«Сприйняття колабораціонізму Другої світової війни в сучасній Україні» – це заключний розділ книги Олесі Хромейчук «Невизначені» українці. Повоєнна історія Дивізії Ваффен СС «Галичина» («Undetermined» Ukrainians. Post-War Narratives of the Waffen SS «Galicia» Division. Oxford-Bern: Peter Lang, 2013). Ця книжка досліджує низку складних подій і рішень в контексті переходу більше восьми тисяч вояків Дивізії Ваффен СС «Галичина» від капітуляції, перебування в таборах військовополонених до отримання цивільного статусу та дозволу на постійне проживання на Заході. Спираючись на спектр різних джерел, книжка досліджує різноманітні, часто суперечливі наративи, створені членами Дивізії, їхніми прихильниками та опонентами, а також вплив цих наративів на сьогоднішнє розуміння історії Другої світавої війни.

Наприкінці ХХ століття відбулася зміна у напрямку вивчення пам’яті, зокрема в контексті Другої світової війни. Свідчення очевидців та вцілілих осіб почали відігравати важливу роль у написанні історії цього періоду, особливо в зв’язку з Голокостом. Утім, межа між пам’яттю та історією стала дещо розмитою. В своєму дослідженні Тимоті Снайдер поясню¬¬є, що пам’ять та історію не можна вивчати відокремлено, та «водночас без розрізнення понять неможливе дослідження ані першого, ані другого»¹. Це стосується і досліджень пам’яті про Дивізію Ваффен СС «Галичина»², адже в сучасних дискусіях поняття «пам’яті» та «історії» чବсто постають взаємозамінними, особливо в устах політично мотивованих груп чи осіб. Снайдер припускає, що «[п]ам’ять як пам’ять узагалі не можна досліджувати. Наші спогади є завжди спогадами про щось, і доки ми не маємо незалежного джерела знання про це щось, ми не можемо дізнатися про те, як функціонує пам’ять»³. Це незалежне джерело знань рідко буває доступним, якщо йдеться про пам’ять, пов’язану з травматичними та контроверсійними подіями, – як-от ті, до яких була причетною Дивізія «Галичина». Звісно, індивідуальні свідчення про такі події, як знищення Гути Пєняцької або ж битва під Бродами, капітуляція Дивізії, її переміщення в Об’єднане Королівство можна піддати перехресній перевірці доступними документальними свідченнями. Але загальні знання про ці події нерідко спираються на пам’ять або навіть пост-пам’ять тих, хто був безпосередньо або опосередковано причетним до самих подій⁴. Власне, подія не обов’язково навіть мусить відбутися, аби набути значення і стати «пам’ятною» для людей. Події набувають значення через важливість, яку їм надають ті, хто їх згадує⁵. Слід також враховувати, що первинне значення події легко губиться чи змінюється в процесі розповіді та пригадування подій, адже для того, щоб сформувати свідчення про пережите, треба пройти через процес відновлення пам’яті.

Правда і пам’ять

Одне з перших речень у спогадах колишнього члена Дивізії, Лева Стеткевича,  звучить так: «[ч]ас пливе, а з ним і наше життя, і тому по 54-х роках дивимось на все інакше.»⁶ Значення, надане зв’язку з Ваффен СС у 1943-у році, могло пройти у членів Дивізії  декілька етапів переосмислення, до моменту, коли вони взялися за написання мемуарів. Інший колишній дивізійник, Святомир Фостун, у вступі до своєї повісті про Другу світову війну згадує українців, перед якими постав «в тому жорстокому часі важкий і тернистий шлях: одним у совєтській армії, другим – у німецькій та в інших арміях, третім в Українській Дивізії, Українському Визвольному Війську, в польському корпусі ген. Андерса чи Українській Повстанській Армії.»⁷ Ці рядки не ділять українських чоловіків на зрадників і борців за свободу. Більш ніж тридцять років по війні Фостун називає їх усіх «активними учасниками гігантського воєнного змагу, що лютував упродовж кількох років на европейському континенті»⁸. Іншими словами, роки, що минули від часів війни, принесли зі собою нові переживання й, відповідно, нове розуміння подій воєнного часу. А це, своєю чергою, витворило нові спогади про минулі події.

У своїй праці про «переписування» спогадів Зиґмунд Фройд використовує поняття Nachträglichkeit, яке він пояснює як effets d’après-coup, або ж післядію⁹. Фройд описує це як процес, у якому «матеріал, наявний у формі слідів пам’яті, час від часу зазнає реконструкції відповідно до свіжих обставин»¹⁰. Згідно з цією думкою, пам’ять є динамічною: діючи в теперішньому, сліди пам’яті мають містити й усвідомлення того, що не було відомим на той момент, коли подія, про яку особа згадує, відбувалася; таким чином. впливаючи на значення цієї події. І хоч Фройд аналізує травматичні досвіди індивіда та їх пригадування, методи, застосовані психоаналізом, можуть бути не менш корисними для аналізу травматичних досвідів і спогадів груп. Ідея Nachträglichkeit є дуже дієвою у випадку дивізійників, адже коли вони взялися за написання спогадів або ж почали давати інтерв’ю, то вже знали те, чого могли не знати в часи війни (найсуттєвішим, вочевидь, є знання про масштаби й наслідки Голокосту), отож для декого з них (ре)конструйована пам’ять про пережиті події набула травматичнішого значення. Таким чином, змінюється не лише теперішній запис минулих подій, а й минуле як таке у процесі того, як з’являються нові значення подій,¹¹. Це, звісно, ставить під сумнів гіпотезу, що пам’ять надає прямий доступ до правдивого значення минулих подій. Відтак «версій минулого або теперішнього, що є більшою або меншою мірою правдивими, не існує – існують лише версії більш або менш прийнятні,  або ж такі, що могли б бути пережитими»¹². У цьому сенсі більша або менша «правдивість» спогадів членів Дивізії  про події воєнного часу не обов’язково залежить від того, коли їх було записано або зібрано; вже саме пригадування цих подій є частиною процесу перекласифікації та реконтекстуалізації травматичних досвідів. Це не означає, звісно, що цими спогадами не можна маніпулювати або ж використовувати їх у певних цілях.

Джефрі Олік та Джойс Роббінс пояснюють важливість контролю над пам’яттю групи. Вони стверджують, що «[д]омінування національної пам’яті над іншими видами пам’яті […] не лише виключає можливість інших факторів контролю над національною ідентичністю, а й посилює пріоритет національнї ідентичності щодо інших видів ідентичності»¹³. У сучасному українському зображенні Другої світової війни політично обрамлена національна ідентичність відіграє визначальну роль у боротьбі пам’ятей і наративів. Пам’ять і сприйняття тих, хто зустрів дивізійників у Великій Британії, також зазнали впливу сконструйованої національної ідентичності «британськості» (або «англійськості») та розповсюдженого відчуття героїчної перемоги в Другій світовій війні. Реакція місцевого населення на Дивізію, як на ворога позначилася не лише на самих дивізійниках, а й на другому або навіть третьому поколінні українців у діаспорі¹⁴. Колективна пам’ять, а певною мірою і колективна ідентичність сучасних поколінь в Україні та діаспорі й далі формують наративи історії Дивізії «Галичина».

Меморіалізація війни в Україні

Один зі способів зрозуміти, як пам’ятають членів «Галичини», – це через питання визнання їх ветеранами. В Україні тих, хто боровся на боці Української повстанської армії (УПА) чи Дивізії «Галичина», як і членів менших націоналістичних воєнних груп, не було офіційно визнано ветеранами Другої світової війни¹⁵. План, ініційований колишнім Президентом України Віктором Ющенком, про примирення ветеранів Червоної армії з тими, хто боровся за незалежність України в інших військових та напіввійськових утвореннях, і їх офіційного визнання ветеранами Другої світової війни, не приніс жодних результатів¹⁶. Він призвів до численних публічних дискусій, які лише підкреслили те, що між сходом і півднем України (де зазвичай на членів Дивізії і вояків УПА дивляться переважно як на нацистських колаборантів) і західноукраїнським населенням (яке на загал сприймає цих людей як героїв і борців за свободу) немає порозуміння¹⁷. Відтак ця досі не розв’язана дискусія далі триває поміж такими групами, як, скажімо, націоналістична партія ВО «Свобода»¹⁸, котра вважає своїм обов’язком увічнювати пам’ять національних постатей, та їхніми опонентами – приміром, Комуністичною партією України, що чинить перепони таким спробам¹⁹.

Офіційне вшанування Дивізії є проблематичним і на загал відносно мало помітним. Існує невеликий музей, присвячений винятково історії 1-ї Української Дивізії Української Національної Армії (1-а УД УНА)²⁰. Музей міститься у львівській середній школі № 34 і не має визначеного графіку роботи. Його засновник – Ігор Федик, учитель історії, котрий веде блоґ із української історії, в тому числі, з питань українського націоналізму²¹. Той факт, що потрапити в музей непросто, навіть у такому місті, як Львів, де націоналістичні спогади  домінують, свідчить про високочутливий характер пам’яті Дивізії «Галичина». Загалом музеї зазвичай або уникають згадок про Дивізію, зосереджуючись на Січових Стрільцях або ОУН чи УПА, або ж згадують про неї як про 1-у УД УНА в ширшому контексті «визвольної боротьби», уникаючи питання колабораціонізму.

Подібно неоднозначним є і пам’ятник, який вшановує вояків Дивізії на львівському Личаківському цвинтарі. На пам’ятнику є напис: «Тут спочиває невідомий вояк Дивізії «Галичина», який під Бродами в липні 1944 року віддав своє життя за волю українського народу». На пам’ятнику не згадано про причетність «Галичини» до Ваффен СС, а це, своєю чергою, працює на наратив Дивізії як сили, що лише боролася за незалежність України, приховуючи її зв’язок із німецькою армією.

Окремо від офіційних вшанувальних практик, про Дивізію «Галичина» згадують і в інші способи. У квітні 2012 року у Львові організація молодих націоналістів «Автономний опір», спільно з представниками партії «Свобода», організували третій річний марш на честь Дивізії «Галичина»²². Близько 1,500 людей пройшли вулицями Львова, тримаючи банери, які зображали дивізійників як героїв України і наголошували на тому, що зв’язок Дивізії з «Вермахтом» (про Ваффен СС не згадувалося) був лише стратегічним кроком для формування, яке в усьому іншому було націоналістичним. Ще одна ініціатива, що стосується Дивізії «Галичина», пов’язана з львівською компанією таксі²³. На відміну від націоналістичної молоді, компанія таксі (свідомо чи несвідомо) наголошує на зв’язку Дивізії з німецькими збройними силами декоруючи машини наклейками «СС Галичина».²⁴ Власник компанії наполягає, що цей проект є суто бізнесовою ініціативою, хоч у ньому і є патріотична мотивація²⁵. І справді, водії таксі на запитання клієнтів розповідають їм коротку історію Дивізії «Галичина», таким чином займаючись «просвітництвом» і поширюючи пам’ять про Дивізію. Що об’єднує ці два неофіційні способи вшанування пам’яті Дивізії «Галичина» – це те, що жоден із них не пропонує образ Дивізії, оснований на фактичній інформації. Вони пропонують певну ідею Дивізії, не проливаючи світла на історичну реальність: хода містом вшановує «формацію “Вермахту”», тоді як інформація переказана водіями таксі, судячи з медійних повідомлень, є в кращому разі поверхневою.

Інституалізована пам’ять

«Через свою культурну спадщину суспільство стає видимим для себе і для інших. Те, яке минуле стає зримим у такій спадщині та які цінності виникають у його ідентифікаційному присвоєнні, чимало говорить нам про устрій і тенденції суспільства»²⁶, – вважають Ян Ассманн і Джон Чаплічка. Спосіб, у який подію репрезентують у текстах або в усній традиції, формує сприйняття не лише події, а й групи, про яку йдеться. Щодо України, Андрій Портнов припускає, що брак послідовної державної політики пам’яті в пострадянській Україні певним чином підтримує відносну стабільність розвитку суспільства, адже наявність кількох регіональних центрів, кожен із яких пропагує власну версію історії, означає, що жоден із індивідуальних наративів не може стати наративом державним²⁷. Погоджуючись із тим, що в сучасній Україні існує розмаїття інтерпретацій історичних подій, важко заперечити вплив держави та фінансованих державою інституцій на представлення історії, особливо через середню та вищу освіту.

Затверджена 2001 року Міністерством освіти, науки, молоді та спорту України програма викладання історії України у вищих школах, виділяла дев’ять уроків на історію Другої світової війни. Сюди входила низка тем, як-от партизанський рух, діяльність ОУН та УПА і навіть їх стосунки із Армією Крайовою²⁸. Програма наголошувала на внеску української інтелігенції в перемогу над нацистською Німеччиною²⁹. У версії програми 2012 року виділено сім навчальних годин (із загальних п’ятдесяти двох годин, призначених для вивчення історії в 11 класі), присвячених історії Другої світової війни. До навчальних цілей програми входять оцінювання різних точок зору на діяльність ОУН та УПА, а також порівняння різного ставлення населення та політичних сил до війни. Тему колабораціонізму також включено в програму. Теоретично це мало б означати рух у напрямку деполітизації вивчення історії та врахування різних позицій. Та далі в програмі з’являються й інші навчальні цілі, як-от зображення «героїчних подій Великої вітчизняної війни». Власне, термін «Велика вітчизняна війна (1941–1945)» з’являється щоразу, поруч з терміном «Друга світова війна (1939–1945)»³⁰. Отож нова шкільна програма з історії не ставить за мету подання об’єктивного зображення історії Другої світової війни, а лише відображає політичну позицію міністерства, на той час очолюваного Дмитром Табачником, яке повернулося до уславлення радянської перемоги в російському стилі³¹. Як і в 2001-му, так і в 2012-му не передбачено вивчення історії Дивізії «Галичина». Це вже справа вчителя, чи захоче він або вона присвятити якусь частину уроку дискусії про українську участь у Ваффен СС чи інших формуваннях в лавах Німецьких збройних сил³².

Розвиваючи думку Моріса Альбвакса про те, що минуле зберігається та інтерпретується соціальними інституціями, Деніел Леві та Джуліан Діркс стверджують, що «колективна пам’ять проникає в інституційні механізми (…) а ці інститутційні механізми структурують подальше розуміння колективної пам’яті»³³. Далі Леві та Діркс пояснюють, що політики, законодавці та адміністратори – не єдині чинники, які визначають «форму національних спогадів», але стверджують, що «державні діячі є головною силою, яка надає категорії для артикулювання та легітимації державності»³⁴. Україна страждає від фундаментального політичного поділу, й політичні фракції в своїй аргументації часто спираються на протилежні інтерпретації національної історії. І без того дихотомічна пам’ять про Дивізію Ваффен СС «Галичина» є ключовою частиною цих політичних та інституційних дискурсів. Членів Дивізії розглядають як зрадників ті, хто перебуває в опозиції до поточного націоналістичного руху. Ця група часто охоплює прихильників Комуністичної, соціалістичної та інших лівацьких за спрямуванням партій, а також прибічників очолюваної колишнім Президентом Віктором Януковичем Партії регіонів. Про-дивізійна позиція міцно спирається на націоналістичні угруповання, одним із найголовніших прикладів яких є вже згадувана партія «Свобода». Є також менша група політиків, котрі позиціонують себе десь посередині і мають гнучкіші інтерпретації історії, які часто залежать від політичного клімату. Але ці політики становлять меншість і мало що роблять для того, щоб активно нейтралізувати поляризовані історичні дискусії.

Цей поділ особливо помітний під час виборчих кампаній. 14 жовтня, на релігійне свято Покрови Пресвятої Богородиці, українці традиційно відзначають День козацтва як день захисту військових сил української держави. Цей день також уважається днем створення УПА у 1942 році, а відтак є і святом ветеранів УПА. 2012 року свято Покрови відзначали за два тижні до парламентських виборів, тож це була нагода, яку політичні опоненти не могли проґавити. Опозиційні політичні групи гучно експлуатували «героїв» та «антигероїв» Другої світової війни, чи то звеличуючи, чи то засуджуючи їх із тим, аби потім провести паралелі з сучасною політичною ситуацією. Відтак чимало міст України були свідками «Маршу боротьби», приуроченого до 70-річчя УПА, переважно під плакатами партії «Свобода», яка запекло намагалася здобути достатньо голосів, аби потрапити до парламенту. В той же час на бульварі Шевченка в Києві під пам’ятником Леніну комуністи провели пародійний суд над Романом Шухевичем, головнокомандувачем УПА і колишнім командиром батальйону «Nachtigall», та лідером ОУН Степаном Бандерою. Картонні опудала обох діячів із написами «пособник фашизму» комуністи символічно стратили через «повішення»^35. Цей епізод вказує на загальну поляризацію  використання з політичними цілями історії Другої світової війни в сучасній Україні: показово, що ці гучні публічні події були ініційовані та організовані політичними партіями та організаціями, і відбулися безпосередньо перед парламентськими виборами. Навряд чи ці «вшанування» могли відбутися спонтанно.³⁶

Співпраця чи колабораціонізм?

Політизована поляризація дискусій про Дивізію «Галичина» була відчутною в інтерв’ю, зібраних у травні 2009 року для цього дослідження, зосереджених на двох взаємопов’язаних запитаннях. Перше з них стосувалося того, як представлені сучасні наративи про Другу світову війну загалом і питання колабораціонізму зокрема; а друге – про роль національних інституцій у творенні офіційного наративу Дивізії «Галичина»³⁷. Український колабораціонізм є тією темою, що найрадикальніше розділяє політичні інтерпретації періоду Другої світової війни. «Питання [українського колабораціонізму] досить актуальне; воно дражливе», – вважає Владислав Верстюк, на той час – заступник голови Українського інституту національної пам’яті³⁸:

Це питання стосується дивізійників. Більшість українських вчених, якби на підсвідомому рівні, готова до пошуку якихось вагомих причин не вважати дивізійників колаборантами.  Колаборація класична в Франції, пов’язана з тим, що існувала держава, що був уряд Франції у вигнанні, а на тереторії [Франції] (...) громадяни співробітничали з німецьким режимом. На Україні ситуація була принципово іншою.³⁹

Владислав Верстюк ¬– не єдиний, хто апелює до французького прикладу, аби продемонструвати специфічність української версії співпраці з Країнами Осі. Юрій Михальчишин, заступник голови Львівської обласної організації ВО «Свобода» з питань політичної освіти, а з 2012 року народний депутат України від ВО «Свобода», також уважає, що український випадок можна вважати унікальним:

Ми відмовляємось вважати це питанням колаборації. Україна самостійно приймала участь у Другій світовій війні, як окрема воююча сторона.  І ми сприймаємо факт тимчасового виступу на боці Третього Рейху, як питання політичної тактики.  Термін колаборації придумали, щоби позначити події у Франції, де насправді мала місце парадоксальна ситуація: де після війни, по суті, доводилося вигадувати рух опору.⁴⁰

ВО «Свобода» завжди активно вшановувало пам’ять Дивізії «Галичина» як частини спадщини українського державо-будівного процесу. 2004 року, під впливом ВО «Свобода», тернопільська міська рада змінила назву однієї з головних вулиць міста на «Вулицю вояків дивізії “Галичина”», «відновлюючи», на їхню думку, «історичну справедливість щодо людей, які мешкають у цьому місті й користуються заслуженою повагою.»⁴¹. У квітні 2009-го партія встановила двадцять рекламних щитів у Львові, де дивізійників  вшановували як таких, що «захищали Україну», а саму Дивізію як «скарб нації»⁴². Це викликало хвилю негативної реакції, зокрема, з боку Польського посольства, Комуністичної партії та інших не-націоналістичних угруповань⁴³. Михальчишин пояснює, що такі вшанувальні ініціативи партія підтримує постійно, і вона не вважає, що представлення Дивізії як «скарб нації» є проблемним; радше, на думку політика, це є частиною «історичної правди»⁴⁴.

Олександр Калинюк, 1-й секретар львівського обласного комітету  Комуністичної партії України пояснює своє бачення сучасного тлумачення історії в зв’язку з Дивізією «Галичина»:

сіті-лайти, які були повішані [у Львові], вони говорили, що це [Дивізія] – скарб нації і, що це була українська, я підкреслюю, українська Дивізія «Галичина», і що вона воювала за Україну, і було підписано «1943 рік». Так от, з цього сіті-лайта, єдине правильно, що дійсно в 1943 році вони були створені. Все інше – це брехня. (...) І якщо мені хтось говорить, що це скарб нації, то (...) я сказав би, що це ганьба нації.⁴⁵

Сам термін «колабораціонізм» викликає чимало суперечок: «Хто колаборанти? Всі, хто воював на стороні і допомагав німцям: і допоміжна поліція, і оці що пішли в Дивізію СС “Галичина”, і ті, хто воював в “Нахтігалі”, в “Роланді” та інших батальйонах»⁴⁶, – стверджує Калинюк:

Я чув, як бандерівці самі кажуть, що в Італії це – фашизм, в Германії – нацизм, а в нас український націоналізм (...).  Хтось сказав, що легко обманути малу групу людей, але важко обманювати вилику групу людей. Люди будуть знати правду.⁴⁷

Хоча ідея відкритої дискусії щодо питання українського колабораціонізму з вуст члена Комуністичної партії звучить іронічно, вона має чимало прибічників. Із-поміж них і Олександр Хохулін, творець блоґу «Манкурти», добре знаний у Львові як політичний та культурний коментатор і, як він сам себе називає, «москаль».⁴⁸ Він жартома зауважив: «москалі більше ні про що не говорять окрім [української] колаборації. Але правдиві галичани не говорять про колаборацію, вони вшановують героїв»⁴⁹.

Критичні дискусії про співпрацю українських націоналістичних організацій та окремих українців із нацистською Німеччиною в Україні даються важко. На цю тему проводяться деякі дебати і конференції, та зазвичай вони організовуються групами, які мають спільні погляди та рідко сприяють конструктивниому діалогу між опонентами⁵⁰. Нема сумніву, що дискусію щодо питань колабораціонізму та націоналізму, включно з дискусією про існування Дивізії «Галичина», як і про інші контроверсійні та недостатньо досліджені теми, треба розвивати. Також існує потреба в активізації дискусії всередині громадянського суспільства в Україні, що була б чітко виведена поза безпосередню сферу політики. Це важливо як із огляду на неуспіх попередньої історіографії, яка не зуміла вийти за межі спроб виправдання або ж засудження Дивізії, так і через нездатність фінансованих і контрольованих державою установ обговорювати контекст і поняття колабораціонізму відкрито, а не використовувати його як політичну зброю. Звісно, питання колабораціонізму є політичним за своєю суттю і залишатиметься таким; та його зведено до збідненого типу політики, репрезентованого формами історіографії, придатними лише до уславлення чи засудження, або ж які підтримують надто звужене поняття партійної політики, що слугує інтересам самих цих партій і жодним чином не сприяє проясненню та правдивим спробам зрозуміти історичну спадщину минулого. Тож хоча політичне маніпулювання історією здається неминучим, для розвитку не обмеженої та неупередженої історіографії критично важливо, щоб наукова дискусія відбувалася поза політичними маніпуляціями. Для цього необхідно створити ніким не контрольований простір для академічної дискусії, яка б дала змогу науковцям залишатися поза безпосереднім політичним впливом, а не-урядовими установами, які займаються історичними дослідженнями, залишатися справді не-урядовим. Але чи досяжно це в сучасній Україні?

Верстюк вважає, що існує два головні види історичної пам’яті в Україні: національна пам’ять і пам’ять радянська, а різні політичні сили використовують історію, щоб отримати певні політичні дивіденди⁵¹. Що ж до установ, то представник Інституту національної пам’яті стверджує, що «перехід від Великої вітчизняної війни до Другої світової війни є незавершеним до цього часу»⁵².

У суспільній свідомості, особливо в політичних колах України, це [термін «Велика вітчизняна війна»] є надзвичайно живучим.  Очевидно, це пов’язано з електоральними проблемами.  В Україні 14 мільйонів пенсіонерів.  Це найбільш активні виборці (...), а вибори в Україні майже постійно відбуваються, і це дає про себе знати»⁵³.  

У 2009-у році, Інститут національної пам’яті підготував аналітичний звіт національного дослідження ставлення українців до Другої світової війни⁵⁴. Згідно з цим дослідженням, 57,4% українців вважають, що «Велика вітчизняна війна» є найточнішою назвою для останньої світової війни, тоді як термін «Друга світова війна» підтримало 32,3% опитаних⁵⁵. Коли ж їх запитували про те, які фактори найсильніше вплинули на сприйняття респондентів війни як «Великої вітчизняної», 67,2% виокремили російські медіа як фактор, який мав найсильніший вплив на їхнє бачення війни, 62,6% апелювали до радянської спадщини,  61,5% вказали на вплив старшого покоління, а 55% вважали, що програми середньої та вищої освіти були визначальними у формуванні їхнього уявлення про війну. 39% тих, хто вважав цю війну Другою світовою, стверджували, що шкільна та університетська програми були вирішальними у формуванні їхнього погляду на війну⁵⁶.

Олександр Хохулін вважає, що сучасне зображення Другої світової війни є проблематичним:

Я нещодавно прочитав в одній місцевій газеті цікаве формулювання, як у смертельному двобої зійшлися три сторони.  Щось тут не в порядку з арифметикою.  У двобої трьох сторін точно не буває (...).  Спроби подати Дивізію «Галичина» третьою стороною є невиправдані⁵⁷.

На думку Хохуліна, «шансів примиритися ветеранам нема. Тим більше, що в сучасній Україні робиться все, щоб вони ніколи не примирилися»⁵⁸. А щодо Інституту національної пам’яті, Хохулін уважає, що ця установа – це «знущання над історією, над пам’яттю і над нацією»⁵⁹. Хохулін не одинокий у своєму критичному ставленні до подібних установ. Михальчишин стверджує, що регіональна позиція інституцій є неправильною, хоча і з інших міркувань. «На західній Україні місцева влада демонстративно, ритуально вшановує український анти-комуністичний рух опору, проте вона також вшановує 9 травня – День перемоги у Другій світовій війні. То є ознакою політичної шизофренії», – каже Михальчишин. Він стверджує також, що «позиція інституцій провинна бути Україно-центричною»⁶⁰. Михальчишин переконаний, що така позиція не передбачає прагнення об’єктивності у представленні історії. Активіст «Свободи» стверджує, що їхня форма історії найбільш відповідає інтересам електорату і населення тих регіонів, які становлять опору «Свободи»⁶¹. Що ж до «чорно-білого» зображення історії, то Михальчишин упевнено стверджує, що для партії «Свобода» тенденційна інтерпретація подій не є проблемою, якщо чорні і білі кольори визначає сама партія⁶². Як і націоналіст Михальчишин, комуніст Калинюк уважає, що роль інституцій дуже важлива у формуванні суспільного погляду на історію⁶³. Проте на його погляд, «місцеве самоврядування налаштоване на те, щоби показати героїзацію колаборантів»⁶⁴.

Кожен з респондентів має чітке уявлення про те, що становить «правду», а що – ні. Що об’єднює ці часто протилежні думки – це твердження, що підтримувані державою установи не виконують своїх завдань ефективно. Тож що заважає їм подавати незалежне – якщо не об’єктивне – представлення історії для широкого загалу?

Майбутнє минулого

Питання Дивізії Ваффен СС «Галичина», як і загальна  дискусія про колаборацію українців із нацистською Німеччиною під час Другої світової війни, потребує детального, мікроаналітичного дослідження, а не упереджених, узагальнених, політично-мотивованих  аргументацій. Історія Дивізії містить цілу низку контроверсійних запитань – як щодо діяльності членів Дивізії в контексті воєнних злочинів, так і щодо їхнього дивовижного переходу в цивільний статус і переїзду на Захід.⁶⁵ Сучасна актуальність наративів про Дивізію та їх використання в політичних цілях потребує такого ж скрупульозного аналізу. Важливість державних установ у формуванні наративів Ваффен СС «Галичини» важко заперечити. На даний момент в Україні бракує спокійної та нічим не обмеженої дискусії про роль України в Другій світовій війні, а особливо – про питання колабораціонізму та феномен Дивізії «Галичина», та подання цих питань широкій громадськості; цю роль мають взяти на себе громадські інституції. Здатність інституцій виконати це завдання є надзвичайно важливою, адже ступінь відкритості, чесності та зрілості у підході до питання колабораціонізму та націоналізму, можна вважати мірилом розвитку та міцності політичного, академічного та культурного статусу нації.

Аналізуючи ситуацію в Німеччині, Леві та Діркс пояснюють, що після Другої світової війни «двом повоєнним німецьким державам довелося провести реформи шкільних програм з історії та очистити історичні наративи від націоналістичних елементів»⁶⁶. Такий процес не мав місця в незалежній Україні, яка, звісно, зіткнулася з цілком іншою ситуацію на початку 1990-х. Колишні радянська та націоналістична інтерпретації колективної пам’яті, що пасували урядам при владі, замість бути деконструйованими та критично проаналізованими, й далі впливали не лише на загальну ідею національної ідентичності, а й на підручники та всю освітню систему. Отож за роки адміністрації Ющенка націоналізм було представлено в позитивному світлі, а його прояви віталися. Приміром, за час своєї каденції, Президент Ющенко підписав укази про присвоєння звання Героя України Степанові Бандері та Романові Шухевичу⁶⁷. Міністр освіти під час каденції Віктора Януковича, Дмитро Табачник, будучи істориком, пере-інтерпретував колективну пам’ять нації: риторику націоналістичного героїзму було заміщено наративами героїчної боротьби під час «Великої вітчизняної війни» та вшануванням відповідних постатей у цьому контексті. Прикладом цього стало зведення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі 5 травня 2010 року, який невдовзі було підірвано групою націоналістів. Поява цього пам’ятника була ініціативою місцевої Комуністичної партії, втім центральні органи влади не заперечували проти його зведення. Ба більше, уряд заохочував міліцію знайти винних у руйнації пам’ятника та заарештувати їх за звинуваченням у тероризмі⁶⁸.

Безумовно, позиція уряду, представлена такими постатями, як Табачник, стала авторитарнішою, ніж за часів Ющенка,⁶⁹ але головна проблема залишається незмінною: підхід державних установ до історії є політично зумовленим. Сучасне керівництво Інституту національної пам’яті, яке прийшло до влади на хвилях протестів Майдану 2014 року не заставило довго чекати громадськість на висловлення власної позиції, щодо вшанування річниці початку Другої світвої війни «в належний спосіб»⁷⁰. Щоразу з приходом нового керівництва риторика державних установ демонструє певний видимий прогрес в трактуванні складних запитань, як-от вшанування річниць війни. Так у своєму зверненні до українських медіа, органів державної влади та місцевого самоврядування Інститут національної пам’яті наголосив, що «[і]сторики рекомендують зробити головний акцент у відзначенні днів пам’яті жертв Другої світової війни на вшануванні всіх жертв війни.»⁷¹

Цей день має стати даниною пам’яті про загиблих вояків. Зосередити увагу не на військових парадах, що є своєрідною формою пропаганди війни, а на допомозі ветеранам та вшануванні загиблих. Посилити соціальний аспект підтримки ветеранів як з боку держави, так і з боку громадськості. Перевести радянський культ війни, важливим інструментом якого був День Перемоги, в традицію пам’яті про солдатів, які загинули за свою батьківщину.⁷²

Здавалось би така позиція вказує на певний відхід від радянської спадщини і зосередження уваги на питаннях універсальних, радше ніж політичних. Та вже до кінця документу звернення спрямоване до громадськості устами неідентифікованих істориків набуває чітких політичних тонів:

Український вимір Другої світової війни не обмежується участю у війні на боці СРСР. Сотні тисяч українців в лавах підпілля ОУН та Української повстанської армії були залучені до спротиву нацистським окупантам, етнічні українці брали участь у воєнних діях в складі інших армій учасників антигітлерівської коаліції - американської, канадської та інших.⁷³

Звісно, той факт, що понад 200,000 тисяч українців також служили в лавах Вермахту, Ваффен СС, Люфтваффе та інших формувань німецьких Збройних сил не згадується у зверненні Інституту.⁷⁴ Попри участь мільйонів українців у Червоній Армії; десятків тисяч у радянських партизанських формуваннях, саме участь українців на боці нацистської Німеччини викликає найбільш гарячі суперечки в сучасних дискусіях. Тому власне питання специфіки українського колабораціонізму, питання далеко не однозначне і таке, що вимагає незаангажованого професійного дослідження істориків радше ніж їх обвинувальних чи виправдувальних політичнчх заяв і мало б стати приорітетом в сучасній Україні, де ярлик «фашиста» вживається надто вільно з усіх боків конфлікту.⁷⁵

Тож, замість того щоб заохочувати відкритий та критичний підхід до колективної національної пам’яті, українські уряди та керівництво установ, що перебувають під впливом уряду по черзі змінюють один набір тенденційних інтерпретацій іншим, не залишаючи місця для нейтральної дискусії про суперечливі сторінки української історії, відтак іще більше ускладнюючи невирішені конфлікти, пов’язані з національним минулим та українською ідентичністю. Перспектива широкої та незалежної академічної дискусії залишається мізерною⁷⁶. Доступ до найважливіших архівів обмежений, що ускладнює можливість дослідження таких контроверсійних тем, як Друга світова війна. Українські науковці, які займаються Другою світовою війною та роллю в ній України, опиняються перед дилемою – дотримуватися підтримуваної урядом риторики (в період Ющенка це була націоналістична риторика, а за Януковича – антинаціоналістична) або ж формувати «опозиційні» угруповання, які відстоюють традиційні (ліві та праві) погляди на історію.

Спроби політизації історії – неминучі, особливо в країні, що схильна представляти свою історіографію крізь націоналістичну або антинаціоналістичну призми, навіть без участі  політиків. Таке подання історії часто послуговується «макронаративами», які мало сприяють творенню продуктивної та нюансованої дискусії. Тож виклик, який стоїть перед українською історіографією – це запропонувати альтернативу таким «макронаративам» і мінімізувати проникнення політизації історії в академічні дискусії. Досягнути цього можна за рахунок утримання політиків від втручання до наукових дискусій, а також забезпечення справді незалежного фінансування для неупереджених і аполітичних наукових досліджень. Ба більше, коли йдеться про суперечливі та поляризовані теми, співпраця з іншими науковцями, а також залучення до історичного дослідження якомога більшої кількості джерел різними мовами стануть запорукою мінімалізації вибіркового підходу до розгляду складних та контроверсійних сторінок української історії – таких як аналіз історії та наративів Дивізії Ваффен СС «Галичина».

Дана стаття є перекладом доопрацьованого 5-го розділу монографії «Undetermined» Ukrainians. Post-War Narratives of the Waffen SS 'Galicia' Division. (Oxford-Bern: Peter Lang. 2013). На основі цього розділу написано також статтю «The Shaping of  “Historical Truth”: Construction and Reconstruction of  the Memory and Narrative of  the Waf fen SS “Galicia” Division», Canadian Slavonic  Papers/ Revue canadienne des slavistes LIV/ 3-4. (September-December, 2012). 443-69.

Олеся Хромейчук (Olesya Khromeychuk) викладає історію України, Росії та Радянського Союзу в Університетському коледжі Лондона в Школі слов’янських та східноєвропейських студій (University College London, School of Slavonic and East European Studies). У 2011 році захистила докторат з історії (PhD) в University College London.

Авторизований переклад з англійської Роксоляни Свято

1. Timothy Snyder, «Memory of sovereignty and sovereignty over memory: Poland,  Lithuania and Ukraine, 1939–1999», Jan Werner Muller, ed., Memory and Power in Post-War Europe. Studies in the Presence of the Past (Cambridge: Cambridge University Press, 2002), pp. 39–59 (p. 39).
2. Дивізія також відома як Freiwilligen-Division Galizien (квітень 1943 -  червень 1944), 14. Freiwilligen-Grenadier- Division der SS (galizische Nr. 1) та 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (galizische Nr. 1) (червень 1944 - листопад 1944). На початку 1945 року Дивізію перейменовано на 14. Waffen-Grenadier-Division derSS (ukrainische Nr. 1), а між квінтем 1945 та капітуляцією у травні 1945 Дивізія була знана як 1-а Українськоа Дивізія Української Національної Армії (1. Ukrainische Division der Ukrainischen National-Armee). Див.: Wolf-Dietrich Heike, Sie Wollten Die Freiheit. Die Geschichte der Ukrainischen Division 1943–1945 (Dorheim: Podzun, 1973).
3. Там само – C. 40.
4. Про пост-пам’ять  (post-memory) див: Marianne Hirsch, Family Frames: Photography, Narrative, and Postmemory (Cambridge, MA: Harvard University Press, 1997).
5. Див.: Giovanni Levi, ‘Historians, Psychoanalysis and Truth’, in Anna-Marija Castrén, Markku Lonkila and Matti Peltonen, eds, Between Sociology and History. Essays on Microhistory, Collective Action, and Nation-Building (Helsinki: Finnish Literature Society, 2004), 71–87 (p. 80).
6. Лев Стеткевич, Як з Бережан до Кадри. Спогади (Тернопіль: Джура, 1998), с. 6.
7. Святомир Фостун, Шляхами смерти. Повість з часів ІІ світової війни (Буенос-Айрес: Юліян Середяк, 1979), с. 7.
8. Там само.
9. Див.: Guiseppe Civitarese, The Intimate Room. Theory and Technique of the Analytic 
Field (London: Routledge, 2010) pp. 96–112; Jacques Lacan, Ècrits (New York: Norton, 2005); Jean Laplanche, Problématiques VI: L’après-coup – La Nachträglichkeit dans l’après-coup (1990–1991) (Paris: PUF, 2006); Lis Moller, The Freudian Reading: Analytical and Fictional Constructions (Philadelphia, PA: University of Pennsylvania Press, 1991).
10. Див.: Зиґмунд Фройд у листі до Флісса від 6 грудня 1896 року. Цит. за: Civitarese, The Intimate Room, p. 96. Збережено авторське підкреслення.
11. Civitarese, The Intimate Room, p. 104.
12. Там само, с. 106. Збережено авторське підкреслення.
13. Jeffrey K. Olick and Joyce Robbins, ‘Social Memory Studies: From “Collective 
Memory” to the Historical Sociology of Mnemonic Practices’, Annual Review of Sociology 24 (1998), 105–40 (p. 127).
14. Докладніше про переміщення членів Дивізії Ваффен СС «Галичина» до Великобританії та реакцію місцевого населення на їх прибуття див.: розділ 4 моєї монографії: «Life in the UK and the Migration to Canada», «Undetermined» Ukrainians. Post-War Narratives of the Waffen SS «Galicia» Division (Oxford: Peter Lang, 2013) pp. 121-46.
15. Оскільки члени УПА не мають офіційного статусу ветеранів війни, місцева влада, особливо в західних регіонах України (скажімо, в Івано-Франківській чи Львівській областях), де, на час написання цього тексту, партія «Свобода» становила більшість, прийняла рішення нарахувати додаткові 50-200 гривень колишнім членам УПА. Див.: «Упівцям додали 100 гривень до пенсії», Газета по-українськи № 1074 (23 червня 2010) http://gazeta.ua/articles/politics-newspaper/_upivcyam-dodali-100-griven-do-pensiyi/344378. Доступ від 24 серпня 2012.
16. Докладніше див.: «Yushchenko calls for reconciliation between veterans», Kyiv Post (11 May 2005) http://www.kyivpost.com/content/ukraine/yuschenko-calls-for-reconciliation-between-vetera.html?flavour=mobile. Доступ від 23 серпня 2012.
17. Деякі науковці запропонували альтернативу до примирення всіх ветеранів, а саме – «пакт забуття» (базований на іспанському Pacto de Olvido), як спосіб дати раду з минулим через його «забування», а натомість зосередитися на необхідних реформах. Докладніше про дискусію щодо примирення та про те,  чому іспанський сценарій навряд чи спрацює в українському випадку, див.: Oxana Shevel, ‘The Politics of Memory in a Divided Society: a Comparison of Post-Franco Spain and post-Soviet Ukraine’, Slavic Review 70/1 (Spring 2011), 137–64.
18. Всеукраїнське об’єднання «Свобода»  – націоналістична політична партія, очолювана Олегом Тягнибоком. До 2004 року партія мала назву Соціал-Національна партія України. Вона захищає ідею націократії – право автохтонного населення тримати цілковитий контроль над своєю територією. Термін було запропоновано 1935 року Миколою Сціборським, ідеологом ОУН. Див.: Олександр Сич, «Націократія – політичний ідеал націоналізму», ВО Свобода. Офіційна сторінка (17 березня 2009) http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/010221. Доступ від 23 серпня 2012 року.
19. Поданий нижче приклад свідчить про те, що «війна за героїв» між лівими та правими політичними угрупованнями в Україні триває. Львівська обласна рада прийняла 16 березня 2012 року рішення затвердити обласну премію імені Героя України Степана Бандери у розмірі 20 тисяч гривень (на той час, неповні 2 тисячі євро) і вшановувати нею осіб за особливий внесок у процес національного державотворення (Львівська обласна рада ХV сесія VІ скликання. Рішення № 423 від 16 березня 2012 року) – приватний авторський архів. Цю постанову відразу оскаржив Антифашистський комітет України. Див.: Скарга в порядку ст. 12 Закону України «Про прокуратуру» 2012 (скарга до прокурора Львівської області О. А. Василенка від першого секретаря Львівського обкому КПУ та заступника керівника львівської облорганізації Антифашистського комітету України, Олександра Калинюка. Приватний авторський архів). Про перелік лауреатів нагороди див.: «Оголошено переможців обласної премії імені Героя України Степана Бандери», Львівська газета (26 червня 2012) // http://www.gazeta.lviv.ua/news/2012/06/26/3506. Доступ від 22 серпня 2012. Церемонію представлення першої нагороди було символічно призначено на 30 червня 2012 року, на сімдесят першу річницю проголошення незалежності України Ярославом Стецьком (також знану як Акт відновлення Української держави).
20. Докладніше про створення 1-ї Української Дивізії Української Національної Армії див.: Michael James Melnyk, To Battle. The Formation and History of the 14th Galician Waffen-SS Division (Solihull: Helion & Company, 2002).
21. Див.: Ігор Федик, «Герої нашої історії», Вголос (27 лютого 2012) http://vgolos.com.ua/blog.431.html?page=1. Доступ від 22 серпня 2012.  
22. «У Львові провели марш вишиванок на честь дивізії “Галичина”», Вголос (28 квітня 2012) http://vgolos.com.ua/politic/news/46260.html. Доступ від 3 грудня 2012.
23. «У Львові з’явилося таксі СС “Галичина”», Українська правда (12 жовтня 2012) http://life.pravda.com.ua/society/2011/10/12/87447/. Доступ від 3 грудня 2012.
24. Власник таксі наголошує, що літери «СС» на машинах розшифровуються як «своя служба». Див.: «У Львові з’явилося унікальне патріотичне таксі СС Галичина», Львів24, ‪http://lviv24.com/news/1/1/74299. Доступ від 8 серпня 2014. Бізнес проекти, які використовують історичну спадщину не є явищем небувалим. Прикметно, що у Донецьку та Дніпропетровську існує служба таксі з назвою  «СССР». ‬‬‬‬
25. Там само.
26. Jan Assmann and John Czaplicka, «Collective Memory and Cultural Identity», New 
German Critique, 65 (1995), 125–33 (p. 133).
27. Див.: Andrii V. Portnov, «Memory Wars in Post-Soviet Ukraine (1991–2010) », in Uilleam 
Blacker, Alexander Etkind, Julie Fedor, eds, Memory and Theory in Eastern Europe (Palgrave Macmillan, 2013) pp. 233-54 (p. 233).
28. Докладніше про взаємини Армії Крайової (АК) із УПА див.: Grzegorz Motyka and Rafał Wnuk, Pany i rezuny. Współpraca AK-WiN i UPA w latach 1945–1947 (Warszawa: Oficyna Wydawnicza Volumen, 1997).
29. Докладніше про це див.: Федір Г. Турченко, Петро П. Панченко, С.М. Тимченко (ред.), «Новітня історія України. Частина друга 1939–2001. 11 клас», (Київ: Генеза, 2001).
30. «Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Історія України 10-11 класи. Рівень стандарту», http://osvita.ua/school/materials/program/3099/. Доступ від 14 листопада 2012. Див. також: Андрій Портнов. «Нестача порожняка, або новий підручник з історії від Табачника», Zaxid.net, http://zaxid.net/home/showS-ingleNews.do?nestacha_porozhnyaka_abo_noviy_pidruchnik_z_istoriyi_vid_tabachnika&;objectId=1236705. Доступ від 7 лютого 2013.    
31. Альтернативний підручник з історії написав Андрій Закалюк, учитель історії львівської школи. Його книжка є вступом до історії України, і деякі школи Львова ввели її в статусі додаткового матеріалу до вивчення історії України. Див.: «У Львові презентували посібник з історії України для 5 класів», 20 хвилин (8 серпня 2012) http://20minut.ua/Новини-Львова/news/У-Львові-презентували-посібник-з-історії-України-для-5-класів-10239321. Доступ від 15 листопада 2012. Альтернативні посібники, як-от книга Закалюка, було заборонено міністром освіти Табачником. Див.: «Табачник вимагає від Львова відмовитися від альтернативного підручника історії», Ukranews (10 жовтня 2012) http://ukranews.com/uk/news/ukraine/2012/10/10/80714. Доступ від 15 листопада 2012.    
32. Про інтерв’ю з учителями української середньої школи щодо питання дивізії «Галичина» див.: Елла Шиндлер. «Минуле – судити чи вивчати? », Вісті Комбатанта, № 1 (2007), с. 34-35.
33. Daniel Levy and Julian Dierkes, ‘Institutionalising the Past: Shifting Memories of Nationhood in German Education and Immigration Legislation’, in Jan Werner Muller, ed., Memory and Power in Post-War Europe. Studies in the Presence of the Past (Cambridge: Cambridge University Press, 2002), p. 244–64.
34. Там само.
35. Див.: «У містах України пройшли заходи з нагоди створення УПА», BBC Україна (14 жовтня 2012) http://www.bbc.co.uk/ukrainian/politics/2012/10/121014_kyiv_lviv_svoboda_march_ek.shtml. Доступ від 28 жовтня 2012.
36. Серед більш сучасних прикладів використання націоналістичної символіки зі спірною історією є вживання гасел «Слава Україні - Героям слава!», «Слава нації - Смерть ворогам!» під час протестів «Революції гідності» у 2014 році. Популярні серед українських націоналістів у роки Другої світової війни, ці гасла мають негативні конотації для багатьох як всередині, так і за межами України. Існує ствердження, що на Майдані, гасла набрали іншого значення; значно ближчого за змістом до сучасної дійсності (наприклад, вшанування тих, хто загинув на Майдані як героїв), відтак не обов’язково пов’язаного зі значенням, яким їх наділяла ОУН. У той же час, факт використання цих гасел демонстрантами Майдану був вжитий, зокрема прокремлівськими медіа, як «доказ» «про-фашистських» настроїв Майдану.
37. Подані інтерв’ю зібрано в Києві та Львові в травні 2009-го року. Серед респондентів, представник Українського інституту національної пам’яті (підтримуваного тоді Віктором Ющенком), ВО «Свобода» (націоналістичної партії), Львівського обласного комітету  Комуністичної партії України, а також блоґґер сайту «Манкурти». Серед респондентів є особи із дуже виразними політичними позиціями, водночас вони відображають розмаїття широко розповсюджених переконань у популярному дискурсі в Україні щодо Другої світової війни та українського колабораціонізму. Думки, висловлені в інтерв’ю, не втратили значимості і на сьогоднішній день, адже вони відображають різні бачення ролі інституцій та публічних дискусій у творенні приватного та публічного наративів Другої світової війни, які залишаються актуальними.   
38. Владислав Верстюк, інтерв’ю. – 15 травня 2009 (Київ). Владислав Верстюк був заступником голови Українського інституту національної пам’яті в період, коли його очолював Ігор Юхновський. Керівництво Інституту змінилося відповідно до політичних змін: у 2010 році, Інститут очолив Валерій Солдатенко, котрий був старшим членом Інституту історії партії (при Центральному Комітеті Комуністичної партії України) в 1976–1984 рр. Його погляди кардинально відрізняються від поглядів попередника, що позначилося і на роботі Інституту. У березні 2014 року, Інститут очолив Володимир В’ятрович, історик, який був директором Галузевого державного архіву Служби безпеки України у Києві під час президентської каденції Віктора Ющенка. Перші заходи та ініціативи Інституту під головуванням В’ятровича відповідають націоналістичному баченню історії нового голови.
39. Владислав Верстюк, інтерв’ю. – 15 травня 2009 (Київ). Збережено наголос, як у живому мовленні.
40. Юрій Михальчишин, інтерв’ю. – 12 травня 2009 (Львів). Юрій Михальчишин дотримується радикально правих поглядів. Його погляди щодо Дивізії «Галичина», як і загалом щодо українського колабораціонізму, знаходять підтримку в західних регіонах України. 2010-го Михальчшину не вдалося виграти виборчу кампанію на посаду мера Львова, але його обрали членом Львівської міської ради 2012 року. Михальчишин став народним депутатом від ВО «Свобода».
41. Богдан Червак, «Дивізія “Галичина”: безпорадність влади і “патріотів” », ВО «Свобода». Офіційна сторінка, (23 квітня 2009), http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/010361/. Доступ від 28 жовтня 2012.  
42. Там само.
43. Див.: «Reklamy dywizji SS na ulicach Lwowa», Gazeta.pl. (17 kwietnia 2009), http://forum.gazeta.pl/forum/w,902,94173941,94173941,Reklamy_dywizji_SS_na_ulicach_Lwowa.html. Доступ від 28 жовтня 2012.  
44. Юрій Михальчишин, інтерв’ю. – 12 травня 2009 (Львів).
45. Олександр Калинюк, інтерв’ю. – 11 травня 2009 (Львів).
46. Там само.
47. Там само.
48. На блозі обговорюють питання етнічних меншин (зокрема російської спільноти) в сучасній Україні, особливо  у місті Львові. Див.: http://www.mankurty.com/blog. Доступ від 8 вересня 2014.
49. Олександр Хохулін, інтерв’ю. – 11 травня 2009 (Львів).
50. Про два відмінні приклади академічних конференцій див.: «Друга світова війна та (від)творення історичної пам’яті в сучасній Україні», (23–26 вересня 2009), Київ, Україна, http://ww2-historicalmemory.org.ua/conference.html. Доступ від 7 грудня 2012 року; а також: «Співпраця СРСР та Німеччини у міжвоєнний період та під час II Світової Війни: причини та наслідки», (5–6 листопада 2011), Київ, Україна,  http://hsozkult.geschichte.hu-berlin.de/termine/id=16932. Доступ від 7 грудня 2012.  
51. Владислав Верстюк, інтерв’ю. – 15 травня 2009 (Київ).
52. Там само.
53. Там само.
54. Аналітичний звіт за результатами соціологічного дослідження «Ставлення населення України до проблем, пов’язаних із ІІ світовою війною», Всеукраїнська соціологічна служба, Київ (2009).  
55. Там само. – с. 5.
56. Там само. – с. 7.
57. Олександр Хохулін, інтерв’ю. – 11 травня 2009 (Львів).
58. Там само.
59. Там само.
60. Юрій Михальчишин, інтерв’ю. – 12 травня 2009 (Львів).
61. Там само.
62. Там само.
63. Олександр Калинюк, інтерв’ю. – 11 травня 2009 (Львів).  
64. Там само.
65. Детальніше про дискусію щодо можливої участі членів Дивізії «Галичина» у воєнних злочинах до вступу до Дивізії, чи у її складі див.: розділ 2 моєї монографії «War Crime Allegations and Investigations»,  «Undetermined» Ukrainians. Детальніше про переміщення членів Дивізії «Галичина» на Захід див.: розділи 3 та 4 цієї монографії «Soviet Repatriation Mission and the UK Screening Commission» та «Life in the UK and the Migration to Canada»,  «Undetermined» Ukrainians.
66. Levy and Dierkes, «Institutionalising the Past», p. 245.
67. У квітні 2010 року Донецький окружний адміністративний суд визнав незаконними та скасував ці укази. Показовим є те, що у липні 2014 року, з ініціативи фракції ВО «Свобода», депутати Львівської міської ради подали вимогу до Президента Петра Порошенка повторно видати укази про присвоєння звання Героя України Степанові Бандері та Романові Шухевичу. Див.: «Львівська міськрада вимагає знову присвоїти звання «Герой України» Бандері та Шухевичу», УНІАН, (10 липня 2014), http://www.unian.ua/politics/938141-lvivska-miskrada-vimagae-znovu-prisvojiti-zvannya-geroy-ukrajini-banderi-ta-shuhevichu.html. Доступ від 31 серпня 2014.
68. Olesia Oleshko,  People who don’t like Stalin may be going to jail», Kyiv Post, (14 January 2011), http://www.kyivpost.com/content/ukraine/people-who-dont-like- stalin-may-be-going-to-jail-94839.html?f lavour=mobile. Доступ від 18 грудня 2012.      
69. 2010 року Руслана Забілого, українського історика, допитували агенти СБУ, котрі конфіскували його дослідницькі матеріали. Це викликало протест у міжнародній академічній спільноті, й чимало науковців виступали проти дій Служби безпеки, попри те, що чимало з них не підтримували політичних поглядів Забілого та його сприйняття української історії. Див.: «Petition by historians in response to detention of  their  colleague Ruslan Zabily», Human Rights in Ukraine (15 September 2010), http://khpg.org/en/index.php?id=1284550630. -Доступ від 27 серпня 2012.
70. «1 вересня відзначається 75-та річниця початку другої світової війни», Український Інститут національної пам’яті. (2014), http://www.memory.gov.ua/news/1-veresnya-vidznachaetsya-75-ta-richnitsya-pochatku-drugoi-svitovoi-viini. Доступ від 2 вересня 2014.
71. Там само.
72. Там само.
73. Там само. Збережено наголос, як в оригіналі.
74. У 1943-1945 роках значна кількість українців долучилися до лав німецьких збройних сил добровільно або під примусом. За підрахунками командувача Східних Військ, генерала Ернста Кестринґа у жовтні 1944 року, більше 800,000 «добровольців зі сходу» перебували у німецькій армії, і ще 100,000 в Люфтваффе і формуваннях військово-морських сил. За оцінками Андрія Боляновського, близько 25% з цих східних солдат становили українці. Див.: Андрій Боляновський, Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939 – 1945), (Львів: Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2003), с. 583. Для порівняння відзначу, що, за підрахункави Боляновського, у Збройних силах Третього Райху за час війни воювало понад 400,000 росіян. Також до німецьких військ протягом війни було мобілізовано, за оцінкою Боляновського, «щонайменше 250,000 поляків» (хоча консенсусу щодо цієї цифри серед польських науковців немає). Див.: Андрій Боляновський, «Українці, росіяни й поляки у Збройних силах Німеччини у 1939–1945 роках: порівняльний аналіз», Микола Литвин (ред.), Україна–Польща: історична спадщина і суспільна свідомість, (Львів: Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2012), с. 71-91 (с. 84-7).
75. У серпні 2014 року російський Президент Володимир Путін порівняв дії української армії, що воює з проросійськими сепаратистами на південному сході України, з обстрілами німецько-фашистськими військами Ленінграда та інших російських міст під час Другої світової війни. Це лише один з великої кількості прикладів, де ярлик «фашиста» вживається свідомо на державному рівні для проведення паралелі, а через неї і утотожнення минолого з сучасністю. Див.: «Путин сравнил действия украинской армии с фашистской», ВВС Русская служба, http://www.bbc.co.uk/russian/russia/2014/08/140829_putin_seliger_ukraine_russia.shtml. Доступ від 8 вересня 2014.
76. Є декілька платформ для відкритої дискусії в Україні, та зазвичай вони мають зовсім незначне фінансування і поширюються на дуже вузьке коло осіб. До прикладу, див.: «Пам’ять як поле змагань», Україна модерна, 15/4. (2009), http://www.uamoderna.com/arkhiv/40-menuprochasopys/archivzhurnalu/15/11-pamiat152009. Доступ від 29 серпня 2012. Цей том містить низку статей провідних науковців у царині вивчення пам’яті («memory studies»). Серед тем, обговорюваних у томі, є і питання Другої світової війни. Серед авторів – Жорж Мінк, Анджей Новак, Ґжеґож Мотика, Мирослав Шкандрій, Омер Бартов та чимало інших.