інституту національної пам’яті України Ігор Юхновський. Інакше кажучи, за Ющенка, Львів став не просто образом чи символом у ширшому українському контексті, але мав і прямий вплив на останній.

3. Академічний вимір: Пострадянська Історія Львова

Показово, що найбільш розлоге, детальне та інституційно найавторитетніше українське пострадянське наукове тлумачення історії Львова часів Другої світової війни було створене групою істориків зі Львова, які працюють в Інституті українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, та опублікована львівським видавництвом «Центр Європи». Близько сотні сторінок третього тому цієї тритомної Історії Львова, присвячені Другій Світовій війні [20].

У цей самий час, у 2007 та 2008 роках, видавництво «Літопис» випустило перші два великі томи нової багатотомної Енциклопедії Львова [21]. Під загальним керівництвом історика Андрія Козицького з Львівського національного університету ім. Івана Франка, редакційна рада Енциклопедії складається з 25 членів, а її понад 150 авторів представляють широкий спектр культурно-академічної еліти Львова. Ба більше, редакторами та авторами Енциклопедії стали співробітники понад п’ятнадцятьох провідних академічних та культурних інституцій міста, включно з Інститутом українознавства ім. Івана Крип’якевича, головними музеями та головними навчальними закладами Львова. Символічної ваги Енциклопедії додала безпрецедентно висока якість друку та ілюстрацій.

Описуючи період першої радянської окупації з 1939 до 1941 р., Історія Львова ретельно розрізняє етнічні та соціальні групи, уникаючи виняткового зосередження на місцевих українцях та визнаючи важливість різних варіантів неукраїнського досвіду. Друга світова війна описана як час «найбільших…демографічних катастроф» для Львова, а її початок як такий, що визначив долю «тоді польського Львова». Текст знову і знову згадує факти, що суперечать націоналістичним стереотипам, наприклад говорить про 150–200 тисяч етнічних українців, які воювали у складі польських збройних сил [22].

Також диференційованим є зображення реакцій населення міста на війну та радянську окупацію. Відзначається, що загалом польські мешканці продемонстрували «патріотичне ставлення», підтримуючи місцеву владу та добровільно йдучи до війська, тоді як українці, вороже налаштовані через попередню національну дискримінацію, часто раділи поразці Польщі [23]. Енциклопедія Львова, у статті «Друга світова війна», що займає тринадцять сторінок, малює подібну картину і також згадує, що велика на той час поміркована українська партія УНДО закликала українців Польщі допомогти захистити країну від німецького нападу [24].

У контексті попередніх інтерпретацій, такий підхід дуже важливий. Різні відповіді на радянське вторгнення, залежні від національної приналежності, були дуже дражливим питанням від часу самого вторгнення, коли польські сучасники обвинувачували в першу чергу євреїв, але також українців, у колективному вітанні радянських окупантів і відповідно вчиненні акту зради, віщуючи майбутні обвинувачення у співпраці.  Українські сучасники поширювали такий самий стереотип на євреїв. Згодом, під час Шоа, обвинувачення євреїв, змішане з уже традиційним упередженням щодо «жидобільшовизму», сприяли участі у Шоа не-німців. Більше того, риторику «жидокомунізму» досі використовують у низці поточних українських дискурсів [25].

На цьому тлі, важливим є зображення в Історії реакцій на радянське вторгнення: «Просування Червоної армії спровокувало неоднозначну реакцію різних прошарків населення міста – від повного неприйняття польського і частково українського політикуму до захопленої підтримки – в першу чергу незаможного населення, переважно українців та євреїв…» Автори віддали перевагу соціальному поясненню над етнічними узагальненнями та вказали на ідентичні реакції деяких українців та деяких євреїв. Пасаж також приписує «вичікувальну позицію» більшості мешканців Львова, описуючи відчай львівських поляків та пояснюючи прорадянські симпатії євреїв у категоріях «прагматизму», бо «де просунулися сили СРСР, не буде німецької окупації» [26].

Енциклопедія, описуючи реакції євреїв, створює інше стереотипне враження, розповідаючи читачам, що «євреї Львова вітали воїнів Червоної армії з особливим ентузіазмом» і наголошуючи, що євреї (не згадуючи українців чи поляків) були серед «бідного населення», яке «підтримало новий режим». Більше того, Енциклопедія не зазначає, що у євреїв були особливі підстави боятися німецької окупації і тому вітати радянську [27] .

Зображення в Історії виселення поляків Львова між 1944 та 1946 роками демонструє більше симпатії до польських жертв, ніж попередні публікації в Україні. У книзі досі інколи використовуються офіційний евфемізм «евакуація», але також і терміни «виселення» та «депортація», які засвідчують відкрите визнання примусу. Якщо прагнення польського уряду в екзилі утримати Львів відкидаються як нереалістичні «мрії», небажання місцевих поляків його покинути пояснюється їхнім стражданням через потребу покинути «рідне місто» та «територію, де вони довго жили і яку вони вважали своєю домівкою». Однак Історія практично нічого не каже про реакцію місцевих українців на вигнання поляків, згадуючи лише, що дехто був «категоричним», до того ж опис вигнання у Історії завершується парадоксальною тезою про «безперервність», стверджуючи, що українські довоєнні мешканці міста, що залишилися жити у ньому, та імміграція з інших західноукраїнських міст означала, що «Львів, попри трагічні події воєнних років та повоєнного періоду, залишився Львовом» [28], цим заперечуючи катастрофічний розрив, спричинений війною, та намагаючись ствердити українську традицію міста. Однак загалом зображення у Історії першої радянської окупації та виселення польського населення Львова після повернення до міста радянського правління позначене диференціацією та співчуттям до не-українців, тоді як націоналістичні стереотипи переважно відсутні або де-факто заперечені.

На цьому тлі, розділ про німецьку окупацію Львова заслуговує більшої уваги, бо він показує, де ця відкритість сягає своєї межі, й які питання історії Львова часів Другої світової війни залишаються складними, навіть для авторів безпрецедентно всеохопної та – порівняно з іншими – виваженої роботи. Як і при описі радянського вторгнення 1939 року, відповідь населення міста на вторгнення німецьке 1941 року представлена з певною емпатією до поляків і євреїв [29].

Однак розповідь про події останніх днів червня та перших днів липня 1941 року, коли радянський режим відступив від Львова та німецькі війська й українські допоміжні військові загони прийшли окупувати місто, виявляє нездатність Історії звернутися до кількох ключових питань. У книзі описане убивство радянськими спецслужбами тисяч в’язнів львівських тюрем, що передувало радянському відступові, і згаданий погром, який стався за кілька днів після приходу німецьких та українських націоналістичних сил [30]. Також пояснений факт, що вбивства у в’язницях та погром у пропаганді пов’язали з обвинуваченням у «жидобільшовизмі», коли євреїв назвали відповідальними за радянські злочини. Навіть більше, визнається роль місцевих не-євреїв як винних у погромах.

Однак зображення погрому в Історії уникає найскладніших фактів та питань. Так, українські націоналістичні допоміжні загони, а саме батальйон «Нахтігаль» під керівництвом Романа Шухевича – одного з лідерів так званого бандерівського крила ОУН і пізніше Української повстанської армії, яка перебувала під чималим контролем ОУН(б) – з’являються лише у ролі того, хто першим виявив тіла, залишені після радянських масових вбивств. Запитання про їхню можливу участь у погромі не піднімається [31]. Однією з ключових позицій радянської пропаганди було звинувачення людей Шухевича у прогромі, як і в убивстві польських професорів. Утім, в обох цих подіях «Нахтігаль» участі не брав: взагалі (у вбивстві науковців) або принаймні не як організований збройний загін (у погромі). Однак лишається питання, чи брали індивідуальну участь у погромі солдати «Нахтігалю» і скільки їх могло бути.

Солдати «Нахтігалю» отримали дозвіл шукати тіла родичів серед вбитих у в’язницях радянськими охоронцями [32]. Отже, люди, які представляли найвідданішу частину агресивно націоналістичної сили з виразним антисемітським компонентом були присутніми у ключових місцях погрому, де з євреїв систематично знущалися, де їх катували та вбивали. Існують досить поважні докази участі принаймні деяких членів «Нахтігалю» у вбивствах в одній чи двох в’язницях, але серйозних досліджень цього питання надалі бракує [33]. Видається малоймовірним, що жоден з членів «Нахтігаль» не узяв участі у погромі, попри недоведені, однак ненавмисно промовисті повоєнні висловлювання принаймні одного з ветеранів «Нахтігаль», який стверджував, що Роман Шухевич прямо заборонив своїм солдатам «мститися нашим ворогам полякам та євреям, бо це не наша справа», які зараз – некритично – відтворюють у Львові [34].

Наразі, апологети українських націоналістів перетворюють фальсифікації радянської пропаганди на риторичну стратегію. Розуміючи, що спростувати загальні радянські обвинувачення на адресу «Нахтігаля» чи особисто Шухевича нескладно, і налаштовані задокументувати процес фальсифікації з радянського боку, історики-активісти, як Володимир В’ятрович, наголошують на радянській брехні, аби закрити проблему, водночас демонструючи нездатність поставити більш детальні питання чи визнати міжнародні дослідження, які показують, що заперечення певних радянських тверджень не означає, що злочини взагалі не здійснювалися [35].

Окрім питання участі окремих солдатів «Нахтігаль» у погромі, роль ОУН(б) загалом та його кадрів у Львові в Історії також не досліджена. Джерелом пропаганди тези про «жидобільшовизм» визнаються виключно німецькі окупанти, тоді як про сильний антисемітизм ОУН(б) та використання ним стереотипу «жидобільшовизму», або його загальна віра у тероризм та «революційне» насильство не згадуються [36].  Подібним чином не згадується залучення української міліції до погромів, хоч її члени брали участь та можливо зіграли важливу роль у організації та керівництві знущаннями [37]. Джефрі Бердс ідентифікував кількох окремих членів міліції на фотокартках, зроблених під час погрому [38]. Історія ж навіть приписує міліції припинення погромів [39]. Визнаючи, що «певна частина» місцевих не-євреїв дійсно узяла участь у погромі, Історія також продовжує стару традицію, характеризуючи місцевих погромників як соціально маргінальний та злочинний елемент [40].

У статті «Друга світова війна» Енциклопедія, звертаючись до радянських вбивств у в’язницях, описує жертв як «українців, поляків [та] євреїв». Описуючи погром, що пройшов слідом, Енциклопедія  уникає самого терміну, зводить джерело пропаганди «жидобільшовизму» виключно до німців і залишає злочинців цілком неідентифікованими: «Німецькі командири вправно використали злочини НКВС для антирадянської та антисемітської пропаганди. Під час перепоховань жертв комуністичного режиму, відбулися вбивства євреїв, яких обвинуватили у підтримці комуністичного режиму.» [41] З попередніх тверджень Енциклопедії  про цю позірну підтримку, у некритичного читача може скластися враження, що ці обвинувачення мали під собою певні підстави.

Аналогічно, статті «Голокост», Енциклопедія також пояснює «напади» на євреїв лише провокаціями німецької пропаганди. Однак, виявляючи непослідовність, вона також стверджує, що вони були «спонтанними», знову згадуючи голослівні твердження про єврейську підтримку радянської окупації у спосіб, який дозволяє цій підтримці здаватися реальною та вказує на «поширене переконання про сильні прокомуністичні настрої серед львівського єврейства, яке між 1939 та 1941 рр. демонструвало свою підтримку [комуністичного] режиму та активно співпрацювала з радянською владою». Пов’язуючи цю тезу безпосередньо зі «спонтанними нападами на євреїв», які розпочалися після розпізнання жертв НКВС, Енциклопедія тут наближається до наративу погромників: мовляв, євреї заслужили відплати за приписувані ним злочини. Хоч текст також натякає, що вбивства, як протилежність побиттю та погрозам, були суто німецькою справою [42].

В Історії спроба ОУН (б) проголосити Українську державу та уряд у Львові, що також сталася на самому початку німецької окупації, описана у винятково позитивному ключі, і запитання про те, які стосунки цієї держави передбачала ОУН з нацистською Німеччиною, не піднімається. Насправді ж, ОУН (б) була готова до близької колаборації та підпорядкування у міжнародному порядку, яким керувала б Німеччина. Німецька влада, однак, швидко поклала край цій ініціативі [43]. Однак ОУН(б) дала чіткий сигнал, що прагне німецького визнання формально незалежної України під авторитарним керівництвом ОУН(б) та у союзі з нацистською Німеччиною [44]. Попри публічні заяви, зростання напруги та пізніші сутички, спочатку ОУН(б) контактувала з німцями та продовжувала шукати можливості для співпраці, час від часу наголошуючи на спільній неприязні до більшовиків та євреїв [45].

Історія не зачіпає цих очевидно важливих питань, але некритично цитує пізніше пояснення лідера ОУН(б) Степана Бандери, удаючи, що конфронтація з німецькими окупантами було початком анти-тоталітарної боротьби українського націоналізму, який одночасно чинив безкомпромісний опір як нацистській Німеччині, так і Радянському Союзу [46]. Подібним чином, створення дивізії СС з добровольців серед галицьких українців у 1943 році та (de facto) співпраця «Українського Центрального Комітету» у Кракові та його підрозділу у Львові з німецькою владою зображуються некритично, винятково як заходи для пом’якшення німецької окупації [47].  

Дана стаття не претендує на повний аналіз інтерпретацій Другої світової війни у Історії та Енциклопедії. Однак, на підставі вже обговореного матеріалу стає очевидним існування важливих спільних рис, як і відмінностей між цими двома головними новітніми публікаціями – пера переважно львівських авторів – у висвітленні цього ключового періоду в історії міста. Обидва видання присвятили йому більше простору і описали значно детальніше, ніж попередні роботи, і обидва надали місце для досвіду не-українців. Водночас, жодна з книжок не висвітлює повністю (беручи до уваги усю наявну інформацію) досвід,  пов’язаний зі злочинними рішеннями та діями етнічних українців взагалі або українських націоналістів зокрема, особливо стосовно Шоа. У цьому питанні Енциклопедія навіть відтворює частину дискурсу про «жидобільшовизм», конструюючи зв’язок між позірною співпрацею євреїв з радянською владою та погромом, який стався після вбивств у в’язницях.

4. Пам’ятник Бандері

Дві головні, і водночас місцеві, новітні публікації про Львів створюють суперечливу та непослідовну картину минулого міста під час Другої світової війни. Однак, пам’ятник Степану Бандері у Львові, розташований хоч не у центрі міста, але  вельми близько до нього, на площі Кропивницького, побіч двох головних транспортних артерій міста – одна з них вулиця Степана Бандери – що поєднують центр із залізничним вокзалом та аеропортом, нестійкістю не відзначається. Його офіційно відкрили у жовтні 2007 року, за присутності голів Львівської обласної адміністрації та обласної ради, які обидва виголосили промови. Задуманий як комплекс з бронзової статуї на п’єдесталі майже сім метрів заввишки та тріумфальної арки за нею висотою майже тридцять метрів, він був відкритий, щойно була готова статуя Бандери. Стиль усього комплексу нагадує монументальну архітектуру авторитарних режимів ХХ століття, факт, який його творці визнають, але пояснюють тим, що він відтворює «героїзм» часів Бандери, на противагу менш героїчному теперішньому [48].

Монумент безпомилково вписується до безкомпромісно націоналістичного тлумачення Бандери та ОУН(б), лідером якого він був під час Другої світової війни та після. Його ідея  не залишає місця для згадок про антисемітизм ОУН(б) чи проведені ним етнічні чистки поляків у 1943 та 1944 роках, він представляє Бандеру як героїчного та чистого борця вікових змагань за національне визволення та незалежність. Пам’ятник також встановлює безумовний зв’язок між Бандерою та тисячоріччям української історії. Чотири колони тріумфальної арки за статуєю Бандери повинні представляти чотири періоди української незалежності: Давню Русь, часи козацтва, період будівництва держави після Першої світової війни та сучасність, тобто змагання та завершальний успіх у двадцятому столітті. На колонах будуть відбиті державні символи та імена чи зображення лідерів, довгої шереги героїчних попередників Бандери [49]. За словами творців пам’ятника, його розміри зумовлені не лише потребою в монументалізмі, а й необхідністю створити противагу великому, раніше римо-католицькому, а, отже, «польському», соборові, що знаходиться поблизу [50].

Ініціатива зі створення пам’ятнику виникла на початку 1990-х років [51]. Частина коштів на нього надійшла від низки громадських об’єднань, включно з «Комітетом для створення пам’ятника Степану Бандері», «Спілкою політичних в’язнів», та «Просвітою» [52]. Головним активістом справи був тоді місцевий, а зараз національний політик Андрій Парубій, особа сильних націоналістичних поглядів, тоді як колишній дисидент Ігор Калинець зіграв вирішальну символічну роль та очолив головну організацію зі збору коштів [53].

Зважаючи на практично повне зведення пам’ятнику, його ініціатори та активісти можуть бачити у ньому знак свого особистого тріумфу у маркуванні публічного простору Львова непохитно націоналістичним місцем. Заява Андрія Парубія, що «уся інтелігенція» Львова підтримала цей проект, викликає сумніви [54], хоч публічна підтримка відчутно переважала конфліктні моменти. Більше того, твердження творців пам’ятника, що кошти на його зведення походять від простих людей, видається сумнівним. Фактично, основну частина витрат узяла на себе обласна адміністрація.

Попри попереднє рішення 2002 року, міська адміністрація, коли дійшло до реального зведення пам’ятника, відмовилася витратити гроші, хоча і фінансувала відновлення мостової на площі довкола нього. Є запис, де мер Львова наголошує, що «навіть комуністи не дозволяли собі зводити такі високі пам’ятники» [55]. Пізніше він пояснив, що його слова вирвані з контексту.

Між тими, хто дуже прагнув встановити пам’ятник Степану Бандері, точилися тривалі суперечки про його вигляд та розташування. Наявний зараз монумент, на думку групи активістів та організаторів, які також претендували на право говорити від «усіх мешканців Львова», знаходився недостатньо близько до центру. У своєму листі до обласної ради ці активісти вимагали, аби пам’ятник побудували напроти Оперного театру, у самому центрі міста [56]. Це також означало б, що він зайняв би місце, де колись стояв пам’ятник Леніну, а ще раніше – кам’яна брила, яка вшановувала Адольфа Гітлера. Ця ж група критиків виступила проти остаточної концепції пам’ятника, яка була результатом не менше семи змагань, що тривали близька десяти років. Вони вважали, що тріумфальна арка нагадує шибеницю чи «перегорнутий тризуб», викривлений національний символ України [57]. Інші критики, також загалом підтримуючи пам’ятник, несхвально висловлювалися про  його розмір та вигляд, порівнюючи їх з радянськими статуями [58].

Ці аргументи походять від групи людей, для яких потреба пам’ятника Бандері у Львові самоочевидна, ідеться ж лишень про визначення місця та форми монументу. Стислий вираз цієї позиції дала Юлія Ліщенко, журналістка місцевої газети «Високий Замок», яка оповідала про критичні реакції на проект, як то скарги на «ту саму до болі відому руку,…те саме пальто, що розвиває вітер, той самий широкий ‹революційний› крок уперед», вказуючи на подібність монументальних Бандери та Леніна. Ліщенко також наполягала, що «сучасна європейська держава, якою Україна прагне бути, повинна відкинути принципи соціалістичного реалізму... Пам’ятник та його…зміст і … форма повинні звертатися у майбутнє, а не у минуле ... Ніхто не применшує важливість появи (нарешті!) пам’ятника Степану Бандері у Львові… Але чому, під виглядом патріотизму, вони накидають нам мистецькі канони, яких ми мали досить у минулому столітті…?» [59]

Історія пам’ятника Бандері показує, що існував широкий консенсус про потребу його будівництва і практично була відсутня принципова критика. Не піднімалися питання: що ОУН(б) Бандери представляло, крім моральної чистоти, героїзму чи тисячолітніх визвольних змагань, приписуваних ним активістами зведення пам’ятнику.

Однак, це не був націоналістичний еквівалент радянської культури пам’яті. Особливо на тлі загального консенсусу про зведення пам’ятника Бандері, присутні три відмінності. По-перше, публічне обговорення було частиною створення пам’ятнику. Консенсус не стримав, а підживив його. По-друге, обидві дві головні сторони у дебатах вважали за потрібне створювати максимально широку коаліцію осіб та асоціацій серед своїх симпатиків, або принаймні удавати, що розраховують на подібну підтримку. По-третє, обидві сторони також вважали за необхідне рекламувати свою широку підтримку і стверджувати – вірно чи хибно – що за ними стоїть «усе населення» чи «уся інтелігенція» Львова.

5. Меморіальний комплекс «Тюрма на Лонцького»: локальний чи національний?

Якщо пам’ятник Степану Бандері присвячений одному авторитарному націоналістичному лідеру чи провіднику, через чию уявну фігуру на міський ландшафт Львова проектується специфічно націоналістична телеологія української незалежності, новий проект меморіального комплексу у колишній Лонцькій в’язниці поставив інші запитання [60]. Вражаюча будівля у неоренесансному стилі, яку ще використовували як в’язницю у перші пострадянські роки, розташована неподалік від центру міста на початку вулиці Бандери, кінець якої позначений пам’ятником Бандері. До того ж, перед в’язницею на Лонцького стоїть головний у Львові пам’ятник жертвам комуністичних злочинів. Разом з пам’ятником Бандери, комплекс Лонцької в’язниці – під офіційною назвою «Музей-меморіал жертв окупаційних режимів ‹Тюрма на Лонцького›» – проведе вісь національних страждань та національного тріумфу вздовж однієї з головних вулиць Львова.

Під час Другої світової війни, і радянські, і німецькі поліційні сили використовували будівлю як в’язницю для ув’язнення, допитів, тортур та убивств різних жертв. Серед них були політичні в’язні часів першої радянської окупації з усіх етнічних груп Львова, переважно поляки, євреї та українці. В’язниця також була одним з головних місць вбивств під час радянської масакри у в’язницях, що передувала захоплення міста німцями у 1941 році, а також одним з головних місць погрому, який стався після неї, та пізнішого погрому наприкінці липня, відомого як Дні Петлюри.

Під німецькою окупацією, серед її жертв були євреї, яких упіймали при спробі сховатися, представники українського та польського підпілля, а також деякі члени загонів української та польської поліції, які посварилися зі своїми німецькими начальниками [61]. Після повторного завоювання Львова радянськими силами, серед ув’язнених у Лонцькій в’язниці спочатку були члени польського підпілля, а пізніше українські націоналісти, греко-католики, що чинили опір радянським утискам їхньої церкви, та світські дисиденти. Історія репресій у Лонцькій в’язниці була непідробно мультинаціональною, і в’язниця є важливою для кількох культур пам’яті.

У липні 2008 року, міська рада Львова оголосила конкурс на архітектурний дизайн «меморіального комплексу для вшанування пам’яті жертв окупаційних режимів у Львові». У цей самий час, до розвитку музею долучився Центр досліджень визвольного руху (раніше – Центр досліджень визвольних змагань), що розташовувався у Львові, але за президента Ющенка був тісно пов’язаний із СБУ через свого першого директора, Володимира В’ятровича. До того ж, свій вплив застосували кілька колишніх дисидентів та націоналістичних активістів.

Як у 2009 році, проект будівництва, що мало стати одним з найбільших та найвідоміших меморіальних комплексів України, відзначався потужним фокусом на українській віктимізації, яка виключала віктимізацію інших та будь-які згадки про злочини українців. До того ж, навіть коли долучилися дисиденти-шістдесятники та релігійні опозиціонери, віктимізації українців переважно обмежувалася борцями за національну незалежність.

Перша, маленька виставка була відкрита у червні 2009 р., в рамках офіційного святкування Дня Конституції України, та її відвідали не лише місцеві політичні та релігійні високопосадовці, але й голова СБУ Валентин Наливайченко. [62]

У своєму зверненні він поставив в’язницю лише у контекст «понад семидесяти років української боротьби за … державність» і пояснив, що вона «втілює жорстокість окупаційних режимів у Західній Україні, бо у ній розташовувалися в’язниці польського, німецького та радянського режимів». Згадуючи «трагічні дні… кінця червня 1941 року», він підкреслено пропустив події початку липня і говорив лише про радянські вбивства. Потім, «під час німецької окупації», сказав Наливайченко, «в’язниця стала місцем, де допитували ворогів Рейху». Наливайченко також пояснив, що «влади змінювалися … на українській землі, але їх [усіх] поєднувало бажання позбутися [усього] українського, [та] знищити національну ідентичність нашого народу. Тому, при польській поліції, німецькому гестапо чи радянському НКВС-КДБ, їхніми головними в’язнями залишалися борці за незалежність, учасники визвольного руху.» Ці заяви спровокували дуже критичну відповідь з Польщі, від представників усього політичного спектру.

Дивні висновки Наливайченка, які фактично зрівняли нацистські та радянські репресії з одного боку та польські міжвоєнні репресії з іншого, не були обмовкою чи наслідком спонтанності виступу. Його підхід лише відбив позицію Центру досліджень визвольного руху у Львові, висловлену у інформації про перший конкурс на архітектурний дизайн нового меморіального комплексу [63]. Окрім виняткового зосередження на українцях як жертвах та героях, цей текст відзначався концептуалізацією досвідів (усіх) радянських та німецького правлінь у тій самій загальній категорії «окупаційні режими», що і польського міжвоєнного правління, та поблажливо пропонував інтерпретативе поняття «окупації» замість інакше очікуваної категорії тоталітаризму.

Невелика вступна виставка, відкрита у Лонцькому комплексі у 2009 році, базувалася на тих самих принципах. Зосереджена переважно на періоді першої радянської окупації між 1939  та 1941 роками, вона розповідала про радянські злочини та вбивства 1941 року, але уникала згадок про погром, що відбувся слідом. Ця «біла пляма» особливо вражала через те, що на виставці був представлений відеоматеріал, який показував, як виносили жертв радянських вбивств з підвалу, ймовірно з Лонцької в’язниці чи іншої тюрми Львова. Змушувати євреїв виносити ці трупи було частиною погрому, це загальновідомий факт, принаймні серед істориків. Однак плівка на виставці залишається без пояснень, і, оскільки сама виставка нічого не згадує про погром, відвідувачеві нелегко збагнути, що люди, які носять трупи, можуть бути жертвами єврейського погрому.

У тому ж ключі, подальшу історію в’язниці за німецької окупації звели до переслідувань українських націоналістів, зображених як головний ворог німців у Львові. Так, не згадане ані про більше значення структур польського підпілля у місті, ані про використання в’язниці для утримання та тортур євреїв. 17 вересня, на річницю радянського нападу на Польщу та «Золотого вересня», була додана друга виставка, присвячена «Комуністичному терору в Україні» 1920–1950-х років. [64]

Заяви Наливайченка на відкритті комплексу на Лонцького спровокували протести у Польщі, але у Львові серйозних публічних дебатів ані про ці подію, ані про Лонцький комплекс та його першу виставку не було. У цей самий час, у 2009 році, точилися доволі жорсткі та частково публічні конфлікти між групами осіб та організацій, які займалися розвитком комплексу впродовж останніх двох-трьох років, тобто між громадськими організаціями Львова, СБУ, Центром досліджень визвольного руху та Львівською міською та обласною радами. Найпомітнішою ознакою конфлікту був факт, що Лонцький комплекс мав двох директорів, одного призначеного мером, який представляв міську раду, та іншого, який також очолював Центр досліджень визвольного руху та львівську філію архіву СБУ.

Тим часом, група з 27 науковців, публіцистів та активістів, переважно, хоча і не винятково, зі Львова, опублікували відкритого листа, у якому протестували проти перебування комплексу на Лонцького під управлінням СБУ. [65] У листі заявляли, що «академічні кола, українські та закордонні, та громадськість Львова стурбована ситуацією довколо» комплексу на Лонцького. Комплекс описувався як «науковий заклад, покликаний досліджувати історію репресій та злочинів проти людяності, скерованих проти українського, польського, єврейського та інших народів…у час між першою та другими світовими війнами, у час радянської та нацистської окупацій та у післявоєнний період.» Наголошуючи на регіональному значенні в’язниці для усієї Західної України, лист також підкреслював її «важливість для громадськості Львова».

Лист застерігав, що комплекс не повинен залежати «від політичних факторів, ідеологічної орієнтації та особистих поглядів людей, які обіймають високі державні посади» і доводив, що єдиним способом уникнути цього ризику було «забрати музей з підпорядкування СБУ». У листі також використовувалася риторична фігура «Європи», а музей описувався як «важливий фактор утвердження Львова як європейського міста та України як європейської держави». Бачення підписантами майбутньої функції комплексу на Лонцького як «місця зустрічей, взаємного розуміння та усвідомлення минулого» було висунуто для підтримки їхнього заклику, що «місто Львів… повинно бути головним ініціатором та головним засновником такого музею. Саме громадськість Львова надійно гарантує створення та стабільне функціонування» музею, який потребує «залучення громадськості, включно з експертами, викладачами та дослідниками, у найширший можливий спосіб».

Отже, комплекс на Лонцького також виявився проектом, у якому загальний консенсус не виключає дискусій. Жоден з учасників не сумнівається, що тюрма на Лонцького має бути меморіальним комплексом. Однак питання хто насправді може визначати його політику і вміст, мабуть, не відійде, а надалі породжуватиме напругу, тільки у інших інституційних межах. У кожному разі, деякі представники львівської громадськості відкрито виступили проти ідеї, що меморіальним комплексом має керувати Служба безпеки, переконуючи що це зашкодить прагненню Львова до європейської приналежності та ідентичності, і наполягаючи на місцевому праві визначати місця пам’яті та вшанування. Однак кілька інших загальновідомих осіб з львівської громадськості, як і дружина колишнього президента Катерина Ющенка підтримали позицію СБУ та Центру досліджень визвольного руху [66]. Врешті, питання про в’язницю на Лонцького викликало публічне обговорення, та багато його учасників визнали важливість публічної сфери Львова, хоча ніхто відкрито цього і не заперечував. Важило, хто може називати себе її представниками, а хто ні.

У 2009 році комплекс на Лонцького був досі незавершеним, тоді як пам’ятник Бандері був практично готовим. Щодо пам’ятника, вже не могло бути сумнівів, що він буде нести суто націоналістичне послання. У випадку Лонцького комплексу, також було кілька причин очікувати подібного. Тюрма на Лонцького легко може перетворитися на місце, де згадуватимуть лише про українські страждання, а інших жертв та українських катів агресивно витіснять у забуття. Це буде особливо потужний сигнал, оскільки в’язниця на Лонцького має порівняно добре знане минуле як місце, жертви якого мали різне етнічне походження та політичні уподобання. Зокрема, тюрма на Лонцького зіграла особливу роль під час Шоа у Львові. Це піднімає питання про те, як говорити про українські та єврейські страждання у одному місці без чи то уподібнення них і відповідно потрапляння до глухого кута «змагання жертв» чи то релятивізації одних відносно інших. Більше того, це також вказує на деяких українців як вбивць під час Шоа, що в свою чергу знову ж зламає жорсткий та фальшивий шаблон чистого героїзму та чистої жертовності, який апологети націоналізму хотіли б накинути на майбутню культуру пам’яті України.

Обмежене, але реальне зростання емпатії до інших – не-українців, відбите в Історії Львова може не мати великого значення, наприклад, для тих, від кого залежатиме майбутнє комплексу на Лонцького, тоді як межі відкритості, продемонстровані у Історії та Енциклопедії у описах українського націоналізму загалом та погромів 1941 року зокрема можуть виявитися більш важливими.

Однак також зрозуміло, що хоча у культурі пам’яті Львова і домінує націоналізм, ним вона не обмежується. Насправді, присутні певні публічні прояви альтернативних дискурсів, які змушують себе почути і кидають виклик націоналістичному консенсусу. У цьому відношенні особливо важливо, що звернення до мешканців Львова зараз є загальновизнаним джерелом легітимності. Як показала дискусія довкола пам’ятника Бандері, це вірно навіть у колі тих, хто поділяє націоналістичні погляди і, як видається, часто не може уявити жодних інших.

Радянська культура пам’яті існувала без автономної публічної сфери і протидіяла її появі. Попри дійсну та помітну спадкоємність між радянською та пострадянською, здомінованої націоналізмом, культурами пам’яті у Львові, останню не можна інтерпретувати як суто націоналістичну, ідеологічно інвертовану копію першої. У їхній основі лежать відмінні соціальні процеси, позначені – зазвичай недосконалими  – дискусіями та зверненнями до громадськості, коли місцева публічна сфера, що розвивається, творить нову націоналістичну культуру пам’яті та  приймає її.

Це, однак, не гарантує їй справжнього плюралізму і не обов’язково захищає від агресивних спрощень та недолугих викривлень. Навпаки, у гіршому випадку, Львів може перетворитися на ілюстрацію того, як пост- та нерадянські соціальні процеси можуть породити культуру пам’яті, що не далеко піде від радянської у своєму продукуванні і збереженні лакун та спотворень. У цьому була б фінальна та найгіркіша іронія.  

Водночас, найголовніший висновок із розуміння відмінностей між радянською та пострадянською культурами пам’яті Львова полягає у тому, що цього може не статися. Хоча результати видаються подібними, ймовірність збільшення розмаїття є невід’ємною частиною способів, у які вони творяться. Інакше кажучи, іронія історії, чи мабуть іронія пам’яті, в кожному разі себе виявить. Досі відкритим залишається запитання: чи буде вона трагічною – коли відкрите суспільство навмисно продукує для себе закрите минуле – чи обнадійливою – коли вихідна націоналістична культура пам’яті, що прагне закриття, ненавмисно посилює вільний дискурс, що заохочує альтернативи.

Авторизований переклад з англійської за публікацією: “Different but the Same or the Same but Different? Public Memory of the Second World War in Post-Soviet Lviv”, Journal of Modern European History. Vol. 9 (2011). Pp. 373–396.

1. D. Bechtel, «Von Lemberg nach L’viv. Gedachtniskonflikte in einer Stadt an der Grenze», in: Osteuropa 6 (2008), 211–227, 227 (виділено мною).

2. Bechtel, «Von Lemberg», 218 (виділено мною).

3. D. Zlepko, «Aufbruch unter Blau-Gelb. Der Wandel vom sowjetischen zum ukrainischen Lemberg », in: P. Fa?ler / T. Held / D. Sawitzki (eds.), Lemberg, Lwow, Lviv. Eine Stadt im Schnittpunkt europaischer Kulturen, Koln 1993, 184–191; P. Kenney, Rewolucyjny Karnawal. Europa irodkowa 1989, Wroclaw 2005, 150–158, 272–276, 320–326; Історія Львова, т. 3: Листопад 1918 – поч. XXI ст., Львів 2007, 400–413.

4 Огляд цього процесу та деяку інформацію для порівняння, яка показує, наскільки винятковою вона була в Україні, див. у: Y. Hrytsak / V. Susak, «Constructing a National City: The Case of L’viv», in: J. J. Czaplicka / B. A. Ruble / L. Crabtree (eds.), Composing Urban History and the Constitution of Civic Identities, Baltimore 2003, 140–164, 151–157. Новітні дані та подальші деталі про перейменування, усунення та нові структури див. у.: О. Шишка Пам’ятники і меморіальні знаки Львова (до 1991 року) // Галицька Брама, 6–7 (червень-липень 2010), 4–18.

5. Шишка, Пам’ятники, 15.

6. Історія Львова, т. 3, 415, та Hrytsak / Susak, «Constructing,» 152.

7. Шишка, Пам’ятники, 15 та 18.

8. Шишка, Пам’ятники, 17.

9. Шишка Пам’ятники, 18.

10. Ю. Ліщенко Пологовий будинок, об’їзне кільце і трамвайна колія на Сихів // Високий Замок 15 (28 січня 2008) та Експресс (7–8 квітня 2009), 9.

11. S. Dyak, «In Place of Displacement: Commemorating Deportations in Lviv after 1991», paper delivered at the Fourth Annual Danyliw Research Seminar in Contemporary Ukrainian Studies at the University of Ottawa on 24 October 2008.

12. http://www.city-adm.lviv.ua/press-center/actual/5604–do-uvagi-uchasnikiv-konkursu-nakrashhij-khudozhnij-projekt-pamjatnika-vchenim-rozstrilanim-nacistami-u-1941–roci.

13. Багато з цих змін у просторі Львову вже були каталогізовані та проаналізовані:: Історія Львова, т. 3, 414–415, 446–449, 457–458; Ю.О. Бірюльов та ін. (ред.) Архітектура Львова. Час і стилі, XIII–XXI ст., Львів 2008, 673–676; Hrytsak / Viktor, «Constructing», 151; Bechtel, «Von Lemberg», 215–221. Опис перейменувань вулиць до 2001 р. див. у: Б.В. Мельник Довідник перейменувань вулиць і площ Львова, XXIII–XX століття, Львів, 2001. Про вулиці, названі на честь провідних постатей (з особливою, але не винятковою увагою до осіб українського походження чи діячів національного руху) див. С. Громов Імена видатних людей у вулицях Львова. Львів, 2003. Як найновішу та всеохоплюючу публікацію, по суті локальну історію Львова, структуровану довколо його вулиць, див.: І. Лемко, В. Михалик та Г. Бехляров 1243 вулиці Львова. 1939-2009. Львів, 2009.

14. O. Bartov, Erased. Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-Day Ukraine, Princeton 2007, 13–41; Ю. Шаповал Роман Шухевич і політика пам’яті в сучасній Україні // Дзеркало тижня, 24 (2007), 23–19; та Bechtel, «Von Lemberg», 223–227.

15. Ольга Ільків процитувала у Ю. Шухевич: «За ту Україну, за яку загинув мій батько, треба ще боротися…» // Високий Замок 114 (2 липня 2007 )

16. Про (спрощено кажучи) розкол між Сходом та Заходом України у пам’яті про Другу Світову війну див.:  W. Jilge, «Nationalukrainischer Befreiungskampf. Die Um-wertung des Zweiten Weltkrieges in der Ukraine», in: Osteuropa 6 (2008), 167; Шаповал Ю., Шухевич ; S. Rohdewald, «Post-Soviet Remembrance of the Holocaust and National Memories of the Second World War in Russia, Ukraine and Lithuania», in: Forum for Modern Language Studies 44 (2008) 2; J. Scherrer, «Ukraine: Konkurrierende Erinnerungen», in: M. Flacke (ed.), Mythen der Nationen. 1945 – Arena der Erinnerungen, Mainz 2004, 723–724. Про підхід Ющенка до політики історії та пам’яті, див.: Jilge, «Befreiungskampf», 173–174.

17. A. Kappeler, «From an Ethnonational to a Multiethnic to a Transnational Ukrainian History», in: G. Kasianov / P. Ther (eds.), A Laboratory of Transnational History. Ukraine and Recent Ukrainian Historiography, Budapest 2009, 58.

18. A. Portnov, «Pluralitat der Erinnerung. Denkmaler und Geschichtspolitik in der Ukraine», in: Osteuropa 6 (2008), 197ff. and passim.

19. Kappeler, «From an Ethnonational», 56

20. Історія Львова, т. 3, 163–290. Див. також Jilge, «Befreiungskampf», 174.

21. Енциклопедія Львова, Львів, 2007 та 2008.

22. Історія Львова, т. 3, 163 та 165.

23. Ibid., 164–165.

24. Енциклопедія Львова, т. 2, 156.

25. Bartov, Erased, 196–197.

26. Історія Львова, т. 3, 170.

27. Енциклопедія Львова, т. 2, 158.

28. Історія Львова, т. 3, 255ff.

29. Історія Львова, т. 3, 201.

30. За даними Гжегожа Мотики, НКВС вбив щонайменше 5387 в’язнів на території колишньої Східної Галичини. Більшість жертв була етнічними українцями. G. Motyka, Ukrai?nska partyzantka, 1942–1960, Warsaw 2006, 87. Це втім не означає, що серед них не було поляків чи євреїв: Ibid., 87; та D. Pohl, Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941–1944: Organisation und Durchfuhrung eines staatlichen Massenverbrechens, Munchen 1996, 56. Кількість в’язнів, знищених у Львові, мабуть наближується до 2500 осіб. R. Brandon / W. Lower, The Shoah in Ukraine. History, Testimony, Memorialization, Bloomington 2008, 20, endnote 20. Більше про різанину НКВС у в’язницях західної України, а також далі на схід влітку 1941 року, див.: G. Hryciuk, Polacy we Lwowie1939–1944. Zycie codzienne, Warsaw 2000, 186–191; більш детально та з трохи вищими оцінками кількості жертв, ніж у дослідженні Мотики: Pohl, Judenverfolgung, 55–56, K. C. Berkhoff, Harvest of Despair. Life and Death in Ukraine under Nazi Rule, Cambridge/Mass. 2004, 14ff.; Motyka, Partyzantka, 97, Hryciuk, Przemiany, 201, та Pohl, Judenverfolgung, 58–67, особливо про пряму німецьку участь за лаштунками та відкрито.

31. Історія Львова, т. 3, 202–203 та 215.

32. І. Патриляк Діяльність Романа Шухевича в Українському Легіоні // Український визвольний рух 10 (2007) 186–201, 192.

33. Pohl, Judenverfolgung, 80–84, 100ff.

34. Цит. у: Патриляк, Діяльність, 193 (виділено мною) та у Б. Козловський Такого Шухевича і на Великій Україні зрозуміють // Високий Замок 126 (18 липня 2007).

35. Інтерв’ю з Володимиром В’ятровичем на Zaxid.net «Визнання голодомору об’єднає українців» http://www.zaxid.net/article/45246 (доступ 20 липня 2009), та інтерв’ю з Володимиром Вятровичем у місцевій газеті Львова Високий замок 190 (11 жовтня 2008).

36. Більше про ці риси ОУН (б) див.: Т. Курило/ І. Химка «Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира Вятровича» у: Україна модерна  13 (2008), 264 та у всьому тексті; А. Кентій Збройний чин українських націоналістів 1920–1956. Історико-архівні нариси, т. 1, Київ, 2005, 222; Pohl, Judenverfolgung, 57; та G. Motyka, Ukrai?nska partyzantka, 1942–1960, Warsaw 2006, 96.

37. Більше про роль української міліції у погромах в інших селищах, ніж Львів, див.: Pohl, Judenverfolgung,
60. ОУН також робила систематичні спроби пробратися до радянської міліції: Pohl,  Judenverfolgung, 62, та Сергійчук, Здвиг т. 3, 22–23.

38. І. Химка Достовірність свідчення: реляція Рузі Вагнер про Львівський погром влітку 1941 р. // Голокост і сучасність 2 (2008) 4, 43–65, 63–64.

39. Історія Львова, т. 3, 203–204.

40. Ibid., 203.

41. Енциклопедія Львова, т. 2, 160 (виділено мною).

42. Екциклопедія Львова, т. 1, 538.

43. Косик, Україна, 114–118; Кентій, Чин, 215, 226– 227.

44. Сергійчук, Здвиг, т. 3, 112.

45. Кентій, Чин, 218, 220–221, 227, 234, 253–254, 258; Motyka, Partyzantka, 90–92.

46. Історія Львова, т. 3, 206.

47. Ibid., 212–213.

48. G. Rossolinski, «Bandera und Nikifor – Zwei Modernen in einer Stadt. Die ‹Nationalburgerliche› und die ‹Weltburgerliche› Moderne in Lemberg», in: L. Henke / G. Rossolinski / P. Ther (eds.), Eine neue Gesellschaft in einer alten Stadt. Erinnerung und Geschichtspolitik in Lemberg anhand der Oral History, Wroclaw 2007, 115–119.

49. Гордасевич Б. Наш Львів, 1256–2006. Альманах, Львів, 2007, 385.

50. Ю. Ліщенко А вам пам’ятник Бандері нікого не нагадує? // Високий замок, 189 (16 жовтня 2007).

51. Гордасевич, Наш Львів, 386.

52. Rossolinski, «Bandera», 115.

53. Гордасевич Наш Львів, 385. Козловський Б. Не бронза вічна. Вічна – вдячна пам’ять! // Високий замок, 188 (15 жовтня 2007).

54. Цит. за Rossolinski, «Bandera», 115.

55. Керик О., Мельник Л. Камінь спотикання під тріумфальною аркою // Львівська газета (7 березня 2007).

56. Гордасевич Наш Львів, 385.

57. Ibid.

58. Юрочко Б. Монумент легенді // Львівська газета, 183 (12 жовтня 2007).

59. Ліщенко А вам пам’ятник Бандері нікого не нагадує? (виділено мною).

60. Назва в’язниці походить від колишньої польської назви бічної вулички, якою ув’язнені йшли до будівлі, вулиця Лонцького.

61. Див. свідчення особи, що пережила Шоа, Марселі Лубаша у: See the deposition of Shoah survivor Marceli Lubasz at the YIVO Archive, Record Group 720, Box 2, Folder 115, Marceli Lubasz, 4–5.

62.http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/en/publish/article;jsessionid=6618E3A11162D33413BC7B46B4499770?art_id=88425&cat_id=35317.

63. Дерев’яний І., В. В’ятрович, Р. Забілий В’язниця «на Лонцького». Історична довідка. Львів, 2008. I. Derevianyi / V. Viatrovych / R. Zabilyi, Viaznytsia ‹Na Lonskoho.› Istorychna dovidka, Lviv 2008.

64. http://www.zaxid.net/newsua/2009/9/17/154043 / (доступне 27 вересня 2009 р.).

65. http://www.zaxid.net/newsua/2009/10/6/ 105407 /(доступне 7 жовтня 2009 р.).  Автор має сказати, що він сам був серед підписантів 66 http://www.zaxid.net/newsua/2009/9/26/ 173034 / (доступне 27 вересня 2009 р.).