Життя Мар’яна Антоні Рузамського, талановитого польського художника й літератора міжвоєнного періоду, в’язня табору смерті Аушвіц-Біркенау подолавшого «Марш смерті» та загиблого у транзитному таборі Берґен-Бельзен, що на півночі Німеччини, «не було встелене трояндами». Більше того, його доля видалася надто трагічною та фатальною. «Коли б хтось із режисерів захотів зняти фільм про життя художника, то багато глядачів не повірили, що життя може бути таким складним», зауважив професор Тадеуш Зих¹, який понад два десятиліття займається вивченням життя і творчості художника [1]. Кілька років Мар’ян Антоні Рузамський перебував в Україні, зокрема у Харкові та Львові. Відтак запропонована стаття є першою спробою ознайомити українського читача із цією непересічною особистостю, відкрити головні віхи творчості.

Автопортрет Мар’яна Антоні Рузамського. Джерело

Канва життя художника помережена містами кількох держав: Ліпник/Бєльська-Бяла – Краків – Париж – Тарнобжеґ –Харків – Петроград – Краків – Львів – Тарнобжеґ – Аушвіц-Біркенау² – Берґен-Бельзен. Перебування у них можна укласти у досить умовні етапи: «краківський» (до початку Першої світової війни) – навчання в Академії мистецтв, стажування у Парижі; «харківський» (осінь 1914 – 1918) – перебування у полоні; «краківський» (1918 – 1922) – повернення до малярства, вдосконалення художньої техніки; «львівський» (1922 – 1928) – викладацька та мистецька діяльність; «тарнобжеський» (1928 – 1943) – художня та літературна діяльність; «аушвіцький» (1943 – 1945) – ув’язнення й загибель.

Краківський період (до початку Першої світової війни)

Народився Мар’ян Антоні 2 лютого 1889 р. в Ліпнику, дільниці міста Бєльська-Бяла (нині – Сілезьке воєводство Республіки Польща) і був молодшим сином в родині Антоні Мазура та Ванди Ефросинії Нойман. У 1891 р. батько, який мав досить успішну нотаріальну практику, змінив прізвище на Рузамський. Воно походить від прізвища Мазур у прочитанні навпаки та суфікса «–ський» [2, с. 7]. Батько походив з містечка Тарнобжеґ (нині – місто Підкарпатського воєводства Республіки Польща), а відтак дитячі роки хлопчик провів саме там. На початку ХХ ст. родина переселилася до міста назавджи, де мешкала у будинку по вулиці Костюшки, 8. За словами художника, засновником його роду був француз Плассард, який після поразки наполеонівської армії осів у Польщі, а пізніше писав на замовлення портрети-мініатюри [3 с. 39]. Загалом же рід Рузамських має польсько-французько-єврейське коріння [4, с. 3].

Упродовж 1895 – 1899 рр. Мар’ян Антоні навчався в початковій школі у ґміні Фриштак, продовжив уже гімназичну науку в містечку Ясло та Жешові. Атестат про середню освіту здобув у гімназії імені Яна ІІІ Собеського у Кракові [5, с. 40]. У 1908 р. – уже серед студентів краківської Академії мистецтв. Навчався у класі Станіслава Дембіцького, а пізніше у Леона Вичулковського та Яцка Малчевського. Юнак вступив до академії в особливий час, коли її керівник Юліан Фалата започаткував значну її реорганізацію, запросивши нових викладачів. Серед них буди видатні художники: Теодор Аксентович, Станіслав Виспянський, Войцех Вайс та один із фундаторів кафедри пейзажу – Ян Станіславський. Це дозволило студентам поєднати народні мотиви з високим мистецтвом. М. А. Рузамський, навчаючись у видатних художників отримав від них, з одного боку, фахові основи малярства, а з іншого – велику свободу самовираження, яка дозволила знайти власну дорогу до художнього визнання. Великий вплив на нього справив мистецький клімат Кракова, де щоденно міг оглядати твори мистецтва у музеях, знайомитися із творами видатних майстрів та художні новинки з Парижа, Відня чи Мюнхена.

Художник про час перебування у Кракові писав: «У 1907 і 1908 рр. ходив до Музею Народового та костьолу франсисканців, де з особливою приємністю виконував копії Виспянського» [6]. Багато працював, виконуючи ескізи з натури, шліфував свою майстерність. Одночасно упродовж трьох років на філософському факультеті Яґеллонського університету студіював історію мистецтва та право. У 1912 р. зі срібною медаллю закінчив курс навчання в Академії мистецтв, показавши добрі результати на випускних іспитах. У квітні 1914 р. на виставці, організованій краківським Товариством друзів мистецтва, виставив автопортрет, виконаний олійними фарбами. За цей твір йому дісталася перша нагорода, якою стала поїздка на стажування до Парижа [5, с. 40].

Після отримання звільнення із військової служби в армії Австро-Угорщини, як обов’язкової умови поїздки, у тому ж місяці виїхав до Франції. З дозволу французької сторони працював у Луврі та інших музеях, вивчаючи та виконуючи копії творів світового мистецтва. У листах до матері писав про гарні побутові умови та перебування в цілому. Єдиною складністю перебування були його хвороби та постійні застуди. Та все ж використовував кожну можливість для відвідання музеїв, а найчастіше – Лувра, де вивчав та копіював картини видатних попередників. Особливо молодого художника захоплювали два творіння титанів минулого: картина Тіціана «Учні з Емусу» та Жоржа Фрагонарда, основоположника французького імпресіонізму. У Парижі Рузамського застав початок Першої світової війни й звороті однієї зі своїх копій картини Фрагонара «Дівчата на купанні», написав: «І моя робота була б закінчена, якби не вибухнула європейська війна» [6]. Йому, як підданому Австро-Угорщини, загрожувало інтернування з Франції, а відтак був змушений терміново повернутися до родинного гнізда у Тарнобжеґу, де батько мав неабиякий професійний авторитет. Проте рішення про повернення додому виявилося не надто вдалим.
15 вересня 1914 р. російська армія вступила до Тарнобжеґу, надзвичайно постраждалого від проведеного нею артобстрілу. Перебування окупаційної армії – то суцільне пасмо грабунків, гвалтувань, обстрілів, репресій. Тоді ж як члена місцевого добровольчого загону «Ландсштурм», було арештовано й М. А. Рузамського [5, с. 40]. Проте окупація не була тривалою й у кінці того ж місяця під натиском австрійських військ розпочався відступ росіян, що скоріше нагадував безладну втечу [7]. «Відступаючі по нетривалій окупації міста на схід російські війська забрали Рузамського як, так званого, «цивільного полоненого» і скерували його до табору у Харкові» [2, с. 9].

Російська кавалерія, 1915, Історичний музей міста Тарнобжеґа (автор світлини Тадеуш Зих).

Харківський період (осінь 1914 – 1918)

Звернемо увагу, що Харків, як одне із провідних міст півдня Російської імперії, уже на початку Першої світової війни став важливим тиловим центром. У ньому скупчилася значна кількість шпиталів для поранених, біженців та військовополонених. Невелика польська громада (близько 5 тис. осіб), яка на свої кошти у 1892 р. відкрила костел (архітектор – місцевий поляк Болеслав Міхаловський), а у 1908 р. – Польський дім, як могла, допомагала прибуваючим землякам-біженцям. Протягом 1915 – першої половини 1916 р. у місті спостерігалася стала тенденція до зростання польських біженців: від 14651 (грудень 1915 р.), до 16711 особи (лютий 1916 р.).

За сухими статистичними даними крилися долі нещасних людей, воєнне лихоліття яких закинуло далеко від рідного дому. Вирваним із звичайних умов існування полякам, часто без знання мови, у чужому релігійному оточенні, було досить важко переносити біженство. Воно стало не тільки матеріальним випробуванням, що виражалося у нестатках, а й, можливо, навіть більш тяжким у моральному плані. Невизначеність у майбутньому, втрачена робота, загублені члени родини приводили у відчай біженців. В умовах триваючої війни місцевим полякам було нелегко перебудувати свій світ на новий лад, але почуття солідарності, співчуття спонукало творити громадські спілки, започатковувати притулки для дітей та пристарілих, займатися пошуком праці, організацією навчання, збирати пожертви, видавати для них книги, шукати загублених в дорозі родичів і, що дуже важливо, за тисячу кілометрів творити дух рідної Польщі. Поляки Харкова жертвували свої приміщення, кошти, одяг і взуття, свій час і своє душевне тепло для далеких географічно і таких близьких вигнанців з їх історичної Батьківщини.

Серед благодійних комітетів – Харківське відділення Товариства допомоги бідним сім'ям поляків, які беруть участь у війні та постраждалому від війни польському населенню (Towarzystwo Pomocy dla biednych rodzin polakow, uczestniczacych w wojnie, oraz zubozalej przez wojne ludnosci Polskiej) [8, с. 145]. У такій ситуації опинився й Мар’ян Антоні Рузамський, якого було направлено до Харкова, ба, навіть у гіршій – він мав статус «цивільного полоненого», представника ворожої держави. У зв’язку з цим на нього не поширювалася гуманітарна допомога, яку отримували його земляки-біженці. Мав змогу листуватися з матір’ю, яку вів на спеціальних картках для військовополонених, видрукованих польською мовою Крайовим відділом австрійського Червоного Хреста у Кракові. Спочатку був поселений при Польському домі по вулиці Гоголя, 4, отримуючи невелику допомогу від польського благодійного товариства. 27 жовтня 1915 р. останнє видало М. А. Рузамському спеціальну посвідку «австро-угорському піданому про те, що він слов’янин польської національності». Пізніше його було направлено до маєтку «Червона Поляна» у селищі Липовий Гай, за 11 км від Харкова.

Місцева влада надала певну свободу дії у пересуванні полоненому та необхідність самому шукати засоби до існування, що було досить складно. М. А. Рузамський належав до тих людей, які важко пристосовуються до екстемальних умов життя, а тому постійно потерпав від скрути та голоду. Жив із допомоги знайомих та нечастого продажу картин, «оскільки місцеві бажали купувати кольорові картини місцевих богомазів ніж твори справжнього мистецтва». Для того щоб швидше продавати, писав картини, головним чином, портрети і квіти олійними фарбами на шматках картону. Мав постійні клопоти із придбанням фарб, його часто огортала туга за родинним будинком, часто снилися Краків і Тарнобжеґ. Дуже переживав, що роки минають безрезультатно, сумував за рідним краєм, мріяв про майстерню, контакт зі світом мистецтва. Лихо, якого зазнавав щоденно, спричинило симптоми психологічного розладу та депресії. У якийсь момент навіть втратив контакт з оточенням, здичавів. «У Харкові пізнав гіркий смак революції, а сцени, які спостерігав були наповнені жахіттями, що переслідували довгі роки» [3, с. 33]. Коли бути історично точним, то депресія художника загостилася на тлі жахів під час першої більшовицької окупації зимою 1917 – 1918 рр., призвівши до психічного спустошення, що залишило негативний слід до кінця життя.

Перебування у Харкові докладно описав у листах до матері, які зберігаються в Історичному музеї міста Тарнобжеґа. В одному з них писав, що єдиним позитивом від перебування в часах неволі була можливість знайомства з творчістю деяких російських художників, наприклад портретиста Сєрова, пейзажистів Левітана чи Врубеля, якого вважав за генія [2, с. 9].

Лист Мар’яна Антоні Рузамського до матері з Харкова (автор світлини Тадеуш Зих)

У харківський період створив низку різножанрових полотен, використовуючи різну художню техніку. На сьогодні дев’ять: «Кавалерія російська» (1915), «Сибіряк» (1916), «Анельця – золоте дитятко» (1916), «Мертва натура (самовар)» (1916), два «Автопортрети» (1917), «Мешканка Харкова» (1917), «Мешканець околиці Харкова на коні» (1918), «Більшовик» (1918) [2, с. 21].

Вибух російської революції застав Рузамського у Петрограді, звідки користаючись загальним безладом, пов’язаним із виходом Росії з Першої світової війни, повернувся до краю. Повертаючись, забрав із собою кілька написаних картин, які пізніше були представлені на багатьох виставках Товариства друзів мистецтва у Кракові у Салоні Мистецтв по вулиці Святого Яна, 3 у Кракові [6].

Краківський період (1918 – 1922)

М. А. Рузамський аби бути ближчим до мистецького життя, свідомо обрав Кракові, а не родинний Тарнобжеґ. Він був активним учасником художніх виставок, виставляючи кілька полотен, написаних у Харкові. Краківський період ознаменований багатьма змінами у способі й стилі праці художника, змінами художньої техніки. Він поступово відійшов від використання олійних фарб і щораз більше використовував акварелі, олівці чи пастелі. То був час насиченої праці, мов прагнув надолужити втрачені у полоні можливості. На жаль, до нині збереглося небагато творів: частину було продано, частину подаровано, решта безслідно загинуло. Про них можна дізнатися із тогочасних мистецьких часописів, які упродовж 1919 – 1922 рр. періодично уміщували рецензії з виставков. У краківських мотивах переважають образи Костелу Маріяцького, Ринку, Вавелю, краєвиди Вісли. Тоді постали прекрасні пейзажі Кракова, відомі як знаменита «краківська імла/туман» (дослівно – słynne «mgiełki krakowskie»), і цій «туманності» залишився вірний у більшості робіт. У творах проглядалося чудове опанування художньої техніки й іншими мистецькими прийомами, які надавали творам виняткової форми і лагідності кольорової палітри.

Рецензенти підкреслювали досконалість малюнку, звертаючи увагу на оригінальну техніку акварелі. Її суть полягала у нанесенні фарби на попередньо змочений водою аркуш. Така техніка дозволила створити делікатні портрети, пейзажі й натюрморти. Легкість з якою подавав людські обличчя, досконало передаючи внутрішній світ моделі, уподібнювало художника до свого учителя – професора Л. Вичулковського. Віртуозність у використанні акварелі йшла від ще одного майстра і педагога Ю. Фалата. Проте між ними проступає засаднича різниця: коли акварелі Ю. Фалата насичені білизною тла й води, то акварелі М. А. Рузамського нагадують скоріше малярство олійними фарбами Я. Малчевського, написані тонко і делікатно. Саме ця техніка лягла в основу індивідуального стилю художника. Творячи його, водночас був послідовником своїх вчителів з Академії мистецтв, а також європейської художньої традиції, у яку був просто закоханий.

У листі до редакції французького часопису «La Revue Moderne» М. А. Рузамський свою творчість скромно оцінив так: «Не вважаючи себе першоплановою, репрезентативною постаттю у польському мистецтві, докладаю зусиль, щоби утриматися на середньому рівні, на який заслуговую… У своєму мистецтві є аматором. Не є і не був авангардистом. Визнаю традиційність у мистецтві, у глибинному значенні цього слова. Якість і колір є тими художніми засобами, а не лінія… Як тема – краєвиди польських міст у сонячних променях крізь імлу чи квіти. Крім того – портрет і пейзаж. З техніки – масляні фарби покинув раніше, перейшовши на акварель. Нині узявся за пастель» [3, с. 39]. Під час перебування у Кракові поновив свої знайомства з часу навчання в Академії, серед інших – зі своїм професором Л. Вичулковським.

У Кракові, на жаль, повторилися напади депресії, а відтак був змушений виїздити на лікування до Варшави. Відвідини столиці використовував для нав’язування контактів із мистецьким середовищем, пошуком цікавих для нових полотен мотивів [6].

Серед найвідоміших творів цього періоду – «Ванда Рузамська» (Тарнобжеґ, 1920), «Лазєнки» (Варшава, 1920), «Краків в імлі та снігу» (Краків, 1921), «Власний портрет (у капелюсі)» (Краків, 1921), «Інтер’єр Маріяцького костелу» (Краків, 1922).

Львівський період (1922 – 1928)

У 1922 – 1928 рр. працював старшим асистентом кафедри історії архітектури Львівської політехніки, якою керували професори Владислав Садловський, а пізніше Ян-Кароль Сас-Зубжицький. Викладав курси мистецтва, декоративного малюнку та архітектури інтер’єру. Львівський період життя художника був дещо інакши від попередніх, коли інтенсивна художня діяльність тісно переплелася із викладацькою. У цей час писав акварелями, пастелями, крейдою до малювання та олівцями. Серед тематики – особливе місце посіли портрети, сільські й міські пейзажі, особливо архітектурні пам’ятки. Тоді ж отримав визнання як віртуоз-аквареліст. Різножанрові часописи, як наприклад, «Кур’єр Варшавський», «Ранкова газета», «Кур’єр Польський», «Думка Народова», «Річ Посполита», «Мозаїка Варшавська», «Слово Польське», «Мистецтво», «Тижневик ілюстрований» публікувалися численні позитивні рецензії на праці М. А. Рузамського. Один із авторів рецензії писав: «Акварелі М. Рузамського мають три цінності: досконалий малюнок, глибокий тон акварелі, психологічна правда портрету… Безсумнівно є одним і найкращих наших віртуозів-акварелістів. Малює легко, прозоро, має тверду руку, знається на техніці живопису. Найпоширеніша тематика його творів – портрети, квіти, пейзажі та архітектура… Художник пише зі сміливою майстерністю, що трансформується у віртуозність. Його портрети не мають аналогів, у польському мистецтві мало знайдеться подібних. Видатний талант. Завжди репрезентує прекрасні традиції польської акварельної школи. Має високу художню культуру та естетичний смак. Своє вираження знайшов у делікатному малюнку в ніжних, теплих тонах яскравого спектру. Виявом справжнього таланту є м’якість, імпресія краєвидів міст і пейзажів, надзвичайно складні у виконання водними фарбами, що, у свою чергу, склали спеціалізацію художника, за допомогою якої зумів оповити мглою будинки міста під лагідним сонцем. Усе це підтверджує опанування відмінної техніки» [3, с. 35].
Серед відомих картин цього періоду, окрім портретів професорів політехніки: «Краків» (1926), «Веранда з квітами» (1926), «Вежі Мар’яцькі», «Власний портрет на тлі дерев» (1924/1929), «Портрет дівчинки» (1927). Крім того, виконав низку портретів матері, з яких збережені три: «Портрет Ванди Рузамської» (1926), «Портрет матері художника» (1927), «Мати художника» (1928) [3, с. 38]. У 1927 р. з великим успіхом у Празі, на запрошення Товариства польсько-чеської дружби, демострувалася виставка художника, де було виставлено 70 картин. 5 серпня у день відкриття виставки газета «Prager Press» опублікувала вісім його репродукцій. Не маючи змоги під час організації виставки займатися творчістю, все ж зробив кілька пейзажних замальовок. Одна з них називається «Завулок Королівської Праги».

Автопортрет, 1926, Історичний музей міста Тарнобжеґа (автор світлини Тадеуш Зих).

Мешкаючи у Львові, налагодив тісні контакти із варшавським Товариством сприяння мистецтву, за підтримки якого організував кілька виставок своїх творів. Загалом, упродовж 1922 – 1928 рр. виставляв свої праці на близько тридцяти виставках, серед інших міст у Кракові, Львові, Варшаві, Тарнобжеґу [5, с. 41 – 42].

Тарнобжеський період (1928 – 1943)

У 1928 р. повернувся до Тарнобжеґу, де жив від здачі в оренду частини батьківського будинку, рідко продаючи картини, бо вбачав у них власних «дітей». Повернення до прогнозованого та спокійного життя у повітовому містечку дуже пасувало внутрішньому світу художнику та заохотило до нових знайомств та дружби [5]. Близькість з людьми різних інтересів і темпераментів, позитивно вплинуло на психіку й подальшу його творчість. Кардинальним поворотом у житті було знайомство з доктором Евгеніушем Павласовим, його родиною, загалом домом доктора, так званою «Павласівкою». Вони й стали для художника другою сім’єю. Художник мав здібність до придумування жартівливих імен друзям, а себе у листах часто підписував «Монстр». Тому кожен мешканець «Павласівки» отримав своє нове «ім’я»: глава – «Доктор», його дружина Яніна – «Добра Душа», донька Аліція – «Алішон», мати доктора – «Старша пані», кухарка – «Анельця», гувернантка – «Бербель», секретарка доктора Марія Лешко – «Манон Леско» [9, с. 15 – 16].

Їх будинок був для Тарнобжеґу особливим місцем, оскільки господиня разом із друзями створили мистецько-літературний салон, де протягом двадцяти років там збиралися митці. «Крім задоволеної і дещо галасливої молоді у домі почали з’являтися неординарні, багатші особистості. Цей процес започаткував Мар’ян Рузамський. А почалося все із написання портрету Алі, доньки доктора. То був 1928 рік, коли прізвище Мар’яна уже відоме в Польщі, яий повернувся до Транобжегу після кількарічного перебування у Львові й отримав пропозицію написати портрет Алі (…). Тоді ж і постав прерасний портрет, відомий як «Дівчинка в капурку». Такми був початок знайомства з художником, яке поступово переросло у багаторічну міцну дружбу. Наступні замовлення портретів членів родини Павласів стали приводом до того, що Рузамський все частіше відвідував замовників і тоступово склалося так, що почувався членом свєї нової родини» [9, с. 13].

Саме у Павласових, за словами Тадеуша Зих, М. А. Рузамський познайомився зі скульптором і художником Станіславом Шукальським, засновником мистецького угрупуванням «Szczep Rogate Serce», (1929 р.) [2, с. 15]. Деякий час М. А. Рузамський був одним із редакторів видання «Крак», органу товариства, а по виїзді С. Шукальського до США, короткий час виконував обов’язки головного редактора. Він опублікував низку статей, головним чином полемічних, критикуючи нові напрямки у польському малярстві. Коли той повернувся до Польщі, колишні друзі остаточно розійшлися у поглядах на мистецтво і політику.

Серед приятелів, з якими познайомився у Павласівці були Стефан Жеховський, художник із «Rogate Serce», поет і прозаїк Станіслав Пентак, журналіст і письменник Анджей Пивоварчик, доктор Тадеуш Старостка. У другій половині тридцятих років його політичні погляди набувають якраво вираженого лівого спрямування. Тоді ж познайомився із письменником Емілем Жегадловичем, який подібно М. А. Рузамському, «творив у свої «самотності», віддаленій від великого світу». Письменник присвятив останньому повість «Мотори». Твір писався, серед іншого, й в Тарнобжеґу і побачив світ завдяки сприянню художника. Він допоміг в організації збору коштів, заручивись підтримкого, головним чином, родини Павласових. Своєрідною подякою з боку Е. Жегадловича було уміщення на сторінках другого тому твору фрагментів оповідань М. А. Рузамського «Лекції історії для дітей в 5047 році» [5].

Говорячи про художні уподобання М. А. Рузамського цього періоду життя, слід зазначити, що у мистецтві 30-х років у польському мистецтві панувало дві течії: перші акцентували свою увагу на автономії виражальних засобів та пошуку нових форм у малярстві, другі були прихильниками традиції, тим більше народної традиції. Виразником останньої і був художник. «Творив у концепції традиційно-реалістичній. Критики вказували на академічну старанність малюнку приглушені, спокійні кольори подібні до запізнілого відлуння імпресіонізму» [2, с. 15]. Серед тематики картин того періоду: міські, сільські пейзажі, квіти. Проте найсильнішою стороною його творчості став у цей час портрет, які можна прорівняти хіба що з творчістю польської художниці Ольги Бознанської (1865 – 1940). Вони зуміли створити синтетичні композиції, передати психологічну характеристику моделі, використовуючи специфічну гаму барв. Він створив численні портрети друзів: доктора Евгеніуша Павласова, його дружини Яніни Павласової, доньки Аліції та матері Анни Павласової, Стефана Жеховського, доктора Фердинанта Русиновського – директора шпиталю в Тарнобжеґу доктора Тадеуша Старостки – хірурга, Еміля Жегадловича і його родини. Завдяки різноманіттю творчості був відомий у Парижі, Берліні, інших центрах тогочасного мистецтва, але свідомо обрав шлях такого собі провінційного відлюдника. Стефан Жеховський так характеризував М. А. Рузамського: «Був то чоловік незвичний. Його філософсько-художні погляди пронизані глибоким гуманізмом. Написав сотні картин, виконав багато малюнків. Не зважаючи на це, залишився невідомим, оскільки нічого не зробив для популяризації свого мистецтва. Був цілком вільний від потреби якого-небудь розголосу чи слави» [2, с. 15].

З тарнобжеського періоду збереглося 34 праці художника, серед яких: «Дівчинка в каптурику (Портрет Алюсі Павласівни)» (1928), «Яніна Павласова» (1929), «Півонії» (1935), «Гортензія» (1936), «Троянди» (1938), «Автопортрет» (1938), «Аліція Павлас» (1940) [2, с. 22].

Марися Кавянка, 1927, Історичний музей міста Тарнобжеґа (автор світлини Тадеуш Зих)

Ще одним захопленням М. А. Рузамського стала література. Його статті у загальнопольських виданнях свідчили не лише про мистецьку активність, але й підтверджували тезу, що навіть мале місто, яким був Тарнобжеґ, може стати важливим осередком культурного життя, а слово «провінція» більше має географічний ніж духовний вимір [6]. «Контакти тарнобжеського художника з багатьма письменниками (серед іншого – з Тувімом, Боєм-Желенським), дружба з Емілем Зеґадловичем, надихнули на власні літературні проби. Писав головним чином вірші та епіграми (дослівно – «fraszki»). Деякі з них Тувім умістив у своїй книжці «Чотири століття польської фрашки». У тридцяті роки ХХ століття Рузамський створив цикл віршів присвячених кожній тварині, які хотів опублікувати під назвою «Zwierzaki». У листі до Тувіма 24 травня 1935 року писав: «… висилаю Пану рекомендованим листом рукопис моїх фрашок під назвою «Тварини» до можливого їх використання Паном при опрацюванні фрашки польської (…) мають вийти у Познані у Венгра. Видавництво запитує,що я хочу за них. А я не маю жодного понятят, яку поставити ціну. Найохочіше продавав би її за кілька усмішок. Але те треба означити у злотих. Надсилаю 16 штук на пробу. Усього їх разом 54». Крім позитивної рецензії Тувіма Рузамському не вдалося зібрати ані коштів, ані знайти видавця.

У кінці тридцятих років спробував їх опублікувати Анджей Пивоварчик, молодий письменник, з яким художник познайомився в домі Зеґадловича. Не зважаючи на те, що книга була готова, через брак фінансів її не вдалося видати» [4, с. 7 – 8]. Так написав про літературну діяльність художника Тадеуш Зих, який по 80-ти роках опублікував цю книжку. Вона побачила світ у 2015 р., який Радою міста Тарнобжеґ було оголошено Роком Мар’яна Антоні Рузамського, ставши частиною ювілейних заходів [10].

Аушвіцький період (1943 – 1945)

Вибух Другої світової війни М. А. Рузамський надзвичайно переживав, оскільки багато разів у своїх листах до друзів та статтях попереджав про небезпеку наближення фашизму. Позбавлений яких-небудь засобів до життя існував завдяки продажі картин чи просто обміну на продукти [11]. Навіть у такій скруті знаходив можливість допомагати своєму брату Станіславу, який з дружиною і дітьми мешкав у Варшаві. 7 квітня 1943 р. [12, с. 200] був арештований гестапо за доносом сусіда місцевого фольксдойча Дзядоша, який, за словами Тадеуша Зиха, для тогочасних мешканців Тарнобжегу був справжнім жахіттям. Фактично то була помста за сміливу відмову художника написати його портрет: «Сказав, що намалює будь-кого, але не його» [13]. Йому було висунуті звинувачення, що єврей і гомосексуаліст – убивчі на той час аргументи, щоби потрапити до одного з таборів смерті. «Після трьох днів перебування у тарнобжеській в’язниці, його було доправлено до Тарнова. Звідти за кілька тижнів було вивезено до концентраційного табору Аушвіц-Біркенау» [9, с. 15]. В останньому листі 9 квітня 1943 р. написав до своїх друзів:

«Мої дорогі друзі!
Сьогодні був на допиті. Говорив німецькою вільно (допомогла мені кава). Обвинувачений з доносу п[ана] Дз[ядоша] у тому, що є євреєм і… гомосексуалістом. Енергійно заперечував обидва звинувачення. Запитав після підписання протоколу, у чому звинувачений? Той, хто провадив допит відповів: «це важко окреслити». – Від моменту арешту є цілком спокійний, бо маю чисте сумлінняі не брехав. Сьогодні мають нас вивезти. Моя метрика в шафці. Прошу Добру Душу прошу, аби до шкіряної валізки запакувати змінну пару білизни, прибори для гоління (на вікні), кругле люстерко (стіл), кілька хустинок, а також старі галоші, брульйон (зошит для нотаток. – Л. Ж. ) [!] з чистим папером (стіл), жовтий маленький олівець (стіл). Також прошу забрати картини, хутро, мій одяг і т.д., бо помешкання може зайняти п[ан] Дз[ядош]. – М’ясо за вікном, солонину, борошно прошу використати аби не зіпсувалися. Прошу про упорядкування знищеного помешкання. Усі запаси і що є там нехай Добра Душа розпорядиться, то Її усе. Чинш за будинок 17-го і нехай перейме на себе управління, а 1-го від Реєнта.
– Нас тут у камері 18, панує сердечний настрій. Мені добре, тільки почуваюся невиспаним і докучає бруд. Про Добру Душу, Алю і Чорного (доктор Тадеуш Терлецький – друг родини Павласових. – Л. Ж.) і Ж[еховського] і всіх Вас Дорогих не можу думати без зворушення, бо може Вас більше не побачу.
Надсилаю Вам найкраші мої почуття.
М.Р.» [12, с. 200–201].

З Тарнова його було перевезено до концентраційного Аушвіц-Біркенау, де отримав номер 122843. Незважаючи на постійну загрозу життю, Мар’ян Рузамський займався малюванням, виконуючи портрети охоронців. Це дало йому певні преференції та можливість створити низку портретів в’язнів. Так постала з присвятою Яніні Павласовій спеціальна «Освенцімська течка». Ця жінка, настільки було можливо у тих жахливих умовах, намагалася його підтримувати. Вона надсилала до табору посилки з харчами і приладдя для малювання: олівці, крейду, пастель, фарби, листуючись з ним німецькою мовою. До Яніни Павласової, яка на той час втратила чоловіка, художника пов’язувало глибоке почуття, а результатом близькості двох непересічних особистостей стало збережені до цього часу листи [6]. У таборі Мар’ян Рузамський познайомився із художником-графіком Мечиславом Косцєльняком та художником і скульптором Ксаверієм Дуніковським, чий портрет зберігається у фондах Державного музею Аушвіц-Біркенау в Освенцімі. У ньому ж зберігається й Автопортрет Мар’яна Рузамського, датований 1943 –1944  роками [14].

Весною 1945 р. згідно даних Я. Верцінської, біографа художника, за відмову написати портрет одного із табірних капо, був висланий до концентраційного табору у Берґен-Бельзені поблизу села Берґен, в Нижній Саксонії на північної Німеччини. Разом з іншими в’язнями пішо подолав евакуацію у надзвичайно жахливих умовах, названу пізніше «дорогою смерті», у якій загинуло 50 % полонених. У цій «мандрівці» ховав під одягом свою течку з малюнками. 8 березня 1945 р. у таборі Берґен-Бельзен художник помер від виснаження та голоду, за два тижні від визволення союзницькими військами. Перед смертю передав свої малюнки одному із ув’янених доктору Брабандеру з проханням зберегти роботи. Останній також помер, але передав течку уже своєму синові також в’язневі. Після звільнення той дістався до Парижа, де передав її поляку Т. Ягошевському, який, за збігом обставин, особисто знав Яніну Павласову [15]. Жінка, у свою чергу, презентувала 32 малюнки олівцем, 4 акварелі, 4 портрети (серед них й автопортрет), 2 рукописи «Main lebenslauf» музею Аушвіц-Біркенау [6].

***

Спадщина художника Мар’яна Рузамського, людини, яка не побоялася відкрито відмовити у написанні портретів представників нацистського режиму, складає 70 картин, малюнків, ескізів. Умовно можна їх умістити у п’ять груп, залежно від місця проживання автора:

Перша група (російська) 1915-1918 9 репродукцій

Друга група (краківська) 1918-1922 10 репродукцій

Третя група (львівська) 1922-1928 15 репродукцій

Четверта група (тарнобжеська) 1928-1943 34 репродукції

П’ята група (освенцімська) 1943-1944 2 репродукції

Його картини – у приватних колекціях, музеях Тарнобжеґа, Жешова, Сандомира, Вроцлава, Львова, Праги, а табірні малюнки – у Картинній Галереї Державного музею Аушвіц-Біркенау в Освенцімі [16, с. 294].

Троянди, Історичний музей міста Тарнобжеґа, (автор світлини Тадеуш Зих)

На цвинтарі Тарнобжегу 9 березня 2015 р. за ініціативи доктора Тадеуша Зиха було встановлено символічний надгробок, присвячений художнику, оскільки немає даних про його справжнє місце поховання у концентраційному таборі Берґен-Бельзені. Його життя пройшло як спалах – спалах яскравої зірки на небосхилі мистецтва Польщі. Кілька років проведених у Харкові у статусі цивільного полоненого стали для М. А. Рузамського роками випробувань та водночас художньої практики, продиктованої, крім усього й природнім бажанням – вижити в екстремальних умовах Першої світової війни.

Література

1. Radzimowski Marcin. Dziewczynka w fartuszku. Режим доступу: http://www.echodnia.eu/podkarpackie/artykuly-archiwalne/art/8225193,dziewczynka-w-fartuszku,id,t.html

2. Marian Ruzamski (1889-1945) / A. i Z. Oniskowie, T. Zych. – Tarnobrzeg: Tarnobrzeskie Towarzystwo Historyczne, 2000. – 86 s.
3. Alicja i Zbigniew Oniskowie. Marian Ruzamski – księża małarstwa. // Tarnorzeskie Zeszyty Historyczne. № 18. Maj. 1998. – S. 30–42.
4. Marian Ruzamski. Zwierzaki / Marian Ruzamski; wybrał i wstępem opatrzył Tadeusz Zych; [ilustrowane pracami uczestników konkursu plastycznego]. Tarnobrzeg : Urząd Miasta : Muzeum Historyczne Miasta Tarnobrzega, 2015. – 55 s.
5. Korespondencja. T. 1, 1936-1937 / Emil Zegadłowicz, Stefan Żechowski, Marian Ruzamski; wstęp, oprac. tekstu i przyp. M. Wójcik. – Kielce: Wydaw. Akademii Świętokrzyskiej, 2002. – 427 s. 
6. Marian Antoni Ruzamski. Режим доступу: http://fulmanski.pl/ruzamski/zyciorys.htm
7. Tarnobrzeg: Wystawa “Tarnobrzeg w czasach Wielkiej Wojny” – do końca maja br. Режим доступу: http://nadwisla24.pl/2014/04/18/tarnobrzeg-wystawa-tarnobrzeg-w-czasach-wielkiej-wojny-do-konca-maja-br/
8. Жванко Любов. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914–1918 рр.). – Харків: Віровець А. П. «Апостроф», 2012. – 568 с.
9. Alicja i Zbigniew Oniskowie. „Pawlasówka” dom dra med. Eugeniusza Pawlasa w Tarnobrzegu. // Tarnorzeskie Zeszyty Historyczne. № 18. Maj. 1998. – S. 10–23.
10. Zenon Dubis. Rok mistrza akwareli Mariana Ruzamskiego. Режим доступу: http://rzeszow.tvp.pl/20395949/rok-mistrz-akwareli-mariana-ruzamskiego
11. Skowyra М. Zapomniani polscy artyści malarze w Charkowie na przełomie XIX–XX wieku. Kurier galicyjski. – 2017. – nr 18 (286). – 29 września – 16 października. Режим доступу: http://kuriergalicyjski.com/historia/ upamietnienia/6290-jak-polacy-charkow-budowali-czesc-xiv
12. Korespondencja. T. 2, 1938-1944 / EEmil Zegadłowicz, Stefan Żechowski, Marian Ruzamski; wstęp, oprac. tekstu, przyp. i indeks M. Wójcik. – Kielce: Wydaw. Akademii Świętokrzyskiej, 2002. – 233 s. 
13. Marta Woynarowska. Sukces po śmierci. W Tarnobrzeskim Domu Kultury odbyła się uroczysta inauguracja obchodów Roku Mariana Ruzamskiego w Tarnobrzegu. Режим доступу: https://sandomierz.gosc.pl/doc/2386284. Sukces-po-smierci/3
14. Sztuka obozowa i poobozowa. Режим доступу: http://www.auschwitz.org/galeria/sztuka-obozowa-i-poobozowa/
15. Marian Ruzamski – Kunst in Auschwitz. Режим доступу: http://www.kas.de/wf/de/71.4799/
16. Жванко Л.М. Видатні поляки і Харків: біографічний словник (1805-1918). – Х.: Золоті сторінки, 2018. – 408 с.

Любов Жванко, професорка, докторка історичних наук, членкина Міжнародної асоціації гуманітаріїв, дослідниця полонійної тематики в Україні.

1 Авторка статті складає подяку пану Тадеушу Зиху, доктору габілітованому професору Університету в Жешові, директору Історичного музею міста Тарнобжеґа за надані матеріали про Мар’яна Антоні Рузамського для написання біографічного словника про видатних поляків Харкова та дозвіл на уміщення на сторінках статті копій репродукцій картин художника під час відвідин музею 20 лютого 2018 року.
2 Авторка статті складає подяку пану Кшиштофу Антоньчику, керівнику Цифрового репозиторію та пані Аґнєшці Сєрадській, відділ колекцій Державного музею Аушвіц-Біркенау в Освенцімі за надані матеріали про Мар’яна Антоні Рузамського під час відвідин музею 14 березня 2018 року.

Друкована версія статті: Жванко Л. Мар’ян Антоні Рузамський (2 лютого 1889 ‒ 8 березня 1945) // Історія в школі. – 2019. – № 5–6. – С. 33–40.