А. Портнов: Питання про те, чи підпише Україна цієї осені угоду про асоціацію з ЄС, видається багатьом українцям головним питанням щодо майбутнього країни. Як Ти гадаєш, чи буде цей документ підписано цього року, й яке він насправді має значення?
О. Дюпюї: Нині надзвичайно важко робити політичні прогнози, адже знання європейців про реалії і розуміння ними майбутнього Європейського Союзу дуже туманне. Важко визначити, чия візьме в Україні та ЄС – тих, хто традиційно схиляється до позиції «демократичної непримиримості», чи тих, хто переконаний у фундаментальному значенні прийняття України в ЄС. Напевне можна сказати, що угода про асоціацію готова і, на мою думку, без сумніву, має бути підписана. Очевидно, це важлива умова вирішення більш серйозного питання – початку переговорів про вступ України до ЄС, які можна було б почати з глав 23 «Судочинство і фундаментальні права» і 24 «Правосуддя, свобода і безпека». Це було б також найкращою гарантією для Юлії Тимошенко та всіх можливих майбутніх жертв судових справ політичного характеру.
А. Портнов: В Україні сьогодні немає згоди щодо геополітичного майбутнього. Згідно з опитуванням, проведеним у лютому-березні 2013 року, 41% опитаних виступають за інтеграцію до Митного союзу за участі Росії, Білорусі і Казахстану, 39% підтримують угоду про асоціацію з ЄС і 19% утрималися. Чи Україна справді має обирати між цими двома інтеґраційними проектами? Якщо так, як такий вибір можливий в умовах суспільного розколу?
О. Дюпюї: Попри всі можливі сумніви щодо нинішнього стану ЄС, економічні проблеми, політичні недоліки, брак амбіцій і самовпевненості, варто визнати, що ЄС – це утворення, яке принесло справжні вигоди країнам-членам й їхнім громадянам. Серед іншого, і такий важливий момент: саме завдяки ЄС нації змогли продовжити своє існування. Натомість, Митному Союзу на чолі з Росією притаманно чимало рис колишнього радянського режиму. Цей союз має ті самі основні проблеми, від яких потерпав СРСР – демографічне, політичне та економічне домінування Росії над партнерами. Найголовніше, що нехтується сама сутність нинішнього російського режиму – його повна протилежність до верховенства права. Сьогоднішня Росія, як і раніше, управляється «державою в державі» (владні структури працюють в симбіозі з економічною олігархією, яка зазвичай походить із цих структур), і не має жодного закону, крім «виживання найсильніших». Чи цього хочуть 45 млн. українців? Я так не думаю. Мені здається, що вони (так само, як і, наприклад, турки) бояться любові без взаємності. У цьому винен Європейський Союз з його тривалими ваганнями, а також Віктор Янукович, який невтомно заявляє про бажання вступити до ЄС і нічого не робить для зближення.
А. Портнов: Ти опублікував кілька статей та відкритих листів про значення України для Європейського Союзу. А чи можна було б коротко викласти аргументи, чому угода про асоціацію з Україною важлива для Європейського Союзу?
О. Дюпюї: Угода про асоціацію має важливе значення як для України, так і для ЄС, це пояснюється чотирма основними причинами:
- Перша й найважливіша: вступ до Європейського Союзу (що включає процес напередодні офіційного вступу країни) забезпечує, як показує досвід Іспанії, Португалії і Словаччини, реальний стимул для завершення реформ, що може забезпечити надійне утвердження верховенства права в Україні. Навряд чи треба окремо зупинятися на тому, чому ЄС зацікавлений у верховенстві права в сусідній українській державі, радше ніж у відродженні колишнього радянського режиму.
- Друга: Україна була частиною Європи споконвіку. Вона повинна збагачувати і збагачуватися Європою та знайти своє місце в серці Європи – в Європейському Союзі.
- Третя причина економічна. Відкритий доступ до ринку з 500 млн. споживачів без жодних бар’єрів чи перешкод – це чудова можливість для України, а розширення ринку на 45–50 млн. нових українських споживачів – чудове економічне благо для ЄС.
- Зрештою, із стратегічної точки зору, як для України, так і для ЄС, інтеґрація України з Євросоюзом (та зміцнення демократії і верховенства права, які з неї випливають) були б чудовим прикладом того, яку альтернативу можна запропонувати на противагу авторитарному режиму, що Владімір Путін намагається відтворити в Росії – на жаль, небезуспішно. Це було б справжнім заохоченням для тих російських громадян, які не втратили надію на те, що одного дня їхня велика країна стане демократичною і в ній пануватиме верховенство права.
А. Портнов: Чи Твої погляди поділяють хоча б деякі чинні політики ЄС?
О. Дюпюї: Звісно, що такої підтримки замало. Окрім поляків, литовців і деяких британців та німців, як відомо, політики при владі у більшості інших країн-членів ЄС воліють мовчати на цю тему. Це мовчання не обов’язково свідчить про їхній протест, однак підтверджує, що вони бояться громадської думки у своїх країнах; вони гадають, що громадськість, одержима ідеями про передислокацію підприємств на схід або про славнозвісного «польського сантехніка», не в змозі зрозуміти українське питання. Тож замість того, щоб пояснювати і переконувати, вони вирішують тримати рот на замку.
А. Портнов: А як щодо російського чинника в політиці ЄС стосовно країн «Східного партнерства»?
О. Дюпюї: Поза сумнівом, саме цей чинник політичні лідери ЄС не можуть реально оцінити. Так само «російський чинник» недооцінюють країни-члени ЄС, в які систематично проникає російська влада – здебільшого за рахунок хабарів для політиків, зокрема й для еліти. Якщо Росія здатна на таку атаку в країнах ЄС (за допомогою своїх величезних фінансових статків від нафтогазових резервів, що здебільшого контролюються Кремлем), неважко уявити, що може зробити ця влада в країнах колишнього СРСР, де російські силові структури – опора путінської системи – досі мають добрих «друзів» у місцевих таємних службах, так само як і в бюрократичних колах, а також серед деяких політиків.
А. Портнов: Європейський Союз потерпає від глибокої кризи. Широко обговорюються можливі наслідки нинішньої ситуації. На Твою думку, який сценарій найбільш бажаний, а який – найбільш реалістичний?
О. Дюпюї: Гадаю, найбільш бажаний сценарій є водночас і найбільш реалістичним, адже він забезпечить головні потреби Європи. Його сутність зводиться до чотирьох основних реформ – і всі вони в принципі цілком здійсненні.
Перша реформа має суттєве значення для того, щоб мешканці Європи знову відчули себе залученими до європейського проекту. Це запровадження важливого демократичного елементу – обрання президента Європейської Комісії на основі загального голосування всіх громадян ЄС.
Друга реформа – це вирішення британського питання шляхом включення до конституції положення про два рівні інтеграції з ЄС, при збереженні інституційної єдності союзу. Перший рівень інтеграції включає чотири свободи руху – людей, товарів, капіталу і послуг – з базовими (але істотними) соціальними та екологічними гарантіями, які мають запобігти будь-яким спробам соціального демпінгу. Це опція, яка могла б задовольнити британців, а пізніше – принаймні як перший крок – українців, турків, молдавців і грузинів. А друга група могла б об’єднати тих, хто вибрав тіснішу інтеграцію.
Третя реформа – необхідна для посилення відчуття європейської єдності – це створення спільної (не єдиної) армії, яка змогла б, принаймні на перших етапах свого існування, – проводити миротворчі і протипіратські місії, евакуювати європейських громадян у разі серйозної небезпеки тощо, а також була б стимулом для поступової реалізації спільної зовнішньої політики.
Четверта реформа – це відкриття союзу для нових громадян, тобто стартування процесу прийняття України, Туреччини, Грузії і Молдавії в Євросоюз.
А. Портнов: Ти вважаєш такий сценарій реалістичним, та чи можливо його здійснити?
О. Дюпюї: Жодна з цих реформ не представляє загрози для існування націй-держав Європейського Союзу. Тим не менше, ці зміни викликають більший опір, ніж у періоди відчутної втрати суверенітету, які переживали країни-члени у надзвичайних ситуаціях та під впливом економічної кризи в останні п’ять років.
Це, очевидно, парадокс. Йдеться про надзвичайно складні і болісні зміни, адже вони загострюють не до кінця зрозумілу ситуацію: дуалізм існування сильних націй-держав та Євросоюзу, що вже неможливо ігнорувати. Країни-члени повинні врешті визнати цю реальність, а їхні громадяни повинні брати в цьому участь (через вибори) і ідентифікувати себе з ЄС на глобальному рівні (зовнішня політика, спільна армія).
Для цього символічного кроку вперед Європі потрібен лідер. Це наріжний камінь. Анґела Меркель, звісно, досконало володіє механізмами влади, але вона, здається, не дотримується непохитних європейських переконань, що можна пояснити її власною біографією та історією країни, в якій вона виросла – країни, звільненої радянським режимом від будь-якої відповідальності за нацизм (уся провина була перекладена на Західну Німеччину). У Франції еліта наявних інституцій (Національна школа адміністрації (ENA), Міністерство закордонних справ) побоюється, й небезпідставно, втратити свій вплив у рамках європейської організації, яка надає Європейському Союзу більшої легітимності і визначає розподіл обов’язків між державами з одного боку і ЄС та його інституціями з іншого. Чи зможе президент Франсуа Олланд – представник цієї еліти – відсторонитися від поглядів цих кіл і реалізувати на практиці європейські переконання, які, за його словами, були і є рушійною силою реформ? Це велике питання. Чи зможуть інші (наприклад, новий італійський уряд) стимулювати або реалізувати цей важливий процес реформування? Вибір нового президента Європейської Комісії наступного року багато що прояснить. Чи зможуть французи і німці – подібно до Жака Делора, який завоював більшу довіру Гельмута Коля, аніж Франсуа Міттерана, – об’єднатися навколо ще одного відданого європейця, який цього разу може виявитися німцем?
А. Портнов: Які країни мають реальну перспективу вступу до ЄС у наступні 20-30 років? Чи має такий шанс Україна і, наприклад, Туреччина?
О. Дюпюї: Реальні шанси мають Україна, Туреччина, Грузія і Молдова. Однак долі не завадить трохи допомоги. Саме тому, гадаю, дуже важливо, щоб українські опозиційні партії почали активно переконувати різні країни-члени підписати угоду в листопаді. Організація туру європейськими столицями для делегації за участі лідерів основних українських опозиційних партій, на підтримку підписання угоди про асоціацію, може, й не є єдиним шляхом до успіху, однак, на мою думку, він має стати вирішальним фактором.
Олів’є Дюпюї – політик та есеїст, колишній член Європейського парламенту, мешкає в Брюсселі
Блог Автора: http://www.leuropeen.eu/