У пострадянській Україні стало добрим тоном узагальнювати радянський досвід таким чином, аби він виглядав цілісним, зовнішнім і, головне, колективним. За такою логікою історична наука стає колективною жертвою тоталітаризма, а всі незручні (й найцікавіші!) запитання про репертуар реакцій гуманітаріїв на державні ініціативи, про їхню спів- і навіть вельми активну участь у визначенні та запровадженні державної політики, про форми компромісу та взаємин істориків і системи, спокійно виносяться за дужки. Специфіка розвитку української радянської історичної науки редукується до проблеми репресій та утисків, при чому жертвами утисків чи не найохочіше себе зображують недавні історики партії та фахівці із викриття розмаїтих «буржуазних і буржуазно-націоналістичних фальсифікацій».

На мою думку, відповідальна рефлексія про українську радянську історіографію передбачає звернення до феномена радянської національної політики (що, хочу підкреслити, аж ніяк не тотожне применшенню чи недооцінці репресивного характеру радянської влади). Сьогодні ми знаємо про те, що, поряд із репресіями, що їх зазвичай дещо спрощено описують як «русифікацію», в Радянському Союзі відбувалася «загальна інституціоналізація національности як соціальної та культурної норми». І саме вона значною мірою  «перетворила колапс радянського режиму на дезінтеграцію держави» [1].   

Хоч політику «коренізації» радянських республік, яку останнім часом стало модно називати прикладом «позитивної дискримінації» та «компліментарної щодо етнічних меншин політики», згорнули до початку 1930-х, а після 1937 року держава зробило ставку на «нав’язливе наголошування російськости», тим не менше, останнє «не варто плутати із офіційною підтримкою російського державо- чи націєтворення» [2]. Як показав Девід Бранденберґер, Сталін був «авторитарним популістом, а не націоналістом», а росієцентричною риторикою він послуговувався для того, аби росіяни стали «державоутворюючою нацією, що цементує радянське супільство» [3].

Цікаво, що «перша серед рівних» нація була, за влучним спостереженням Юрія Сльозкіна, позбавлена в СРСР власної національної квартири. Наприклад, у РСФРР не було «своєї» Комуністичної партії чи «своєї» Академії наук. Вічуття того, що «російська нація, її історія та культура розчинені у загальносоюзній історії та культурі» викликало острах та неприйняття в частини, зокрема, академічних еліт СРСР [4]. Якщо у Києві видавалася «Українська радянська енциклопедія», то в Москві «Большая советская», а аналогом (який, до речі, виник у той самий рік) «Українського історичного журналу» був журнал «История СССР».

Утім, з перспективи союзних республік головною проблемою та загрозою були русифікація й централізація. Ось перелік особливостей книговидання в УРСР у 1960–80-і роки, складений львівським істориком-медієвістом Ярославом Ісаєвичем:

 – для «республіканських» наукових видавництв було визначено удвічі менший максимальний обсяг наукових монографій, ніж для «центральних»;
 – видавати енциклопедії, засновувати нові журнали можна було тільки за дозволом Політбюро ЦК КПРС;
 – у видавництвах існували списки заборонених до вжитку українських слів та списки заборонених до цитування авторів;
 – «Шевченківський словник» не можна було назвати енциклопедією, оскільки на той час ще не було Пушкінської та Лермонтовської енциклопедій;
 – у бібліографіях при статтях у центральних енциклопедіях вказувалися також західні видання, в УРСР цього не допускали тощо [5].

У брежнєвські часи, знаючи правила ідеологічної гри, їх можна було обходити. Поклик на видану на окупованих територіях книжку могла врятувати свідома помилка автора у даті публікації; праці звільнених колег (особливо, переклади) друкували під своїми іменами ті, кому не заборонили публікуватися; «прихованим протиставленням орієнтації винятково на російського брата ставали праці про зв’язки неросійських народів між собою» (ще одне спостереження Я. Ісаєвича) тощо. Подібні способи виживання та езопової мови можуть бути напрочуд важливою темою спеціального дослідження.

В Україні, поряд із інституціоналізацією національности, велася боротьба з тими елементами національної свідомості, що видавалися небезпечними для радянського ладу та кваліфікувалися як «буржуазний націоналізм». Іноді навіть послідовне повторення офіційних кліше не могло урятувати від заборони уже підготовану до друку книжку. Так сталося 1960 року із двотомником Інституту мистецтвознавства, фольклора та етнографії «Українці» (за редакцією Костя Гуслистого). Уважне ознайомлення з її текстом наштовхує на думку, що в останній момент цензура злякалася не змісту книжки, але її назви.

Саме у брежневські роки праці класиків української історіографії (насамперед, Михайла Грушевського) перевели до бібліотечних спецфондів з обмеженим правом доступу. У той самий час багатотисячними тиражами вийшли класичні праці з російської історії Ніколая Карамзіна, Сєргєя Соловйова, Васілія Ключевського. Така видавнича політика сприяла поширенню серед української інтелігенції логіки «повернення до джерел», до закритого командно-адміністративною системою «недоторканого запасу» національної історичної традиції. Саме логіка радянської цензури багато у чому зумовила репринтний акцент «відкривання» національної історії наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років.

Хоча у структурі Академії наук УРСР і був Інститут історії, тематичне (не кажучи вже про методологічне) коло його компетенції обмежувалося національною («республіканською») історією в соціалістичній упаковці. Жодна республіканська інституція не займалася серйозно всесвітньою історією. «Елітарні» галузі історичної науки – західноєвропейська медієвістика, візантологія, сходознавство – були зосереджені в Москві та Ленінграді. Контакт із світовою наукою для абсолютної більшості українських істориків був можливий тільки за посередництвом реферативних бюлетенів московського Інституту наукової інформації АН СРСР. У республіці не існувало традиції перекладу наукових праць, Карла Маркса перекладали на українську, звісно ж, з російської.

Загалом у застійні роки умови академічної праці у центрі були значно ліберальніші за українські, де над кожним тяжіли підозри в націоналізмі. Більше, ніж дивне для українських колег зізнання московського історика Льва Заборовського: «Я ніколи не читав Тези до 300-ліття возз’єднання України з Росією» [6] практично неможливо уявити собі в київському контексті. Якщо у 1930-і роки до Москви їхали рятувати життя, то в 1970-і – захищати докторські, які в Україні «не пропускали» за підозрами в націоналізмі або просто з особистих мотивів. Так, у 1970-і роки в Московському державному університеті захистили свої докторські дисертації з джерелознаства історії України двоє випускників Львівського університету Микола Ковальський та Ярослав Ісаєвич.

Важливим аспектом радянської організації науки було те, що можливість прямого вихода на Москву, оминаючи Київ, слугувала істотним чинником плюралізації української радянської історіографії. Мова могла йти не лише про захист докторської чи видання книжки, а й про умови розвитку цілої інституції науки. Я маю на думці особливий статус Дніпропетровського державного університету ім. 300-ліття возз’єднання України з Росією. Завдяки стратегічній важливості його фізтеху, що готував інженерів для надсекретного ракетного виробництва, університет був підпорядкований безпосередньо московському, а не республіканському міністерству освіти.

Пряме підпорядкування союзному міністерству створювало ширші можливості для маневрів на ідеологічному полі. Зокрема викладачі ДДУ могли видавати свої праці у власному університетському видавництві, а не через громіздку систему видавництва «Вища школа», що підпорядковувалося одночасно київському Міністерству вищої та середньої спеціальної освіти та Державному комітету книговидання. Цим правом повною мірою скористався уже згаданий вище Микола Ковальський, завідувач у 1978–1994 роках кафедри джерелознавства та історіографії ДДУ. Свою кафедру Ковальский перетворив на провідний в Україні та знаний в усьому Союзі центр джерелознавства історії України XV–XVII століть, що його нерідко називають «школою Ковальського».

А тепер найцікавіше. У взаєминах із радянською владою українська радянська історіографія була не тільки жертвою. Хоч серед істориків були жертви радянської системи, яких вона свідомо упосліджувала та принижувала, позбавляла можливості робит кар’єру. Однією із таких фігур є Сергій Білокінь, талановитий бібліограф та джерелознавець, якого у 1970-і роки не взяли до аспірантури Інституту історії, після чого у 1978 році у Москві він захистив кандидатську дисертацію з філології «Предмет та завдання літературного джерелознавства», а згодом був звільнений із Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. У січні 1991 року Сергій Білокінь опублікував в газеті Спілки письменників «Літературна Україна» програмну статтю «Чи маємо ми історичну науку?».

У цій статті Білокінь прямо й безжалісно констатував жорстку централізацію історичної науки, відзначав, що вона перетворилася на частину державної репресивної машини, утім не пропонував комплексних інституційних реформ. У розділі статтті під назвою «Чи є надія?» він інтуїтивно формулював доконечну важливість «саморозвитку науки»,  звільнення її від задушливого диктату ідеології та водночас підкреслював, що «єдиний гарант існування науки історії України – національна держава. Без української держави не може бути української історії» [7].

Інтелектуальний опозиціонер поставив точний діагноз хвороби науки, але виявив повну розгубленість з приводу можливих методів лікування. Він висловив надію на самоорганізацію та рятівну роль «святої свободи», хоча сам вище писав про те, що будь-яка спроба українського радянського історика піднятися від емпірики до узагальнень означала «неминучу ідеологізацію», а абсолютна більшість істориків «ані разу не підвели систему», якій віддано служили. Сьогодні це може дивувати, але Білокінь не добачав ризиків збереження інституційної структури пізньорадянської науки, не згадував у статті про ВАК чи університетську автономію.

Підкреслю, що 1991 року в Україні ВАКу не було – ця сталінська інституція контролю за наукою залишалася загальносоюзною. Тобто, присудження наукових ступенів можна було організувати за різними моделями без потреби демонтажу уже наявної анахронічної структури. Але українські пострадянські історики (як офіційні, так і опозиційні), вочевидь, не могли собі уявити організації історичної науки без ВАКу, а, отже, не могли мислити в інших, ніж радянські, інституційних категоріях.

Важливо наголосити, що програми інституційних реформ науки не запропонувала й українська діаспора, яка в перші роки незалежності фактично перейняла на себе роль посередника між міжнародною науковою спільнотою та українськими істориками, що її раніше грала Москва. Грантові програми українських зарубіжних інституцій (передусім Гарвардського Українського Наукового Інституту та Канадського інституту українських студій в Едмонтоні) були скеровані на формування нової наукової еліти України. Їхні перші бенефіцієнти уже через декілька років почали відігравати головні ролі в українському інтелектуальному житті.

Наприкінці 1989 року Білоконя взяли на роботу до Інституту історії. Приблизно в той самий час робочі місця в Академії повернули й звільненим звідти в застійні роки Олені Апанович, Михайлові Брайчевському, Ярославу Дашкевичу, Ярославу Дзирі, Олені Компан. Пізньорадянська система, уже свідома необхідності ідеологічної мімікрії, легко інтегрувала кількох недавніх дисидентів. Формальне «відновлення справедливості» слугувало ще й додатковим забезпечником проти можливих спроб посутніх структурних реформ Академії як такої. Іншим механізмом нейтралізації самої можливості структурних реформ стало обрання іноземними членами АН України кількох діаспорних науковців та навіть запрошення окремих із них очолити нові інститути в структурі Академії (так, Омелян Пріцак став директором Інституту сходознавства, а Ярослав Пеленський – Інституту східноєвропейських досліджень). Академія успішно убезпечила себе, хоч серйозних розмов про її можливе реформування (не кажучи вже про люстрацію) і не велося.

Розмірковуючи про вплив радянських практик і норм на пострадянський розвиток науки Павєл Уваров зазначив: «Основною родимою плямою «радянськості» я вважаю відносну слабкість інституційних підстав функціонування наукової спільноти. Цим підставам не дали розвинутися через гіпертрофовану дію зовнішнього чинника». Ба більше, зникнення (чи ринкова трансформація) зовнішнього чинника розвитку науки у вигляді партійних директив та чіткого державного замовлення призвело до ще більшої деградації інституцій науки та її норм (про що я уже писав докладніше на нашому сайті: http://www.historians.in.ua/index.php/institutsiji-istorichnoji-nauki-v-ukrajini/38-andri-portnov-de-modernizatsiya-istorichnoji-osviti-v-ukrajini-tezi-do-diskusiji).

Успадкувавши від СРСР та УРСР централізовані інституції науки Україна обрала шлях наповнення їх новим ідеологічним змістом, а не шлях неминуче болісних системних реформ. Такий вибір пояснює легкість зміни прапорів, що її більшість істориків поспіхом пафосно ототожнили зі зміною методології.

Недавні нечисленні дисиденти були безболісно інтегровані до системи, яка зовсім недавно їх виключила зі своїх лав, а позбавлена внутрішніх механізмів контролю та нездатна до відповідальної рефлексії з приводу свого радянського минулого гуманітаристика зіткнулася з реаліями ринку, який перетворив і університетські дипломи, і докторські дисертації, і звання академіка на предмет купівлі-продажу.

1. 1. Брубейкер Роджерс, Мифы и заблуждения в изучении национализма, в кн.: Мифы и заблуждения в изучении национализма. М., 2010. С. 83–84.
   2. Дэвид Бранденбергер, Сталинский популизм и невольное создание русской национальной идентичности // Неприкосновенный запас. 2011. № 4. С. 30.
   3. Там же. С. 32.
   4. См., например, выступления на эту тему академика-языковеда Олега Трубачёва: Академик Олег Николаевич Трубачёв. Очерки. Материалы. Воспоминания. М., 2009. С. 135–162.
   5. Ярослав Ісаєвич, Українське книговидання. Витоки, розвиток, проблеми. Львів, 2002. С. 413–414.
   6. Лев Заборовский, Переяславская рада и москловские соглашения 1654 г.: проблемы исследования, в кн.: Россия–Украина: история взаимоотношений. М., 1997. С. 39.
   7. Білокінь С. Чи маємо ми історичну науку? // Літературна Україна. 1991. 10 січня.
   8. Свобода у историков пока есть. Во всяком случае – есть от чего бежать. Беседа Кирилла Кобрина с Павлом Уваровым // Неприкосновенный запас.  2007. № 5. С. 39.