2013-10-28-motykaВосени 2012 року у Польщі вийшов друком переклад гучного роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». У жодному іншому своєму творі популярна українська письменниця не приділяє стільки уваги новітній  історії України,  як у цьому романі. Тож «Музей» можна потрактувати як літературну ілюстрацію переосмислення історії, що відбувається протягом останніх років на берегах Дніпра, а отже, й аналізувати його випадає не тільки літературних критикам. Історикам також годилося б ознайомитися з романом Забужко, позаяк той образ українських уявлень про минуле, який вимальовується в ньому, як на мене, може викликати занепокоєння. Окрім того, особа, яка не орієнтується в історичних перипетіях, може легко підпасти під вплив пречудового стилю авторки і не помітити, що вона пише не з ліберально-феміністичної, але націоналістичної позиції. Перш ніж поділитися своїми враженнями від прочитання «Музею покинутих секретів», я хотів би висловити певне застереження – я не маю на меті оцінювати письменницьку творчість Оксани Забужко. Незалежно від невеселих вражень, які виникали у мене під час знайомства із твором, від першої до останньої сторінки мене не полишали відчуття і переконання, що я тримаю в руках твір видатної письменниці, яка вправно володіє пером.

      Книжка Забужко була написана і опублікована в Україні за часів президентства Віктора Ющенка, а отже, ще до приходу до влади Віктора Януковича. Події в ній розвиваються у двох площинах. На першому плані маємо вагання української інтелігенції (чи ширше – середнього класу) у переддень Помаранчевої революції. Тодішнє національне пробудження, як видається, Авторка пов’язує із тим, що українці почали відкривати для себе власну історію. Ілюстрацією цього є пошуки журналістки Дарини Гощинської, яка у ході підготовки біографічного фільму про одну з діячок українського підпілля, крок за кроком розкриває чергові, упродовж років приховані таємниці (звідси і секрети у назві твору), історії, яка мала місце в сорокових роках ХХ ст. на Західній Україні.  Одночасно з їх розкриттям вона, на свій превеликий подив, помічає, наскільки міцно її сучасне життя пов’язане з минулим і воднораз зумовлене ним.

      Забужко дистанціюється від радянського спадку (енкаведисти у романі зображені як «нижчий клас хордових, що знає лиш первісні інстинкти й нищить усе, чого не може збагнути» [тут і далі цитати наведені за українським виданням роману 2010 року – Прим. пер.], натомість з повагою згадуються традиції Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії. У цьому романі є фрагменти, що, як на мене, влучно передають надсаду і трагедію боротьби цих організації, наприклад, в описі їхніх змагань проти совєтської влади, а зокрема про невід’ємні від цього зради, підступи і брутальність. У майстерному описі переховування упівців в лісовому бункері видно, що авторка намагалася передати атмосферу автентичних розповідей тих, хто дійсно змушений був таким чином перебувати тут зиму за зимою.  Вона також має рацію, коли підкреслює, що, на жаль, мало хто помічає в Польщі, як сильно пам’ять про УПА на Західній Україні пов’язана з безпосередніми родинними переживаннями її мешканців. Але, коли вона пише про боротьбу УПА із совєтами і німцями, їй вдається у своїх похвалах успішній діяльності підпілля не просто передати куті меду, а й дійти до апології її членів. Адже не можна визнати правдивими слова, які вміщені у книжці, що «жодна продразвьорсточна команда не ризикнула б уступити наприкінці сорокових у західноукраїнське село “трусити хліб”» (с. 61), або що УПА «три роки поспіль тренувалась одбивати хліб од німців». Схожим пафосом відгонить розповідь про майора НКВД, якого схопили бійці УПА й утримували кілька місяців, і за цей час, що тривало слідство, він виказує усю підлеглу йому агентурну мережу і … морально очищується, свідоцтвом чого є відважне прийняття ним вироку смерті. Як пояснює Забужко, «за півроку, що прожив із ними, майор також обмінивсь,  п е р е р о д и в с я (розрядка О. Забужко) – і смерть свою зустрів так, як належить військовому старшині» (с. 506).

      На перший погляд ці речі здаються дрібними, такими, аналіз яких можна сприймати за аптекарську скрупульозність чи фаховий максималізм історика похибку. Несуттєвим можна би визнати й зізнання одного з героїв роману, який демонстративно дистанціюючись від будь-якого ідейної заангажованості, неочікувано проголошує: «Всі ідеології, що в дев’ятнадцятому столітті сформували політику на століття наперед, на сьогодні здохли. Націоналізм – єдина з них, яка дожила до нашого часу. І то, тільки тому, що спирається не на погляди, а на почуття» (с. 583). А змалювання у книжці ставлення ОУН до євреїв і поляків просто не залишає жодних сумнів: націоналістичне бачення минулого дуже близьке авторці. Що цікаво, особливо важливе місце в романі посідає єврейське питання. Воно представлене на прикладі санітарки підпілля, єврейки «Рахелі» і її короткого, але сповненого пристрасті, зв’язку з одним із головних героїв книжки поручиком УПА Адріяном Ортинським. Врятована українськими націоналістами з перемишльського гетто «Рахеля» з почуття вдячності почала опікуватися пораненими бійцями. Після переходу фронту вона, як і решта євреїв, які перебували під опікою УПА, вирішила вийти з підпілля. Утім, коли вона спробувала легалізуватися, совєти одразу ж домоглися від неї розпочати з ними агентурну співпрацю й вислали її назад до лісу. Однак їхні плани провалилися, коли «Рахеля», зустрівшись із упівцями, розповіла про свої зв’язки з НКВД і наступні два роки вона і надалі опікувалася пораненими. У самому кінці її, тяжко поранену і вагітну, схопили совєти. Після того, як вона народила сина (який був усиновлений працівником органів безпеки, а пізніше і сам пішов на службу в КДБ), проти неї було розпочате безщадне слідство.  Побита і згвалтована працівниками служби безпеки, вона в кінці вчинила самогубство у львівській в’язниці, хоча її прізвище внесене Яд Вашем до списку нацистських жертв. 

      Літературний хист авторки спричиняє те, що ці фрагменти у книжці по-особливому хвилюють і вражають. Ось тільки вони створюють абсолютно неправдивий образ ставлення українського підпілля до євреїв. У читачів Забужко, а у післямові, а також у численних інтерв’ю і розмовах, вона чітко підкреслює, що було здійснено ретельні історичні дослідження, може скластися враження, що нібито завдяки допомозі ОУН під час війни було врятовано сотні євреїв[1]. У романі мова йде про те, що частина з них після втечі німців – за згодою ОУН – вийшла з підпілля (легалізувалася), після чого, однак, була репресована (їх депортували в Сибір). Натомість більшість з тих, хто залишився, звісно ж, не без допомоги УПА, – дісталися до Польщі, звідки, користуючись фальшивими документами, виїхали до Палестини. Деякі, такі як санітарка «Рахеля», залишилися в УПА, до кінця розділяючи з нею її трагічну долю.

      Однак історична правда виглядає абсолютно інакше. Під захистом УПА в 1943 році фактично опинилося багато євреїв, переважно це були лікарі і різні ремісники. Однак одразу ж перед тим, як надійшов фронт – з чим згідні єврейські і польські історики – більшість з них були розстріляні націоналістами через острах, що ті можуть розкрити совєтам таємниці підпілля [2].

      У відповідній інструкції Служби Безпеки ОУН стосовно цього випадку йшлося про те, щоб «усіх жидів, які не є спеціалістами, конспіративно знищити, щоби жиди і навіть наші люди не знали, а поширювали пропаганду, що ті втекли до більшовиків» [3]. Історикам відомі тільки кілька – здається, три чи чотири задокументовані випадки, коли єврейських лікарів вбили не упівці, але їх знищила чи відправила до таборів комуністична влада. У романі про цю скорботну і злочинну сторінку історії УПА, вбивства запевно 1-2 тис. євреїв не знайдемо ані слова. У своїх інтерв’ю пресі Оксана Забужко визнає, що, вимальовуючи образ санітарки, спиралася на «автентичні розповіді» врятованої УПА єврейки Стелли Кренцбах, які вона нібито переказала після того, як потрапила на Захід (після чого вона ніби виїхала до Ізраїлю і жила там під … фальшивим прізвищем). Усе це вказує на те, що уся ця історія була вигадкою. «Розповіді Стелли Кренцбах» є нічим іншим, як фальшивкою, створеною бандерівцями з метою приховати вчинені ними злочини.  Поважні історики навіть не покликаються на цей «документ» –  настільки неуміло він був вибудований – аж дивно стає, якщо хтось може повірити в нього. Надмірне наголошення історії єврейської санітарки, призводить до того, що це просто починає служити поганій справі і долучається до нурту націоналістичної пропаганди, яка намагається заперечувати факти відповідальності українського підпілля за вбивства євреїв. Хоча авторка надягає на себе феміністично-ліберальну маску, ця представлена нею візія минулого (що можна найкраще простежити саме у цих фрагментах) до нутра кісток є націоналістичною й вельми архаїчною. Іншими словами, якщо пошукати аналогії до позиції Забужко у Польщі, то ми знайдемо її, наприклад, не серед авторів, хто змагаються із проблематикою вчиненого польськими сусідами убивства євреїв у Єдвабному, але серед тих, хто рішуче заперечує відповідальність з польського боку.

      Справи виглядають ще прикріше, коли ми спробуємо проаналізувати ті фрагменти роману, які більшою чи меншою мірою стосуються поляків. Навіть у творі «Łuny w Bieszczadach» Яна Герхарда, в якому змальовано карикатурно-негативний образ УПА, ми знайдемо також постаті «добрих українців». Знайти доброго поляка у Забужко просто неможливо. «Ну в поляки – поляки були просто встеклі пси, це він знав твердо, ще від того дитячого дня…»,   –  так авторка передає думки члена ОУН і УПА Адріяна Ортинського. Він довідується про це у той момент, коли польські улани в 1930 році їздили верхи на його батькові, б’ючи його нагайками і змушуючи вигукувати – а як же могло бути інакше – «Нєх жиє маршалек Пілсудскі» (с. 139). Ясна річ, що список закидів щодо поляків є значно довшим. Це вони нібито залишили в 1939 році НКВД список українських політичних в’язнів, аби совєти могли легко заарештувати українців (с. 149). Школи в Другій Речі Посполитій повинні були виховувати в украй націоналістичному дусі, бо усі в романі дивуються, що з українки, яка навчалася в одній з гімназій, не зробили «доброго гарту польської шовіністки» (с. 147). Лемки, які з’являються на сторінках роману, походять зі «спалених поляками сіл» (с. 467). Може навіть скластися враження, що повоєнна політики щодо української меншини у повоєнній комуністичній Польщі була брутальнішою, ніж діяльність НКВД в Західній Україні, коли, наприклад, на сторінці 489 читаємо: «І совєтам може лишитись Україна без українців, як полякам уже лишилося Закерзоння».  Можливо, нас переконає в цих судженнях подана без вказівки на будь-який контекст інформація, що поляки  [у польському виданні роману: «Войско Польське», Прим.пер.] закидало гранатами шпиталь, вбиваючи усіх поранених (с. 182). У романі також згадуються інші поляки – поліцаї на німецькій службі (а значить нацистські колаборанти), на яких полюють віжважні вояки ОУН разом з колоністами і селянами. Навіть описуючи перший сексуальний досвід майбутнього поручика УПА Адріяна, авторка не змогла втриматися від спокуси і згадала про поляків: коли Ортинський занадто швидко завершив акт, то «повернувши голову, насмішкувато дивилась на нього через плече одним оком, як курка» не анонімна проститутка без національності, але «польська курва» (с. 220). Марна справа шукати у романі хоча б малесенької згадки  про зусилля таких осіб, як-от Тадеуш Головко чи Генрик Юзевський, які намагалися налагодити польсько-українські стосунки в Другій Речі Посполитій. Авторка «Музею» навіть у тих частинах, дія яких відбувається в ХХІ ст., не подає своїм читачам жодної приязної згадки про сучасні відносини України із західним сусідом4. Зрозуміло, що письменник має право цілком вільно інтерпретувати вибрані ним проблеми. Однак чи свідома Забужко того, що змальований нею курйозний образ поляків є нічим іншим, як специфічною сумішшю націоналістичних і комуністичних, антипольських стереотипів?

      При такому сприйнятті теми не варто дивуватися надзвичайно позитивним судженням авторки про моральне обличчя націоналістичного руху, з якими ми можемо ознайомитися у фрагменті твору, де розповідається про волинсько-галицьку різню. Читаємо: «І коли наша військова сила, сягнувши верхньої позначки, як ріка, що виходить із берегів, ринулась була перетікати в помсту, і на Волині й Поділлю запалали маєтки польських колоністів, в нас знайшлася інша сила, що спнила, загородила дорогу тому рухові по траєкторії сліпої відплати, – Первосвященний із Святоюрського пагорба, а за ним мученики-стиґматики з підпілля розкинули навсупір застережні руки з хрестом, волаючи, щоби наші люди не плямили перед Богом святої зброї невинною кров’ю, і Провід устами Третього Збору велів нам п е р е р о д и т и с я для дальшої боротьби, – тому що наша сила покликана служити не відплаті, а визволу, а той, хто вчиняє наругу над безборонним, є сам собі в’язень. І ми переродились» (с. 488–489).

       Такий опис тогочасних подій немає нічого спільного з реальністю. Це не колоністів, які прибули на Волинь і до Галичини після 1918 року, почали вбивати, а польських селян, які з давніх-давен жили на цих землях (щоправда, поряд з українцями, яких було значно більше). Їх почали також вбивати не з помсти (принаймні не спочатку), а з метою створення незалежної, національно гомогенної держави. Націоналісти також не дуже звертали увагу на п’яту заповідь, про яку згадував митрополит Андрей Шептицький. Зрештою на ІІІ З’їзді ОУН-Б не тільки не засудили «антипольської акції» на Волині, а фактично підтримали починання тамтешнього керівництва і прийняли рішення (одразу ж чи трохи пізніше) про здійснення подібної чистки в Західній Галичині. У цьому випадку неможливо виправдати цих історичних помилок належним авторові правом створювати літературні фікції, а також пробувати витлумачити, що ці слова не відтворюють поглядів  авторки, а тільки змальованого у романі члена ОУН Адріяна. Бо зазвичай жоден член ОУН чи УПА, особливо той, хто мав статус командира, не міг у той час так думати – бандерівці чудово знали, як їхня організація поступає з поляками і що повчання митрополита Шептицького далекі від цілей, які закладені в їхній програмі.

      Однак найважливіші слова на тему волинської різанини звучать трішки раніше за цитований вище фрагмент книжки. Ось як бачить причину і ключовий момент конфлікту літературний Адріян [підкреслення у тексті – Ґ. М.]: «Спадок Польщі – то вона, двадцять літ орудувавши нами з погордливою, крізь зуби затятою певністю, що “русіні” – то не люди, а «кабанє», вигартувала нас, як добру сокиру, відповідати симетрично – тим самим» (с. 487). Варто на один момент замислитися над цими словами. Звісно, немає смислу у цьому місці нагадувати, що, хоч міжвоєнна Польща багато завинила перед національними меншинами, однак не можна закинути її владі, що будь-якій  меншині було відмовлено у праві бути людьми. Значно важливішим є те, що у романі фактично визнано, що вбивали цілими селами, від щойно народжених немовлят до старих людей, за «симетричну відповідь» на довоєнну польську політику. Однак Адріян (нехай це буде тільки він) розмислює: трактували нас як свиней, тому ми позарубували вас так, як вже століттями це (найчастіше ближче до свят) з кабанами. Свідомо чи несвідомо, але волинська різанина героєм твору Забужко представлена саме так – як певного роду велике забиття свиней! Зізнаюся, вже давно жоден український текст так мене не коробив, як згадана цитата. Я не кажу, що інтенція Забужко насправді була такою, як я представив це вище. Однак я би лишився при своїй думці, що багато звичайних читачів власне так це і сприйматиме – і матимуть до цього підстави – згадану цитату.

      Ні, у мене немає наміру відбивати комусь охоту читати роман Забужко. Навіть навпаки, я би заохочував критично його прочитати. З нього можна багато чого дізнатися про українські проблеми з історичною самоідентичністю. Авторка вдало описала процес історичної переоцінки цінностей, який відбувається зараз в Україні, а водночас змалювала політику щодо минулого колишнього президента Віктора Ющенка, якого роман, на перший погляд, взагалі не стосується. Світлішою стороною цієї політики, без сумніву, було вшанування пам’яті про Великий Голод чи збереження пам’яті про осіб, які боролися за незалежність із совєтською гегемонією. Темнішою стороною – вдало опущені невигідні теми про злочини, здійснені українськими націоналістами. Оксана Забужко йде цими ж стежками. Вона дає зрозуміти, що остаточною умовою для нормального розвитку нації є заперечення сфальшованого минулого, однак в той самий час вона сама  не бажає відкриття усіх таємниць української історії. Вона створює міфологізовану візію українського підпілля, зображуючи її учасників як «ідеальних героїв», замовчуючи при цьому вбивства євреїв і поляків, які вони вчинили під час війни. Замість того, аби відкрити славнозвісну шафу зі скелетами, вона воліє обгорнути її новим, ніби модерністичнтм, однак насправді і надалі червоно-чорним серпанком.    

 

      Перекладено з польської за виданням: Grzegorz Moryka, Cień Kłyma Sawura. Polsko-ukraiński konflikt pamięci. Gdańsk, 2013. S. 71–77.    

 

          1. Див., напр.: Ukraińskie stajnie Augiasza. Rozmowa z Oksaną Zabuźko//Nowa Europa Wschodnia. 2011. № 5.

          2. Див., напр.: Jones E. Żydzi Lwowa w okresie okupacji 1939–1945. Łódź, 1999. S. 194. Докладніше на цю тему: Motyka G. Ukraińska partyzantka. Warszawa, 2006.

           3. Літопис УПА. Нова серія. Київ–Торонто, 2002. Т. 4.  С. 126. В оригіналі цитата наведена російською, бо документ – це нотатка міністра внутрішніх справ Тимофія Строкача, в якій цитуються перехоплені рапорти Служби Безпеки ОУН.

          4. У цьому контексті для мене залишається загадкою, де рецензент роману Ґжеґож Нурек побачив в цьому «критичний аналіз» «польсько-українських, українсько-єврейських» стосунків: Nurek G. Zwierciadło narodu//Nowa Europa Wschodnia. 2012. № 6. S. 167.