Історія донедавна – загалом до другої половини ХІХ століття – завжди була до нутра кісток діяльністю політичною в широкому сенсі слова: це й міфи про походження, й нариси про заснування і легітимацію, генеалогії відомих людей, оповіді про зразкове життя і уроки поведінки для дорослих. Лише тоді, коли історія почала прагнути стати наукою, вона перетворилася на автономну, професійну діяльність, засновану на критичному аналізі документів й тісно пов’язану з освітою, головний обов’язок якої загальновідомий: навчити розуміти і любити батьківщину. Або іншими словами – написати славнозвісний «національний роман». Запровадження цього терміну та його популяризацію пов’язують із моєю скромною особою, а його витоки простежити непросто.

Треба звернути увагу на всеосяжний феномен: протягом близько тридцяти років відбувалася еволюція, яка непомітно, але неухильно вела до того, що можна назвати загальною політизацією історії зовсім іншого штибу.

Ідеться не про безжальну політизацію, здійснену волею самих істориків, а неминучу ідеологізацію їхнього продукту, ідеологізацію світу, в якому працюють історики, ідеологізацію, яку вони змушені прийняти. Так само, як нещодавно мусили прийняти відкриття власної історичності.

Тимчасом цей феномен опинився на передовій сучасної історії. Ця тенденція дуже свіжа, вона виникла наприкінці 1970-х років, і нам важко уявити, що тоді не було й мови, щоб обрана в університеті тема наукової праці охоплювала період після 1918 року. Сьогодні все навпаки. Великі потрясіння й перипетії минулого століття надихають нас робити історичні дослідження, пояснювати те, що ми побачили, пережили, в чому ми самі або наші близькі безпосередньо брали участь. Ці потрясіння в деяких країнах пов’язані з тоталітаризмом, в інших – із набуттям незалежності колонізованими країнами, а в усьому світі – з прискореним трансформуванням умов життя кожного з нас. Взяти хоча би Францію, де традиційні основи держави і нації руйнуються від часів бурхливого 1940 року. Хіба могли війна, режим Віши, Голокост, «холодна війна», боротьба між нацизмом і комунізмом, голлізм… не стати провокацією для істориків і як могло все це зацікавити лише істориків? Історія стала чутливою галуззю науки, чутливою до всього.

Ми, певне, не усвідомили справжнього значення цього ухилу в бік витоків традиційної історії, що базується на розриві з минулим. Славнозвісна доповідь про історичні дослідження, виголошена 1868 року – в період зародження критичної та наукової історії – й адресована міністру Віктору Дюрюї, гордо починалася словами: «Сфера історії – минуле, теперішнє належить політиці, а майбутнє Богові». Але нині власне теперішнє стало сферою передусім історії, теперішнє проектує навіть нові методи на інтерпретацію більш далекого минулого. Це теперішнє, що пишеться очима і на очах суб’єктів, сучасників, свідків, жертв. Це історія, яка водночас відроджує давню конкуренцію пам’яті та історії.

Звернемося до одного лише прикладу в межах нашої конференції «Rendez-Vous de l'Histoire»: Алжирська війна, з дослідження якої особисто я почав академічну кар’єру. На той час серед визнаних істориків, крім Шарля Андре Жульєна і Андре Нуші, не було нікого, хто міг би підняти завісу над пригнобленою колоніальною історією. Алжир за двадцять років став центром «війни пам'ятей», за висловом Бенджаміна Стора. Із 1962 по 1982 роки, за двадцять років, панові Стора вдалося зібрати 2500 спогадів (!): переважно це були спогади військових, людей, які ностальгують за втраченим Алжиром, франкоалжирців, що дістали поранення в тій війні. Це пам’ять переможених і жертв. У 1980-х роках тенденція змінилася завдяки зусиллям французів, учасників війни за незалежність: носильників і різноманітних військових, які 1982 року вступили до організації «Алжирська війна» – на чолі з також заангажованою людиною, Анрі Аллєґою.

Завдяки тому, що 1992 року було відкрито досі секретні військові архіви, з’явилося нове покоління дослідників – перших істориків, які особисто не брали участі у війні. Вийшли друком праці Рафаелль Бранш про тортури й армію та Сільві Тено про військове правосуддя. Вони спричинили фурор, адже оприлюднили досі невідомі свідчення офіцерів високого рангу, як наприклад генерала Массю і генерала Оссаресса.

Це лише побіжний погляд на історіографію, детальний огляд якої нещодавно опублікувала Рафаелль Бранш. Те саме колись зробили Джей Вінтер й Антуан Прост щодо Першої світової війни Анрі Руссо щодо режиму Віши, Лоран Дузу щодо руху Опору. Ніби історик у день битви особисто став свідком свідків.

За кілька років після активного оприлюднення свідчень і спогадів вони поширилися в усіх сферах і справили ефект, якщо можна так висловитися, «динаміту». Той самий ефект наприкінці ХІХ століття мали архіви для позитивістської історії. Це був поштовх до народження іншої історії, але ця історія роздроблена, розірвана, змушена оборонятися, стояти на своєму і звинувачувати. Це історія, що вимагає час від часу колективної організації професійних істориків, як наприклад (знов-таки щодо питання Алжиру) праця «La Guerre d'Algérie et les Français» (Алжирська війна і французи) 1988 року, написана під керівництвом Жана-П’єра Ріу, або спільний проект 2004 року Мохаммеда Арбі та Бенджаміна Стора – двох першокласних професіоналів, але не без особистих інтересів і політичного минулого.

Повністю змінилися стосунки самого історика з об’єктом і його прив'язаність до власної теми. Важко повірити (продовжуючи масштабну тему алжирських досліджень), але майже без винятків всі історики, які писали про цей період, вважали за потрібне, зазвичай у передмові, розписати власну «его-історію», власний «coming out», самоаналіз, аби висвітлити, визнати, попередньо пояснити витоки власної прив'язаності до теми на основі своїх політичних та ідеологічних поглядів, особистої, етнічної чи релігійної належності, особистого чи родинного коріння. «Праця на таку тему обов'язково передбачає політичну точку зору», – відверто писав Гі Первілле, один із тих, хто доклав найбільше зусиль, аби її позбутися. Навіть Шарль-Робер Ажерон, мудрий історіограф та чудовий спеціаліст із історії колоніального Алжиру, який довго не наважувався почати вивчати війну, визнавав, що почав досліджувати Алжир лише тому, що там жив.

Кардинальне зміщення центру тяжіння історії призвело до того, що німецький філософ Юрґен Габермас назвав «публічним використанням історії», а Жак Ревель і Франсуа Артоґ справедливо переклали як «політичне використання історії». Це й загострення сварок між істориками, як наприклад запеклий конфлікт навколо арешту Жана Мулена в Калюїр. Сварка перетворилася на спектакль під час круглого столу, організованого «Libération» у травні 1997 року. Крім того, історики ставали частими гостями в суді, де вони, як-то на процесі Папона, виступали експертами. Дехто вважав участь у таких подіях своїм громадянським обов’язком – як Жан-Ноель Жаннені, а дехто вважав обов’язком історика відмовитися від участі – як Анрі Руссо. Також розширювалися сфери історичних досліджень: серед тем, що розглядали історики, з’явилося розростання музеїв, масштабний розвиток історико-культурного туризму, використання і зловживання документальним телебаченням. А яка праця на початку 1970-х років найбільше сприяла відходу від деголлівської версії війни, де чільне місце належало Руху Опору: «Туга і жаль» (1969), «Справа Тув’є» (1971) чи, може, «Франція режиму Віши» американського історика Роберта Пекстона (1973)?

Зросла також кількість «покупців» історії, дистриб’юторів, споживачів і виробників. Перш за все це журналісти; саме їх Камю назвав «істориками сьогодення», у той час як істориків – «журналістами минулого». А також це свідки, а особливо жертви, які носять історію у власній плоті і крові, у спогадах, їхня історія має почуття – і це найголовніше. Адже тепло живих людей каже правду, якої ніколи не зможуть передати судження з відстані років і холодні документи. Категорія свідків суттєво розширилася: від окремих людей до колективних суб’єктів, колись марґіналізованих меншин – сексуальних чи соціальних, релігійних, провінційних або нині колоніальних. Емансипація цих меншин відбувалася коштом повернення їхньої історії та утвердження історичної ідентичності через звернення до їхньої «пам’яті» – це слово відтак стало незмінним супутником минулого. «Епоха свідка», яку проголосила Аннетт Вевьорка, перетворилася на щось схоже на «епоху комеморації».

У традиційному режимі історії, заснованому на дослідженні минулого та відстороненні від теперішнього, історик мав мало не монополію на минуле. Образ сучасника позбавляє його цієї власності. І через це минуле більше не є знанням, воно перетворилося на мішень.

***

Ця поступова політизація історії, латентна і розтята, контрастує з традиційною, методологією, що закріпилася в Європі від часів ХІХ століття, – методологією національної, офіційної, державницької історії, заснованої на науковому авторитеті. Національна й наукова історії йшли в парі, спираючись одна на одну і підсилюючи одна одну, – у потужному і вочевидь нерозривному симбіозі.

Ось вам парадокс так званої позитивістської історії, критичної й методичної. Вона прагнула до наукової методології, визначення конкретних критеріїв дисципліни, якими ми послуговуємося донині, політичної та національної ідеології, що видавалася їй невід’ємною частиною науки. Та насправді ця ідеологія була лише породженням епохи: ідеологія формування національних ідентичностей, націоналістичних рухів та націоналістичних виступів. Позитивісти думали, що можуть уникнути політичних ризиків і сучасних пристрастей, заснувавши історію на минулому, яке можна вивчати з висоти «об’єктивного» польоту. Насправді ж вони перетворили минуле на безперервний процес творення теперішнього, в якому домінує коли не відверта політична агітація, то принаймні національні імперативи. Звідси й «демон витоків», який лежав в основі історії такого типу і який засуджував Марк Блок. Так ця наукова історія, що утвердилась у Франції в часи Третьої Республіки, мала два серйозні політико-історичні обов’язки, які їй відповідали і визначали її. Перший – це «республіканський» обов'язок примирити колишню і нову Францію, аби врешті поставити крапку на Революції і закріпити її досвід. Цей обов’язок змушував виділити в старому режимі позитив (складові, що сприяли виникненню Республіки) та негатив: так створювалася історія, яка завжди має кінець. Другий обов’язок – «національний», що з’явився після поразки 1870 року як спроба взяти реванш: перевершити Німеччину. Адже, вважалося, саме наукова перевага забезпечила Пруссії перемогу під Садовою і Седаном. У цій конкурентній боротьбі необхідно було визначити ідентичність самої Франції на противагу нації в німецькій версії.

Дві складові – наукова і політико-громадянська – багато в чому стали нероздільними. Обидві досить часто набували карикатурного вигляду: наукова частина перетворювалася на просте скупчення дат і нарощення політико-військово-дипломатичної демагогії; національна частина робила історію служницею звичайної патріотичної пропаганди, як під час Першої світової війни. Але обидві складові донині, хоч ми й багато в чому відійшли від них, безперечно завжди присутні в центрі історичної діяльності.

Якщо ми хочемо знищити основу такого типу історії, то джерело союзу історії й політики, науки й нації слід шукати в архівах. У величезній мережі архівних сховищ, які від ХІХ століття сформувалися по всій Європі й перетворилися з арсеналу державної влади та інструменту політичної влади на лабораторію національної історії. Державні архіви організовано так, аби надовго зробити історію насамперед історією держави і державних діячів. Ґабріель Моно – один із засновників, якщо не власне засновник, цієї науково-позитивістської школи та один із перших істориків, що активно втрутився у справу Дрейфуса в ім’я справедливості та правди, – написав знамениту передмову до першого номеру «Revue historique» (історичний огляд) 1876 року «Про поступ історичних досліджень», де виклав основи нової історії. Це відкриття інтелектуальної й архівістської традиції: від першовідкривачів XVI століття на зразок Ніколя Віньє і Клода Фоше до Академії написів і красного письменства, а також, звісно, королівська історіографія Дюшена і Дю Канжа, «яким Людовік XIV волів довірити упорядкування великої збірки історичних праць Франції». До неї увійшли всі світила науки. Серед них, звісно, Лавісс: 1881 року він розпочав велику програмну промову до студентів, які вперше зібралися в Сорбонні, словами: «Справжній історик – це філолог» і назвав зразковою «Monumenta Germaniae Historica», чий девіз – «sanctus amor patriae dat animum». Або наступне покоління – Ланглуа і Сеньобос: їхня «Introduction aux études historiques» (Вступ до історичних досліджень) 1898 року, ця біблія нової історії, починалася фразою: «Історія твориться документами».

Не нав’язуватиму думку, в який момент з’явився майбутній «національний роман», адже нині з цього приводу точаться запеклі дискусії. Хочу лише підкреслити, що національна історія в усій Європі: в Німеччині Ранке, а пізніше Моммзена, у Великій Британії Нем’єра, в Італії Кроче – стала центральною віссю, з якої брала початок решта історії. Універсальна правдивість архівів затверджувала легітимність національної історії. На основі останньої сформувалася історія Європи і історія світу в міру того, як дослідження і колонізація штовхали світ в обійми Європи.

Дозволю собі зауваження: ця тривала традиція союзу наукової і національної історій, як не парадоксально, закріпилася завдяки школі «Анналів», попри задекларовані «Анналами» цілі – знищення і дискваліфікація національної історії з її позитивістською вузькістю і політичною бідністю. Для історії цієї школи боротьба з подієвою та національною історією була основою основ. Усі пам’ятають, наприклад, як Люсьєн Февр розкритикував «Histoire sincère de la nation française» (Щиру історію французької нації) Сеньобоса. Останнього можна по праву назвати зразковим «національним істориком», який працював між наукою і політикою. Історія французької школи «Анналів» відкривала світові та гуманітарним наукам історію, вільну від політичних перипетій і військових операцій та зосереджену на видатних особистостях. Ця історія не визнавала вузької політичної і національної історії, а її символом стала боротьба з подієвою історією. Тож, як довів Кшиштоф Пом’ян у своїй статті «L'heure des Annales» (Час Анналів), що увійшла до збірки «Les Lieux de mémoire» (Місця пам’яті), історики «Анналів» завжди переймалися національним питанням. А в період наукового синтезу вчені зупинилися на національній історії – цілковито оновленій іншими гуманітарними науками. Про це свідчить величезний пласт національних історій, що публікувалися у 1980-ті роки надзвичайно активно: починаючи з виданого «Hachette» тритомника Жоржа Дюбі, Еммануель Ле Руа Ладюрі, Франсуа Фюре і Моріса Агюльона до виданого «Seuil» чотитритомника Жака Ревеля і Андре Бург’ера, а також окремих «Історій Франції» П’єра Шоню, П’єра Губера, Марка Ферро, а найголовніше – «l'Identité de la France» (знана у перекладі як: Що таке Франція?) самого Фернана Броделя.

Послідовність – своєрідна особливість Франції. Традиційно робиться акцент на неоднорідності Франції: розмаїтті регіонів, народностей і діалектів. Неоднорідність була іншим, помітним та чутливим, обличчям єдності, до якої затято прагнули у певний період творення політики й історії. Єдність та розмаїття – пара антиподів та взаємодоповнювальних елементів, які були основним інструментом розуміння історії. Цей антагонізм сформувався на основі історичного синтезу часів Третьої Республіки. Ще не завершився період синтезу, а вже з’явився новий фундаментальний принцип – поділу. Найстаріша національна держава Франція єдина має подвійний міф про походження: франки і гали. Органічну єдність ансамблю, як на мене, формує не гармонійнійна тяглість історії і території, а усвідомлення власної ідентичності, що утворилася за рахунок тріщин та поляризацій і постійно підживлюється ними. Ці тріщини – політичні, релігійні, геоісторичні розбіжності. Зв’язок між історією і нацією закріпився завдяки внутрішній традиції поділу, яка й зумовила французьку особливість у союзі історії і політики, характерному для всієї Європи XIX-го століття. Дві риси цього союзу притаманні виключно Франції: спадщина початкової національної історії часів релігійних війн (до неї належать «L'Histoire des Français» (Історія французів) Анрі де ля Попеліньєра та «Les Recherches de la France» (Дослідження Франції) Етьєнна Паск’є). А з іншого боку – Революція. Вона спонукала представників покоління, що народилося на межі століть і виховувалося в часи Імперії, стати істориками, аби з’ясувати, яким було життя загиблого світу, та пояснити собі велику загадку Революції. Це покоління молодих людей, для яких дослідження минулого повинно було прояснити, підтвердити, виправдати їхні політичні погляди і устремління. Багато хто з них працював на межі історії і політики. Марсель Гоше чудово продемонстрував у масштабній статті «Les lettres sur l'histoire de France d'Augustin Thierry» (Листи Огюстена Тьєррі про історію Франції), яка увійшла до «Les lieux de mémoire», як у цей час історія, у сучасному значенні слова, перетворилася на історію під знаком нації.

***

Приблизно за десять років колоніальне питання різко змінило взаємини історії і політики – завдяки ньому поширилася внутрішня політизація історії. До того ж десь у той самий період колоніальна історія запозичила проблеми, що виникли з появою світової історії.

Дві давні дискусії, що не обійшлися без політичної напруженості, змусили викладачів та упорядників підручників враховувати новий підхід. Перша виникла як наслідок економічної і фінансової глобалізації, друга – внаслідок прийняття закону Тобіра 2001 року, який криміналізував рабство і трансатлантичний торгівельний обмін та надихнув публікацію «Le livre noir du colonialisme» (Чорної книги колоніалізму) Марка Ферро, а надто внаслідок підписання закону 2005 року «Про позитивні наслідки колоніальної присутності Франції» та дебатів щодо Статті 4 цього закону. Пізніше наука все-таки відмовилася від цієї точки зору.

Якоюсь мірою колоніальне питання було останнім «вибухом пам’яті», що від часів 1980-х років не оминули жодну з меншин. Колоніальний «вибух пам’яті» спричинила здебільшого африканська і антильська імміграція. Її вимоги, здається, не надто відрізнялися від попередніх вимог єврейського, робітничого, феміністичного, корсиканського рухів. Катрін Кокері-Відровіч сформулювала ці вимоги на початку своєї нової книги «Les Enjeux politiques de l'histoire coloniale» (Політичні цілі колоніальної історії): «Чи не повинна наша національна історія включити історію колонізації та французького колоніального рабства до нашої спільної історичної та культурної спадщини?» Із такою поставою питання важко сперечатися.

Та насправді питання набагато глибше: дискурс національної ідентичності протиставляється думці, що колоніальна частина нашої історії мало використовувала парадигму національної ідентичності, та думці, що необхідно переглянути орієнтири національної ідентичності з точки зору постколоніальних уявлень. Таким чином цей дискурс ризикує виявити свою сутність у колоніальному гнобленні та його запереченні. Тоді більше не йтиметься про включення колонізації до великої національної історії, а про необхідність переписати національну історію в чорному світлі колонізації. 1802 року Бонапарт відновив рабство на Гаїті. Однак рабство було проголошене злочином проти людяності. Тож Бонапарт – злочинець проти людяності. А з огляду на те, що він не може відповісти за свій злочин, це повинні зробити за нього історики.

Звісно, світова історія і колоніальні дослідження належать до різних галузей, хоч одні й ті самі питання визначають спосіб їх написання і основні підходи. І якщо тема «Схід» нинішньої конференції «Les Rendez-vous de l’histoire» (Історичні зустрічі) дозволяє їх зблизити, то це тому, що світова історія (або як її ще називають «глобальна», «компаративна», «об’єднана») відверто розглядає процес формування європоцентризму, так само як колоніальна історія – формування національної історії. А також тому, що в обох галузях встановився справжній зв’язок між нацією та історією, подібно як між Європою чи Заходом та історією.

Зміна підходу створює величезний спектр завдань. Кшиштоф Пом’ян, який проаналізував взаємини між «world history» і всесвітньою історією, надихнув мене на спробу – заради педагогічної ясності – сформувати короткий перелік цих завдань. Ось він:

• визнати, що розвиток західної прогресивності став можливим завдяки експлуатації решти світу: основа марксизму і нео-марксизму.
• провести паралель між науковим розвитком і домінуванням, між пізнанням або ілюзорною фабрикацією екзотики та імперіалізмом. Це теза знаменитої праці Едварда Саїда 1978 року «Орієнталізм» – настільної книги антизахідної критики. Як зауважив автор у післямові до видання 2003 року, арабський світ сприйняв його роботу хибно – як догматичний захист і прославлення ісламу та арабів.
• мінімізувати внесок Заходу і його роль в процесі об’єднання світу та реконструювати історію, не залишивши місця для західної вищості. Наприклад: слід повернути всі західні інновації, що відносяться до давніших винаходів або відкриттів поза межами Європи: в Китаї, Індії, арабських країнах. Починаючи з десяткової системи числення і нуля до друкарства, а також, звісно, компаса і пороху. Або навіть оскаржити винятковість і прогресивність капіталізму.
• неприйнятною має стати думка, що історія запозичила весь свій понятійний апарат із Заходу, зокрема поняття «цивілізація», на якому базується праця Тойнбі або Гантінгтона.
• відмовитися від утвердження вже не лише політичного, а й історичного імперіалізму Заходу, що нібито демонструє, як Європа нав’язала історію свого минулого решті світу. Це, наприклад, прагне показати Джек Гуді у своїй новій праці «Викрадення історії» (The Theft of History) про розуміння Азії. Тривалість існування цієї екстремістської позиції (близько п’ятдесяти років) до міри історичному релятивізму Леві-Стросса в його знаменитій «Race et histoire» (Раса та історія).
• відмовитися від концепції історії в сучасному значенні – історії з великої літери, яка позиціонувалася як еталон для визначення, хто був чи кого не було в історії та, на якій відстані від історії існує та чи інша народність. Так натяк на цей аргумент викликав негативну реакцію африканців на Дакарську промову Ніколя Саркозі 2007 року. Хоч у цій промові він різко засудив колоніалізм, однак згадав, що «африканці увійшли до Історії із запізненням».
• зрештою відійти від поняття «всесвітній», адже імперіалістичне самопрославляння і самовиправдання цивілізації стало основою для вигадки і визначення критеріїв «всесвітнього».

У цій новій «ситуації, що сформувалася в історії» (як казав Пегі) за рахунок більшої напруженості між історією і політикою, Франція, яка в минулому поколінні – у славну добу школи «Анналів» – сяяла на весь світ, здається, полишила перші ряди міжнародної арени. Про це безапеляційно заявив Жан-Франсуа Сірінеллі у своїй нещодавній праці «L'histoire est-elle encore française?» (Чи досі історія французька?). Якщо дійсно на цій арені нині домінує вивчення світової історії, «world history», то вочевидь на передовій американці. Можливо тому, що як перший деколонізований народ в історії вони мають всі підстави для самовизначення на противагу європоцентризму. Також очевидно: якщо прив’язаність до національної історії гальмує дослідження світової історії, то серед усіх європейських країн Франція має найбільше підстав для такого гальмування. Немає сенсу повертатися до цього питання.

Натомість мені б хотілося наостанок наголосити на тому, як складно Франції спокійно змиритися зі своїм колоніальним минулим. Пристрасті, що вирують у ній, гальма, що її паралізують, пояснюються не стільки злопам’ятством і докорами сумління, скільки двома історичними обставинами.

Перша: на відміну від, наприклад Англії, вінцем втрати колоній для Франції була війна: спочатку в Індокитаї, потім Алжирська. Дві поразки після краху 1940 року. Зацикленість на Алжирі має багато вимирів – з одного боку це колонія, з іншого три французькі департаменти. Алжирська війна набула масштабів Громадянської війни. Для метрополії вона означала зміну режиму і Республіки, а також те, що людина, яка врятувала Францію від катастрофи 1940 року, опустила прапор в Алжирі. Наслідки алжирської поразки ще довго даватимуться взнаки, так само як і поразки 1940 року.

Друга: нерішуче і двозначне ставлення лівих до колонізації. Ретроспективний зв’язок між лівим рухом і антиколоніалізмом – це запозичена і сфабрикована ідея. Насправді все навпаки. І не лише тому, що ліві партії запізно зацікавилися антиколоніалізмом, а й тому, що колоніальна експансія здійснювалася власне в ім’я Просвітництва та революційних і якобінських ідеалів. Тут також доречним буде алжирський приклад. Алжирський націоналізм як такий став несподіванкою для французьких лівих, що зосередилися на захисті маленьких франкоалжирців Баб Ель-Уеда. Більше того, тривалість Алжирської війни частково пояснюється повільним і складним звиканням лівих до ідеї алжирської незалежності. До непростого алжирського питання додався весь комплекс колоніальних проблем, які занадто швидко закрили і погано обміркували.

***

Висновок: історія і політика – антиподи в сучасному світі, слово «політика» поєднує в собі пам’ять і ідеологію.

Ця пара антонімів замінила інші, що одна за одною займали чільне місце в історичній дисципліні: ерудиція проти філософії, наука проти літератури, структура проти події, проблема проти оповіді. Тим не менше антагонізм історія-політика набагато випереджає своїх попередників, адже торкається не лише способу творення історії, а й місця і ролі історії в житті міста.

Це місце і роль стали проблематичними; та відзначилися глибокою суперечністю.

Змінилися самі основи професії. Історик більше не заглиблюється в нетрі історичної тяглості, і вона не затягує його, як колись, коли він був її хранителем і гарантом. Він втратив власні переконання і авторитет. Натомість як перекладач і експерт із соціального попиту, як бастіон проти політичного і громадського тиску історик потрібний, як ніколи.

Його роль стала більш комплексною. Де провести межу між розширенням бази запитань і відмовою від класичних дисциплінарних критеріїв, які дозволяють йому скласти цю базу? Де провести межу між урахуванням думки носіїв пам’яті, свідків, жертв історії та реконструкцією цієї історії виключно на основі позиції свідків і жертв? Яке місце відвести національній історії в історії Європи і світу? Де провести межу між заглибленням в особисті переживання та повагою до колективного і… до якого колективного? Стільки питань, на які кожний може відповісти на свій лад, але всі мають ставити їх перед собою.

Звісно, історик не може абстрагуватися від своїх умовностей, розірвати зв’язок з власною країною, класом, релігією, родиною, батьківщиною і навіть корпорацією. Але ніколи обставини не змушували історика заради пошуку істини – що призначена всім, бо не належить нікому, – займати, наче етнолог, позицію на критичній від себе відстані, рівновеликій відстані від теми. І заради цієї мети, якої неможливо досягнути, але до якої завжди треба прагнути, дотримання кордонів і аналіз обмежень в історії, як і всюди, повинні стати головною умовою діяльності і свободи.

Ця стаття – відредагована версія заключної промови П’єра Нора на конференції «Rendez-Vous de l'Histoire», що відбулася 13-16 жовтня 2011 року в Блуа.

Перекладено за публікацією: http://www.eurozine.com/articles/2011-11-24-nora-fr.html за дозволом правовласника.

Переклала з французької  Юлія Кузьменко