Ви дуже різноплановий автор, маєте наукові публікації з історії українського руху в Галичині ХІХ століття, з історії української соціал-демократії та історії Церкви, видали монографію про ікони з зображенням Страшного Суду, зараз вивчаєте проблематику українсько-єврейських взаємин і Голокосту в Україні. Із чим були пов’язані зміни тематик Ваших праць? Чи були вони пов’язані зі змінами Вашого світогляду?

Хоча здається, що за десятиліття, які я пропрацював істориком, теми моїх досліджень радикально змінювалися, у всій моїй праці більше послідовності, ніж може видатися на перше око. Історик ідей Ісая Берлін окреслив різницю між «їжаком» та «лисом»: їжак дуже зосереджений на одній або на кількох близько пов’язаних темах, натомість лис перескакує від теми до теми. Хоча люди можуть вважати інакше, я уявляю себе радше їжаком, аніж лисом. У всіх моїх наступних працях завжди розкрито теми, окреслені в попередніх історичних дослідженнях, іще від початку 1970-х років.

Мою дисертацію було присвячено соціалізму в Галичині наприкінці дев’ятнадцятого століття, і Галичина дев'ятнадцятого століття та історія українського соціалізму довгі роки залишалися для мене основними темами для дослідження. Втім, у дисертації і в книжці, яка з неї постала, вже можна помітити значний інтерес до українсько-єврейських стосунків, який іще зріс у моїй другій книжці, що її було присвячено галицьким селянам та українському національному рухові. Перші виписки з прочитаних про українців та Голокост книжок я робив іще на початку 1980-х, серйозно досліджував цю тему вже наприкінці 1980-х, а мої перші самостійні публікації з’явилися в середині 1990-х. Відтак, те, що ця тема опинилася в центрі мого нового дослідження – зовсім не є непослідовністю.

У дисертації і другій книжці (про селян Галичини) я також присвятив чимало уваги ролі церкви та священнослужителів, тож те, що в центрі вивчення у третій книжці – греко-католицька церква, також не є відхиленням від лінії моїх зацікавлень. Інтерес до історії Церкви привів мене до дослідження іконографії про Страшний Суд, хоча насправді витоки цього проекту набагато глибші. Коли я в 1974–1975 роках жив у Польщі, то відвідав Лемківщину, де фотографував церкви та ікони. Саме тоді я купив книжку Яніни Клосіньської «Ікони», і мене захопили образи про Страшний Суд. Андрій Горняткевич, Гарі Вольфарт і я наприкінці 1970-х – на початку 1980-х читали курс про ікони; я завжди розказував про ікони з зображенням Страшного Суду. Зараз окрім Голокосту я досліджую українську церковну культуру на просторах Канади, знову фотографуючи церкви та ікони (проект «Сакральні Пам’ятки»). У деяких випадках корені моїх особливих інтересів сягають навіть більшої глибини. Із другом-священиком ми обходили православні та греко-католицькі церкви в околицях Детройта й фотографували їх усередині та зовні ще в середині 1960-х років.

Крім того, єдність моєї роботи в тому, що я досліджую українську тематику. Україна та українці – лише на них я зосереджую увагу як науковець. Вони – єдине, над вивченням чого я можу працювати плідно й завзято. Я не знаю, чи це таке ув’язнення мого розуму, чи непорушний любовний союз, а може їх і не треба розділяти.

Проте зміни світогляду часом впливали на мій вибір нових проектів дослідження. Рішення писати дисертацію про соціалізм у Галичині (а не про Сковороду) я прийняв під впливом радикалізації власних політичних поглядів наприкінці 1960-х. Моє повернення до церкви в середині 1990-х вплинуло на рішення писати про Страшний Суд. Ідея використати Страшний Суд як майданчик для дослідження домодерної української культури (це дослідження я уявляв собі «ментальною археологією») спала мені на думку в церкві на М’ясопусній Неділі – ця неділя у православній церкві також називається Неділя Страшного Суду. Я зрозумів, що завдяки відкритості та щирому інтересові до релігійних текстів я маю перевагу над суто світськими науковцями, яким може бути важко продиратися крізь багато таких джерел. Проте часом усе відбувалося навпаки: історичні дослідження впливали на мій світогляд. Саме пишучи книжку про греко-католицьку церкву, я почав повільно повертатися до релігійного світобачення своєї юності. Працюючи над темою Голокосту, я по-іншому почав сприймати історію українського націоналізму в ХХ столітті і повоєнну українську діаспору.

Я пам’ятаю, як вирішував працювати над кожним із основних своїх проектів. Я вже цікавився українськими соціалістами наприкінці 1960-х, коли знайшов українсько-американські соціалістичні газети у Публічній бібліотеці Нью-Йорка. (Дуже допоміг мені сформулювати напрям досліджень один із моїх учителів, Василь Ленцик, який сам не був соціалістом, але мислив значно ширше за багатьох українців свого покоління; він також допоміг мені, коли я почав цікавитися історією Церкви в Україні.) В Мічіганському університеті Роман Шпорлюк із великою проникливістю педагога привів мене до вивчення стосунків між Франком і Драгомановим. Ця тема захопила мене, і я вирішив писати дисертацію про соціалістичний рух у Галичині.

У процесі цього писання я натрапив на цікаві листи («дописи») з сіл до народовських і радикальних газет на кшталт «Батьківщина» або «Хлібороб». Коли надійшов час писати нову монографію, я вирішив, що хотів би використати ці тексти, щоб вивчити й представити погляди селян та сільських нотаблів. Давати голос скромнішим учасникам історії – це мене надзвичайно приваблює, і я віддано взявся до цієї справи пізніше в монографії про іконографію Страшного Суду.

Рішення писати книжку про греко-католицьку церкву було, як ніколи, прагматичним. Я був безробітним і шукав тему для дослідження, яка могла б отримати ґрант. 1988 року наближався тисячолітній ювілей християнства в Україні, а я знав церкву зсередини, адже навчався в греко-католицькій малій семінарії у Стемфорді. Крім того, коли я писав дисертацію в Польщі й СССР, ми з моєю тодішньою дружиною відпочивали у Венеції. Цей відпочинок видавався нам раєм. Ми тоді зустріли іншого американського аспіранта, який писав дисертацію про гільдію художників у місті Перуджа. Я порівнював його працю, що її він провадив у сонячній Італії з її медовими чи то винними ріками, зі своїм життям у соціалістичному Кракові чи Ленінґраді. І я почав плекати надію, що колись дослідницькі шляхи приведуть мене до Італії на довший час. Так і сталося: греко-католицька церква =  Ватиканський архів = Італія. Хоча саме з таких прагматичних міркувань я започаткував проект, результатом якого стала моя третя монографія, дуже скоро моє серце і душа почали належати йому на всі сто відсотків. А тим часом я дістав вигідну посаду в Університеті Альберти, відтак основна прагматична причина відпала.

У рік, коли робота над книжкою про греко-католицьку церкву добігала кінця, я серйозно думав, що мені робити далі. Це був рік, коли мене було звільнено від викладання й адміністративної роботи, тому все, що я мусив робити – це писати й думати. Це був 1994-1995 навчальний рік, і я подумав, що мені, мабуть, залишилося ще двадцять п'ять років писати історію. Мені хотілося обирати теми більш ретельно. Моєю основною лектурою була постмодерністська теорія, але нею я далеко не обмежувався. Зрештою, після всіх цих роздумів я вирішив досліджувати домодерну українську культуру крізь призму Страшного Суду і поза національною парадигмою.

У час, коли я остаточно вирішив вивчати ікони Страшного Суду, я почав обдумувати ідею дослідити Голокост в Україні. Я усвідомив собі, що цю тему майже не досліджували і мало розуміли. Але я вирішив її тоді не розвивати, помилково вважаючи, вона не становитиме інтелектуального інтересу і практичної цінності. Я закінчив рукопис про іконографію Страшного Суду на початку червня 2006 року. І знову почав думати, на що б найкраще витратити час і енергію. За кілька тижнів я полетів до Львова і побачив там плакати з зображенням Романа Шухевича, їх було розвішено по всьому місту. Це мене вразило, я зрозумів, що суперечлива воєнна історія починає відігравати все більшу роль у колективній пам’яті українців. Так я почав схилятися до рішення з’ясувати, що ж насправді відбувалося між українцями та євреями за часів нацистської окупації. Маючи досвід роботи з темою Голокосту, я знав, що вона дуже тяжка емоційно, джерело моїх нічних кошмарів. Відтак я вирішив, що треба зрівноважити її іншим проектом, який би заспокоював мені нерви.

У липні 2007 року Сергій Плохій переїхав із Університету Альберти до Гарварда, і звільнилася його посада директора Програми досліджень релігії та культури в Канадському інституті українських студій. Цю посаду обійняв я. Бувши директором, Сергій зосереджував увагу на сучасній українській церковній політиці, я натомість прагнув змістити фокус на сакральну культуру. Мандруючи Україною в рамках дослідження іконографії Страшного Суду, я був неприємно вражений кількістю церков, які перебувають у жахливому стані. У багатьох селах люди будують нові цегляні церкви на зміну старим, дерев’яним. Небагато робилося для того, аби зберегти старі церкви, і я бачив, що багато з них от-от мали зникнути. Кілька разів люди пропонували продати мені старі ікони з дерев’яних церков (навіть сімнадцятого століття!). Мені дуже хотілося зробити щось у цій ситуації, але я усвідомлював, що з Канади це неможливо. Та я подумав, що подібної опіки потребують церкви з канадських прерій, яких українці збудували багато, і яким також загрожувало руйнування. Із цим я – і Програма досліджень релігій та культури – могли щось зробити. Обговоривши справу з Френсис Свиріпою, однією з провідних дослідників історії українців у Канаді, яка добре знає культуру прерій, ми сформулювали масштабний проект: сфотографувати всередині та ззовні всі ікони, все приладдя– в кожній українській церкві в Альберті, Манітобі та Саскачевані. Ми мали зробити десятки тисяч фотографій і всі їх проіндексувати в базі даних, доступній для пошуку. Ось так я проводжу літа від 2009 року.

Значну частину Ваших праць видано українською мовою. Ви періодично берете участь у різних наукових дискусіях в Україні. Наскільки Ви відчуваєте себе включеним до інтелектуального життя України? І до інтелектуального світу української діаспори?

Певною мірою я відчуваю себе включеним до інтелектуального життя в Україні. Зазвичай я пишу англійською, але часом і українською. Це забирає в мене значно більше часу, і потрібен хороший редактор, який би виправляв мої тексти, але мені це більше подобається, ніж щоб хтось перекладав мої праці з англійської. Я знаю, що деякі науковці в Україні цікавляться моїми працями й читають їх. Сьогодні багато молодих науковців читають англійською і не мають потреби надто покладатися на переклад. І завдяки інтернету праці тепер можуть легко поширюватися по світу. Усі мої найважливіші публікації та виступи на конференціях на суперечливі теми з історії України ХХ століття можна знайти на моїй сторінці на academia.edu. І, звичайно, інтернет допомагає також в іншому – мені нескладно бути в курсі українських наукових і мистецьких досягнень. Значна частина моїх друзів на Фейсбуку – з України, і завдяки їм я дізнаюся про цікаві досягнення. Я також досить тісно співпрацював із деякими періодичними виданнями високого рівня в Україні, зокрема з «Україною модерною» і «Критикою». Я брав участь у кількох літніх школах в Україні, що проводилися за підтримки Інституту відкритого суспільства. Це були дуже цінні нагоди зустрітися й поділитися думками з талановитими науковцями з України та з інших пострадянських країн. Я багато чому навчився завдяки цим зустрічам. Троє студентів з України захистили дисертації під моїм керівництвом, і двоє з них стали професорами в Канаді. Зараз під моїм керівництвом також працює одна докторантка із України. Я буваю в Україні один-два рази на рік від 1989 року, і завдяки цьому теж можу тримати руку на пульсі українського наукового життя. Тому я відчуваю себе його частиною, навіть якщо й перебуваю зовні, бо живу в Канаді й культурно чуюся радше північноамериканцем, ніж українцем.

Мої стосунки з українською діаспорою зіпсувалися відтоді, як я почав вивчати історію Голокосту й колективну пам’ять про Голокост і Голодомор 1932–1933 років. Зараз моє найближче оточення – це світова спільнота дослідників Голокосту. Також маю хороші стосунки з дослідниками сакрального мистецтва в Угорщині, Польщі та Румунії. Є кілька істориків мистецтва в Україні, з якими я також тісно співпрацюю, хоча наші погляди й відрізняються.

У чому Ви вбачаєте роль історика у сучасному світі? Чи ця роль залежить від специфіки суспільства, у якому історик живе і працює?

Я дотримуюся двох протилежних думок про роль, або обов’язок, історика. З одного боку, я чітко відчуваю, що історики мають робити щось більше, ніж просто вдосконалювати власну майстерність для інших учасників своєї гільдії – вони також повинні служити суспільству. Ми живемо в дуже небезпечному світі. Поки я пишу ці слова, в Африці й Азії лютують громадянські війни та повстання. Величезні технічні досягнення останніх десятиліть можна використати з дуже значними наслідками і в хороших, і в поганих цілях, а найімовірніше – в обох одночасно. Разом із глобалізацією поширюються і багатство, і бідність. Шкода, якої ми завдаємо довкіллю, серйозна і значна. Це світ, у якому все більшої важливості набувають знання та здатність критично мислити, у якому постають дедалі серйозніші проблеми. Природа знання змінюється. Завдяки google та Вікіпедії більше немає потреби напихати голову фактами. Настав той час, коли історія, як і інші галузі гуманітаристики, має або додати своє слово до дискурсу про сучасний світ, або відступити в тінь. Справді, багато консерваторів вважає, що жодна дисципліна, яка не може себе сама фінансово утримувати, не варта того, щоб її далі викладали в університетах. Думаю, неправильно переводити все в економічну площину, але без сумніву гуманітаристика мусить зберегти й розвинути те корисне, що вона має. Зараз у Великобританії гуманітарні науки переживають важкі часи, бо тамтешній уряд спирається на консервативні теорії в політиці менеджменту освіти.

Частково розчарування в гуманітаристиці походить від свідомості, що громадські гроші спрямовуються на науку, яка не має практичної цінності; здається, ці кошти підтримують академічні секти, що мають мало спільного з питаннями, які  турбують зовнішній світ. Історія перебуває в кращому становищі; вона не мусить перебувати на маргінесі дискурсу. Вона може висловлюватися про всі складні теми суспільства в історичній перспективі. Це дисципліна, що не боїться інтерпретувати складні соціальні умови, заплутане історичне коріння, культуру, ідентичність, військові конфлікти та пам'ять. Ба більше, всі теми історичних досліджень походять із сучасності. Я думаю, що ми, історики, маємо значно серйозніше сприймати свою відповідальність перед сучасністю і перед суспільством. Особисто мені дуже пощастило, що мене призначили професором у дослідницькому університеті. Я добре заробляв усі ці роки, і чудово усвідомлюю, що переважній більшості людей, навіть більшості істориків, не так пощастило. Також я мав великий привілей працювати з ідеями, з молоддю, з розумними людьми, з книжками, з образами, і, звичайно, подорожувати. Відтак, відчуваю, я мушу чимось віддячити суспільству.

Я свідомо намагався працювати не на башту зі слонової кістки, а на живий, реальний світ. Наведу три приклади цього тісного зв'язку з соціальними питаннями. По-перше, я розробив курс «Всесвітня історія за останніх десять років». Викладаю його студентам. Кількість його слухачів обмежена: лише 120 чоловік можуть його обрати; усі місця завжди зайняті, і цього року тридцять студентів записалися до додаткового списку, щоб стати слухачами курсу, якщо хтось із основного списку не зможе його відвідувати. На цьому курсі я намагаюся окреслити недавні історичні передумови сучасних світових проблем. Курс поділено на секції: Близький Схід, Центральна Азія, ісламський світ; економічна криза; Бразилія, Росія, Індія, Китай (країни БРІК); рухи протесту, що набули значного розголосу за останніх десять років (між іншим, Помаранчева революція); проблеми довкілля; Африка на південь від Сахари. Моя мета – озброїти студентів, цих молодих людей, охоронців майбутнього, корисними знаннями, які допоможуть їм орієнтуватися у складному й навіть небезпечному світі. Я роблю все від мене залежне, щоб змалювати складність ситуацій і не бути упередженим.

По-друге, я почав писати короткі замітки в інтернеті. Довгі роки мені не давала спокою думка, що ми, історики, використовуємо застарілі жанри. Наукові монографії широка публіка зазвичай не читає, їх читають лише наші колеги. З науковою статтею ситуація, як на мене, ще гірша: двадцять п'ять сторінок із посиланнями, похованих у науковому журналі. Ніхто, крім колег, цього не читає. Ніхто поза університетом такого не пише. Сьогодні авторська колонка і блог – способи вислову, яким надає перевагу читач. Тому я взяв для себе за правило ділитися своїми знаннями з історії з широкою публікою. Я ще мало роблю для цього, особливо якщо врахувати, що я нічого не писав на основі власних досліджень всесвітньої історії за останніх десять років. Кращим, ніж я, прикладом такої діяльності може бути мій колега-історик з Університету Альберти Девід Марплз, який часто висловлює власні думки на сторінках газет і має блог, у якому пише на тему сучасної України.

По-третє, коштом значних особистих втрат, я висловив протест проти ідеалізування ОУН у діаспорі й в Україні. Крім того, я критикував практику перебільшувати кількість жертв Голодомору 1932–1933 років. Це випадки, коли мої «незручні» знання змусили мене втрутитися в громадський дискурс.

З іншого боку, немає підстав думати, що історики, які хочуть служити громадськості, обов’язково вчиняють добре. Я знаю кілька випадків із часів Третього Райху, коли історики віддавали власні знання та здібності на службу націонал соціалізму, і це закінчилося розробкою Generalplan Ost (Теодор Шідер) або допомогою фашистським властям у розправі з євреями чи поляками у Львові (Ганс Йоахим Беєр). Іще довго після Громадянської війни в Америці більшість американських істориків виправдовувала інститут рабства. Михайло Грушевський був видатним істориком і власною працею служив українській нації, але разом із тим він розумів історію України як тривалий конфлікт між поляками й українцями, а це призвело до деяких дуже жорстоких наслідків. Був час, коли я дуже сильно розчаровувався в професії історика.

Які напрямки сучасного гуманітарного знання Вам видаються перспективними й цікавими? Які з англо-, франко- чи німецькомовних книжок варто передусім перекласти українською?

Якщо говорити про гуманітаристику в широкому розумінні слова, то антропологія, соціологія та філософія найбільше надихають мене в роботі, більше, ніж політологія. (Але в моєму університеті викладають кілька видатних політологів, завдяки яким я багато чого зрозумів про сучасний світ.) Останньою в списку корисних предметів я би назвав психологію, особливо фройдівську. (Проте я вважаю, що кожен хто бажає стати інтелектуалом мусить прочитати Фройда, аби відчути його бурхливу фантазію та жвавий стиль письма). Я люблю читати художню літературу, але змушений віднести більшу частину сучасної літературної критики до категорії не надто корисних дисциплін. Втім, історичне літературознавство, яке розвиває, скажімо, Мирослав Шкандрій, мені видається дуже цікавим. Серед представників цього напряму в минулому я особливо ціную Дмитра Чижевського. Не дуже цікавлюся сучасною лінгвістикою, але люблю представників історичної лінгвістичної славістики, які писали ще до появи праць Хомського. Я хотів стати історичним філологом, який вивчає слов'янські мови й тексти, але, на жаль, я запізно народився. Чи теологія належить до гуманітаристики? Я небагато читаю з цієї галузі, хоча цікавлюся релігією. Щоб утамувати спрагу подібних знань, я би радше взяв Святе Письмо або тексти Василія Великого, або Івана Дамаскіна.

Щодо питання, які історичні праці найперше перекласти, то я перш за все порекомендував би українським історикам навчитися читати світову наукову творчість мовами оригіналу. Сьогодні, щоб бути добре обізнаним із історією України, недостатньо знати українську, російську та польську – необхідно володіти також англійською та німецькою. Проте є кілька ключових праць, які варто перекласти, щоби студенти, які щойно стали на шлях вивчення своєї спеціальності, могли одразу їх прочитати. Мої два приклади – це Артур Сі Данто «Оповідь і знання» та праця Гаральд Вельцера, Сабіни Меллер і Кароліни Чуґналл «Мій дідусь не був нацистом». Колись Олександр Мотиль порекомендував мені книжку Данто, і відтоді я прочитав її, перечитав і задаю читати її студентам. Під впливом Дантової книжки про філософію історії я також прочитав чимало його мистецтвознавчих праць. Данто – це аналітичний філософ, він працює в Колумбійському університеті, і основна ідея його книжки така: знання, що його створює історія, – це оповідне знання. «Мій дідусь не був нацистом» – це книжка про пам’ять, усну історію, і про те, як важко жити зі злочинним минулим (на німецькому прикладі). Оскільки в Україні провадять політику пам’яті, що роз’єднує людей, оскільки населення України пережило і вчинило стільки насильства в 1930-х і 1940-х, я думаю, що ця книжка мала би стати обов’язковою лектурою для молодих українських інтелектуалів, особливо істориків.

Я би також рекомендував регулярно перекладати важливі англомовні й німецькомовні праці про Голокост і дослідження радянської історії. Деякі з них прямо стосуються України, наприклад німецькомовна праця Дітера Поля «Винищення націонал-соціалістами євреїв у Східній Галичині 1941–1944» та книжка Р. В. Дейвіса та Стівена Віткрофта «Роки голоду». Але навіть праці з цих галузей, які не мають предметом безпосереднє вивчення українських питань, варто перекладати, маючи на меті розвинути краще інформований і чутливіший громадський дискурс. Праці про Голокост допомагають розвинути співчуття до Іншого, а цьому, мені здається, українське суспільство ще має вчитися. Праці про Радянський Союз із перспективи світової науки могли б допомогти давати раду з тим тяжким спадком, що його Радянська влада залишила в Україні. Можливо, перспектива ззовні допомогла б послабити конфлікти світоглядів та ідентичностей, конфлікти, що переслідують український дискурс і політику.

Яка методологія історичного дослідження найближча Вашим науковим зацікавленням? І чи відчуваєте Ви себе приналежним до якоїсь наукової школи чи напрямку?

Я пережив багато методологічних мод. Коли я закінчував навчання на початку 1970-х, квантитативну історію та психоісторію прокламували як майбутнє історичної науки. Але, звісно, час довів, що вони такими не є. Я доклав багато зусиль, аби вивчити марксизм у 1970-х та 1980-х і постмодернізму в 1990-х. Ці інтенсивні інтелектуальні заняття справили основний вплив на моє формування як науковця. Я добре знав «класиків» марксизму-ленінізму. На мене менший вплив справив західний марксизм або «нова лівиця», ніж представники класичної традиції, як наприклад Дйордь Лукач або, особливо, Роман Роздольський. Я уважно прочитав усе, що написав Роздольський, і надзвичайно цінував його і як історика, і як інтерпретатора марксистської думки. Я досі насолоджуюся читанням і ціную Теодора Адорно, хоча вважаю, що він надто вередливий, щоби погоджуватися з ним весь час. Серед постмодерністів (у широкому розумінні) ті, хто справив на мене найбільше враження і кого, я досі вважаю, необхідно читати й перечитувати – це науковці, в яких у центрі уваги була історія: Домінік ЛяКапра, Мішель Фуко та Гайден Вайт. (Едвард Саїд також витримує випробування часом.) Звісно, я прочитав і багатьох інших теоретиків та філософів історії, представників різних шкіл. Досі варто читати, на мою думку, Фернана Броделя, Томаса Куна, Фридриха Ніцше та Леопольда фон Ранке. Я прочитав «Філософію історії» Гегеля кілька разів, і можу відзначити, що це видатний інтелектуальний конструкт, проте геть не корисний – ба навіть шкідливий – для того, щоб інтерпретувати історію. Як мабуть видно з названих праць, я завжди віддавав перевагу класичним текстам.

Зараз я не можу сказати, що належу до якоїсь конкретної школи або застосовую конкретний метод. Я схильний до еклектики. Втім, мої праці все-таки вирізняють певні методологічні особливості. Я більше, ніж інші історики, приділяв увагу візуальним матеріалам: образам, фотографії, кіно. На історичні дослідження мене надихають філософія та біологія так само, як історіографія та історична методологія. Вважаю, що кожен історик може знайти для себе багато корисного у праці біолога-еволюціоніста Стівена Джея Ґулда «Дивовижне житя: Берджес-Шейл і природа історії». Існування між біологією та історією важливих методологічних паралелей, на мою думку, незаслужено не помічають і недооцінюють.