За Постановою Президії Національної Академії наук України № 170 від 11.12.2013 р. виконуючим обов’язків директора Інституту української археографії та джерелознавства призначений доктор історичних наук Папакін Георгій Володимирович. 24.12.2013 р. новий директор взявся до виконання обов’язків. Наш ресурс, за допомоги Григорія Старикова, наважився взяти інтерв’ю в нового в.о. директора важливого для української історичної науки інституту.

Григорій Стариков: Георгію Володимировичу, чи слідкували Ви за дискусією між колективом ІУАД та Бюро Президії НАНУ з приводу ідеї "реорганізації"? Які враження, думки виникли з цього приводу?

Георгій Папакін: Події жовтня – листопада минулого року, без перебільшення, стали пам’ятними для всієї української гуманітарної науки. Ідея (не хочу вживати слово „план”) ліквідації кількох академічних наукових інституцій, народжених на зорі незалежності, могла викликати лише спротив. Адже Інститут української археографії та джерелознавства, як і його побратим – Інститут сходознавства стали знаковими закладами, своєрідним містком між початком і кінцем ХХ ст., а, крім того – об’єднуючою ланкою діаспорної і „материкової” української науки. За 22 роки існування Інститут української археографії та джерелознавства не тільки здобув собі наукового патрона (Михайла Грушевського), але й уніс визначний внесок в едиційну галузь, популяризацію джерел української минувшини. Непродумана і необґрунтована ліквідація УІАД однозначно нанесла б непоправної шкоди українській науці, насамперед самій Національній академії наук України, значно послабивши її гуманітарний блок. Натомість користь від такого кроку була б дуже сумнівною.

Дискусія, а, вірніше – громадська кампанія на підтримку інституту – переконливо довела, що практично ніхто не висловився за його ліквідацію. Безперечно, що я, як і більшість небайдужих науковців, слідкував за цими подіями, підтримував колектив інституту, віддавав належне його активним діям, спрямованим на власне виживання й захист інтересів української науки.

Дуже радію з того, що раціональні аргументи зрештою були почутими. Варто підкреслити конструктивну позицію членів Бюро Президії НАН України, зокрема академіка-секретаря відділення історії, філософії і права Олексія Онищенка. Вони прислухалися до думки колективу інституту, до позиції громадськості, і відмовилися від ідеї заощадити абсолютно незначні кошти за рахунок ліквідації єдиної у світі археографічної академічної інституції.

Г.С.: Пропозицію очолити інститут Ви сприйняли без вагань чи були певні сумніви?

Г.П.: Така пропозиція стала досить неочікуваною. Звісно, вагання були. По-перше, високий науковий авторитет члена-кореспондента НАНУ П. С. Соханя, організатора і першого директора інституту, здається мені недосяжним. По-друге, серед претендентів на очолювання інституту називалися такі гідні кандидатури, як члени-кореспонденти НАНУ Геннадій Боряк, Любов Дубровіна, з якими мені соромно (і не варто) було б конкурувати. Нарешті, по-третє – я усвідомлював високу відповідальність за керівництво згуртованим, досвідченим, фаховим колективом археографів, який зосереджено в інституті.

Але переважили інші думки, бажання зробити щось вагоме, корисне не лише для археографічної та джерелознавчої науки, в якій я вже давно працюю, але й конкретно для цього колективу. Нині важко спрогнозувати, які наслідки мав би задовгий процес пошуку керівника академічної археографії.

Г.С.: Не є таємницею, що колектив ІУАД дуже позитивно сприйняв Ваше призначення: з багатьма Ви знайомі вже багато років, реалізували не один спільний проект... Яке Ваше власне сприйняття цієї посади, як себе на ній бачите?

Г.П.: Атмосфера тієї першої зустрічі з колективом ІУАД, яка відбулася ще до прийняття рішення Президії НАН України про моє призначення, стала для мене приємною несподіванкою. Дійсно, більшість науковців інституту я знав раніше, був причетний і до наукової діяльності інституту. Адже захищав кандидатську дисертацію саме тут, під керівництвом Павла Соханя. Після того певний час був членом Наукової ради інституту, опонував на захисті кількох дисертацій нинішніх співробітників ІУАД. Пишаюся, що серед інститутських наукових проектів, здійснених за моєю участю, можу назвати публікацію „Спогадів” Павла Скоропадського, творчої спадщини В’ячеслава Липинського, серії „Літопис УПА”, видання свого часу журналу „Архіви України” тощо. Як з’ясувалося, науковці інституту були в курсі моїх найновіших наукових праць з поля археографії та джерелознавства. Тому приємно було одразу почути, що колектив не має заперечень щодо моєї кандидатури.

З іншого боку, співробітники інституту висловили мені свої побажання з організації роботи дирекції. Я безумовно сприймаю їх всі, адже ніколи не був прибічником авторитарного стилю управління, завжди цінував думку і позицію співробітників. Не маю жодних намірів проводити радикальні зміни у керівництві інституту. Навпаки, переконаний, що в дуже складних умовах кінця минулого року як заступник директора Олександр Маврін, вчений секретар Дмитро Бурім, так і всі керівники наукових та структурних підрозділів довели свою здатність діяти за неординарних обставин. За це – респект і шана їм усім. Сподіваюсь, що так саме монолітно, разом долатимемо всі випробування і негаразди, які, на жаль, ще чекатимуть на нас.

Водночас відчуваю велику власну відповідальність за колектив, за той напрямок української академічної науки, що його веде інститут. Сподіваюсь, що Бог дасть мені сили і наснагу здійснити це.

Г.С.: Офіційно Ви приступили до виконання обов’язків в.о. директора 24 грудня 2013 р., але сам інститут Вам добре відомий. На Вашу думку, чи оптимально функціонує установа або ж потребує певного реформування, деяких структурних чи організаційних змін? Як взагалі бачите майбутнє ІУАД?

Г.П.: Так, офіційна дата призначення в. о. директора припала саме на 24 грудня, що маю вважати символічним. Адже того дня відзначається професійне свято – День працівника архівних установ. З роботою в них пов’язані 32 роки мого життя. Але так само з архівами пов’язана й діяльність ІУАД, оскільки переважна більшість джерел, що досліджують і публікують його фахівці – архівного походження. Таким чином, маємо певне замкнуте коло, і повернення до витоків. Як казали давні латиняни, „Ad fontes”, тобто – „До джерел”.

Проблема тієї науково-організаційної спадщини, що накопичив інститут за роки своєї діяльності, і проведення модернізаційних заходів є доволі складною. Будь-який живий організм (ІУАД, безперечно, є таким) розвивається і потребує вдосконалення. Але ніколи не був прибічником більшовицького лозунгу „..разрушим до основанья, а затем...”. З усіх слоганів, які визначають спадковість/реформування, мені найближчий девіз правителів Великого Князівства Литовського XV–XVI ст.: „Ми старину не рушимо, новизну не вводимо...” Це сприяло успішності такої держави в внутрішньому житті та на міжнародній арені. Тому зміни, очевидно, потрібні, але не такі, що ламають усталену практику „через коліно”, а продумані, погоджені, а найголовніше – раціональні, не реформи задля реформування.

Що ж до майбутнього інституту, то бажав би на основі попереднього доробку і сучасної практики бачити його однією з провідних установ системи НАН України гуманітарного профілю, координатором і законодавцем усієї академічної археографічної діяльності, авторитетною інституцією у міжнародному науковому співтоваристві. Але для цього потрібні надзвичайні організаційні та наукові зусилля всього колективу.

Г.С.:  Чи є вже у Вас задуми щодо проектів, які хотілося б втілити саме тут?

Г.П.: Упродовж більше 20 років під керівництвом Павла Степановича Соханя та Геннадія Володимировича Боряка (у 1991–2000 роках) інститутом проведено значну роботу переважно з публікації важливих джерел української історії та історіографічної спадщини. Такими виданнями, як „Кирило-Мефодіївське товариство” (3 томи), „Щоденник” О. Кістяківського (2 томи), „Альбоми” де ля Фліза (2 томи), „Літопис УПА” (Нова серія) – 19 томів тощо, можна пишатися. Нині здійснюються значні археографічні проекти: твори Мхайла Грушевського у 50 томах, Український дипломатарій (Універсали українських гетьманів), Архів Коша Нової Запорозької Січі, 20-томне видання творів Дмитра Яворницького, Дмитра Багалія та ін. Гідним завершенням цього доробку стало його удоступнення в мережі Інтернет.

Це все стало вагомим внеском у розвиток української едиційної археографії, і має обов’язково продовжуватися і розвиватися.

Разом з тим, такий важливий напрям діяльності інституту потребує подальшого розширення за рахунок дослідження ще не актуалізованих джерел та пам’яток. Потрібно залучити інформаційні ресурси архівних і бібліотечних зібрань іноземних країн, де зберігаються знакові джерела української історії й культури: Австрії, Італії, Німеччини, Польщі, Росії, Словаччини, Туреччини, Франції, Чехії та ін. країн. Варто вже нині вести мову про академічну публікацію „Флорівського літопису”, або „Рукописного збірника Максима Плиски” XVIII ст. (зберігається в Росії); науково-критичне видання знаменитої „Історія русов”; історичних та топографічних описів міст і повітів українських губерній початку ХІХ ст. (архіви Росії та України); корпусу джерел „Перша світова війна і Україна, 1914–1918” (архіви Росії, Німеччини, Австрії, Польщі та України). Потрібно також працювати над публікацією наукової спадщини відомих і призабутих українських вчених-економістів, природознавців, правознавців та ін.

Доводиться констатувати, що ІУАД упродовж останнього часу фактично втратив увагу до основних фундаментальних і прикладних проблем археографії та джерелознавства. Практично не розвивається вітчизняна терміносистема обох наук. Як, наприклад, назвати публікацію, описування, дослідження документів сучасної епохи? Неографія? Поза увагою українських археографів залишилася академічна дискусія російських науковців щодо теоретичних підвалин, завдань, методики та термінології сучасної археографії, що відбулася на рубежі ХХ–ХХІ ст. Не актуалізований на теоретичному рівні публікацієзнавчий досвід інших сусідніх держав, насамперед Німеччини, Польщі, Чехії. Відсутні на сьогодні академічні праці із змістового наповнення джерелознавства та археографії. Не здійснювалися наукові дослідження з актової, камеральної, евристичної і, найголовніше, електронної археографії, що стала актуальною в світі вже років 10–15.

Г.С.:  Однією з рекомендацій Бюро Президії НАНУ було відкриття окремої спеціальності „археографія”. Чи маєте на меті реалізувати згадану настанову і наскільки нова спеціальність буде актуальною для майбутніх аспірантів?

Г.П.: Рекомендація Бюро Президії НАН України з цього приводу є цілком слушною. Пригадую, що ще на початку діяльності ІУАД такі думки вже лунали, але не були запроваджені. Останнім часом теж чув щодо нерозуміння, недооцінення археографічної праці в окремих академічних інституціях. Мовляв, що складного у підготовки до видання тієї чи іншої пам’ятки? Бери і друкуй!

Для піднесення наукової оцінки, престижності праці археографів обов’язково потрібно запровадити таку спеціальність на рівні Міністерства совіти та науки. Тоді кожен з аспірантів, які залучаються до підготовки документальних видань, упорядників археографічних публікацій зможуть отримати наукові ступені за фактично проведену роботу. Водночас це стимулюватиме і глибокі фундаментальні дослідження з теорії едиційної, камеральної, польової археографії.

Розумію, що це питання легко не вирішити, але починати потрібно вже зараз. Тому вважаю відкриття такої спеціальності завданням якщо не першочерговим, то принаймні на найближчу перспективу.

Г.С.: Дякую за розмову.