Поетів досить,
А книжки, щоб читать – катма,
Тож не даремно серце просить
Хоча б маленького Дюма.
     Максим Рильський

На 1990 рік у вишах в Українській РСР існував за нашими підрахунками 21 факультет, де спеціалізацією була «історія». Переважно це були педагогічні інститути із поєднанням «історії» з іншими спеціальностями. Часто ці педагогічні інститути були досить непомітними своїми випускниками через відсутність аспірантур, наукової роботи і своєрідний профіль. Деінде «історичні факультети» недавно виникли і були малочисельними. Окремими винятками були радянські державні університети: Дніпропетровський (імені 300-ліття возз’єднання України з Росією), Донецький, Запорізький державний університет (перетворений на університет із педагогічного інституту щойно 1985 р., в інституті факультет існував з 1971 р.), Київський (імені Тараса Шевченка), Львівський (імені Івана Франка), Одеський (імені Іллі Мечникова), Сімферопольський (імені Михайла Фрунзе), Ужгородський (Закарпатський), Харківський (імені Максима Горького), Чернівецький (імені Юрія Федьковича), де історичній освіті відводилася певна роль і випускників готували не лише для учительської роботи, а подекуди як майбутніх апаратників, працівників карних органів чи навіть науковців.

Однією із основних різниць між педагогічним інститутом і університетом, була краща оснащеність останніх. В педагогічних закладах на історичних факультетах існувало часто лише дві кафедри: всесвітньої історії та історії СРСР (разом із історією України), окремі кафедри історії України в педагогічних вишах почали виникати лише з 1990 р. У той же час в університетах на історичних факультетах було 3 – 5 кафедр, навіть такі раритетні як кафедри історіографії та джерелознавства у Дніпропетровському та Харківському університетах. Університетські бібліотеки були добре споряджені, а викладачі краще підготовлені. Важливою рисою університетів була наявність аспірантури (а отже і нагода отримати професорське звання при керівництві кандидатськими дисертаціями), спеціалізованих вчених рад, які робили навчальний цикл повним і закінченим, могли забезпечувати себе власними і кращими кадрами.

Однак і серед педагогічних вишів існували істотні винятки. Особливо коли йшлося про республіканську столицю. Київський державний педагогічний інститут ім. Максима Горького міг залучати до викладу науковців із Академії наук УРСР, мав тісніший зв’язок із науковими установами.

Практично наявність історичного факультету за окремими винятками відповідала обласному поділу УРСР лише окремі небагаточисельні за населенням області не мали свого факультету. Так невеликі історичні факультети існували в Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського (з 1973 р.) Ворошиловградському державному педагогічному університеті (з 1968 р.), Івано-Франківському державному педагогічному інституті (з 1969 р. історико-педагогічний факультет), Кам’янець-Подільському педагогічному інституті (з 1968 р.), Київському педагогічному інституті ім. Олексія Горького (з 1970 р.),  Кіровоградському державному педагогічному інституті ім. Олександра Пушкіна (з 1978 р.), Луцькому державному педагогічному інституті ім. Лесі Українки (історико-філологічний факультет з 1946 р., з 1971 р. окремо), Миколаївському державному педагогічному інституті ім. Віссаріона Бєлінського (з 1976 р.), Полтавському державному педагогічному інституті ім. Володимира Короленка (з 1968 р.), Сумському державному педагогічному університеті ім. Антона Макаренка (з 1981 р.), Чернігівському педагогічному інституті ім. Тараса Шевченка (з 1972 р.).

Але різниця між університетськими та педагогічними факультетами була істотною. На історичні факультети педагогічних вишів йшли переважно особи, яким не поталанило з університетською освітою, просто з потребою здобути диплом, або просто після закінчення бути «простим сільським вчителем». Дуже яскраво такий контингент описав у своїх спогадах про Калінінський педагогічний інститут 50-х – 60-х рр. ХХ ст. відомий медієвіст Арон Гуревич. Часто це були особи, що не прагнули отримати знання, мали вже чіткі настанови в житті. І ситуації, описані істориком щодо дещо раніших часів, вочевидь були характерними і надалі.

Історичні дисципліни з огляду на їхню ідеологічність викладали у всіх школах і навчальних закладах, а кафедра історії КПРС (разом із кафедрами політекономії, наукового комунізму, марксистсько-ленінської філософії (матеріалізму)) носила загальновишівський характер, непідпорядковуючись жодному факультету і будучи основним постачальником для партійного комітету вишу. Науковці точних наук та викладачі факультетів ставилися до вчителів історії партії та наукового комунізму доволі презирливо. І основним завданням щойно було скасовано 6-ту статтю Конституції СРСР у 1991 р. (про керівну роль Комуністичної партії) керівництво вишів та факультетів вбачало у забиранні годин навантаження та скорочення чисельності гуманітарно-ідеологічних кафедр.

Зміни у ставленні до історичної науки та збільшення потреби у істориках почалися уже наприкінці 80-х рр., однак були доволі кволими і поволі переходили у кількісну площину. Відкриття історичних факультетів пов’язувалося з великими бюрократичними труднощами, але існували гуманітарні напрямки, де слід було викладати переважно історичні дисципліни. У 1989 р. у Харківському державному інституті культури було відкрито спеціальність «Музейна справа та охорона пам’яток історії і культури» (перша і єдина спеціалізація в УРСР подібні спеціальності існували лише у Ленінградському інституті культури та Московському історико-архівному інституті), з 1992 р. виник маленький проектний факультет культури, однак у своїй основі цей факультет був укомплектований істориками. Цей крок пізніше використають інші новопосталі університети.

Перші зміни стосувалися відкриття нових вишів з історичними факультетами, а також відкриття історичних факультетів у педагогічних інститутах, які тих не мали. Кадри мали забезпечувати або викладачі інших історичних факультетів, або викладачі із вишів, де викладалася історія КПРС. Таким чином, уже на 1991 р. про набір студентів із спеціальності «історія» оголосили Мелітопольський педагогічний та Харківський педагогічний ім. Григорія Сковороди інститути.

Надалі ситуація відкриття спеціальності «історія» у ВНЗ пішла кількома шляхами, які слід обумовити. Перший –  «класичний» шлях: відкриття історичних факультетів у нових чи старих педагогічних інститутах: у 1992 р. історичний факультет відкрили у Дрогобицькому педагогічному інституті ім. Івана Франка, в 1993 р. спеціальність «історія» почала діяти у дуже молодому Переяславському педагогічному інституті імені Сковороди, Тернопільському педагогічному інституті та Херсонському державному педагогічному інституті, з 1994 р. відкрито історико-соціологічний факультет у Рівненському педагогічному інституті, з 1995 р. напрямок «історія» крім університету ім. Мечникова в Одесі з’явився в Південноукраїнському педагогічному університеті імені Костянтина Ушинського та в його Севастопольській філії (Севастопольський навчально-консультаційний центр). В 1996 році спеціальність «історія» з’явилася в Черкаському університеті ім. Богдана Хмельницького (колишньому педінституті). 1998 рік ознайменував нові місця для вивчення історії в педагогічних закладах: Горлівський державний педагогічний інститут іноземних мов та Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя. Цікавий момент спостерігався в 1999 р. теж досить характерний для трансформацій навчальних закладів з 1998 р. Ялтинський педагогічний коледж (колишнє педучилище) був реорганізований в Республіканський вищий навчальний заклад Кримський гуманітарний університет, де з наступного року стали готувати вчителів історії. Перерва 2000 року призвела до відкриттів низки історичних факультетів у 2001-му році у колишніх педагогічних інститутах: Ізмаїльський державний гуманітарний університет, Бердянський державний педагогічний університет, Житомирський державний університет імені Івана Франка, Східноукраїнський національний університет імені В. І. Даля (Луганськ). Останні спалахи активності педагогічних закладів стосуються 2002 та 2005 років. 2002 року навчання з «історії» відкрито в щойно реорганізованому із інституту вдосконалення вчителів Київський міському педагогічному університеті імені Бориса Грінченка та в Криворізькому державному педагогічному університеті і, нарешті, з 2005 р. істориків навчають ще й в Уманському державному педагогічному університеті ім. Павла Тичини. Цікаво, що останні роки не спостерігається відкриття історичних факультетів. Однак цілком можливо, що вже відкриті факультети рухаються шляхом збільшення кількості студентів, відкриття філій та комерціоналізації освіти, що характерно для сьогодення колишніх педагогічних вишів.

Другий шлях, досить вагомий, це спроба часто завдяки інтенсивній підтримці як української діаспори, так і державних установ створити потужні навчальні заклади високого рівня. Першою ластівкою такого кшталту було створення 1993 р. Києво-Могилянської академії, спеціальність «історія» якої від початку носила вагоме значення, хоча і інституційно історичний факультет так і не виділився. Києво-Могилянська академія намагалася створити свої потужні регіональні осередки, що згодом стали незалежними і у яких теж утвердився напрям «історія». Це передусім, утворений 1994 р. філіал, а потім окремий університет Острозька академія, куди із Дніпропетровська переїхав один із провідних українських істориків Микола Ковальський (сам родом із Острога) із низкою своїх учнів, що досьогодні забезпечують високе реноме цього закладу. Так само у Миколаєві утворилася філія КМА, що поволі трансформувалася у незалежний заклад Чорноморський державний університет ім. Петра Могили, де 2007 р. відкрито спеціальність «історія». До цього типу можна віднести і ініціативу греко-католицького духовенства відновити Богословську Академію у Львові 1994 р., що від 2007 р. за ліцензією Міністерства освіти України стала називатися Українським католицьким університетом і напрямок «історія», заснований ще 2001 р. отримав офіційне підтвердження. Усі ці нові заклади, закликані творити альтернативу, насправді до цього часу доволі структурно слабкі, окремі із них Національний університет «Острозька академія» та Причорноморський державний університет ім. Петра Могили поволі інтегруються в простір офіційної науки. Яскравим прикладом лояльності останніх до влади стало їхнє ігнорування протестів проти міністра освіти Дмитра Табачника, до яких долучилася Києво-Могилянська академія і УКУ.

Складність мультикультурних взаємин в Україні, існування меншин з багатими традиціями та культурою, наявністю заможних діаспор вилилося у постанні низки навчальних закладів з історичними факультетами, що мають свої специфіки. У 1993 р. аби довести єдність слов’янських культур виник Київський славістичний університет зі спеціальністю «історія». Того ж року у Маріуполі виник «грецький» Маріупольський університет теж з історичним факультетом, а в столиці того ж року ще з’явився «єврейський» Міжнародний Соломонів університет з напрямком «юдаїка», та спеціальністю «історія». Той таки 1993 рік виявився врожайним на факультети даного кшталту. В Сімферополі на державному рівні було вирішено створити навчальний заклад для депортованих народів передусім кримських татар – Кримський інженерно-педагогічний університет, з 2005 р. в університеті затверджена спеціалізація «історія». З багатьма скандалами у 1996 р. у м. Берегове (Закарпаття) почав функціонувати Закарпатський Угорський інститут імені Ференца Ракоці ІІ з невеликим історичним факультетом. З часом основні із цих закладів, що мали в своїй основі передусім приватний капітал, відкрили свої філії з історичними факультетами: Київський славістичний університет у місті Рівному – Рівненський інститут слов'янознавства Київського славістичного університету (РІС КСУ) у 1996 р. та Міжнародний Соломонів університет Східноукраїнську філію у місті Харкові, де завдяки діяльності професора-археолога Володимира Міхеєва, що покинув Харківський державний університет вдалося створити історичний факультет у 1998 р.

Ще один варіант досить цікавий. Наступні кроки зроблені в обхід низки бюрократичних настанов у закладах освіти культурних працівників, часто факультети там не називаються історичними, хоча і дають спеціальність з історії. Першою, уже згаданою, такою «ластівкою» став Харківський інститут культури, що модифікував історію культури в окрему галузь 1992 р., залучивши до співпраці істориків. З 1997 р. у Львівській національній академії мистецтв (ЛНАМ) (колишній інститут прикладного і декоративного мистецтва) став функціонувати факультет історії та теорії мистецтв. З 2001 «Документознавство», дисципліна, що викладається істориками, стало спеціалізацією  в Київському національному університеті культури і мистецтв (Поплавського). Дані обхідні маневри забезпечують роботою чималу кількість випускників історичних факультетів.

Останній напрямок створення історичних факультетів – приватна ініціатива комерційних навчальних закладів. Таких прикладів небагато. Якщо не зважати на заклади національних груп, то з 1995 р. історичний факультет відкрився в приватному Краматорському економіко-гуманітарному інституті, 1997 р. спеціальність «історія » з’явилася в Приватному вищому навчальному закладі «Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука» у Рівному.

У наших обрахунках можливі помилки і неточності, але виносимо ці дані у таблицю (всюди вжито сучасні назви вишів):

Загальмування зростання кількості історичних факультетів може свідчити як про вичерпаність потреби суспільства і держави у цій освіті, так і про тимчасову кількарічну перерву. Але зростанням кількості історичних факультетів проблема інституційності історичної науки не завершиться. Однією із характерних рис пострадянських змін у освіті стало надання підвищеної статусності вищим навчальним закладам. За нашими спостереженнями даний процес був розпочатий щойно після проголошення незалежності України, колишні педагогічні, політехнічні та інші спеціалізовані певною мірою заклади унаслідок рішень Кабінету міністрів та указів Президента отримували вищий статус «університету». Такий «парад університетів» яскраво спостерігається протягом двадцяти років української незалежності. Університет мав завершену форму навчання, близько десяти факультетів і відповідно підвищене фінансування з боку держави. 26 серпня 1992 р. Івано-Франківський державний педагогічний інститут був перетворений у Прикарпатський державний університет, 16 липня 1993 р. на базі Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки було утворено Волинський державний університет ім. Лесі Українки. У тому ж 1993 р. статус університету, але педагогічного отримав Київський державний педагогічний інститут, що відновив носити ім’я Михайла Драгоманова. Слід визнати, що сама назва університету почала нівелюватися і нові комерційні навчальні установи охоче собі брали назву університет (як от Київський славістичний університет) або навіть «академія» (Народна українська академія у Харкові). Процес надання «університетського» статусу колишнім педагогічним інститутам став масовим у часи президентства Леоніда Кучми 1994 – 2004 рр. У 1995 році на базі педагогічного інституту виник Черкаський державний університет ім. Богдана Хмельницького (на честь 400-ліття від народження відомого українського гетьмана), у тому ж році університетом став Дрогобицький державний педагогічний інститут; у 1997 р. статус університету з високим рівнем акредитації надано Кам’янець-Подільському державному педагогічному інституту та Кіровоградському державному педагогічному інституту, 1998 р. статуси «педагогічного» університету отримали Ніжинський, Вінницький, Чернігівський, Уманський державні педагогічні інститути, у 1999 р. – Сумський. Житомирський державний педагогічний інститут з 1999 р. перетворений на педагогічний університет, а у 2004 р. на державний університет (без додачі педагогічний). Ще вагоміша доля Рівненського державного гуманітарного університету створеного на базі кількох навчальних закладів, у тому числі і Рівненського державного педагогічного інституту у 1998 р. Дослідження зміни статусності не входить у мету нашого дослідження, однак створений прецедент нівелював значення класичного університету як такого, до якого ретельно ставилися у пізню радянську добу.
Однак дискредитація статусу була здійснена ще щодо одного із цікавих починань: спроб виокремити навчальний заклад статусом «національного». Даний процес теж почався у час президентства Леоніда Кравчука. 21 квітня 1994 р. указом Президента України Київському державному університету ім. Тараса Шевченка надавався статус національного, що передбачало широку автономію цього закладу, безпосереднє підпорядкування і фінансування з Кабінету міністрів, а не з Міністерства освіти, особливі пільги по утриманню університетської власності (Указ видозмінено за президентства Леоніда Кучми 25 листопада 1999 р.). Київський університет опинявся у привілейованому становищі щодо інших навчальних закладів, міг фінансувати власні наукові програми та платити збільшену зарплатню викладачам і науковцям. Однак того ж року статус «національного», отримав новостворений за західними взірцями університет «Києво-Могилянська академія» і дана статусність стала бажаною для численних українських університетів. Освітянські ініціативи урядів Леоніда Кучми вирішили надавати цей статус університетам, що мали назву університет до 1991 р. так «національний» статус у 1999–2000 роках отримали Чернівецький, Ужгородський, Дніпропетровський, Донецький та Харківський державні університети, а у 2004 р. Запорізький університет. За особливі заслуги 1 лютого 1999 р. статус національного присвоєно Київському університету культури і мистецтва ( ректор – Михайло Поплавський). Але у цей же час присвоювалося звання «національного» і колишнім педагогічним вишам, щонайперше у 1997 р. Київському педагогічному університету ім. Михайла Драгоманова; у 2003 р. таке звання присвоєне Черкаському державному університету ім. Богдана Хмельницького, Луганському університету ім. Шевченка. Вочевидь для загравання із неспокійним електоратом західноукраїнських областей у 2004 р. статус національного надано Тернопільському (ім. Володимира Гнатюка) та Прикарпатському (ім. Василя Стефаника) університетам.
 У час президентства Віктора Ющенка, що охоче роздавав звання і нагороди, упродовж 2005 – 2009 рр. статус національного отримали Волинський (ім. Лесі Українки) (26.09.2007),  Кам’янець-Подільський (ім. Івана Огієнка) (22.01.2007 р.), Полтавський педагогічний (ім. Володимира Короленка) (25.11.2009 р.) університети. Однак дана статусність уже не передбачала окремого рядка у бюджеті і якнайширшої автономії. Звання «національний» виявиться на сьогодні дискредитованим.  Найцікавіше, що реноме закладу було б збережене, коли б він зберігав стару назву університету чи інституту, чим би вирізнявся на загальному тлі і підкреслював відданість традиції.
Найголовніше, що нова статусність і назви, найвищий четвертий рівень акредитації були лише бюрократичними ходами, а не наслідком розвитку наукових досліджень та освітніх ініціатив. Скорочення від «педагогічний університет» – «педун» стало предметом глузування, а рівень освіти у численних нових університетах був надто далекий від радянського рівня університетської освіти, не говорячи про західні критерії. Українські виші і досі не досягають навіть двохсотої позиції у міжнародних рейтингах і є ще одним свідченням загальної аномії, відсутності критеріїв цінностей в українському суспільстві останніх десятиліть.
Оглядаючи дану проблему, ми натрапляємо на складні закони діалектики. Чи перейдуть кількісні зміни у якісні? І власне чи ми не спостерігаємо перехід якісних вишів у кількість? У Рівненській області, де не було жодного історичного факультету за двадцять років їх виникло аж чотири. Визнаймо засадничий факт, що зростання кількості істориків загальносвітова тенденція...існує доречний жарт, що зараз істориків більше ніж за час від Геродота до 1960 р. Потік інформації часто уже не фіксований можливостями інтелекту людини, статусність та роль історика змінилися. Ці загальні тенденції накладаються на українські проблеми.
Але передусім – ця тенденція чітко пов’язана із недолугою державною політикою в галузі освіти. За анонімними опитуваннями проекту 74 % випускників державних історичних факультетів не працюють за спеціальністю. Гуманітарний факультет є привабливим через відсутність там викладу точних наук і поблажливе ставлення до студентів, дешевизну освіти. Відповідно зростання кількості випускників цих факультетів та нових кандидатів і докторів наук призведе до утворень лише нових факультетів та власників дипломів з вищою історичною освітою в інших галузях. Якщо комерційний навчальний заклад винятково спрямований на отримання прибутків, то державний мусить принаймні виконувати державне замовлення. Держава виявляється неспроможною контролювати потребу цієї галузі.
Однак, водночас існує низка досить таки позитивних моментів у даній ситуації. Насамперед офіційна система науки і освіти йде своїми коріннями з радянських часів не визнаючи вільнодумства, а у науковому пошуку вбачаючи «підсиджування власного місця»,  часто не витримавши жару інтриг чи з яких інших причин (навіть політичних) науковець покидає певний заклад. То наявність великої кількості факультетів і кафедр слугують бодай якимось місцем для роботи таких людей, часто із вагомою кваліфікацією. Та ще одна істотніша проблема – відсутність належної конкуренції між навчальними закладами, надзвичайна слабкість кадрової та матеріально-технічної бази. У відсталій країні забагато істориків, юристів, журналістів заширока пропозиція сприяє їхньому служінню кон’юнктурі як ринковій, так і політичній. Питання про сумлінність і пошук істини відходить на другий план... І не заохочується.