У листопаді ми запалюємо свічки і згадуємо загиблих під час Голодомору. У медіа повторюються до болю знайомі історії тих, хто вижив: маторженики, кропива, макуха та померлі від голоду батьки, сестри, брати і сусіди. У таких розповідях лише мимохідь згадуються ті, хто обшукував хати, гострими палицями протикав землю і стіни та забирав хліб. Зважаючи на мільйони загиблих, таких людей з палицями мало бути сотні тисяч. Вони не прилетіли з іншої планети і не канули в Лету після Голоду. Ким були рядові учасники Голодомору і що з ними сталося потім – саме про це дана стаття.
Окрім сільських покидьків та нероб з розповідей свідків подій, згадується “Піднята цілина” Шолохова: ідейні комуністи боролися за світле майбутнє, інколи мали вдаватися до крайнощів. Звісно, за радянських часів цензуру проходили лише ті тексти, які відповідали офіційній версії колективізації, за якою голоду не було. Тому голоси рядових учасників Голодомору доведеться шукати не у радянській літературі, а у творах дисидентів, архівах та усній пам'яті.
Члени хлібозаготівельної бригади в с. Ново-Красне Арбузинського району Одеської області. Листопад 1932 – січень 1933 рр. Фото з книжки Кокін, Васильєв, Верт, Партійно-радянське керівництво УСРР під час Голодомору 1932-1933 рр.: Вожді. Працівники. Активісти. Збірник документів і матеріалів. Київ 2013. ст. 407.
Серед письменників, які не побоялися підняти заборонену тему задовго до гласності, був Василій Гроссман. У повісті “Все тече” можна знайти сповідь активної учасниці хлібозаготівель Анни Степанівни. Сам письменник не брав участі у колективізації, але писав про переживання солдат хлібного фронту дуже переконливо. На думку Катерини Гроссман, прототипом Анни Степанівни скоріш за все стала Пелагея Семенова з Лихославська (Тверська область, Росія), з якою автор був знайомий особисто. Партія відправила її в Україну, де “частная собственность в хохла в голове хозяйка”. У повісті Анна Степанівна пояснює як, через антикуркульну кампанію в газетах, літературі та громадських лекціях вона вже не бачила у селянах людей – вони були ворогами, підступними глитаями і нелюдами. Спочатку вона старанно виконувала накази: віднімала хліб, ні з ким не ділилася своїм пайком. Але їсти його доводилося далеко від села – надто голосним і невиносним було виття помираючих дітей. А відійшовши трохи подалі від одного села, вона чула завивання вже з сусіднього. Реальна Анна Степанівна (Пелагея) прожила довге життя, працювала хатньою робітницею у відомих письменницьких родинах, які деколи підозрювали її у зв'язках із таємними службами. Можна лише спекулювати, чи мучило Полю сумління (так називали Пелагею домашні) як її персонажа, чи це лишається вигадкою автора.
На сьогодні опубліковані мемуари дисидентів і перебіжчиків, які брали участь у хлібозаготівлях 1932-1933 років, можна перелічити на пальцях однієї руки – Григоренко і Копелєв, Гойченко і Кравченко. Вони пояснюють свою участь щирою вірою у комунізм і тим, що держава приховувала свої справжні наміри. Каяття з'явилося вже пізніше, після війни, перемога в якій, за словами Копелєва, як і радянські досягнення в області науки та космосу, не виправдовують жертв Голодомору. Але таке мізерне число мемуарів для багатотисячної армії – це крапля в морі. Та й самі ідейні борці з міста були у меншості на хлібному фронті. Вони були скоріше офіцерами серед солдат з місцевих активістів. А ті, на відміну від надісланих з міста партійних робітників і 25-тисячників, практично не залишили мемуарів.
У народному фольклорі місцеві активісти – це сільські ледарі, п'яниці та нікчеми, які хрестоматійно знімають дзвони з церкви. Проте скільки покидьків може бути в одному селі? Звісно, не десятки, які зможуть регулярно та ефективно обшукувати хати та городи, віднімати усе їстівне та цінне, що можна обміняти на хліб, а також охороняти посіви – одним словом, свідомо та послідовно морити ціле село голодом. Тут незамінними будуть архівні дані. Візьмемо за приклад село Топорище на Поліссі, за багатьма параметрами середнє, навіть за числом жертв в результаті Голодомору. За даними анкети 1924 р. село налічувало 1640 осіб, з яких 1420 були середняками, 200 були незаможниками і 20 батраками. До молоді (від 14 до 20 років) було записано 300 чоловік. Цей факт важливий для розуміння чисельності учасників у Голодоморі, адже віднімати чи сторожити хліб могли лише молоді та дорослі люди. І хоч ставлення до радянської влади було “в общем сочуственным”, до комітетів незаможних селян ставилися “обостренно”. Тому усі спроби організувати колгосп та кооперацію в період НЕПу не мали успіху.
Але настає 1929, рік великого зламу, і розстановка сил на селі змінюється. Новостворений колгосп “Перемога”, більше половини з 30 засновників якого були молодими чоловіками без родин і власних господарств чи грошей, починає свою діяльність. “Куркулі” пишуть скарги і, від відчаю, силою протистоять активістам, і за це вислані на Північ. Місцева газета хвалить активістів за мужність, а районне керівництво у листах критикує їх за недбальство. До початку Голодомору верхівка колгоспу проходить багато випробувань, включаючи міжусобиці (наприклад, голова колгоспу Матвій Гаврилюк зміг уникнути покарання за згвалтування 14-річної Віри Дубини (див. фото листа). Утримавшись при владі до Голодомору, під час якого вони проводили обшуки, вилучали хліб і катували своїх колишніх сусідів, вони залишилися на своїх посадах надовго. На тридцять років. Це була закрита група, члени якої мінялися посадами голови сільради, директора школи, голови колгоспу... Як саме вони керували – це окрема тема, але в образ нікчем вони не вписуються.
Існуючі версії серед вихідців із села про те, що активісти були покарані за свої вчинки, виявилися схожими на повість Гроссмана, де віра у справедливість компенсує її відсутність у дійсності (Анна Степанівна отримує хворобу як покарання). Ці історії також повторюють відомий мотив українських народних казок, де зло обов'язково покаране, і переможцем у змаганні з владою, будь-то цар чи пан, завжди виходили прості селяни. Майже як у казці, активісти у багатьох селах (і в Топорищі) були покарані за скидання церковних дзвонів хворобою, невдачею і навіть смертю. Саме за наругання над церквою, а не за вбивство людей. Мешканці села до сих пір не наважуються говорити про тих, хто саме віднімав хліб. Навіть зараз в Топорище бояться називати імена винних у трагедії, недивлячись на те, що загиблі - їхні родичі. Можливо тому, що нащадки активістів і досі мають певний вплив на місцевому рівні. А можливо тому, що страх, який насаджувався десятиріччями, донині живий. Наприклад, після війни колишня жінка колишнього активіста Арсена Дубини вирішила поскаржитися в район на несправедливий на її думку розподіл майна при розлученні. Її мати, яка під час Голодомору була дорослою жінкою, застерегла її словами: “Зараз у твоєї дитини не стало батька. Поскаржишся на владу, не буде і матері.” Покоління, яке добре пам'ятало минуле, передавало страх разом із спогадами. Тому легенди про покарання – це своєрідна віддушина, так як місцеві представники влади залишалися непокараними.
У даному селі за чисельні смерті нікого не було засуджено, усі активісти дожили до сивої старості (Матвію було вже за 90, коли він помер), нікого з них не було вбито під час війни, нікого не паралізувало і ніхто, як у Гроссмана, не покаявся. Але ж 15 активістів-незаможників мали спиратися на когось у виморенні села чисельністю понад 1640 мешканців? Виходить, що верхівка мала своїх посіпак і важелі для долучення людей для стеження за коморами і посівами, налогодження системи доносів, логістики - конюхи, охоронці затриманих, вантажники зерна, землевпорядники - без яких Голодомор був би неможливим. Залученими були і школярі, і комсомольці (на 1924 рік, їх було на більше 20), і прості колгоспники, які після Голоду вчилися, працювали, йшли до армії, одружувалися, народжували дітей, розлучалися, іхали працювати деінде, помирали – словом, жили життям пересічних радянських громадян.
Фото листа гр. Дубини в Окружний КолгоспСоюз, 21.01.1930 р. Державний Архів Житомирської Області, Фонд 277, Опис 1, Справа 117, ст 25.
У Хоролі, у декількох кілометрах від села, де працював Копелев, 97-річний пенсіонер згадує, як їм, школярам, дали наказ ходити по хатах шукати хліб (без якоїсь винагороди). Окрім пояснення “державі було треба”, він додав, що йому навіть не спадало на думку не виконати наказ, бо ті, хто перечив владі, вже були або на Півночі, або в землі. Розстріл сотен людей, які прийшли із сел в Хорол за хлібом, вбив останні іллюзії щодо опору. Пізніше цей учасник подій виріс, отримав вищу освіту, пішов на фронт, після війни одружився, створив родину, працював і був шанованою людиною. Межа між виконавцем і жертвами дуже часто досить розмита. Але були й ті, хто не погоджувався. Психолог Баум пояснює участь у геноциді або відмову від участі емоційною зрілістю. Такі конформісти знаходяться у підлітковій стадії емоційного розвитку і виконують накази (саме тому дітей та підлітків легше переконати вбивати). Ці люди цінують думку керівників, сусідів і товаришів, свою належність до групи, класу, народу. Ця належність важить для них більше, ніж особиста думка чи сумління. Нічого не нагадує?
У 1963 р. соціолог Мілгрем провів досліди, результати яких неодноразово підтверджувалися: близько 65% з нас будуть виконувати накази, навіть якщо ці накази злочинні. Людей можуть підвести до цього поступово, знеособлюючи жертву, називаючи її ворогом, розбиваючи вбивство на серію завдань, кожне з яких окремо не призводить до смерті. На жаль, таку картину можна спостерігати і сьогодні. Тому трагедія не лише у факті, що радянська система за часів колективізації дозволила відверто маргінальним особам прийти до влади і залишатися там після Голоду. Трагедія у тому, що участь звичайних людей у Голодоморі скомпроментувало усе суспільство. Нам неприємно згадувати і говорити про те, що хтось з наших родичів брав участь у Голодоморі, навіть якщо він був задуманим за тисячі кілометрів від України. Завжди знаходились місцеві, які правдами і неправдами долучали необхідні 65% населення. Говорити про це тяжко, але говорити про це необхідно. Щоб масова участь у подібних заходах стала не можливою, навіть якщо вона обіцяє тимчасову вигоду. Щоб знеособлення одних людей іншими стало сигналом схаменутися, до якого б класу, народу чи країни ми не належали. Щоб ціна людського життя завжди залишалася вищою цінністю, яких би поглядів ця людина не дотримувалася.