Ці нотатки — репліка на статті А. Портнова і Л. Тимошенка.
Читання статей А. Портнова (якого я знаю досить давно) і Л. Тимошенка, якого на жаль, зовсім не знаю, спантеличує і навіть дратує — як деякими формальними моментами, так і змістом, який явно не претендує на пізнавальну новизну, і головне, як мені здається, не створює підстав для конструктивної дискусії.
Нарис Андрія Портнова — про інституційну тяглість сучасної української історичної науки з радянською і пов’язані з цим негаразди. Все, про що написав Андрій — настільки ж правильно, наскільки загальновідомо. Прикро лише те, що текст подає це як новину. Про це можна було прочитати щонайменше 10 і навіть більше років тому в працях і виступах М. фон Гаґена, В. Кравченка, С. Водотики, С. Кульчицького, Я. Ісаєвича, Н. Яковенко, Дж. Грабовича, О. Толочка, деяких інших авторів, зокрема і автора цих рядків. А. Портнов, людина широкої ерудиції, взагалі про них, (за винятком Я. Ісаєвича) не згадує — чому? Вони писали й говорили про це раніше і подекуди на більш якісному як на мене рівні осмислення. Мабуть тут варто було б дотримуватися певної академічної традиції, бо запропонований спосіб викладу, як мені здається, порушує певні правила, без яких професія історика перестає бути фахом.
Прикро й те, що ми вкотре маємо справу з констатацією.
Зацікавлений читач вкотре дізнався про те, що наявність згаданого варіанту інституційної тяглості — це погано. І що далі?
Нарис А. Портнова попри згадані негаразди принаймні містить елементи аналізу.
Нарис його колеги — радше публіцистичний вигук. Розпачливий ламент з переліком реальних жахів університетської повсякденності, який є вже загальним місцем, завершується сардонічними "порадами щодо виживання". Це все також "вже було" і неодноразово і знов-таки "глибше і ширше". І також з прикладами "як у них". Заслуговує на увагу той факт, що Л. Тимошенко згадує про себе як про автора "бл. 300 праць", віддаючи належне саме тій традиції, де згадані ним герої (бл.) ніколи не забувають про "бл. 300" (400, 500 - хто більше?).
На мій погляд, в обох випадках форма дискредитує зміст, який хибує на поверховість, перепрошую, якщо наступив на его-мозоль Авторам, людям, безумовно, талановитим, працьовитим, амбітним і небайдужим.
Перейду до істотніших речей:
Як історик я не можу оперувати формулами на кшталт "що було би, якби...". Тому наступне зауваження Андрія Портнова буде відправною точкою моїх подальших міркувань: "Успадкувавши від СРСР та УРСР централізовані інституції науки Україна обрала шлях наповнення їх новим ідеологічним змістом, а не шлях неминуче болісних системних реформ". Мені здається, шо це тверження, вкупі зі змістом статті імпліцитно передбачає саме згадану вище формулу з "якби". Можливо, я помиляюся, але і в цьому разі подальші зауваження можуть мати якійсь сенс.
Ностальгія за тим, чого не сталося та безкінечні констатації негараздів виглядають як суспільний ескейпізм. Вони створюють комфортну паралельну уявну реальність, те можна випустити пару, забезпечити самоствердження і "повіртуаліти". Оскільки обидва автори глибоко занурені в практичну діяльність, їх це не стосуються, хоча вони своїми нарисами і створюють цю паралельну уявну реальність — небезпека не в ній самій, а в способі її інструменталізації: коли вона виконує компенсаторну функцію, яка забезпечує інтелектуальне самозадоволення (не хочу вживати інший термін, пов’язаний з медициною), але нейтралізує активність у "реальній" реальності.
Будемо говорити про те, що сталося. Зі згаданих статей зрозуміло, що інституційних трансформацій не сталося. Мушу з цим не погодитися.
По-перше, "наповнення новим ідеологічним змістом" — це вже інституційна трансформація.
По-друге, інституції змінилися. З одного боку вони страшно деградували, про що власне і йдеться і у згаданих ламентаціях, і у доволі великій кількості статей, доповідей, виступів і дискусій. Це - інституційна трансформація, бо попередня система, хоча і містила у зародку всі негативи, все ж таки не допускала таких масштабів тих крайнощів, які зараз викликають огиду і протест. Власне, про це згадані статті.
По-третє, інституції таки розвиваються навіть у старих інституційних рамках.
Що відбувається?
1 — всередині старих інституцій виникають структури, які функціонують інакше — "в явочному порядку". Зокрема, це стосується інституції, де наступного року я відсвяткую 30 річницю моєї наукової праці — Інституту історії України НАН. Я не заперечую наявності серйозних проблем і вад в роботі інституту та його структур, але я хочу звернути увагу на те, що впродовж останніх 10 - 15 років тут відбуваються саме структурні зміни, які дозволяють видавати якісний продукт. Аби заощадити простір, всім зацікавленим раджу відвідати оновлений портал інституту.
2 — виникають "нові-старі" інституції. Приклад — Могилянка. Інституція нібито нова, і створювалася на нових-добре-забутих-старих засадах. Являє собою дивний мікс найпередовіших інновацій і доволі одіозних "совкових" форм. Кафедра історії, де представлені відомі і поки що не дуже постаті, що уособлюють нову якість української історіографії, має "навчально-побутові" умови, цілком сумірні з яким-небудь напіврозваленим регіональним педагогічним вишем. Це також інституційна трансформація.
3 — ще один варіант — персональний простір свободи для тих, хто хоче щось зробити в рамках офіційних інституцій. Для прикладу згадаю хоча б історичний факультет Харківського національного університету, ту ж Могилянку, донедавна Львівіський національний університет, Одеський національний університет. Тут все залежить від особистості та фортуни — хіба не варіант?
4 — зрештою, ме можна не помітити зростання рівня дискусій щодо проблем сучасної гуманітаристики і конкретних дій щодо їх розв’язання (конкретні проекти, програми обмінів, нові видання, нові ініціативи тощо) — саме через це згадані дві статті виглядають спробою розповідати бородаті анекдоти в старій компаніі — можна просто називати номери анекдотів, всі все зрозуміють. Але чи сміятимуться?
Щось таки відбувається — і на мій погляд це також варте дискусії — про те, як забезпечити інституційну, інтелектуальну, культурну тяглість тим позитивним змінам, частину яких я згадав. Як забезпечити інституційну стабільність одиницям, які виникають у вигляді альтернативи корумпованій системі. Як об’єднати істориків, що дотримуються етичних академічних принципів, у впливову спільноту. Як запровадити ці принципи на системному рівні. Далі — за текстом...
Але тут вже йтиметься про важку, повсякденну, копітку, часом неприємну і невдячну, і досить часто не надто публічну роботу, на яку, певно, здатні обидва автори, що спровокували цю репліку. З повагою.
Георгій Касьянов, автор бл. 2 музичних творів
Георгій Касьянов
Про тяглість, конструктив і позитив (Репліка)
Ці нотатки — репліка на статті А. Портнова і Л. Тимошенка.
Читання статей А. Портнова (якого я знаю досить давно) і Л. Тимошенка, якого на жаль, зовсім не знаю, спантеличує і навіть дратує — як деякими формальними моментами, так і змістом, який явно не претендує на пізнавальну новизну, і головне, як мені здається, не створює підстав для конструктивної дискусії.
Нарис Андрія Портнова — про інституційну тяглість сучасної української історичної науки з радянською і пов’язані з цим негаразди. Все, про що написав Андрій — настільки ж правильно, наскільки загальновідомо. Прикро лише те, що текст подає це як новину. Про це можна було прочитати щонайменше 10 і навіть більше років тому в працях і виступах М. фон Гаґена, В. Кравченка, С. Водотики, С. Кульчицького, Я. Ісаєвича, Н. Яковенко, Дж. Грабовича, О. Толочка, деяких інших авторів, зокрема і автора цих рядків. А. Портнов, людина широкої ерудиції, взагалі про них, (за винятком Я. Ісаєвича) не згадує — чому? Вони писали й говорили про це раніше і подекуди на більш якісному як на мене рівні осмислення. Мабуть тут варто було б дотримуватися певної академічної традиції, бо запропонований спосіб викладу, як мені здається, порушує певні правила, без яких професія історика перестає бути фахом.
Прикро й те, що ми вкотре маємо справу з констатацією.
Зацікавлений читач вкотре дізнався про те, що наявність згаданого варіанту інституційної тяглості — це погано. І що далі?
Нарис А. Портнова попри згадані негаразди принаймні містить елементи аналізу.
Нарис його колеги — радше публіцистичний вигук. Розпачливий ламент з переліком реальних жахів університетської повсякденності, який є вже загальним місцем, завершується сардонічними "порадами щодо виживання". Це все також "вже було" і неодноразово і знов-таки "глибше і ширше". І також з прикладами "як у них". Заслуговує на увагу той факт, що Л. Тимошенко згадує про себе як про автора "бл. 300 праць", віддаючи належне саме тій традиції, де згадані ним герої (бл.) ніколи не забувають про "бл. 300" (400, 500 - хто більше?).
На мій погляд, в обох випадках форма дискредитує зміст, який хибує на поверховість, перепрошую, якщо наступив на его-мозоль Авторам, людям, безумовно, талановитим, працьовитим, амбітним і небайдужим.
Перейду до істотніших речей:
Як історик я не можу оперувати формулами на кшталт "що було би, якби...". Тому наступне зауваження Андрія Портнова буде відправною точкою моїх подальших міркувань: "Успадкувавши від СРСР та УРСР централізовані інституції науки Україна обрала шлях наповнення їх новим ідеологічним змістом, а не шлях неминуче болісних системних реформ". Мені здається, шо це тверження, вкупі зі змістом статті імпліцитно передбачає саме згадану вище формулу з "якби". Можливо, я помиляюся, але і в цьому разі подальші зауваження можуть мати якійсь сенс.
Ностальгія за тим, чого не сталося та безкінечні констатації негараздів виглядають як суспільний ескейпізм. Вони створюють комфортну паралельну уявну реальність, те можна випустити пару, забезпечити самоствердження і "повіртуаліти". Оскільки обидва автори глибоко занурені в практичну діяльність, їх це не стосуються, хоча вони своїми нарисами і створюють цю паралельну уявну реальність — небезпека не в ній самій, а в способі її інструменталізації: коли вона виконує компенсаторну функцію, яка забезпечує інтелектуальне самозадоволення (не хочу вживати інший термін, пов’язаний з медициною), але нейтралізує активність у "реальній" реальності.
Будемо говорити про те, що сталося. Зі згаданих статей зрозуміло, що інституційних трансформацій не сталося. Мушу з цим не погодитися.
По-перше, "наповнення новим ідеологічним змістом" — це вже інституційна трансформація.
По-друге, інституції змінилися. З одного боку вони страшно деградували, про що власне і йдеться і у згаданих ламентаціях, і у доволі великій кількості статей, доповідей, виступів і дискусій. Це - інституційна трансформація, бо попередня система, хоча і містила у зародку всі негативи, все ж таки не допускала таких масштабів тих крайнощів, які зараз викликають огиду і протест. Власне, про це згадані статті.
По-третє, інституції таки розвиваються навіть у старих інституційних рамках.
Що відбувається?
1 — всередині старих інституцій виникають структури, які функціонують інакше — "в явочному порядку". Зокрема, це стосується інституції, де наступного року я відсвяткую 30 річницю моєї наукової праці — Інституту історії України НАН. Я не заперечую наявності серйозних проблем і вад в роботі інституту та його структур, але я хочу звернути увагу на те, що впродовж останніх 10 - 15 років тут відбуваються саме структурні зміни, які дозволяють видавати якісний продукт. Аби заощадити простір, всім зацікавленим раджу відвідати оновлений портал інституту.
2 — виникають "нові-старі" інституції. Приклад — Могилянка. Інституція нібито нова, і створювалася на нових-добре-забутих-старих засадах. Являє собою дивний мікс найпередовіших інновацій і доволі одіозних "совкових" форм. Кафедра історії, де представлені відомі і поки що не дуже постаті, що уособлюють нову якість української історіографії, має "навчально-побутові" умови, цілком сумірні з яким-небудь напіврозваленим регіональним педагогічним вишем. Це також інституційна трансформація.
3 — ще один варіант — персональний простір свободи для тих, хто хоче щось зробити в рамках офіційних інституцій. Для прикладу згадаю хоча б історичний факультет Харківського національного університету, ту ж Могилянку, донедавна Львівіський національний університет, Одеський національний університет. Тут все залежить від особистості та фортуни — хіба не варіант?
4 — зрештою, ме можна не помітити зростання рівня дискусій щодо проблем сучасної гуманітаристики і конкретних дій щодо їх розв’язання (конкретні проекти, програми обмінів, нові видання, нові ініціативи тощо) — саме через це згадані дві статті виглядають спробою розповідати бородаті анекдоти в старій компаніі — можна просто називати номери анекдотів, всі все зрозуміють. Але чи сміятимуться?
Щось таки відбувається — і на мій погляд це також варте дискусії — про те, як забезпечити інституційну, інтелектуальну, культурну тяглість тим позитивним змінам, частину яких я згадав. Як забезпечити інституційну стабільність одиницям, які виникають у вигляді альтернативи корумпованій системі. Як об’єднати істориків, що дотримуються етичних академічних принципів, у впливову спільноту. Як запровадити ці принципи на системному рівні. Далі — за текстом...
Але тут вже йтиметься про важку, повсякденну, копітку, часом неприємну і невдячну, і досить часто не надто публічну роботу, на яку, певно, здатні обидва автори, що спровокували цю репліку. З повагою.
Георгій Касьянов, автор бл. 2 музичних творів
