Більшості сучасників видається, що радянський партизанський рух – це одне з тих явищ, яке вже нічим не може здивувати та зацікавити аудиторію у наш час. Проте, після заглиблення у документальну базу стає зрозуміло, що ця тематика рясніє величезною кількістю невивчених аспектів, явищ та подій.
Наразі спробуємо проаналізувати один із найбільш суперечливих моментів біографії Івана Хитриченка – керівника Київського партизанського з'єднання ім. М.С. Хрущова, за цими даними його віднесли до числа зрадників Батьківщини. Передовсім наведемо основні моменти з його біографії, що дозволять краще розуміти загальну картину.
Іван Хитриченко народився 1903 року у с. Веприн Радомишльського району Житомирської області. Член ВКП(б) з 1928 року, в органах НКВС у 1928-1934, 1940-1941 роках. Зокрема, у архіві Міністерства внутрішніх справ України містяться документи про роботу майбутнього керівника Київського з’єднання у 1930-х роках у міліції та деякі дані про його перший арешт. Для прикладу можна навести наказ від 28 листопада 1930 року, в якому говориться про зняття Івана Хитриченка з посади начальника Канівської районної міліції за невиконання завдання керівництва (повинен був організувати роботу з виявлення зброї у населення) – у результаті був арештований на 10 діб, знятий з посади та переведений в інший район1. Також згадується, що у 1938 році, працюючи секретарем Дунаєвецького райкому КП(б)У Кам’янця-Подільського, за доносом був заарештований за статтями 54-2, 54-10 ч. 1 та 54-11 Кримінального Кодексу УРСР (участь у антирадянській агітації), визнаний невинним та звільнений з-під варти у лютому 1939 року.
Напередодні Другої світової війни працював начальником 10-го відділення міліції міста Києва. Під час війни – командир партизанського з'єднання ім. М.С. Хрущова. Заарештований 13 січня 1944 року у Москві за підозрою за статтею 58-1 п. «б» (зрада Батьківщини). Засуджений восени2 1946 року на 10 років виправно-трудових таборів3. Був звільнений 7 грудня 1953 року. Реабілітований за визначенням Військової колегії Верховного суду СРСР 12 березня 1955 року4. Помер у Києві 19 грудня 1989 року.
Питання колаборації
У судовій справі наведено досить значний перелік звинувачень на адресу Івана Хитриченка:
* здався в полон у вересні 1941;
* у жовтні 1941 року, будучи у полоні, підписав зобов’язання не вести боротьби з німцями, після чого і був звільнений;
* організував у травні-червні 1942 року партизанську групу в Радомишльському районі Житомирської області, проте в червні 1942 року втік із загону;
* у серпні 1942 року вступив в поліцію у Києві, де працював на посаді коменданта;
* у січні-лютому 1943 року, будучи у підпіллі, пиячив та розконспірував членів підпільної організації;
* на посаді командира з’єднання своїми діями знизив бойову результативність формування5.
Одним із основних закидів Івану Хитриченку було звинувачення у колабораціонізмі. Фактично, цілком можна говорити, що це воно було одним із головних, якщо не найголовнішим у всій судовій справі.
У першу чергу спробуємо окреслити коротко специфіку самого поняття колабораціонізму та його видів. Одним із знаних дослідників цього неоднозначного явища є Михайло Семіряга, який присвятив питанню співпраці з ворогом у роки Другої світової війни монографію. Зокрема, дослідник відмічав, що «колабораціонізм – особлива система поглядів та їхнє практичне втілення в інтересах гітлерівської Німеччини, що шкодить Батьківщині»6. Зважаючи на досить велике різноманіття підвидів даного явища (військовий, статевий, дитячий, духовний, національний, економічний, інтелектуальний, ідеологічний, адміністративний)7, класифікувати як «зраду Батьківщини» можна було практично будь-яку, та, у першу чергу, воєнно-політичну діяльність радянського громадянина на боці ворога8. Отже, поняття колабораціонізму було надзвичайно широким і варіативним9, що і буде нижче розглянуто на прикладі долі Івана Хитриченка.
Фактично, відштовхуючись від конкретного прикладу вищезгаданого партизанського командира, можемо виділити два звинувачення у контексті питання колабораціонізму:
* Перебування у полоні;
* Робота на будівництві залізничного мосту на посаді коменданта табору військовополонених.
Говорячи про полон, слідзазначити, що це була дуже специфічна подія у житті кожного жителя УРСР, а особливо солдата Червоної армії чи працівника державних органів. На думку того ж таки Михайла Семіряги, полон якраз і був тією сприятливою умовою для вияву колабораціоністських дій по відношенню до Радянського Союзу10. Тому не дивно, що влада намагалася прискіпливо дослідити саме цей період у житті конкретного радянського громадянина, який так чи інакше потрапляв у поле її цікавості.
Треба також підкреслити той факт, що владна верхівка СРСР не підтримала Женевську конвенцію щодо дотримання прав полонених, а, відповідно, вважала сам факт потрапляння до полону виявом боягузтва та відверто антирадянським кроком11. Тим не менше, до німецького полону потрапляла величезна кількість солдатів. Особливо це спостерігалось на початковому етапі війни, коли війська Вермахту наступали на Україну і радянські солдати потрапляли в оточення у ході невдалих оборонних операцій.
Щодо Івана Хитриченка, то у постанові на його арешт від 13 січня 1944 року зазначається, що він 22 вересня 1941 року потрапив у полон до німців, де підписав зобов’язання про відмову від боротьби з окупантами12. Документ такого типу був формулярним і досить поширеним, тобто вочевидь підписували його непоодинокі особи13. У даному контексті дещо риторичним є питання щодо того, наскільки сам факт підписання свідчив про реальну співпрацю особи з представниками окупаційної влади та, відповідно, про його відмову від роботи на радянські органи. У кримінальній справі наведено документ за підписом Івана Зайченко (одне з імен, під якими жив на той час Іван Хитриченко)14. Отже, самого факту існування такого документа для радянської влади було достатньо для звинувачення у колабораціонізмі. З січня по квітень 1942 року Іван Хитриченко був виключений зі списків особового складу НКВС як особа, що пропала без вісти на фронті15.
Говорячи про дуже специфічний контекст воєнної доби, слід приділити увагу такому поняттю як «криміналізація пасивності», яке зустрічається у дослідженнях Карела Беркгофа16. Автор дуже влучно підмітив той момент, що саме радянські партизани, яких влада позиціонувала найчастіше як народних месників, що виявили власну ініціативу у боротьбі з ворогом, призвели до того, що пасивна позиція по відношенню до окупаційної влади ставала злочином перед СРСР. Це дуже добре проглядається навіть у самому формулюванні питань слідчого до свідка Олександра Іванова: «Скільки часу ви прожили на окупованій території не приносячи користі Батьківщині?»17.
Повертаючись до факту полону, можемо говорити про те, що серед свідків, які проходили по справі Хитриченка неодноразово згадувалось потрапляння до полону на початковому етапі війни. Зокрема, у свідченнях Івана Новицького йдеться про те, що він потрапив у полон у вересні 1941 року, де і познайомився з Хитриченком. Щодо процесу звільнення, то свідок зазначив таке:
«Нас, здорових військовополонених, вишикували у колону, що нараховувала до 200 чоловік, відвели у двір, де узбеки нас роздягнули і одразу направили в комендатуру за отриманням перепусток. Отримавши перепустки, нас знову вишикували, німецький комендант змусив нас проспівати пісню “Розпрягайте хлопці коней” і після цього через ворота випустили з табору»18.
У полоні серед свідків у справі також були Сергій Євдокименко (начальник майстерень полку), Григорій Бессараб, Павло Бубнов, Дмитро Бурков (командував артилерійським полком на початку війни), Петро Перевертун (помічник начальника оперативного відділу штабу танкової дивізії), Павло Семирозов19. Практично всі вище перераховані особи служили у Червоній армії, проте не уникнули полону – потрапили в оточення в районі Умані, Білої Церкви, Києва і т.д. Таким чином, навряд чи можна назвати випадок Івана Хитриченка з потраплянням у полон поодиноким – це явище є досить очікуваним у будь-якому військовому конфлікті20. Ігор Ніколаєв зазначає, що від початку війни під підозру автоматично потрапляли всі військовослужбовці, які хоча би на нетривалий час потрапили у полон чи за лінію фронту21.
Якщо говорити про те, чому окупаційна влада недовго тримала радянських військових у полоні, а згодом відпускала їх, то тут радше йдеться про прикладну сторону питання – полонених треба було десь розміщувати, охороняти, годувати, а тим більше йдеться про 1941 рік – період відступу радянських сил і масового явища полону22.
Щодо саме нашого конкретного контексту та місця факту полону у житті радянського громадянина, то тут дійсно можна говорити про штучне конструювання специфічних категорій біографії (особливо якщо йдеться про військовослужбовця регулярної армії), однією з яких і було перебування у полоні. Ален Блюм та Мартіна Неспуле говорять про те, що такого типу категорії створювалися різноманітними установами та в подальшому тягнули за собою певні дискримінаційні (а по факту репресивні) практики23. Відповідно, можна припустити, що саме через побоювання Хитриченка стосовно того, що про факт полону стане відомо вищому керівництву і воно потрактує його як зраду, він утаємничив цей факт:
«Я здійснив велику дурницю під час прийому мене народним комісаром24… Зараз на допиті я давав хибні свідчення щодо обставин втечі з полону. Я не втік, а був відпущений із табору військовополонених у місті Житомирі»25.
Про перебування у полоні Іван Хитриченко повідомив Анну Михайлову та Варвару Рівенко, у помешканні яких він проживав у період до початку організованої партизанської активності. Загалом же питання полону не дискутувалося серед партизанів Київського з’єднання, наскільки ми можемо судити зі свідчень. Отже, це говорить про те, що цей аспект життя керівника формування не був унікальним для того часу.
Наразі перейдемо до детального аналізу напевно найтяжчого звинувачення з-поміж тих, що були висунуті Івану Хитриченку у 1944 році – мова йде про явну колаборацію, а саме – роботу на посаді коменданта Дарницького табору військовополонених під час будівництва залізничного мосту. Ключовий момент у справі – чи було це заплановане проникнення законспірованого підпільника з метою виконання завдання керівництва, чи це було власне рішення Хитриченка, який мав на меті зберегти своє життя, віднайшовши таку тимчасову специфічну суспільну нішу.
Сам Іван Хитриченко відмічає у своїй автобіографії, що він вступив у 1942 році до німецької залізничної школи без складнощів, бо німці не перевіряли його особу: від нього вимагалося лише бажання служити на благо Райху26. Він зв’язувався з уповноваженими Київського обкому ВКП(б), які були у курсі його діяльності27. Проте, виходячи з матеріалів кримінальної справи, позиція слідчого була діаметрально протилежною від самого початку слідства. У даному контексті слід дещо ретельніше проаналізувати саму практику такого проникнення підпільників у структури окупаційної влади. Зокрема, у роботі Сергія Біласа міститься публікація незвичного джерела – протоколу допиту Олександра Русанова (особистого ад’ютанта Тимофія Строкача) представником РОНА. Допитуваний серед іншого зазначив таке:
«…Партійні працівники та співробітники НКВС, які спеціально відібрані, залишені чи заслані для підпільної, розвідувальної, диверсійної роботи. Це найбільш надійна частина. Її або відправляють у нові райони для тієї ж діяльності, або використовують для пропаганди “про німецькі звірства»28.
Проте, відштовхуючись від документів та свідчень інших осіб, можна поставити під сумнів наведену вище тезу. Зокрема, Олександр Солженіцин висловлює кардинально відмінну думку:
«І не слід думати, що чесна участь у підпільній антинімецькій організації напевно позбавила від долі потрапити в цей потік. Не поодинокий був випадок, як з тим київським комсомольцем, якого підпільна організація послала для свого інформування служити у поліцію. Хлопець чесно про все повідомляв комсомольців, але з приходом наших отримав свою десятку, бо не міг же він, служачи у поліції, не набратися ворожого духу і зовсім не виконувати ворожих доручень»29.
Наведений уривок зачіпає дражливий юридичний аспект діяльності радянських партизанів. Основна проблема полягає у тому, що якихось конкретних законодавчих актів, що регулювали би практику заслання підпільників для роботи у органах окупаційної влади просто не існувало. Отже, можемо говорити хіба що про ініціативу окремих регіональних центрів координації підпільного руху чи окремих його діячів, що мали хоча би якісь владні повноваження. Як зазначається у монографічному дослідженні, присвяченому саме правовій стороні питання, партизани «неухильно дотримувалися основного закону – Конституції»30. Цю тезу автора можна щонайменше підважити відсутністю законодавства, яке регулювало би партизанську та підпільну активність на рівні всього Радянського Союзу чи окремих його республік. Єдиними державними нормативно-правовими документами законодавчого штибу були розпорядження того ж таки Тимофія Строкача чи Йосипа Сталіна (майже завжди мали досить загальний характер без зазначення вузької проблематики).
Робота великих партизанських формувань зі значним рівнем боєздатності часто-густо провадилася без активної участі центру через банальну відсутність рацій або інші прикладні аспекти. Навіть найвідоміші партизанські командири у мемуарах та документальних звітах писали про великі проблеми з підтримкою штабу. Наприклад, Олексій Федоров відзначав, що до 4 листопада 1942 року його з’єднання взагалі не мало зв’язку з УШПР31. Сидір Ковпак, у свою чергу, встановив зв'язок зі штабом трохи раніше: «Лише у квітні 1942 року в Брянських лісах була скинута рація і зв'язок з „Великою землею” став регулярним»32. У даному контексті не варто забувати про те, що сам УШПР був сформований як спеціальний орган для координації дій партизанів лише у травні 1942 року, але ж від самого початку війни існувала ставка Верховного Головнокомандування (ВГК), яка ініціювала створення певних відділів, що мали б займатися в тому числі й питанням встановлення зв’язку із загонами партизанів. Зважаючи на не надто продуктивну діяльність штабу, можемо говорити про те, що станом на весну-осінь 1942 року керівники окремих загонів та перших з’єднань могли діяти практично на власний розсуд.
Отже, у будь-якому випадку робота у органах окупаційної влади була надзвичайно небезпечною навіть для офіційно засланої підпіллям особи. Щодо Івана Хитриченка, то сам він пояснював свій вчинок вимушеною необхідністю – після викриття його локального загону (діяв у квітні-липні 1942 року) був вимушений тікати у Київ, адже його почали розшукувати німці33. Слід зазначити, що велика кількість дрібних загонів на початковому етапі війни була практично приречена на загибель, адже діяла на окупованих територіях без якоїсь координації та підтримки з боку влади34.
Щодо свідків, то з усіх 85 осіб, які проходили за справою Хитриченка на етапі доказів вини, питання колаборації виокремлювали 26 чоловік, що становить 31% від загальної кількості. Проте, свідки зазначали зовсім неоднакові моменти щодо факту полону. Найціннішими у даному контексті є покази трьох осіб – Олександра Іванова, Миколи Христового та Миколи Новожилова, які перебували безпосередньо у самому таборі разом із майбутнім очільником Київського партизанського з'єднання. Микола Христовий вказав, що за період з вересня 1942 по червень 1943 втекли 52 полонених, проте сам він деталей не знав, адже не був посвячений у процес організації втеч35. Олександр Іванов, у свою чергу, ближче контактував із Хитриченком, звів його із Миколою Сорокою – законспірованим підпільником, який на той момент був майстром столярного цеху (вільнонайманим). Проте, у свідченнях Іванов зазначив, що Хитриченко набрехав про активну участь у підпіллі – він не організовував жодних втеч36. Він же зазначив, що Микола Сорока не давав Хитриченку санкції на перехід із поліцейського в коменданти табору37. Щодо Миколи Новожилова, то він знав про підпільну діяльність Хитриченка й Іванова та про їхні плани по організації втечі з табору, а згодом дізнався, що обидва вони стали партизанами38.
Ключовим є питання щодо особи Миколи Кучинського (уповноважений, від якого, за словами Хитриченка, останній отримав санкцію на влаштування у поліцію). У справі наявний протокол очної ставки, що відбулася між Кучинським та Хитриченком у вересні 1946 року – на завершальному етапі слідства. Треба зазначити, що під час проведення даної допоміжної слідчої процедури точки зору обох сторін були діаметрально протилежними – Микола Кучинський наполягав на тому, що він не давав Хитриченку жодного дозволу на роботу у поліції. Проте, існують документи (рукописні свідчення осіб), що якоюсь мірою підтверджують алібі Івана Хитриченка. Підпільник Микола Корнієнко дізнався від Миколи Кучинського, уповноваженого від секретаря Київського підпільного міському, що останній дав дозвіл Івану Хитриченку виїхати в Київ та навіть тимчасово вступити в поліцію для морального розкладання її працівників (очевидно, малося на увазі, що, працюючи під прикриттям, Іван Хитриченко повинен був сприяти переходу поліцаїв у підпілля)39. Ще одне свідчення залишив Федір Клопотовський (комісар Димерського партизанського загону), який був зв’язковим при уповноваженому Київського підпільного обкому Миколі Сороці. Він писав про те, що Іван Хитриченко працював заступником, а потім і комендантом табору для військовополонених під чужим ім’ям (Литвиненко Фома)40 над завданням з виведення полонених офіцерів у ліси. Відповідно, коли випадки втечі з табору стали систематичними, німецьке командування почало підозрювати Івана Хитриченка, що й змусило його тікати з групою військовополонених: вдалося вивести 43 військових Червоної армії та 11 озброєних поліцаїв41.
Вищенаведені документи датуються жовтнем та листопадом 1943 року, коли Київське партизанське з’єднання вже практично припинило свою діяльність, увійшовши до складу регулярної армії. Очевидно, що вже з цього часу активізувалося розслідування справи Івана Хитриченка – було розпочато збір свідчень проти нього.
Отже, у даному разі йдеться про явний факт надання неправдивих свідчень зі сторони Миколи Кучинського, адже його покази від 1943 до 1946 року пройшли своєрідну еволюцію. Проте, Хитриченко не зміг довести своє алібі під час судового процесу 1944-1946 років, тому що згадані вище документи за 1943 рік не були долучені до справи, а отже слідчий базував аргументи звинувачення у першу чергу на матеріалах очної ставки.
Щодо інших свідків у справі, то тут наявні надзвичайно різновекторні позиції щодо роботи керівника формування у таборі військовополонених, а саме:
* Ходила чутка, що він приховав факт служби у поліції;
* Знали, що він виведе полонених і чекали на їхнє прибуття;
* Всім у формуванні було відомо про минуле очільника;
* Говорив, що був у поліції по завданню підпілля, але брехав – рятував власне життя;
* Служив у німців 2 місяці;
* Називав себе підпільником, носивши поліцейську форму;
* Пішов у поліцію, кинувши напризволяще партизанський загін;
* Олександр Іванов розповідав у з'єднанні про минуле керівника;
* Вже будучи командиром, Хитриченко зізнався, що служив у поліції, до того – приховував;
* Під час служби на окупаційну владу не дав утекти нікому;
* Став комендантом табору самостійно, без жодної санкції;
* Не було відомо про його минуле до 1946 року42.
Таким чином, можемо бачити велику варіативність у показах свідків щодо роботи корівника формування у поліції – вони дізнавалися про це у різний час та у різний спосіб. Та навіть при такому різноманітті маємо прямі свідчення щодо роботи Хитриченка як підпільника (покази Марії Родіної, Ваксмана тощо). На жаль, через певні причини відсутні протоколи допитів двох важливих осіб – Миколи Сороки (працював на будівництві мосту і, за словами Хитриченка, керував його діями) та Лідії Коломаренко (була зв’язковою між Сорокою і Хитриченком) – обидва були розстріляні за участь у підпіллі. За Миколу Сороку свідчення дала його дружина, яка зазначила про підпільну діяльність чоловіка. Проте, одним із доказів реальної підпільної діяльності Сороки може бути навіть те, що про нього згадано у радянській кількатомній праці «Історія Києва» 1985 року видання:
«Особлива увага приділялася порятунку військовополонених… У листопаді 1941 року міськком партії поставив завдання створювати бойові групи з військовополонених. Першу з них створив М.А. Сорока. За наказом підпільного міськкому М.А. Сорока організовував втечі командирів і бійців Червоної армії. К. Дівонін43 обирав з них найбільш підготовлених, забезпечував документами, переодягав у поліцейську форму, озброював і, використовуючи конспіративні квартири і зв’язкових М. Родіну і А. Ширмовську, направляв у бойові групи»44.
Ще одним важливим джерелом для аналізу можливої колаборації керівника Київського формування є інтерв’ю, яке провів історик Олександр Гогун з комісаром Димерського загону Олексієм Школенком. Останній зазначив, що добре знав Хитриченка, доля якого була дуже непроста – організовував вивід військових із табору полонених у Дарниці, згодом був арештований за наказом Берії, відсидів 10 років45. Проте, у записі інтерв’ю чітко видно, що російський історик не згоден з таким потрактуванням респондента – він називає Хитриченка «перевертнем у погонах» та агентом СД (не наводячи обґрунтувань таким серйозним закидам)46. Це, у свою чергу, свідчить про не надто велику компетентність дослідника у темі загалом та у специфіці проведення усноісторичних досліджень зокрема.
Отже, навіть на основі наявних матеріалів можна вибудувати гіпотезу про те, що джерела дозволяють як мінімум сумніватися у закидах слідчого щодо діяльності Івана Хитриченка як колаборанта. Загалом же радянський партизанський рух постає набагато більш багатовекторним та складним для вивчення феноменом, ніж його репрезентація у рамках як радянської, так і сучасної парадигм.
1. Галузевий державний архів Міністерства внутрішніх справ України в Київській області (далі скорочення – ГДА МВС України в Київській області). – Ф. 12, оп. 1, спр. 18749 (Личное дело на Хитриченко Ивана Александровича), арк. 50.
2. Дати винесення остаточного вироку варіюються в документах у межах жовтня-листопада.
3. Оригінальна абревіатура російською мовою – ИТЛ – исправительно-трудовые лагеря.
4. Архивная справка УФСИН России по Кировской области № ог-44/ТО/1-2928 от 18.11.2015; Довідка ГДА СБУ №24/5/С-22 від 03.04.2013.
5. ГДА МВС України в Київській області. – Ф. 12, оп. 1, спр. 18749, арк. 20.
6. Семиряга М. Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны. – Москва, 2000. – С. 6.
7. Ковалев Б.Н. Коллаборационизм в России в 1941-1945 гг.: типы и формы» – Великий Новгород , 2009. – 372с.
8. Семиряга М. Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны. – Москва, 2000. – С. 11.
9. Детальніше про колабораціонізм див. «Свершилось. Пришли немцы!» Идейный коллаборационизм в СССР в период Великой Отечественной войны / сост. Будницкий О. – Москва, 2012. – 325с.; Под немцами. Воспоминания, свидетельства, документы / сост. АлександровК. – Санкт-Петербург, 2011. – 628с.; Littlejohn D. The patriotic traitors. The history of collaboration in German occupied Europe, 1940-45. – New York, 1972. – 392p.
10. Семиряга М. Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны. – Москва, 2000. – С. 10.
11. Под немцами. Воспоминания, свидетельства, документы / сост. Александров К. – Санкт-Петербург, 2011. – С. 259-261.
12. Галузевий державний архів служби безпеки України ГДА СБУ (далі – ГДА СБУ). – Ф. 6, оп.1, спр. 46175-фп (Уголовное дело по обвинению Хитриченко Ивана Александровича). – Т. 1. – арк. 1.
13. Приклад документу такого типу наведено також тут: Київ: війна, влада суспільство. 1939-1945 (За документами радянських спецслужб та нацистської окупаційної влади) / ред. кол. Смолій В., Бажан О., О. Лисенко – Київ, 2014. – С. 452.
14. ГДА СБУ. – Ф. 6, оп.1, спр. 46175-фп (Уголовное дело по обвинению Хитриченко Ивана Александровича). – Т. 4. – арк. 2-2а.
15. Центральний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф. 62, оп. 5, спр. 118 (Личные дела работников штаба и его подразделений, представительств УШПД при военных советах фронтов, бойцов и командиров партизанских отрядов и групп /Хва-Хол/), арк. 140, 143.
16. Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою. – Київ, 2011. – С. 284.
17. ГДА СБУ. – Ф. 6, оп.1, спр. 46175-фп (Уголовное дело по обвинению Хитриченко Ивана Александровича). – Т. 2. – арк. 27.
18. Там само. – Т. 1. – арк. 236зв.
19. Там само. – Т. 1. – арк. 254-254зв., 307зв.; Там само. – Т. 2. – арк. 152зв., 159, 194-195; Там само. – Т. 3. – арк. 171зв.
20. Детальніше див. Карнер С. Архипелаг ГУПВИ: плен и интернирование в Советском Союзе: 1941-1956. – Москва, 2002. – 303с.; Полян П. Жертвы двух диктатур. Жизнь, труд, унижение и смерть советских военнопленных и остарбайтеров на чужбине и на родине. – Москва, 2002. – 896с.
21. Ніколаєв І. Репресії проти військовослужбовців та представників органів влади ДПУ-НКВД України в 20-50-і роки ХХ століття: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Київ, 2006. – 20с.
22. Березовська П., Дяченко Н. Двічі страчені - вічно живі. – Київ, 2006. – С. 80.
23. Блюм А., Неспуле М. Бюрократическая анархия: статистика и власть при Сталине. – Москва, 2008. – С. 226.
24. Мається на увазі народний комісар Лаврентій Берія.
25. ГДА СБУ. – Ф. 6, оп.1, спр. 46175-фп (Уголовное дело по обвинению Хитриченко Ивана Александровича). – Т. 1. – арк. 21.
26. ЦДАГО України. – Ф. 62, оп. 1, спр. 1678 (Материалы о деятельности командира партизанского соединения имени Н.С. Хрущева И.А. Хитриченко), арк. 3.
27. Там само.
28. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні в 1917-1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. – Київ, 1994. – Т. 2. – С. 420-421.
29. Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. – Харьков, 2014. – С. 65.
30. Кулик С. Советские нормативно-правовые акты о сопротивлении в тылу врага в годы Великой Отечественной войны. – Санкт-Петербург, 2005. – С. 390.
31. ЦДАГО України. – Ф. 326, оп. 1, спр. 1 (Звітна доповідь Штабу з’єднання партизанських загонів двічі Героя Радянського Союзу генерал-майора О.Ф. Федорова та підпільних обласних комітетів КП(б)У Чернігівської та Волинської областей за період з вересня 1941 по квітень 1944 р. (маш. примірник)), арк. 63.
32. ЦДАГО України. – Ф. 63, оп. 1, спр. 1 (Отчет командования соединения о боевой деятельности и партийно-политической работе отрядов соединения за период с 6 сентября 1941 года по 1 января 1944 г. и приложением к нему (1-й экз.)), арк. 64-65.
33. ГДА СБУ. – Ф. 6, оп.1, спр. 46175-фп (Уголовное дело по обвинению Хитриченко Ивана Александровича). – Т. 1. – арк. 80-81зв.
34. Гейер М., Эделе М. Война между нацистской Германией и СССР как система насилия, 1939-1945 // За рамками сталинизма. Сравнительное исследование сталинизма и нацизма / ред. Гейер М., Фицпатрик Ш. – Москва, 2011. – С. 474.
35. ГДА СБУ. – Ф. 6, оп.1, спр. 46175-фп (Уголовное дело по обвинению Хитриченко Ивана Александровича). – Т. 1. – арк. 334-334зв.
36. Там само. – Т. 3. – арк. 138зв-141.
37. Там само. – Т. 3. – арк. 145.
38. ГДА СБУ. – Ф. 6, оп.1, спр. 46175-фп (Уголовное дело по обвинению Хитриченко Ивана Александровича). – Т. 1. – арк. 350-352зв.
39. ЦДАГО України. – Ф. 62, оп. 5, спр. 118 (Личные дела работников штаба и его подразделений, представительств УШПД при военных советах фронтов, бойцов и командиров партизанских отрядов и групп /Хва-Хол/), арк. 145-147.
40. Також жив під прізвищами Коноваленко, Зайченко.
41. ЦДАГО України. – Ф. 62, оп. 5, спр. 118 (Личные дела работников штаба и его подразделений, представительств УШПД при военных советах фронтов, бойцов и командиров партизанских отрядов и групп /Хва-Хол/), арк. 147.
42. ГДА СБУ. – Ф. 6, оп.1, спр. 46175-фп (Уголовное дело по обвинению Хитриченко Ивана Александровича). – Т. 1. – арк. 220, 245зв-246, 252зв, 259, 278, 287, 302, 325, 332, 344зв-357; Там само. – Т. 2. – арк. 14, 26, 28, 52, 58, 90-91, 105-105зв, 112зв, 120, 150, 164, 201; Там само. – Т. 3. – 67зв-68, 89зв, 137-138, 145-146.
43. Неодноразово згадується у протоколах допитів Івана Хитриченка та у показах свідків як один із координаторів діяльності перших загонів Києва та області.
44. История Киева / ред. кол. Супруненко Н., Кульчицкий С., Лихолат А. – Т. 3, кн. 1 (Киев социалистический). – Киев, 1985. – С. 341.
45. Неконвенциональная война: ГРУ и НКВД в тылу Вермахта / сост. Гогун И. – Киев, 2014. – С. 357.
46. Там само. – С. 358.