- Які історики/книжки справили найбільший вплив на Ваше формування як науковця?

У 1960-70-ті роки, коли я навчався у Цюрихському університеті, я перебував під впливом школи «Анналів», особливо, Фернана Броделя та його тритомника Civilisations matérielle, économie et capitalisme, XV–XVIII siècles із його концепцією трьох рівнів історії з трьома різними швидкостями, а також праць Марка Блока і Емануеля Ле Руа Ладюрі. Важливою була також монументальна праця Барінґтона Мура Social Origins of dictatorship and democracy (1966). На мої дослідження націоналізму та національних рухів тривалий вплив справили розвідки Мірослава Гроха (перша його книжка німецькою вийшла 1968 року). А для розуміння російської історії, на якій я спеціалізувався, художня література (Толстой, Чехов, Гоголь та інші) либонь мала більший вплив, ніж історичні праці.

- Як би Ви оцінили сучасний стан австрійської україністики. Зокрема, у порівнянні з русистикою та полоністикою.

В Австрії та Німеччині україністика існує лише як галузь слов’янської філології. У ній міцні позиції посідають фахівці з української літератури та мови у Віденському університеті. Гадаю, що ці позиції найміцніші в німецькомовному світі. В інших дисциплінах (історія, політичні науки тощо) є тільки поодинокі особи, що вивчають різні аспекти україністики, але без жодної інституціоналізації. Русистика значно більш розвинута, особливо в Німеччині. Більшість історичних досліджень в Австрії зосереджуються на минулому колишніх австрійських провінцій Галичини та Буковини. Спеціальна аспірантська програма при Віденському університеті присвячена історії, літературам і мовам багатокультурної Галичини. Низка важливих праць з цієї проблематики були недавно опубліковані, зокрема, книжка Гаральда Біндера Galizien in Wien та історія Бродів пера Боріса Кузмані. Цього року вийшла друком монографія трьох істориків про австрійсько-російський кордон упродовж довгого ХХ століття.

- У яких австрійських вищих навчальних закладах зараз викладаються українознавчі дисципліни? Наскільки вони затребувані студентами? Які студентські очікування від відповідної спеціалізації?

Регулярні університетські курси української мови і літератури викладаються тільки у Віденському університеті. Ці курси обирає дуже незначна кількість студентів. Спеціалізація тільки в україністиці не видається перспективною з точки зору кар’єри після закінчення університету. Тому її часто поєднують із русистикою, полоністикою чи економікою.

- Ваші праці перекладено і українською, і російською, і іншими мовами. Наскільки Ви відчуваєте себе включеним до інтелектуального життя України? Чи добачаєте Ви певну динаміку інтелектуальних дискусій в Україні?

Я здивований тим, як багато людей в Україні знайомі із тими чи іншими частинами мого доробку. Тому я відчуваю свою включеність до інтелектуального життя в Україні, але тільки марґінально. Це може бути причиною мого давнього зацікавлення українською історією (що не настільки звично для людини неукраїнського походження) ще у 1980-ті роки. У німецькомовному світі я нормальний історик (яких сотні), що спеціалізується на радше нішовій тематиці й не має жодного впливу на інтелектуальне життя.

На жаль, я не відстежую систематично сучасні українські дискусії в інтернеті, але загалом маю відчуття, що вони відбуваються динамічно й на високому інтелектуальному рівні. Це враження підтвердила моя недавня розмова із істориком з Росії, яка сказала мені, що заздрить українцям їхньої культури відкритих дискусій (порівняно із ситуацією в Росії).

- Які напрямки сучасного гуманітарного знання Вам видаються перспективними і цікавими? Що з англо-, франко- чи німецькомовних книжок варто у першу чергу перекласти українською?

Я відповім на це питання тільки щодо України. Маю враження, що в Україні сприймаються більшість сучасних підходів. Щоправда, вони не завжди використовуються у конкретних історичних дослідженнях. Але вже протягом багатьох років мене вражає відсутність або слабка представленість цілих академічних дисциплін, що напрочуд важливі для розуміння української історії. Це стосується візантиністики, сходознавства, юдаїки, а всередині історичних досліджень – історичної демографії, сімейної історії, історії повсякдення та ґендерної історії. Я відчуваю нехтування русистикою також.

- Яка методологія історичного дослідження найближча Вашим науковим зацікавленням? І чи відчуваєте Ви себе приналежним до якоїсь наукової школи чи напрямку?

Я старосвітський соціальний історик із зацікавленнями у дослідженнях націоналізму, повсякденності та мікроісторії. Вважаю себе пізнім послідовником школи «Анналів» (про вплив якої я говорив вище). Я приглядаюся з інтересом до сучасних «поворотів» у культурології, але більшість із них малоістотні для моїх досліджень.

Більшість книжок, що перекладаються українською, це американські або британські книжки. Тож я би відстоював переклади з французької (як-от згаданого вище Броделя) та німецької. Інноваційні книжки, які, наскільки мені відомо, дотепер не перекладені українською, написали німецькою Міхаель Міттерауер, Юрґен Остергаммель та Карл Шльоґель. Говорячи про українську історію, варто перекласти недавні книжки, написані згаданими вище Гаральдом Біндером та Борісом Кузмані, а також Франком Ґольчевським, Ґвідо Гаусманном, Танею Пентер, Каєм Струве, Веронікою Вендланд.

- Ваша нова книжка буде присвячена Олександрі Єфименко. Як виник задум цієї праці? Чим постать Єфименко може зацікавити західного читача?

Моя нова книжка, що буде видана на початку наступного року, є спробою оповісти українсько-російську історію. Я працював над цим проектом багато років, але тільки приблизно три роки тому я вирішив написати цю книжку на основі подвійної інтелектуальної біографії російсько-українського подружжя Єфименко. Перипетії іхнього життя на півночі Росії і в Україні та їхні наукові публікації, Олександри (російського походження) про російських селян та українську історію (вона авторка першого курсу української історії, написаного бл. 1900 року), Петра – про російських селян та українську етнографію, є типовими для інтелігенції протягом другої половини ХІХ та початку ХХ століття, коли традиційні транснаціональні орієнтації поступилися місцем новому національному мисленню. Для «західних», а, можливо, і українських та російських читачів книжка може становити інтерес своїм транснаціональним підходом, скерованим проти панівних російських етно-імперських інтерпретацій цього періоду і проти всіх тенденцій до обмеженого етнонаціонального бачення минулого. Мене захопила постать Олександри Єфименко, жінки без вищої освіти, що писала праці про російських селян, що їх дотепер цитують фахівці, та видала чимало цінних розвідок з історії України. Вона стала першою жінкою – доктором історії та професором історії не тільки в Російській імперії, але в цілій Центральній і Східній Європі. Етнічна росіянка, Єфименко стала українською патріоткою, яка в російській пресі протестувала проти переслідувань української мови та взяла активну участь у відкритті пам’ятника Котляревського в Полтаві 1903 року. Її життя та праці, те, чого вона досягла (попри загальне неприйняття жінок як дослідниць, особливо, в історії), становлять також певний інтерес для ґендерної історії. Я би хотів передати моє захоплення майбутнім читачам книжки.

Андреас КАППЕЛЕР – доктор філософії, професор-емерит Віденського університету, автор книжок: «Росія як поліетнічна імперія» (1992, укр.видання – 2005), «Мала історія України» (2000, укр.видання – 2007).

 http://kis.prom.ua/p3345850-ukrayina-protsesi-natsotvorennya.html