- Які науковці/книжки справили найбільший вплив на Ваше формування як науковця? Чи відчуваєте Ви свою приналежність до якоїсь наукової школи чи напрямку?

Мені пощастило ще на початку наукової кар’єри. У пошуках керівника дипломної роботи я прийшла до Інституту мовознавства АН УРСР. На той час у відділі історії мови цього Інституту звільнилось місце старшого лаборанта і я попросила зарахувати мене на цю посаду. Це був 1964 рік. Плановою темою відділу було дослідження топонімії, зокрема укладання Гідронімічного атласу України. Мені пощастило працювати в одній кімнаті з такими, нині відомими мовознавцями, як Василь Німчук,  що тоді працював над виданням пам’яток української мови, Анатолій Непокупний – фахівець з балто-слов’янських мовних зв’язків, Олексій Стрижак, який захоплювався дослідженням топонімії й етнонімії. Це були талановиті вчені, по-справжньому віддані науці.

Спілкування з ними пробудило в мені зацікавлення мовознавством  Багато дали мені й топонімічні експедиції, в які я спочатку їздила зі старшими колегами – Іриною Желєзняк і Аллою Корепановою, а потім, коли вступила до аспірантури і працювала над темою «Гідронімія Південного Бугу», вже мандрувала самостійно. Збираючи матеріал, я проїхала від верхів’їв Південного Бугу до його пониззя. Надзвичайно цікаво було опитувати людей про топонімічний ландшафт сіл, легенди про їх заснування, історію заселення, прізвища корінних мешканців.

На формування мого світогляду великий вплив мала також праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка поширювалась у машинописних копіях. До мене вона потрапила десь в кінці 1960-х років. Під впливом цієї праці почала рідше переходити у спілкуванні на російську, бо до того в зросійщеному київському середовищі була типовим білінгвом з постійним перемиканням коду, почала шукати і поза Інститутом товариства україномовних однодумців.

Водночас у науковій сфері захоплювалась працями таких російських філологів, як С.Авєрінцев, В.Топоров, Ю.Лотман, В.Іванов, простудіювала всі томи Тартуських «Трудів по знакових системах». Читала й заборонену літературу, яка нелегальними шляхами потрапляла до київської інтелігенції, романи Солженіцина знала задовго до їхньої публікації на батьківщині. Особливо велике враження справила на мене тоді книжка Мілована Джиласа «Новий клас».

Після падіння «залізної завіси» відкриттям стали праці Юрія Шевельова. З кінця 1980-х захопилась соціолінгвістикою, тому що проблеми російсько-української двомовності, мовної політики радянського режиму вже можна було вивчати об’єктивно. Виникло бажання продовжити працю Ю.Шевельова «Українська мова в двадцятому столітті. Стан і статус» (вона була доведена до 1941 року). Соціолінгвістикою займаюсь уже понад 20 років, з 1996 року викладаю цю дисципліну – спочатку в Київському національному університеті ім.Тараса Шевченка, а з 2001 року – в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Нині мої дослідження належать саме до цього напрямку.

- Яку роль у Ваших мовознавчих дослідженнях відіграє історія? Як би Ви окреслили взаємини цих двох гуманітарних наук?

Мені здається, що мовознавство – і не лише те, що вивчає історію мови, а й те, яке досліджує сучасні процеси, які в ній відбуваються, не може бути повноцінним без зв’язку з історичними студіями. Усі галузі, в яких працювала, а це – ономастика, історія літературної мови, мова художньої літератури, соціолінгвістика – нерозривно пов’язані з історією.

Топонімічні дослідження неможливі без історичного контексту – як заселялась та чи інша територія, які етноси на ній перебували, які відбувались міграції населення тощо.

Проблеми становлення літературної мови, що відбувається на певному етапі культурного розвитку народу, також не можна аналізувати поза їх зв’язком з історією, зокрема політичною, адже вона визначає специфіку цих процесів. І навіть соціолінгвістика, яка, на відміну від етнолінгвістики, вивчає явища сучасного мовного життя у їх зв’язках із соціокультурними, не може не звертатися до історії. Адже й нинішню двомовність нашої країни, незсинхронізованість мовного розвитку різних її областей зумовили історичні обставини.

- Ви нераз вживали термін «лінгвоцид» для характеристики радянської політики щодо української мови. А як Ви оцінюєте сучасну мовну політику в Україні?

Термін лінгвоцид «мовонищення» вперше в українському мовознавстві  вжив Ярослав Радевич-Винницький в одному ряду з термінами геноцид і етноцид. Застосування цього терміна до радянської мовної політики, яка була продовженням, з деякими видозмінами, попередньої імперської практики асиміляції підкорених народів, є цілком закономірним. Починаючи з 1930-х років, в Україні проводилась планомірна політика звуження функцій і сфер застосування української мови. Вона поєднувалась із фізичним знищенням селянства шляхом організованих владою голодоморів, а воно становило основну соціальну базу української мови. Одночасно тоталітарний режим стероризував інтелігенцію – творців української культури і вилучив з суспільного життя більшу частину спадщини Розстріляного Відродження. Такі дії режиму цілком підпадають під визначення лінгвоцид, геноцид і етноцид.

На превеликий жаль, нинішня влада повертає радянську практику русифікації. І треба визнати, що таке повернення в минуле уможливила бездіяльність всіх трьох попередніх президентів у сфері національної політики, відсутність системного державного мовного планування, спрямованого на поступове усунення деформацій в мовно-культурній ситуації країни, на її дерусифікацію і декомунізацію.

- Які наукові чи художні переклади останніх років Ви назвали би взірцевими з точки зору мовної культури?

 На жаль, не можу дати більш-менш повної відповіді на це запитання. Читаю багато наукової літератури, перекладеної з інших мов, але визначити якість перекладу можу лише стосовно деяких видань з мого безпосереднього фаху – мовознавства. Високо оцінюю переклади Сергія Вакуленка – з німецької мови це збірник праць австрійського філолога Міхаеля Мозера «Причинки до історії української мови» (Харків, 2008), з англійської – «Історична фонологія української мови» Юрія Шевельова (у співавторстві з Андрієм Даниленком) (Харків, 2002).

За перекладами художньої літератури не встигаю стежити, мене цікавить передусім те, що відбувається зараз в українському літературному процесі. Можу високо оцінити хіба що поетичні переклади Мойсея Фішбейна з Рільке, з якими можна ознайомитись на його сайті.

Мені здається, що заслуговують на увагу й вивчення також практики перекладачів у галузі масової культури, зокрема переклади кінопродукції. Надзвичайно вдалими вважаю переклади Леоніда Дмитренка (псевдонім – Олекса Негребецький) телесеріалів і фільмів, таких як  «Альф», «Шрек», «Тачки», «Паровоз Томас та його друзі», «Пірати Карибського моря» та інші.

- Як Ви ставитеся до стрімкого входження до української мови модних слів таких, як «тренд» чи «бренд»? Чи варто дбати про чистоту принаймні мови науки?

У ставленні до запозичень з інших мов, передусім з англійської, яка нині є головним їх постачальником, належу, мабуть, до поміркованих пуристів. Ті запозичення, що мають синоніми в українській мові, є, безперечно, зайвими. До багатьох інших варто знайти свої відповідники. Але деякі можна й лишити. Чи варто, наприклад, шукати своє слово для заміни лексеми комп’ютер, тим паче, що воно вже утворило низку похідних – комп’ютерний, комп’ютерник, комп’ютеризація, розмовне скорочене комп тощо?

Загалом запозичення з інших мов – це звичайне явище в кожній мові, не можна толерувати лише входження надмірної їх кількості, як це зараз відбувається в нашій науковій (і не лише науковій) мові. Що ж до крайніх проявів пуризму на зразок колишнього чеського, то тут поділяю думку Шевельова про те, що спроби його впровадження завдадуть лише шкоди.

- Чи існує, на Вашу думку, в Україні академічне середовище? Як би Ви окреслили його межі? Кого Ви вважаєте однодумцями серед філологів та  представників інших гуманітарних наук?

Думаю, що академічне середовище існує, але воно чи не найконсервативніше з-поміж усіх інших. Головна його біда – відсутність ротації кадрів.

Влітку читала лекції в Інституті славістики Юстус-Лібіґ університету в Ґіссені (Німеччина) і побачила разючу відмінність. Завідувачі кафедр посідають цю посаду впродовж двох років, потім передають її іншому професорові. У нас же на керівних посадах і нижчих, і вищих ланок перебувають часом десятиліттями. На сьогодні це законсервувало радянський стиль управління у сферах вищої освіти і науки, унеможливило їх реформування, спотворило стосунки, загальну атмосферу, що складається в наукових і педагогічних колективах.

Однодумцями серед мовознавців вважаю Олександру Сербенську, Ореста Ткаченка, Костянтина Тищенка, Людмилу Ткач, Пилипа Селігея, Надію Трач. Серед представників інших гуманітарних наук – це Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Оксана Пахльовська, Роман Кісь, Ігор Лосєв, Сергій Грабовський, Леонід Залізняк, Ганна Залізняк, Кирило Галушко, Максим Стріха, Сергій Гречанюк, Володимир Скляр, Артур Брацкі, Дмитро Дроздовський, Леся Воронина. Але цими іменами перелік однодумців не вичерпується. Маю друзів, погляди яких поділяю, і в середовищі фізиків – це Ольга Кочерга, яка займається проблемами наукової термінології,  Віктор Кубайчук, разом з ним і Орисею Демською упорядковували збірник документів «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду». Думаю, що таке коло і в наукових, і в літературних середовищах значно ширше.

Лариса МАСЕНКО – доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія». Авторка книжок: «Гідронімія Східного Поділля» (1979), «Мова і політика» (1999, 2004), «У вавилонському полоні: Теми національної та соціальної неволі у драматургії Лесі Українки» (2002), «Українська мова у ХХ сторіччі: історія лінгвоциду» (2005, у співавт.), «Нариси з соціолінгвістики» (2010), «Суржик: між мовою і «язиком»» (2011) та ін.