У четвер 18-го жовтня в Могилянській Академії святкували ювілей Наталі Яковенко. Видатну дослідницю вітали колеги з рідного університету, учні (число яких наразі важко порахувати, бо «стариків» вже підпирають талановиті студенти і магістри), соратники по цеху з різних кутків України, а також з Росії, Польщі, США, Канади, Італії… У п’ятницю розпочалася наукова конференція, яка зібрала не менш вагоме коло зацікавлених.

Позаяк ввечері я змушений був залишити гостинну Могилянку, вирішив поділитися своїми враженнями на письмі. Та й привітати шановну Н. М. публічно не встиг (надалі називатиму ювілярку Н. М., як ми зазвичай називаємо її у переписці з представниками її школи).

На мою думку, подія увійде в історію через низку незвичайних обставин. По-перше, ідеться про чудовий науковий збірник «Theatrum Humanae Vitae. Студії на пошану Наталії Яковенко. – Київ: Laurus, 2012. – 624 с.» та презентовану того ж дня нову книгу ювілярки «Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – початку XVIII століття. – Київ: Laurus, 2012. – 472 с.». По-друге (і це теж важливо), все на ювілеї було якось дуже нестандартно (я був учасником кількох ювілеїв видатних істориків, але вони проходили занадто урочисто, сумно було також слухати підбиття підсумків життя). Тут все було навпаки: ведучі (учні Н. М.) часто мінялися, ніхто не говорив по заготовках, майже не зачитувалися нудні офіційні «адреси» (які потім, не читаючи, складують штабелями), майже не дарувалися обов’язкові подарунки (які також пізніше стають непотрібними). Всі, хто виступав з привітаннями, були трішки серйозними, трішки жартівливими. Давні колеги багато згадували. Усіх об’єднувало почуття причетності до події, всім хотілося хоч трошки побути під парасолькою слави Н. М.

Програма конференції переконує, що тут не мали повторюватися опубліковані статті, теми учасників ювілейного збірника і конференції практично не збігаються. Це також виглядало доволі нестандартно.

У той пам’ятний четвер багато говорилося про внесок Н. М. у розвиток української історичної науки. Здобутки ювілярки, зрештою, відомі і в Україні, і за кордоном. Якось прийшла до голови думка, що все ж, Н. М. залишиться в українському історіописанні як дуже нестандартний історик-мислитель. Посудіть самі: Н. М. завжди бралася за дуже нестандартні теми (від латиністики та палеографії, архівістики – до історії еліт, від соціальної історії – до уявлень та ідей ранньомодерного суспільства, від окремих тем зі спеціальних історичних дисциплін – до вузівських підручників, від суто академічної науки – до шкільних програм. Якщо до цього додати довжелезний перелік наукових праць, перевидання книжок за кордоном, підготовку аспірантів, то виходить досить стандартний, але все одно дуже нестандартний доробок. А ще – редагування, рецензування, боротьба з низькоякісною продукцією (у тому числі й з так зв. новоязом, тобто радянськими штампами в творенні текстів), зусилля по впровадженню високих наукових стандартів історіописання…

Інше, що спонукає до рефлексії, стосується проблематики наукових зацікавлень учнів Н. М. та її колег по цеху. Тут не знайдете простеньких тем за схемою «причина – хід – наслідок», або «війна народу/мас … за/проти…». Ознайомлення зі змістом ювілейного збірника переконує, що однодумців у Наталі Яковенко достатньо, то ж її титанічна праця не залишиться такою собі «перелітною птахою». Ще один висновок стосується створеного у ювілейному збірнику корпусу дослідницьких текстів: це своєрідна корпорація авторів, які разом з Н. М. кинули виклик офіційній науці, зрозуміло, кожний у свій спосіб.

Сьогодні Наталя Яковенко, як і 10 і 20 літ тому – життєрадісна, гостра на слово, дотепна, будує плани на майбутнє. Вітаючи ювілярку, хочу пригадати свої дороги, які звели мене з цією незвичайною дослідницею.

На початку 90-х, коли багато хто з цеху істориків не міг вишпортатись з-під пресу дозволеної літератури, що валом накотилась із спецхранів та з-за кордону, я придбав собі її знамениту тепер «Українську шляхту» (сама Н. М. якось призналась, що книга є найбільш цитованою серед її праць). Так само, я вчитувався тоді в праці Ярослава Ісаєвича. Спочатку нічого не розумів, потім, коли провів чимало часу в бібліотеках та почав працювати в архівах, потрапив під їх вплив. Властиво, тепер можу зізнатися, що ранньомодерником став, читаючи праці Н. М. (та ще двох-трьох істориків).

Все ж, напевно, я найбільше захопився вражаючим стилем та глибиною і нестандартністю думки Н. М., читаючи перші числа «Українського гуманітарного огляду» (думаю, що вплив цього періодика на розвиток гуманітаристики досі належно не оцінений). Потім захоплено читав її публіцистику та інтерв’ю (Н. М. завжди намагалася бути дуже публічною, що вдається не кожному, та й не всі цього прагнуть, займаючи позицію «моя хата скраю»). Нарешті, я побачив її вперше на захисті докторської дисертації В. Ульяновського в Інституті археографії у 1995 р., коли вона прийшла закутана в хустину після хвороби, але взяла участь у дискусії і поставила дисертантові непросте питання: чи не вважає він, що проект реформ Самозванця у Москві можна розглядати як першу спробу українізації Московії (В. Ульяновський намагався довести, що це була спроба європеїзації). Від Н. М. вже тоді віяло духом іншого способу і методу історичного мислення, зокрема, методу наукової провокації. Вона сміливо говорила про потребу змін на захистах дисертацій, які вона опонувала (на одному з таких я був присутній в середині 90-х рр. в університеті ім. Шевченка).

Потім поталанило почути виступи Н. М. на кількох форумах у Львові. Аж на початку нового тисячоліття ми познайомились. Затим були зустрічі і дискусії на конференціях, на захистах дисертацій, я опонував дисертацію її аспірантки Тетяни Шевченко про єзуїтські школи українських земель Речі Посполитої.

Сьогодні не всі знають, що тоді був непростий для Н. М. час. Пішовши з Академії Наук, Н. М. не могла організувати у Києві захист дисертацій своїх аспірантів. Це було можливе тільки у Львові в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича, де відповідну атмосферу створив незабутній Ярослав Ісаєвич. Я стежив за прибуттям «варязьких» для Львова дисертацій з Києва, відвідував захисти (С. Горіна, Н. Старченко, В. Собчука). Пам’ятаю виступ на одному захисті професора Миколи Крикуна, який сказав, що заслугою Н. М. є  систематична розробка актових книг Волині та Правобережжя, які зберігаються в Києві. Після цього і мені вдалося трішки понюхати запаху давнини з рукописних актів Київщини та Волині. Колись ті акти читали одиниці, тепер цех дослідників значно більший…

Пригадуються і дискусії, які часто провокувала Н. М.  Я чув про своєрідну атмосферу та вишкіл на її «вівторкових» семінарах у Києві (про них, до слова, ходять легенди). Декілька років тому переконався, що дискутувати з Н. М. не просто. На конференції з історії середньовічної Волині (засідання секцій проходили в таборі Волинського університету на березі озера Світязь), Н. М. у звичній для неї манері лідера, після спільної секції істориків з археологами, зібрала колег в окремий павільйон, де ми наговорились досхочу. Після мого виступу про релігійні інституції Волині XVI-XVII ст. та наступної масованої атаки питаннями, Н. М. врешті зітхнула: «Ну що це Ви, Леоніде, всю історію Волині підганяєте під історію церкви ?». Я чуть не впав, бо направду вважав (та й досі переконаний), що Бог не обділив Волинь подіями церковної історії загальнонаціональної ваги, але обділив збереженими церковними джерелами, відтак сказати щось дуже адекватне тоді так і не зміг. Після секції ми звично перекурювали, а Н. М. спокійнесенько перепитала, чи правильно вона зрозуміла дату моєї знахідки фундації князем В.-К. Острозьким церковного братства у Тернополі.

Ще на початку 90-х рр. Н. М. зініціювала ряд дискусій, які сприяли переосмисленню минулого, в т. ч. і в галузі методології. На деякі речі болісно реагували маститі історики. Так, наприклад, Я. Ісаєвич у відповідь на одну із перших заяв Н. М. про неможливість через сукупність чинників об’єктивної реконструкції минулого, відверто стверджував, що під згаданим гаслом легко прикривати фальсифікації. Здається, сьогодні у згаданий спосіб з Н. М. вже не сперечається, хоча захисників «об’єктивної правди» залишилося чимало. Хоча про що тут можна сперечатися, адже ідеться про дуже суб’єктивні реконструкції і деконструкції суб’єктів історіописання.

Не всі можуть нормально сприймати манеру ведення дискусії Н. М. Не всім може подобатися позірна безапеляційність самої Вчительки та її учнів (відчував це неодноразово). Проте не можна заперечити того, що це єдиний відомий і апробований метод досягнення істини. На цьому шляху Н. М. має безспірні здобутки. Її полемічність не межує з апріорністю, вона завжди має доказовий інструментарій, з яким важко боротися прихильникам старих методів реконструкції минулого. Пригадується, як Н. М. намагалася довести В. Смолію і В. Степанкову про те, що козаки Хмельницького на шляху до Варшави руйнували все, що потрапляло їм під руку, грабували і православні церкви. Дискусія дійшла до перевірки цитат на польську історіографію. Не знаю, чи дискутанти переконали один одного, але мені після них вдалося віднайти не один приклад того, що згадані пограбування не були поодинокими (Дрогобич, Унів, Тернопіль). Зовсім свіжі публікації молодого історика з Жешува А. Гліви доводять, що все Прикарпаття під час Хмельниччини палало у вогні, в якому гинули і руські храми (Перемишльщина, до слова, не знаходилась на прямому шляху козацько-татарського війська). Думаю також, що акцентування Н. М. руйнівного характеру Хмельниччини підтверджене тепер збіркою документів, опублікованою нещодавно фахівцями ЦДІАУК.

Хочу навести ще один приклад протистояння концепцій, який пов'язаний з уявленнями про ціннісні орієнтири в мотивації діяльності волинської шляхти та магнатерії. Н. М. досить давно і досить аргументовано стверджує, що домінував соціальний і родовий престиж, М. Довбищенко акцентує релігійні пріоритети, по-своєму витлумачуючи релігійні конверсії. Гадаю, що дискусія, яка мала колись у Львові на симпозіумі в УКУ і публічний характер, не закінчилась. На мою думку, в епоху Берестейської унії (приблизно у 90-ті рр. XVI – на початку XVII ст.) роль конфесійного чинника значно підвищилась, що простежується на прикладі полемічної літератури, сеймів та сеймиків та в ін. Просто галузь церковної історії продовжує залишатися досить занедбаною, відтак зарано ставити крапки над «і». Важливо, що саме згадана переконаність Н. М. спричинила дискусію, яка є на сьогодні однією з тих, які прийнято називати актуальними.

Будучи генетичним полемістом, я написав кілька рецензій, які Н. М. надрукувала в УГО. Писав їх безкомпромісно, гостро і не зважав на наслідки, бо бачив приклад, гідний наслідування. Їх належно оцінила Н. М. (одну навіть назвала «блискучою»). Та головним для мене було те, що я був прийнятий  в середовище, яке до того вважав майже недоступним для себе. Хоча, зрозуміло, мені йшлося не про Олімп, а про високі стандарти, які завжди плекала Н. М. Відтак, я взяв на озброєння чимало з інструментарію, широко пропагованого Н. М. Наприклад, її вимір доказовості: історик не повинен відразу заявляти про переваги своєї концепції і не поспішати з відкриттями, потрібно спочатку переконати середовище в правильності власного способу думання.

Завжди поважав і поважатиму почуття гумору і дотепність Н. М., вміння триматися гідно за будь-яких обставин. Не секрет, що Н. М. деколи дошкульно критикують колеги по цеху. Проте її гідність ніколи не дозволяла їй ображатися (це зустрічається дуже рідко). Мабуть, не помилюся, коли скажу, що окреслене мною прагнення нестандартності/оригінальності є направду нічим іншим як способом досягнення Н. М. власної людської і академічної свободи. Так, не підкорившись жодному режимові, жодному авторитарному керівникові, вона знайшла свободу там, куди не могли сягнути щупальці директорів від ідеології та науки. З цим почуттям гідності і свободи вона простує і далі. Неодноразово чув від Н. М. на презентаціях її книг: «Читайте мої праці. Хто не погоджується, нехай простує своєю дорогою». Або: «це вони так думають; насправді істина знаходиться в іншому вимірі» (вище і тут цитую з пам’яті).

Запорукою творчого успіху Н. М. є, мабуть, її підготовка класичного філолога (невипадково колись існували історико-філологічні факультети). Слідуючи цьому, я самотужки почав вивчати старі мови, а свою доньку, за прикладом Н. М., віддав на студії на кафедру класичної філології Львівського університету. Проте вона не захотіла стати істориком і тепер готується до захисту докторату в Католицькому університеті в Любліні зі старогрецької мови і літератури. При цьому разом зі мною стежить за працями Н. М., відмічаючи в них ерудицію класика.

Думаю, що наукова громадськість повинна подякувати Вам, Наталю Миколаївно, за науку ! За уроки чесності і правдивості, безкомпромісності, прагнення істини, незвичайного трудолюбства і гідності, широкої гуманітарної ерудиції, красномовства і культури історіописання !