Частина 2.
Наступним персонажем «Парнасу» стала Надія Халак, яка на час заснування Археографічної комісії була ще Надією Бортняк. Для дослідників історіографії школи Грушевського варто знати, що це одна і та сама особа, яка ще й сьогодні друкує свої статті іноді під різними прізвищами. На початку 90-х років, катастрофічно не встигаючи з Грушевським і Томашівським, Надя взялася за справи ще важливіші для України і збудувала міцну сім’ю. Сам Томашівський, як і покажчики до Грушевського, в кінцевому підсумку були цілком надолужені у подальших роках. Ну, обмовлюся, майже «цілком», бо свою дуже добру дисертацію про Степана Томашівського Надя так і не видала (поки що) друком. Тож деякі не зовсім сумлінні історики, бувало, не втримувалися від спокуси під час праці з чужим машинописом, переписували Надін текст, переставляли слова і фрази на свій лад, а потім той текст видавали за свій власний.
Надія Халак від імені Відділення дарує Ярославу Дашкевичу козацьку вишиту сорочку на день його 80-ліття. На другому плані – Андрій Гречило. Грудень 2006 р.
Проте в цьому місці мені б хотілося говорити не стільки про Томашівського або Грушевського, скільки про інші речі. Найперше про найважливішу рису характеру, яку я завжди високо цінував у Наді, – її надзвичайну надійність у складних, відповідальних, навіть подекуди критичних ситуаціях, коли кожна людина вимірюється на вагу золота. А по-друге, те, що саме Надя з волі чи, радше, з неволі конструювала ідейні витоки «Парнасу» ще на зламі 1990 і 1991 років. Якось, перебуваючи в комісії, вона взяла в руки папір і почала занотовувати, не приховуючись, якісь цікаві фрази, що ними ми втрійку з Андрієм Гречилом час від часу перекидалися. Ярослав Романович у цей час був десь поза межами кімнати Археографічної комісії, бо в його присутності ми, звісно, не дозволяли собі таку словесну безцеремонність або розкутість, дотримуючись все ж належної нам поваги і статечності. І ось Надя почала вести цей облік різних кинутих у наших стінах фраз. План, який у Наді тоді зароївся в голові, був нею ж озвучений і власноруч у цих фразах занотований: «В кінці видань Грушевського видамо том “Анекдоти Археографічної комісії” (Бортняк)».
Наказ директора Інституту суспільних аук АН УРСР Ярослава Ісаєвича про створення у Львові відділення Археографічної комісії. 27 вересня 1990 р.
Нотаток цих загалом вийшло зовсім мало, бо ж сама натхненниця цієї справи згодом пішла на кілька років у відпустку. Я ж перейняв її естафету, але вів це діло дуже нерегулярно і, порівняно з Надею, неохайно. Книжки з цих анекдотів ніяк би не вийшло, та й анекдотами деякі з цих історій назвати не можна. Швидше – це ще один штрих до неформального життя в нашій Археографічній комісії, а потім в Інституті української археографії у 90-х роках. Та все ж, за Надіним задумом, бодай частково виконую тепер її план у коментарях до «Парнасу». Бо обидва покажчики до «Історії України-Руси» Грушевського вже видано, тож і можна тепер з чистим сумлінням згадати, як ми над ними колись працювали.
Ось кілька вибраних нотаток, що переважно стосуються деяких конкретних ситуацій, які у нас виникали:
1. Андрій до мене: «Будеш у Києві, подивися за тамільськими прислів’ями». І далі: «О Господи!» Це після того, як ми з Надею почали з натхненною цікавістю випитувати, навіщо Андрієві здалися в житті тамільські прислів’я і приказки.
2. Надя звертається до мене: «Славку, передзвони в бухгалтерію як старший...» І далі обриває фразу, вкладаючи в неї глибокий зміст, нібито старший за посадою мав би передзвонити в бухгалтерію і про щось там серйозно домовитися. Насправді ж кінцева фраза мала звучати: «як старший лаборант», – а запитатися слід було не інакше, як про наявність зарплати для Археографічної комісії або про крайній термін подачі табелю присутності співробітників на роботі.
3. «Особливо хотілось би підкреслити... роль і значення такого феномену, як здоровий глузд українського народу». Це нотатка Наді зі статті одного з авторів, які подавали тези виступу на конференцію з етногенезу, яку ми готували навесні 1991 року.
4. Олег Гірник1 відкриває двері зі сховища, щоб вмикнути світло, і з притиском напівживого бернардинського анахорета кидає фразу:
– Зв’яжешся з жінкою – кінець кар’єрі!
Він, звичайно, не знав, що Надя все це неодмінно занотує на папері. А тим паче не знав, що десь за рік він зважиться таки піти ченцем до Крехівського монастиря, з якого його все ж витягне красива дівчина Катруся, і вони одружаться, мов у голлівудському гепі-енді. Проте ця метаморфоза Олегового життя змінила, мабуть, фундаментально його нерозважливі погляди, що колись так сильно обурили Надю.
5. Наступний запис почутого Надею в архіві діалогу слід ставити в контекст незабутнього візиту завгоспа Інституту суспільних наук Ярослава Миколайовича в Археографічну комісію з кульковими стержнями перед Новим роком. З розмови заступника директора Інституту і директора ЦДІА:
«Горинь В. І.: Що то вже вони Інститут археографії?
Мацюк О. Я.: Так.
Горинь В. І.: То ми вже їм нічого не дамо!»
А історія з візитом була такою. Якось у період кризи на початку 90-х років, одного грудневого вечора, Ярослав Миколайович заходить до нас у комісію й каже:
– Прийшов до вас знову з канцелярськими новорічними подарунками, – і урочисто вручає кожному з нас по одному стержню до кулькової ручки!
6. Інший один діалог, занотований Надею:
«Пятигорова (вахтер в архіві): Славик, вы были в Киеве?
Федорук Я.: Так.
Пятигорова: А почему вы мне не сказали? У нас все мне говорят куда отлучаются».
Далі уже з життя нашого Інституту, коли Надя лише навідувалася до нас час від часу:
7. Мирон Капраль у відповідь на наші дружні кпини у Відділенні з приводу такого іміджевого нововведення, яким стали його щойно запущені вуса:
– Похожу пару років з вусами, не сподобається – то збрию. Вам нема про що більше говорити, крім моїх вус?
8. Дзвонить телефон. Андрій підходить і бере слухавку. Жіночий голос:
– Я попала, напевно, до Гречила?
– Так, – відповідає Андрій.
– Скажіть, будь ласка, як вас по-батькові?
– Богданович.
– Дуже дякую, до побачення, – і повісила слухавку з того боку дроту.
Андрій стоїть коло мене з характерною для нього широкою посмішкою, з якої майже вимальовується великий знак питання: «Що це було?»
Наказ директора Інституту української археографії АН України Павла Соханя про створення Львівського відділення Інституту на базі Археографічної комісії. 27 серпня 1992 р.
Ярослав Дашкевич, Галина Сварник, Василь Кук в архіві під час підготовки збірника «Українське державотворення. Акт 30 червня 1941». Травень 2001 р.
У цей самий час Галя Сварник роками наполегливо описувала фонд НТШ, що зберігається в Національній бібліотеці у Варшаві. Двічі на рік з точністю швейцарського годинника вона їздила до Варшави й робила книжку, що вийшла друком у 2005 р. («Архівні та рукописні збірки Наукового товариства ім. Шевченка в Національній бібліотеці у Варшаві: Каталогінформатор»). Про Галю мушу сказати, що це дуже самозречена у роботі людина. Один лише згаданий епізод з виданням Гарасимчука дуже промовистий. Загалом нам разом довелося займатися безмежно цікавими книжками, найважливішими з яких були «Mappa Mundi» (1996) і «Вірменія і Україна» (2001) Ярослава Дашкевича, а також покажчики іноземними мовами до останньої. Ми багато спілкувалися, сперечалися, сварилися, мирилися, потрапляли в різні цікаві пригоди нашого наукового життя. Про це йтиметься в інших нарисах, у яких згадуватиметься наша спільна праця над підготовкою цих книжок, тому тут я це випускаю.
Майже всі наші видання, починаючи з 1993 року, перечитувала й редагувала Наталя Кіт. Закінчивши поліграфічний інститут за спеціальністю наукового редактора, Наталя не лише виправляла мовні, стилістичні й граматичні помилки авторів у збірниках і монографіях, а й здійснювала глибшу наукову редакцію. Наталя завжди виходила переможцем у цій війні редактора з текстами, які часто-густо рясніли нелогічним викладом матеріалу, повторним викладом тих самих ідей, помилками авторів, недоречностями чи звичайними друкарськими огріхами, наприклад, у датуваннях. Думаю, що в нашому Інституті кожен співробітник залишається їй вдячний за таку ретельну працю. Мені особисто надзвичайно приємно, що в переліку видань, які Наталя Кіт редагувала, збірник про Василя Гарасимчука посідає перше місце. Як на мене, сьогодні Наталя абсолютно заслужено має у львівському науковому середовищі славу одного з найкращих і найталановитіших редакторів.
Співробітники ІАУД і гості під час відзначення 80-ліття Ярослава Дашкевича у Львівському університеті. Зліва направо: Наталя Кіт, Олена Бачинська (Одеса), Андрій Фелонюк, Марія Вавричин, Ігор Скочиляс, Мирон Капраль, Надія Халак, Ігор Гирич, Ірина Скочиляс, Ярослав Федорук, Андрій Гречило. 13 грудня 2006 р.
Валентина Іванівна Брекало, вчений секретар Відділення, була великою знахідкою Ярослава Романовича для Інституту. Співробітниця історичного архіву, вона бездоганно вела документацію, відповідаючи також за офіційні листи відношення співробітників до різних установ. Особисто Ярославу Дашкевичу Валентина Іванівна іноді допомагала друкувати його статті на друкарській машинці. Почерк у Ярослава Романовича був надзвичайно виразний, каліграфічний, кожна літера у кожному слові була старанно виписана. Якось він мені був кинув фразу з цього приводу:
– Люди часом думають, що вони стають мудрішими, коли пишуть нерозбірливо, бо, мовляв, демонструють цим, що в них немає часу на чіткість почерку.
У середині 90-х років Валентина Іванівна почала дедалі більше скаржитися на захворювання очей, яке непомітно, але невпинно прогресувало. Приховуючи спершу цей факт, вона все ж була абсолютно безвідмовною для кожного співробітника у його канцелярських потребах. Проте у зв’язку з цією хворобою змушена була піти з Інституту невдовзі після нашого переїзду в приміщення на вул. Винниченка.
Унікальною людиною у Відділенні, його колоритною окрасою був доктор фізико-математичних наук Олекса Полікарпович Піддубняк. Виходець із Вінниччини, він зберіг у своїй українській мові соковитість, барвистість слів та інтонацій, властивих для його рідного краю, і це додавало особливого задоволення у спілкуванні з цією особистістю. Коли б ви не зайшли у 90-х роках до читальної зали відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, його завжди можна було там застати за копіткою працею копіювання актів Брацлавського воєводства XVI–XVII століть. Маючи чималі здобутки, як ми чули від спеціалістів, у галузі математики, Олекса Полікарпович з надзвичайною доскіпливістю цікавився краєзнавством і ширшими темами історичної науки. Його знайомство з Миколою Григоровичем Крикуном надало цій стихійній допитливості систематичної стрункості й поступово перетворювало математикапрофесіонала з історика-аматора в публікатора джерел найвищого ґатунку. Микола Григорович увів Олексу Полікарповича в середовище Інституту археографії та Археографічної комісії НТШ. Це фундаментальне видання готувалося понад десять років і вийшло друком у 2008 році2.
Особливість Олекси Полікарповича полягала ще й у тому, що він зберіг своє місце в нашому Інституті навіть після того, як у середині 90-х років було здійснене вимушене скорочення штату Відділення. У цей час Олекса Полікарпович, окрім копіювання джерел до свого збірника, на громадських засадах взявся за таку рутинну працю, як тематична розбивка імен до покажчика «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. На той час цю працю вже виконував Мирон Капраль, і Олекса Полікарпович повинен був йому допомогти, пришвидшивши таким чином підготовку покажчика до друку. Завершилося це, врешті, його надзвичайно ретельним опрацюванням третьої частини восьмого тому і першої – дев’ятого.
Ярослав Грицак, який так майстерно й успішно перетягнув був мене з Києва до Львова восени 1990 року, з утворенням Інституту в 1992 році сам став його співробітником (його дружина Олена Джеджора і два сини, ясна річ, ніколи в нас не працювали, але довільний стиль «Парнасу» заніс їх у співробітники). За наміченим планом Ярослав готував збірник документів про розвиток суспільно-політичної думки в Галичині на межі ХІХ і ХХ століть. Пригадую, як Ігор Скочиляс, перебравшись з Тернополя до Ярослава Романовича, в пошуках ще своєї теми в науці також був залучений до цього збірника. Ярослав Грицак агітував його зайнятися вивченням біографії Володимира Старосольського. І Ігор придивлявся до цієї історичної фігури, та все ж не раз говорив, що не дуже бачить себе учасником цього проекту, а діяльність Старосольського, як його наукова тематика, до душі йому не лежала.
Учасники Демократичного семінару, організованого Інститутом історичних досліджень при Львівському університеті. Зліва направо: Ігор Підкова, Ігор Марков, Ярослав Грицак, Ярослав Дашкевич. Середина 90-х років
Ярослав Грицак і Ярослав Дашкевич під час інавґурації Інституту історичних досліджень у Дзеркальній залі Львівського національного університету ім. І. Франка. За столом сидять голова НТШ Олег Романів і ректор університету Іван Вакарчук. Жовтень 1992 р
Ярослав Грицак, звичайно, прийшов на роботу до нашого Інституту не лише як його співробітник3. Як тут не згадати блискучі семінари Історичної комісії НТШ, яку він тоді очолював, – двічі на місяць з доповідями, повідомленнями і дискусіями! Перший із них відбувся 12 березня 1992 року і ми всі були їхніми учасниками, а Мирон Капраль ще й зі свого обов’язку як секретар Історичної комісії. Семінари найчастіше відбувалися в архіві, рідше – в Інституті суспільних наук або в Інституті історичних досліджень Львівського університету. Вони гуртували довкола себе середовище, нав’язували до традицій семінарів НТШ, організовуваних Михайлом Грушевським, а згодом, у 1960-х роках, – Іваном Крип’якевичем, спонукали до пошуку, робили життя цікавим та різноманітним4. Ярослав працював дуже самовіддано, хоч організовувати такі зустрічі двічі на місяць, шукати наперед дискутантів до доповідачів і вимагати від останніх написаний текст для кращого ознайомлення перед цією дискусією було справою досить складною. Зайвим було б говорити, наскільки корисними були ці обговорення для самих доповідачів і аудиторії, яка відвідувала ці засідання. Семінари ці, повторюся, міцно «зрослися» зі співробітниками Інституту – ми всі дуже вболівали, аби вони відбувалися регулярно й успішно.
Ярослав Дашкевич на узбережжі Атлантичного океану під час відвідин Нью-Йорка. Жовтень 1995 р.
Участь у цих семінарах брав також і Ярослав Дашкевич. Окрім того, у 1992 році Ярослав Романович підтримав Ярослава Грицака в організації Інституту історичних досліджень, допомагаючи, зокрема, у впливах на Львівський університет. Усе це зміцнювало, звичайно, співпрацю Інституту археографії та Історичної комісії.
У цьому сенсі варто згадати, що у 1991–1992 роках у Львові діяв ще й інший семінар, щомісячний, організова-ний Ярославом Ісаєвичем в Інституті суспільних наук. Називався він «Проблеми політичної історії України», і з-поміж доповідей запам’яталися виступи самого Ярослава Дмитровича, двічі – Ярослава Дашкевича, Андреаса Каппелера, Ярослава Грицака, Івана Сварника про Богдана Хмельницького та інші. У своєму виступі Іван Сварник говорив, до речі, про перспективи пошуків нових матеріалів до біографії українського гетьмана, зокрема в ЦДІА у Львові у фондах Даниловичів і Лянцкоронських. Його виступ дійсно спонукав мене заново переглянути ці фонди в надії знайти якісь факти до життєпису Богдана Хмельницького (на початку XVII ст. його батько Михайло служив у Станіслава Жолкевського та Яна Даниловича). Проте таких джерел виявити не вдалося, хоч інші матеріали до політичної історії середини XVII ст., звісно, також були важливими.
Ще одним учасником цього проекту зі збору документів до історії українського політичного руху в Галичині була Ірина Думанська. Прийшовши до Інституту одразу після закінчення факультету класичної філології Львівського університету, Ірина все ж намагалася не втратити своєї кваліфікації латиніста. Її прихід збігся саме із завершенням наших архівних занять з латинської мови під керівництвом Наталії Царьової, і ми обоє тоді взялися за переклад досить складного тексту доби Богдана Хмельницького – його епітафії, написаної якимось анонімом у середині XVII століття. Звичайно, що перекинутися з класичного світу на тему вивчення вузькорегіональних джерел кінця ХІХ ст. їй було важко, а часом навіть і неможливо. Античний світ – це, все ж, античний світ! Його нічим не замінити. І коли наступного року Ірина отримала запрошення з університету для викладання латинської мови на кафедрі класичної філології, то після глибокого внутрішнього сум’яття вона пішла за покликом своєї душі, залишивши свій світлий слід у «Парнасі».
Орест Дзюбан і Костянтин Бондаренко творили групу «хлопців з лісу» в нашому Інституті. Ще раніше до цієї групи належав Тарас Андрусишин, але він, пропрацювавши з рік-два, звільнився. Орест копіював документи до історії ОУН і УПА зі щойно відкритого партійного архіву. Його самозречення як дослідника було вражаючим ще й тому, що ледь не кожного дня він боровся зі своєю недугою спини. Костянтин поєднував працю археографа з написанням дисертації про розкол ОУН у 1940 році, підживлюючи світ наукових відкриттів своєю діяльністю тоді ще в мельниківських організаціях, які часто виступали спонсором його проектів.
Пригадую, як Орест завжди захоплено розповідав, скільки документів, про які він раніше й не здогадувався, відкрито тепер в архіві.
– Коли ж це все перекопіювати! – кидав він часом на ходу, забігаючи в Інститут.
Ярослав Романович, здається, був свідомий того, що видати всі ці джерела не вдасться. Він вважав, що нехай би все це копіювалося, відкладалося в папках (вони й досі лежать у Львівському відділенні), а там буде видно. Згодом визріла ідея підготувати у співпраці з Василем Куком окремий збірник, присвячений актові проголошення Української держави 30 червня 1941 року (вийшов друком у 2001 р. під назвою: «Українське державотворення. Акт 30 червня 1941: Збірник документів і матеріалів»).
Орестові Дзюбану я завдячую тим, що за матеріалами обласного архіву він виявив і віднайшов на Личаківському кладовищі могилу Василя Гарасимчука. Було це, здається, навесні 1994 року. Ми з Орестом пішли на Личаків і були приємно здивовані тим фактом, що за весь той час на могилі Гарасимчука не було зроблено ніякого іншого поховання. Могила дивом збереглася, ще існувала і це давало підстави розпочати багатолітню акцію, скеровану на її впорядкування і збереження. Увінчалася вона остаточним успіхом аж навесні 2005-го, коли було встановлено надмогильний стрілецький хрест й відправлено панахиду.
***
Ярослав Дашкевич, Павло Сохань, Віктор Остапчук перед будинком на вул. Винниченка, 24 у Львові під час відзначеним 70-літнього ювілею Ярослава Романовича Грудень 1996 р.
Коли копії машинопису «Парнасу» пішли по руках в історичному архіві, Інституті археографії та інших місцях, то мені не раз доводилося чути різні дружні репліки з приводу його змісту. Інститутське життя, природно, організовувалося Ярославом Романовичем, концентрувалося здебільшого довкола його постаті і дуже часто персоніфікувалося з ним. Це було його дітище, він його леліяв, беріг, дбав про його розвиток і виховання, вкладав у нього всю свою душу і знання. В адміністративних питаннях він умів бути безкомпромісним, принциповим, а водночас м'яким і поступливим, умів зважувати кожен крок. Повільно, не шпортаючись, він рухав уперед цю важливу справу, що перетворювалася, свосю чергою, у справу нашого життя. Добре відчуваючи людей завдяки своєму багатющому життєвому досвідові, він, мабуть, наскрізь бачив кожного з нас. Незважаючи на наші сильніші чи слабші сторони характеру, ставився до кожного з підкресленою інтелігентністю, толерантністю і дбайливістю, властивою для людини, яка старанно вибудовує міцні стіни свого будинку.
Проте були речі, яких він не сприймав категорично. Насамперед, це стосувалося неетичної поведінки і елементарної людської невихованості. Якщо хтось із чоловіків, наприклад, заходив до нашого приміщення не знімаючи на порозі шапки, як це належить робити, то Ярослав Романович одразу давав гостре зауваження - у приміщеннях, мовляв, шапку заведено знімати! Пригадую також його реакцію, коли один молодий львівський науковець, прийшовши на консультацію зі своєї теми, першим ділом безцеремонно і розмашисто подав руку: «Доброго дня!» На свій великий подив, у відповідь він почув урок етики: молоді люди, якщо вони виховані, ніколи першими не подадуть руки старшим людям для привітання, а терпеливо і стримано чекатимуть.
У найскладніші періоди економічного життя нашої країни 90-х років і елементарного виживання для Інституту археографії Ярослав Романович дуже переймався тим, щоб співробітники, хоч би якими терплячими вони були, не розбіглися по інших установах у пошуках кращих заробітків.
До Ярослава Дашкевича приходило багато відвідувачів з найрізноманітніших середовищ. Особливо близьких для нього людей він запрошував до іншого столу, ніби зменшуючи відстань між собою і гостем, що завжди існувала завдяки офіційній його поставі зі співрозмовником за робочим місцем. Крім того, у закутку коло іншого столу не було стосів з папками й паперами, які також відмежовували його вибудуваною стіною від співрозмовників. Коло стіни біля дверей було затишніше вести бесіду з багатолітніми друзями і просто дорогими йому людьми - Романом Крип'якевичем, Мирославом Панчуком, Віктором Остапчуком, Олегом Купчинським, кимось, може, з-за кордону і ще з іншими, яких уже менше пригадую. Це були переважно люди, які зверталися до Ярослава Романовича на «ти» і лише по імені. Коли навіть Віктор Остапчук, говорив йому, наприклад, таке: «Ярославе, коли ти їдеш до Києва?», це, звичайно, різало моє вухо, бо ж Віктор на тридцять років молодший від Ярослава Романовича! Проте я ще не знав тоді, наскільки близькими були і вони, і Людмила Дмитрівна з Остапчуковою дружиною Галею. І навіть родичами, бо Ярослав Романович був хрещеним батьком Вікторового сина Тараса.
Аркуш з переліком статей, укладеним Ярославом Дашкевичем, для друку в збірнику «Вірменія і Україна»
Багато інших відвідувачів приходили у справах редакційних, громадсько-політичних, наукових. Я іноді подивляв його великій терпеливості вислуховувати пренудні, як на мене, монологи деяких, які, починаючи з довгої і банальної критики політики Кучми, просили або підтримки щодо його членства в редколегії часописів, або статей до якихось видань тощо. І Ярослав Романович писав, писав і писав... Було видно, що людина за багато років вимушеної мовчанки знайшла, нарешті, можливість виговоритися. Та навіть зробивши похибку на таку самозрозумілу причину його публікаторської активності 90-х років, неймовірна працездатність Ярослава Романовича вражала кожного з нас. І не тільки. Люди з-поза Інституту – у Львові, Києві або навіть у Польщі – не раз говорили мені без особливої привітності в тоні, що Дашкевич втручається в дуже широкі й різнопланові теми. На мої аргументи про те, що в кожній з його наукових або публіцистичних статей завжди присутнє більше чи менше раціональне зерно, реакція переважно була упередженою і критичною. Людям, мабуть, важко було сприйняти, що ерудиція Ярослава Романовича давала йому змогу порушувати в своїх публікаціях надзвичайно різнобічну за жанром, стилем і змістом проблематику. Розмови ці почасти припинилися з початком 2000-х років після виходу збірників його статей «Вірменія і Україна» (2001) та «Постаті» (2006; 2007).
Коли Ярослав Романович брався за втілення в життя якоїсь наукової організаційної ідеї, то, як мені не раз здавалося, його сутність до певної міри була роздвоєною. З одного боку, він був виразним реалістом і скептиком. Його гострий розум, внутрішня зібраність, самоорганізованість, великий життєвий досвід та інші подібні риси характеру змушували дуже зважено підходити до реалізації нових ідей. Він спершу оцінював, наскільки ці нові ідеї були реальними до втілення, хто ті люди, з якими йому доведеться їх здійснювати, і чи вистачить їм духу не перегоріти після якогось миттєвого першого захоплення і довести задум до кінця. З іншого ж боку, він був нестримним романтиком, Дон Кіхотом, як ми його часом називали між собою в Інституті, здатним з головою пірнути в невідомість, боротися за іноді безнадійну справедливість – не лише в науці чи публіцистиці, а й у практичному житті – впритул до того, щоб виходити з плакатами на вулицю на демонстрації протесту (як це було, наприклад, у Скадовську проти комуністів, про що мені розповідала його дружина у 1994 р.).
Оце балансування між скептицизмом і романтикою у Ярослава Романовича доповнювалося дружньо-сатиричним сприйняттям світу, з витонченим почуттям аристократичного гумору. Якось, наприклад, у сльотаву морозну погоду в один з рідкісних випадків я проводжав його у Львові на залізничний вокзал. Взуття в мене було не дуже добротне, тож не пройшло багато часу, як я посковзнувся і гепнувся на землю.
– І що це за балєт, Ярославе, скажіть мені, будь ласка, – запитав він мене з нотками великого життєвого оптимізму в голосі.
Неформальна зустріч під час конференції у Седневі на Чернігівщині, присвяченої 150-літтю Київської археографічної комісії. Зліва направо: Георгій Папакін, Ярослав Дашкевич, Павло Сохань, Ольга Тодійчук, Наталя Яковенко, Патріція Кеннеді-Ґрімстед. 19–21 жовтня 1993 р.
Або такий випадок. Сидимо ми одного разу на роботі в нашому архівному приміщенні. Ярослав Романович читає якусь книжку про козаків і раптом з півоберту питає у мене:
– Як ви думаєте, Ярославе, Запорозька Січ була Українською козацькою державою чи ні?
Я витримав коротку паузу, нашорошив вуха і далі питаю:
– Що ви маєте на увазі?
– На Січі ж не було жінок! Як це могла держава існувати без жінок, якщо вона не мала продовження роду?
– Так козаки ж із Січі на волость ходили і в Крим, – повів я лінію на захист Низу. – А потім вони в зимівниках осідали у Великому Лузі з дітьми і сім’ями.
Ярослав Романович, посміхнувшись, лише гмикнув. Проте аргумент, здається, вдався, бо заперечень з його боку проти такої козацької розв’язки цієї проблеми на Січі більше не було.
З-поміж численних відвідувачів до Ярослава Романовича приходило багато громадських або політичних діячів із різних партій. До певної міри в цьому відображалася тогочасна епоха, коли лише починало будуватися громадянське суспільство. Хоч би що говорили сьогодні про складність років тогочасного перехідного періоду, коли зарплата була нижчою за мізерний рівень, а в продуктових магазинах на полицях було – дослівно! – все вичищено5, наше життя все ж вирувало цікаво й динамічно.
Не обходилося тоді й без політичних активістів, які нічого, крім посмішки на устах, не викликали. Йдеться про рух монархістів, які з усією серйозністю пропонували відродити києво-руську князівську монархію, посадивши на київський престол короля Олелька ІІ. Він мешкав тоді чи то в Іспанії, чи то в Заїрі на своєму хуторі під назвою «Україна». По лінії матері цей Олелько (Олексій Васильович Бремейєр-Дураццо-Долгорукий-Анджу, як він титулувався) виводив себе із князівської родини Долгоруких – нащадків Рюриковичів, а водночас і з Романових. Його бабуся, мовляв, була царівною Марією – донькою Миколи ІІ, яка дивом врятувалася від розстрілу і пізніше вийшла заміж за котрогось із роду Долгоруких. Окрім українського престолу, отже, цей Олелько претендував також і на російський, і на неаполітанський, і на сербський. Помер він десь наприкінці 1994 або на початку 1995 року.
Про цього кумедного короля я вперше почув від Василя Барладяну в його доповіді на конференції Української міжпартійної асамблеї, що відбулася у Славську в жовтні 1990 року. Найщирішим послідовником такої монархії, окрім самого Барладяну, був ще такий львівський діяч Орест Карелін-Романишин, який називав себе графом, командором і вірнопідданим лицарем його величності короля Руси-України Олелька ІІ. Разом зі своїми прихильниками вони створили Орден ратників українського престолу, домагаючись у такий спосіб корони для Олелька з африканського хутора.
Одного разу цей Карелін-Романишин, не пригадую вже з якого дива, заходив до нашого Відділення – чи то до Ярослава Романовича, чи то до Андрія як депутата міськради. Загалом вся ця діяльність монархістів, місце якої краще вимальовувалося б у якомусь музеї на припорошених полицях, сприймалася у Львові як великий суцільний бурлесковий анекдот – серйозний зміст монархізму як форми державного правління мав тут невідповідні для нього комічні образи стилістичного вираження. Час від часу ми складали про цих монархістів свої оповіді з категорії альтернативної історії, намагаючись спрогнозувати сучасний розвиток України у разі, якби Олелько ІІ був у Києві на Банковій замість Кравчука або Кучми, а титулований графськими орденами командор Карелін-Романишин – на місці голови Адміністрації Президента. А вже якщо й говорити про претендента на престол когось із давнього князівського роду, то нам далеко ходити не треба було, бо за сусіднім столом сидів Ярослав Романович, рід якого виводився з литовських князів по лінії Корибута.
Археографічна трійця після повернення зі Львова з Форуму видавців з презентації книжки Ярослава Дашкевича «Постаті». Зліва направо: Ігор Гирич, Ярослав Федорук, Володимир Кравченко. Михайлівська площа в Києві. 20 вересня 2007 р.
Якщо ж серйозно говорити про політичні погляди Ярослава Дашкевича, що їх ми виразно відчували у 90-х роках, то, як мені здається, їх можна було б ємно вмістити в ідею сильної національної президентської держави.
Ярослав Романович, окрім того, був великим соборником. Йому були чужі дрібні ідеї містечкового галицького центризму і він це доводив не лише своїми статтями або громадською позицією, а й повсякденним життям: щонайменше раз, а то й кілька разів на місяць він шукав нагоду їхати до Києва (переважно на спецраду із захисту дисертацій, засновану в нас на початку 1994 р., або на конференції), залишаючись у місті добрих три-чотири дні. Це було кожного місяця, за якимись винятками з поважних причин, протягом двадцяти років! Триматися такого роками усталеного порядку було нелегко, особливо якщо додати сюди й подорожі на конференції в інші міста, різні зустрічі, засідання тощо. Маючи такі тверді життєві принципи, Ярослав Романович гостро реагував на будь-які спроби західноукраїнських політиків початку 90-х років створювати різного штибу регіональні асамблеї або робити якісь кроки, що вели б до федералізації України, початок якій мали робити в цьому напрямку «патріотичні» рухи.
Украй критично він висловлювався про такі справи, які траплялися і в науці. Ось, наприклад, його реакція під час дискусії навколо виступу Аркадія Жуковського «Релігійне життя на Україні», що відбулася на круглому столі істориків у Славську на початку вересня 1990 року: «Основна характерна риса нашої сьогоднішньої розмови – це галичецентризм. Україна ж – не тільки Галичина. І, тим більше, історія церкви, історія релігії стосується не лише Галичини. Шкода, але ми дуже мало говоримо про історію церкви на Східній Україні. Цей [церковний] конфлікт, який проявився найгостріше на західноукраїнських землях, заслонив перед нами всі інші питання»6.
Ще одна його важлива риса в політичному світогляді – це несприйняття світової економічної і політичної глобалізації. Він вважав, що глобалізація вигідна лише великим країнам, які поширюють свою експансію в світі не в інтересах декларованої ними демократії чи загальнолюдських цінностей, а у своїх власних.
1992–1994 роки запам’яталися мені кількома важливими подіями. Перша з них – це переселення Ярослава Романовича у вересні 1992-го з вул. Козацької, де він прожив неповних сорок років з часу повернення зі Спаська, на вул. Зелену. Зай вим було б говорити, наскільки дорогим для нього був цей дім, де до 1963 року він мешкав зі своєю матір’ю Оленою Степанів і звідки її у велелюдді ховали на Личакові. Якось в серцях він обмовився, що якби міська рада не пропонувала створити на Козацькій музей Олени Степанів, він нізащо б не проміняв би той закуток на інше помешкання. Ми допомагали Ярославові Романовичу вантажити книжки в коробках під час цього переселення. Тих коробок було так багато, що вантажна машина мусила їздити між Козацькою і Зеленою кілька разів. Пізніше ці коробки були звалені в неосяжному хаосі на Зеленій, немов бетонними брилами заваливши дві кімнати й коридори. Як можна було це все розгребти і привести до ладу, мені в голові не вкладалося. З полицями згодом допоміг, мабуть, Олег Федорович, якому господарська робота завжди вдавалася на «відмінно». Проте й до останніх своїх днів Ярослав Романович усі коробки так і не розібрав і вони лежали запакованими сімнадцять років. Пам’яткою з того переселення для мене є його дисертаційна книжка «Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV–XIX веков» (Єреван, 1962), яку він мені подарував того дня на Козацькій посеред великого книжкового безладу.
Під час праці у відділі україніки Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника. 14 квітня 2008 р.
Навантаживши вже під вечір останню машину, він відправив нас усіх, залишившись наодинці в порожньому домі на ніч. Аби попрощатися, як ми розуміли...
Ще однією подією, яка відбулася того року, був Другий конгрес МАУ, який тривав у Львові цілий тиждень – від 22 до 28 серпня. У нашому Інституті до цього конгресу поставилися дуже відповідально, бо кілька співробітників включно, звичайно, з самим Ярославом Дашкевичем, брали в ньому участь: Андрій Гречило, Мирон Капраль і Таня Гошко. Мені випало секретарювати на секції «Козацтво і східний світ», якою керував Ярослав Романович. Правду кажучи, найцікавішою для мене на цій секції мала бути спільна доповідь Лева Заборовського і Наталії Захар’їної – істориків з Москви, які досліджували зовнішню політику Богдана Хмельницького середини 50-х років XVII століття. Проте, оскільки вони не приїхали, Віктор Остапчук увібрав у своєму виступі майже весь свій і їхній час, безкінечно довго переповідаючи османські джерела про морські походи запорожців у 1620-х роках. При цьому Віктор у притаманному для нього стилі вживав українську й турецьку термінологію, розбавляючи цю кашу ще якимись вкрапленнями фраз англійською мовою. Незважаючи на те що іноді годі було вловити суть його османських думок, виступ запам’ятався досить цікавим, мабуть, тому, що тематика його була доволі екзотичною.
Наступною подією була наша поїздка до Седнева на Чернігівщині для участі в конференції, присвяченій 150-літньому ювілеєві Київської археографічної комісії. Відбувалася ця конференція з 19 до 21 жовтня 1993 року, а виїжджали ми з вул. Грушевського, 4 в Києві за день перед початком цієї зустрічі. Цілий вересень і жовтень того року я сидів у київському Інституті української археографії у 507-й кімнаті на п’ятому поверсі в Інституті історії, а потім на вул. Пугачова (куди наш Інститут переїхав у вересні 1993 р.7) і робив збірник про Василя Гарасимчука. В автобусі до Седнева ми їхали з Ігорем Гиричем, і в мене вже кілька днів так розколювалася голова від роботи з Гарасимчуком, що не пригадую, аби колись таке було зі мною перед тим. Напередодні на моєму комп’ютері пропав був файл з більшою частиною набраних і вже вичитаних латинсько-польських документів зі збірки джерел Гарасимчука, тож набирати їх і робити коректу доводилося заново. Ігор, до речі, підсунув мені тоді цитрамон, щоб я проковтнув одразу кілька пігулок. Пригадую це дуже добре, бо перед тим якісь ліки я вживав лише в дитинстві. Але цитрамон той зовсім не допомагав, а стан мій був досить прибитий, що не приховалося, звичайно, від уважного ока Ярослава Романовича. Отож, коли ми приїхали вже до Седнева, він одразу забрав мене в готель до свого номера. Поки всі гуляли після вечері, я незчувся, як провалився у прірву глибокого сну. Прокинувся десь близько опівночі. Ярослав Романович сидів на краю свого ліжка і щось записував у нотатник. Але побачивши, що я збудився, одразу встав і мовчки вимкнув світло, щоб не заважати. На ранок він сказав, що, забравши мене до себе, врятував від різних компаній, щоб дати мені можливість побути трохи в тиші і спокої. Згадую про цей буденний епізод з такими деталями, бо він є дуже добрим свідченням того, як уважно й тактовно Ярослав Романович умів будувати свої відносини з людьми.
Не знаю, скільки ще тих цитрамонових пігулок в мене втиснув тоді за вечерею розчулений – така його повсякденна унікальна натура!! – Гирич, однак на вечір наступного дня мені вже стало краще, а ще через день вже міг виступати з доповіддю, ніби й нічого не сталося.
До Львова я повертався, везучи з собою комп’ютер і принтер. Геннадій Боряк, дивлячись на мої творчі муки на Грушевського і Пугачова з Гарасимчуком, знайшов можливість придбати для нас нову техніку. З Олегом Соханем, недавнім випускником Київського політехнічного інституту й талановитим інститутським програмістом, ми піднесено ходили по київських магазинах і вибирали новенькі комп’ютер і принтер. Потім разом везли його в потязі, Олег установлював це все в архіві і вчив, як користуватися. Мирон першим з усіх нас зрозумів, як подружитися з цими нехитрими винаходами нашого часу, а до моєї голови ті програми ніяк не могли дійти ще довгий час. У Відділенні в архіві, словом, відбулася важлива подія, яка перевернула наші уявлення про можливості видавничої справи.
Останнє, про що я хотів би тут згадати – це захист докторської дисертації Ярослава Романовича, що відбувся 30 травня 1994 року. На самому захисті в Києві мене не було, проте коли за кілька місяців він отримав диплом, то зібрав нас усіх у Відділенні за великим столом і влаштував частування. Наш колишній вчений секретар Інституту і теперішній член спецради із захисту дисертацій Василь Михайлович Даниленко переповідав мені недавно свої враження від цього захисту:
– Це було свято української історичної науки!
А Омелян Пріцак, як свідчив нам Ярослав Романович, чудовим тенором затягував за столом українські народні пісні. Настрій Ярослава Дашкевича у Відділенні був, звичайно, піднесений і він говорив, аби ми всі йшли до захисту, бо ця справа потрібна не лише для нас самих, а й для України. Такий внутрішній стимул для здобуття вченого ступеня доктора історичних наук дала йому, без сумніву, праця в Археографічній комісії та Інституті української археографії в умовах нового суспільного й наукового життя, яке пробуджувалося. Знаю це від Людмили Дмитрівни, яка у червні або в липні того самого року, ще під враженням від цього захисту, розповідала мені в Києві, що раніше, десь у 80-х роках, Ярославові Романовичу робили пропозиції захистити докторську чи то в Москві, чи в Єревані. Проте знеохочений радянською дійсністю, думаючи більше, як вижити в умовах свого суцільного безробіття і не втратити при цьому кваліфікацію історика, він ці пропозиції відхиляв. Так свідчила мені його дружина, але деталі цього факту, обставини, за яких робилися подібні пропозиції, і інше мені не відомі.
* * *
Коли різні люди в архіві, Інституті чи інших середовищах брали до рук «Парнас», то, пробігаючи нетерпеливо очима текст і не дочитуючи до кінця, іноді питали мене з веселим вогником в очах:
– А де ж тут Дашкевич? Де тут написано про нього? Найбільшою інтригою, отже, в «Парнасі» було те, як же образ Ярослава Романовича зображено в цьому літературному археографічному шаржі.
Або інші мені говорили (ті, хто все ж дочитував до кінця):
– Що це ти написав, ніби Дашкевич люльку закурив? Він же не курить! Ти, мабуть, переплутав його з Іваном Сварником і хотів написати, що це Іван люльку закурив? – бо ж Іван Іванович весь час стояв у коридорі архіву біля далекої пічки й розмірено чадив люлькою, немов якийсь боцман на палубі корабля в океані.
Проте я нічого не переплутав. Дашкевич дійсно «люльку закурив», організувавши довкола себе такий родинний осередок науки, яким була Археографічна комісія і до сьогодні залишається Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.
Пам`ятки України: Історія та культура. - 2012. - №2-3 (лютий-березень). - С.52-63.
ПРИМІТКИ
1 Охоронець фондів львівського архіву на початку 90-х років.
2 Документи Брацлавського воєводства 1566–1606 років: Збірник [= Documenta Palatinatus Braclaviensis Annorum 1566–1606] / упор. М. Крикун, О. Піддубняк; вступ М. Крикуна. – Львів, 2008.
3 Про цей епізод Я. Грицак згадував у своїх спогадах, див.: Грицак Я. Два Ярослава // Україна модерна. – К., 2011. – Ч. 18. – С. 360–361.
4 Нотатку про ці семінари див., зокрема, у звітній доповіді Олега Романіва на загальних зборах НТШ у грудні 1992 року: Хроніка Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Рік 1992. – Львів, 1994. – Ч. 84. – С. 77.
5 Пригадую картину в гастрономі на початку бул. Шевченка (за народною назвою – «сквозняк»): порожні вітрини і велика таця, щедро, з верхом наповнена чомусь морською капустою – єдиним продуктом у магазині.
6 Проблеми дослідження історії України. – Львів, 1993. – С. 70.
7 Це було приміщення навчальних корпусів колишньої Вищої партійної школи. У 1989 р. вони були орендовані СШ № 70 й у січні 1992 р. розпорядженням Кабінету Міністрів надані нашому Інститутові. Проте ремонтні роботи й відселення школи відтягували цей процес до початку осені 1993 р. У кінцевому підсумку Інститут зміг вселитися лише на третій поверх, куди вів окремий вхід з двору.