«Є чимало своїх таки мудраків, що, забувши, якого вони роду і плоду, — нехтують своєю рідною мовою, пророкуючи їй короткий вік…».

Панас МИРНИЙ.

І

Доля української мови в сімдесятих і першої половини вісімдесятих років була пов’язана з іменем Володимира Щербицького. Саме на цей період української історії випадає найпоширеніша русифікація і найбільше заохочень номенклатурних працівників вигідною кар’єрою, коли вони починали зневажати українську мову і прилюдно відмовлялися від неї. Відбувався масовий перехід шкіл і вузів на російську мову викладання. На різних конференціях і з’їздах уже було “не прийнято” говорити українською мовою. Навіть на сесіях Верховної Ради, де традиційно завжди депутати проголошували промови українською, переважала російська. Українська мова вивітрювалася і зі стін української Академії наук, де чимало вчених мужів вважали за “не престижне” писати і говорити рідною мовою. Значна частина книжкових видавництв надавала перевагу виданню книг російською мовою. У багатьох обласних центрах створювалися нові російські вечірні газети. Нерідко чиновники установ на звертання людини українською мовою вдавали, що вони “по-здешнему не понимають”.

Відбувався тихий, але справжній переворот на мовному фронті. Поодинокі голоси протесту заглушувалися репресіями і крикливою пропагандою.

Щербицький мовчав. Він ніде прилюдно не виступав ні за, ні проти української мови. Його доповіді, на з’їздах і урочистих засіданнях, були сповнені гучних слів про небувалий розквіт української національної культури.

Що ж відбувалося з Щербицьким? Невже він не відчував того провалля, яке пролягало між тим, що було у дійсності, і тим, що ним говорено? Невже його не бентежило, що оце лицемірство на видноті й що воно не може бути приховано ніяким словоблудством? Думаю, що Щербицький все це відчував і розумів.

Які в мене підстави для такого висновку? Впродовж двадцяти років я багато разів зустрічався з Щербицьким і мав не одну нагоду вловлювати його ставлення до української мови і української національної культури. Перша наша зустріч відбулася 1953 року на засіданні відділу пропаганди ЦК Компартії України, де я працював на посаді заступника завідуючого відділом. Щербицький був тоді першим І секретарем Дніпродзержинського міського комітету партії, його було запрошено на це засідання у зв’язку із заявою редактора міської газети «Дзержинець», в якій той скаржився, що секретар міськкому надмірно опікає газету і вимагає погодження з ним кожної критичної замітки перед її публікацією. До Дніпродзержинська виїхав інструктор ЦК для з’ясування наведених фактів, а потім було викликано в Київ і самого Щербицького. Йому дове-лося визнати свої помилки в керівництві газетою і пообіцяти надалі їх не припускатися. Свій виступ Щербицький розпочав російською мовою, але коли відчув, що тут панує українська мовна атмосфера, то він, вибачившись, продовжив українською. Щербицький тут же пояснив, що він думає українською, любить її, але мовне середовище у Дніпродзержинську таке, що позбавляє його можливості користуватися мовою великого Шевченка.

Вдруге я зустрівся з Щербицьким 1955 року, одразу після обрання його першим секретарем Дніпропетровського обкому. Я був тоді у відрядженні в Дніпропетровську. Щербицький запросив мене до свого секретарського кабінету, щоб порадитися, як він сказав, в «одній делікатній справі». Суть цієї справи така: з Києва подзвонили, що до Дніпропетровська автомашиною виїхав перший секретар ЦК О. І. Кириченко, Щербицькому ніколи не доводилося зустрічати такого високого гостя, і він вирішив порадитися зі мною, як це зробити. Його, зокрема, цікавило, якою мовою розмовляти з гостем. Я відповів йому, що з ініціативи Кириченка весь апарат ЦК українізується і що за цим пильно стежить сам перший секретар. Було помітно, що Щербицькому це сподобалося, і тут же він сказав мені, що теж займеться українізацією працівників обкому, бо, мовляв, виходить якось дивно, живемо на Україні і не говоримо українською, а яка ж вона гарна і багата.

Можливо, це була не власна позиція у ставленні до української мови, а лише пристосуванство до верхньої номенклатури. Але така думка того часу в мене не виникала. Тим більше, що і в наступні роки, коли Щербицький був секретарем ЦК Компартії України (1957—1961), а потім Головою Ради Міністрів УРСР (1961—1963), він здебільшого говорив українською мовою і підкреслено виявляв свої почуття до всього українського.

Ось один з таких епізодів. Це було, здасться, 1962 року. Відбувалося засідання Президії ЦК, на якому я був присутній як редактор «Робітничої газети». Щербицький раптом бере слово і схвильовано говорить про те, що для народногосподарського плану республіки не вистачає мільйона тонн сталі і що цей мільйон можна було б легко виділити з тієї великої кількості сталі, яка виплавляється на Україні, але Москва не дозволяє. І Щербицький — як голова уряду — спалахує гнівом і висловлює свою незгоду з тим, що такий великий народ має такі маленькі права. Головуючий на засіданні тодішній другий секретар ЦК Л. І. Найдек відповів йому, що Політбюро не може цього вирішити, і порадив йому вступити в переговори з Радою Міністрів СРСР. Щербицький безнадійно махнув рукою, щось промимрив собі під ніс і опустився у крісло. У цю хвилину мені було жаль його, жаль, що він так болісно побивається за долю планів України, але в колі своїх керівних товаришів по партії не знаходить активної підтримки.

Я тривалий час дивився на Щербицького з неприхованою повагою і думав, що саме він і є тією людиною, яка здатна виражати тривоги і болі українського народу. І коли Щербицького з ініціативи М. С. Хрущова було звільнено з посади Голови Ради Міністрів УРСР, виведено зі складу кандидатів у члени Президії ЦК КПРС і повернуто до Дніпропетровська першим секретарем обкому (1963 р.), мені здавалося, що потрясіння, пережите ним, ще більше загострить ті позитивні риси, які багатьох приваблювали. Але я помилився. Щербицький ставав іншим. Він почав випромінювати якусь неприязнь до всього українського.

Найбільш це стало помітним після того, як було зміщено Хрущова і першим секретарем ЦК КПРС обрано Брежнєва (1964 р.). Він реабілітував Щербицького. Його було знову введено до складу кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС, повернуто з Дніпропетровська в Київ і вдруге призначено Головою Ради Міністрів УРСР. Це був безпрецедентний акт, подібного якому не знала на той час багаторічна історія.

Щербицький, звичайно, був безмежно вдячний Брежнєву і тому завжди вловлював його кожне слово, зважав на кожний його жест, розгадував його наміри і бажання. У своїх промовах він надто часто посилався на Брежнєва, величав і прославляв його, знаходив у його словах зерна “мудрості” і “прозірливості”. Багаторазове повторення Брежнєвим сумнозвісної теорії “злиття націй” справило належний вплив на Щербицького. Але діяльність голови уряду не давала можливості йому повністю розгорнутися у цьому напрямку, тут йому серйозно заважала позиція першого секретаря ЦК Компартії України П. Ю. Шелеста, який не схилявся перед тією теорією “злиття націй” і сміливо пропагував українську культуру і українську мову. Щербицький повинен був на це зважати, але й не міг утриматись від засвідчення своєї поваги до “теоретичних” міркувань Брежнєва. Робив він це обережно: то десь кине репліку про назріваючу небезпеку українського націоналізму, то вимаже дьогтем так званих дисидентів, то звинуватить когось у неповазі до російської мови. Колишній голова Комітету по телебаченню і радіомовленню М. А. Скачко тоді розповідав мені, що Щербицький докоряв йому за надмірне роздування пропаганди української народної пісні і за те, що він даремно захоплюється трансляцією українських пісень, які виконує народний артист СРСР Борис Гмиря, мовляв, він був у час війни на окупованій території і його не слід популяризувати. Це так говорилося про незвичайний талант, що його в народі називають українським Шаляпіним.

II

Акції Щербицького незрівнянно зросли після XXIV з’їзду КПРС (1971 р.). його було обрано членом Політбюро ЦК КПРС. Отож на Україні виявилося два члени Політбюро ЦК КПРС: Шелест і Щербицький. Тоді в Києві поширювалися чутки, що Щербицький займе крісло Шелеста. Хтось радів, а хтось засмучувався. Але в травні 1972 р. усе прояснилося. Шелеста відкликано в Москву на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР, а Щербицького обрано першим секретарем ЦК Компартії України.

Це була нова сторінка в діяльності Щербицького. Він почав її з того, що організував могутній “артилерійський обстріл” тих позицій, які займав Шелест. Колишнього першого секретаря ЦК звинуватили в націоналізмі, в роздмухуванні слави старовинних пам’яток українського народу, в порушенні якихось принципів у доборі кадрів та в усяких інших гріхах. Підключилися охочі викривальники, які вишукували в публікаціях Шелеста націоналістичну крамолу і піддавали її публічному осудові. Так очорнювався колишній перший секретар ЦК, і та чорнота, задумана Щербицьким, увінчалася успіхом: Шелеста було відправлено на пенсію.

Слідом за Шелестом було звільнено з поста секретаря ЦК академіка АН УРСР Ф. Д. Овчаренка, який досить кваліфіковано займався питаннями ідеології і намагався все зробити, щоб зберегти тогочасний рівень функціонування української мови і загальмувати процес русифікації. Овчаренко мав високий авторитет у середовищі наукової і творчої інтелігенції. Але, мабуть, з погляду Щербицького це вважалось негативним моментом. Тому на місце Овчаренка було висунуто В. Ю. Маланчука, якого зневажала інтелігенція за його нігілізм, надмірну упередженість і підозріливість до тих, хто шанобливо ставився до української мови і культури. Це й була та особа, яка виявилася вдалою знахідкою для Щербицького і яку охоче підтримав секретар ЦК КПРС М. А. Суслов.

Щербицький узявся за “перетрушування” кадрів. Уся номенклатура тремтіла, бо ніхто не знав, коли і за що буде звільнений. Але всі відчували, що неминуче будуть зміщені ті, кого висував або підтримував Шелест. Особливо масовою була зміна керівних працівників у Києві. В кріслах міністрів, голів комітетів і керівників різних відомств з’являлися нові люди, які прибували сюди з Дніпродзержинська і Дніпропетровська — батьківщини нового першого секретаря ЦК. Ці люди були особисто віддані йому і готові виконувати його волю. Вони здебільшого не розмовляли українською мовою. До них пристосовувалися підлеглі. Українська мова щезала з міністерств і відомств. Це робилося під гаслом боротьби з українським націоналізмом, який, на погляд Щербицького, розквітав у час секретарювання Шелеста.

Що саме таким був погляд Щербицького, мені довелось переконатися ось на якому епізоді. Невдовзі після того, як він вступив на пост першого секретаря ЦК, я передав йому невеликий лист, в якому порушував проблему, яка виходила за межі компетенції редагованої мною газети, але мала, на мою думку, велике державне значення і вимагала невідкладного розв’язання. Йшлося про таку нову на той час галузь науки, як інженерна психологія, яка тоді чомусь не вивчалася в технічних вузах і, зрозуміло, що її рекомендації не враховувалися при створенні нової техніки в напрямку пристосування її до фізіолого-психологічних даних людини і необхідності фізіолого-психологічного принципу добору кадрів для роботи на швидкісних машинах і агрегатах. А коли конструкція машини не узгоджується з фізіологією і психологією людини, а фізіологія і психологія людини не пристосовані до машини, то це часто призводило до аварій і травматизму.

Ці проблеми я вивчав і просив Щербицького прийняти мене, щоб можна було про них розповісти йому більш докладно. Він довго мене не приймав, а десь через три місяці я випадково зустрівся з ним у кулуарах будинку Верховної Ради УРСР, де відбувалося засідання об'єднаного пленуму творчих спілок республіки, присвячене п’ятдесятиліттю СРСР. Щербицький сказав мені: “Я пам'ятаю ваш лист, але зрозумійте, що там чиста філософія, а з нею можна й почекати”. І далі він говорив: “Вашою філософією я міг би зайнятися, коли б не сотні тривожних листів, які не дають мені спокою і розгляд яких не можна ніяк відкладати на завтра”. Було пояснено, що це переважно викривальні листи про націоналістів і про націоналістичні прояви окремих працівників. Це те, на його погляд, що заважає інтернаціональному вихованню і виконанню завдань комуністичного будівництва.

Поява Щербицького на посту секретаря ЦК розбудила активність кар’єристів, підлабузників, донощиків і наклепників, які нагнітали громадську атмосферу неспокоєм і підозрілістю. Вони всюди нишпорили, вишукували, винюхували і мерщій строчили анонімки, в яких навішували ярлики на працівників, у котрих нібито відчувається дефіцит інтернаціоналізму і надмір національного. Анонімки відкрито заохочувалися, бо, мовляв, диму без вогню не буває, а коли людина боїться під листом ставити своє прізвище, то вона робить це вимушено, щоб уникнути розправи за критичний сигнал.

Часом найменшого сигналу аноніма було досить, щоб розправитися з людиною і розтоптати її гідність. Так, наприклад, сталося з директором Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії ім. М. Т. Рильського, членом-кореспондентом АН УРСР М. Є. Сиваченком. Якийсь анонім повідомив, що в бібліографічному списку дослідників українського фольклору, виданого інститутом, стоїть прізвище академіка Сергія Єфремова та деяких інших учасників так званої СВУ, як одразу Сиваченка було звільнено з посади директора інституту і накладено на нього суворе партійне стягнення. Припустимо, що ті, хто вирішував долю Сиваченка, не знали, що такої націоналістичної організації, як Спілка визволення України, не було і що її сфабриковано з метою знищення провідної української інтелігенції, але і в цьому випадку згадка про імена вчених-дослідників фольклору не тільки не містила в собі ніякої крамоли, а й була цілком виправданою.

Хіба можна просіювати крізь ідеологічне сито імена вчених, які зробили свій внесок у розвиток української науки лише на тій підставі, що вони нібито в чомусь провинились? Коли б насправді була навіть контрреволюційна організація і в ній брали участь вчені, то чи правильно діяв би директор інституту, якби викреслив. їхні імена з історії науки?

Але це ні Щербицького, ні його оточення не примушувало задуматися. Жупел націоналізму виключав здоровий глузд.

А яких велетенських духовних утрат зазнав український народ від того, що викреслено з історії і піддано анафемі сотні імен найвидатніших учених, письменників, композиторів, артистів, полководців і державних діячів далекого і недавнього минулого. Всі вони звинувачувалися у націоналізмі і в зрадництві українського народу. І виходило так, що ніби наш народ не має чим пишатись у своїй багатовіковій історії. У цьому, звичайно, Щербицький не винен. Але вже один його акт з Сиваченком підсилював ці сталінсько-брежневські позиції.

Перебуваючи на посту першого секретаря ЦК, Щербицький високо цінував донощиків. Вони були обласкані, обігріті теплими словами і заохочені певними привілеями. Доля ж тих, на кого було зроблено донос, в усіх випадках виявлялася невтішною.

Пригадую такий випадок. Подзвонив мені Маланчук і сказав, щоб я негайно прибув до ЦК для однієї “дуже серйозної розмови”. Не приховаю, мене це заінтригувало. Всю дорогу думав і не міг здогадатися, про що буде мова. А вона почалася такими словами Маланчука: “Я прошу вас бути відвертим зі мною і нічого не таїти від ЦК. Я маю доручення Володимира Васильовича з’ясувати, що за наклеп зробив на нього Рябокляч, коли ви стояли з ним на урядовій трибуні під час першотравневої демонстрації”.

Я відповів, що не чув від Рябокляча нічого, що стосувалося Володимира Васильовича, а тому нічого не можу засвідчити. Маланчук розгнівався. Він попередив мене, щоб я не хитрував, бо, мовляв, йому точно відомо, що саме говорив Рябокляч і що я стояв поруч з ним. Моя пам’ять зберегла, що говорив тоді редактор газети «Радянська Україна» Андрій Рябокляч. Але я зовсім не збирався його виказувати. Можливо, Маланчук “прочитав” це на моєму обличчі і попередив мене, що “для вас це може закінчитися великою неприємністю”. Пізніше я добре відчув на собі ту “велику неприємність”.

Що ж це були за слова, які так стривожили Щербицького? Рябокляч бував на багатьох засіданнях Президії Ради Міністрів і спостерігав за тією крутою зміною, яка відбувалася в поглядах Щербицького на національну політику на Україні. Тому в колі своїх колег, які стояли поруч на урядовій трибуні, Рябокляч сказав: “З приходом Щербицького в ЦК почнуться чорні дні для української мови і всієї нашої національної культури”. Нас було троє, що чули ці слова, і хтось серед нас виявився донощиком. Хто саме був у цій ролі — деякий час було невідомо. Але я гадав, що це був хтось один, і Щербицький, мабуть, хотів перевірити правдивість слів донощика, тому доручив Маланчукові викликати і тих двох присутніх при тій розмові і допитати їх. Та я переконаний, що і той, кого, можливо, теж викликав Маланчук, не дав ніяких свідчень. Це моє припущення підтвердилося трохи пізніше, коли один з цієї трійки був обласканий і висунутий в депутати Верховної Ради УРСР, а потім обраний і до складу ЦК. Такою була плата за донос. Дві інші особи, що були свідками слів Рябокляча, в тому числі і я, потрапили в опалу Щербицького.

Розправа з Рябоклячем була досить продумана. Спочатку прийнято постанову ЦК про газету «Радянська Україна», в якій дано різко негативну оцінку роботи редакційного колективу й очорнено всю діяльність редактора. Там же вирішено опублікувати постанову — в тій же «Радянській Україні». У застійні часи це був безпрецедентний випадок. Тоді ЦК КПРС не раз приймав постанови про газету «Правда», але вони ніколи не публікувалися на сторінках «Правды». Та й ЦК Компартії України також не публікував постанов про свої друковані органи. Вважалося, що це внутрішня справа ЦК. Публікація постанови ЦК про газету «Радянська Україна» мала свій підтекст, який виражав справжні наміри щодо редактора — спочатку скомпрометувати його, а потім звільнити. Так насправді й трапилося. Незабаром Андрія Рябокляча було звільнено з поста редактора.

Не хочу згадувати результатів опали, які стосуються моєї особи. Але не можу замовчати того, як за любов до української мови начіплювалися політичні ярлики і топталася гідність моїх колег — талановитих публіцистів — співробітників «Робітничої газети» Леоніда Кореневича та Олександра Тарасенка. І це робилося з волі Щербицького. З його ініціативи була створена комісія для перевірки “сигналів”, що надійшли до ЦК про “становище” в редакції «Робітничої газети». На чолі цієї комісії було поставлено вишколеного і догідливого апаратника, який діяв за принципом “знаходити й стверджувати те, що підозрює начальство”. І він “знайшов”, що в редакції “подвизаються” націоналістично налаштовані елементи. Він назвав і їхні прізвища. Це секретар парторганізації редакції Тарасенко і комуніст Кореневич. Про першого він говорив мені таке: “Я до нього звертаюся російською мовою, а він уперто відповідає мені українською”. Апаратник повідав мені, що йому “здалося, ніби за спиною Тарасенка стоїть тінь Петлюри”. Другому закидалося звинувачення, що він зустрічався з дисидентом, який пізніше був засуджений за націоналізм. До речі, цей колишній дисидент тепер народний депутат УРСР.

На засіданні в ПК Щербицький розгнівано говорив, що ми в редакції забули настанови Леоніда Ілліча про інтернаціональне виховання і про необхідність боротьби з націоналістичними проявами. Кореневича, Тарасенка і ряд інших працівників було звільнено з роботи і їх ніде не брали, бо хто ж міг наважитися взяти на роботу “націоналістично налаштованих елементів”. Лише згодом хтось “змилосердився”, і вони були влаштовані на другорядну роботу. Але як публіцисти вони надовго замовкли, бо їх ніхто не посмів друкувати.

За такі щедрі послуги вишколений і догідливий апаратник одразу пішов угору, його висунуто на самостійну роботу і незабаром обрано до складу ЦК та депутатом Верховної Ради УРСР. Щербицький високо шанував улесливих прислужників.

Минулого року цей прислужник був у складі комісії, покликаної підготувати Закон про державний статус української мови. Не знаю, яку він там позицію займав, чи продовжував розвивати погляд на українську мову як тінь Петлюри, чи, можливо, перелицювався і вже ратував за українську. Він завжди був готовий на все. Такий тип, на жаль, виховала наша епоха. Чорні тіні насувалися на українську мову. Вони йшли від брежнєвсько-сусловського пророцтва “злиття націй” і згущалися на Україні ультраінтернаціоналістами, прапором яких був Щербицький.

Чому він став на таку позицію? Можливо, йому здавалося, що українська мова загрожує російській, яка в рамках Союзу виконує функцію міжнаціонального спілкування? Може, його проймав страх, що через незнання російської мови українці ізолюють себе від Союзу і стануть одинокими і беззахисними на всьому світі? Але не треба бути великим аналітиком, а звичайною людиною зі здоровим глуздом, щоб побачити зовсім протилежне, а саме — що українська мова ставала вигнанкою не лише з міст, а й з багатьох сіл, розташованих довкола промислових центрів.

Може, до розуміння внутрішніх мотивів мовної політики Щербицького треба підійти зовсім з іншого боку? Але з якого? І коли думаєш над цим, то мимоволі виникає запитання: а чи не побоювався Щербицький захищати українську мову через те, що Брежнєв і Суслов можуть не зарахувати його до чистих інтернаціоналістів? Але ж він добре розумів, що інтернаціоналізм не є безнаціональним, що інтернаціоналіст — насамперед представник якоїсь нації, який любить свою мову і свою культуру, але й з повагою ставиться до всіх інших націй, їхніх мов і культур. Це те, що Тарас Шевченко з такою простотою і геніальністю виклав у своїх поетичних рядках:

Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
й свого не цурайтесь.

Чому ж цього свого священного відцурався Щербицький? Які вітри розвіяли в ньому те почуття прив’язаності до української мови і української культури, яке було в нього на початку його політичної кар’єри? Якщо то було почуття вдаване, штучне, неприродне, то навіщо він його демонстрував іншим? Якщо ж воно. й справді було природним, то чому Щербицький відійшов від нього? Це загадка, яку не так просто розгадати.

Тут можу висловити лише свою версію. Гадаю, що на початку своєї політичної кар’єри Щербицький виявляв себе таким, яким він був насправді. А, зазнавши невдачі, він відчув, що йому слід відмовитись від свого “я” і стати таким, яким би хотіла бачити його головна особа з найвищого ешелону влади. Цією особою був Брежнєв. Він обігрів, приласкав Щербицького і повернув його до високої влади. Так Щербицький став тінню Брежнєва на Україні.

Вимагає свого з’ясування й таке питання: Щербицький публічно не виступає проти української мови, але його лінія і його позиція були відомі. Одні вголос чи мовчки виявляли свою незгоду, а інші запопадливо схвалювали і намагалися зробити все, щоб притіснити українську мову і видати себе за вірних інтернаціоналістів.

Тут діяв химерний механізм, створений культом Сталіна, який ще й тепер дається взнаки, але був досить популярним у застійний період. Цей механізм побудовано за принципом “Слухати не те, що говориться, а хто говорить”. Нехай буде наймудріша і найдосвідченіша людина, але коли вона невідома або маловідома, та ще й не займає високої посади і не має гучних титулів, її думки сприймаються абияк чи й зовсім залишаються поза увагою. Але досить вийти на трибуну людині, що має високу посаду, і хоч би що вона там говорила, її слова часто сприймаються за істину в останній інстанції. Часом та високопоставлена людина і не висловлює якоїсь думки, а лише кине репліку, вставить якесь слово в промову іншого оратора, зробить якийсь натяк чи виразить щось жестом, як аудиторія починає активно обмірковувати, що б то значило, як це слід розуміти.

Особа Щербицького теж з цього погляду цікавила багатьох. Ще б пак! Член Політбюро ЦК КПРС, член Президії Верховної Ради СРСР, перший секретар ЦК Компартії України, двічі Герой Соціалістичної Праці. Кожен з нас хотів знати, яка позиція Щербицького щодо тих чи тих явищ суспільного життя. За його словами і за його вчинками всі стежили. Помічено було, як він крок за кроком відходив від української мови, як оточував себе людьми, котрі ігнорували українську культуру, як переслідував тих, хто захоплювався рідною мовою і намагався її захищати.

Отож Щербицькому не треба було ризикувати своїм авторитетом і прилюдно виступати проти української мови, бо і без цього його лінія виявилася для всіх зрозумілою. Його не лякали ті поодинокі несміливі голоси, які звучали час від часу з уст представників української творчої інтелігенції. Він спирався на чиновників, котрі поділяли його погляди і готові були прославитися в утвердженні одномовного інтернаціоналізму.

Щербицький сприймався широким загалом на основі того, що він проголошував і що замовчував, що хвалив і що ганьбив, чим милувався і чим обурювався. Це було те дзеркало, в якому можна було бачити величаві устремління Щербицького. Він відчував свою зверхність над аудиторією і, мабуть, уявляв, що вона в усьому віддана тому, що ним говорено. Йому, можливо, здавалося, що немає потреби заперечувати право на існування рідної мови, а досить лише того, що сам буде говорити російською мовою, і справа піде на лад. Вся догідлива службова рать сприймала це як директиву і діяла у такий же спосіб.

Всюди брала гору та філософія, яка проповідувала, що головним є не те, що говориться, а те, хто говорить. Це мало неабиякий вплив і на самого Щербицького. Пригадую такий епізод. Брежнєв у відомих «Спогадах» про свою роботу на Україні, які були прислужливими критиками піднесені до рівня літературного мистецтва Л. Толстого, ніде жодним словом не говорить про український народ, а лише згадує про “українських самостійників”. Згодом я звернув увагу, що Щербицький також перестав називати український народ власним іменем. Якщо це якісь “українські самостійники” і більш нікого з української нації в республіці вже не було тоді, в період діяльності Брежнєва, то чому йому, Щербицькому, тепер отих “самостійників” треба величати українським народом. З його уст і в публікаціях з’явився новий термін — “народ України”. Ніби українська нація розчинилася в загальній масі різних національних груп, що населяють Україну, і перестала існувати як окрема нація. Виходило, що Україна є, а українського народу немає. А якщо його вже немає, то навіщо воскрешати його мову.

Термін “народ України” став офіційним, і вже ніхто з оточення Щербицького ніде і ні за жодних обставин публічно не згадував, що на нашій землі є український народ. Пам’ятаю, як М. С. Горбачов у перший свій приїзд на Україну вже в ролі Генерального секретаря ЦК КПРС з похвалою відізвався про український народ і назвав його цим іменем. Щербицький тут же у своєму виступі-відповіді ніби не згоджувався з Горбачовим і знову говорив про “народ України”. Лише в останній день свого перебування на посту першого секретаря ЦК Компартії України, на Пленумі ЦК, присвяченому його звільненню в зв’язку з виходом на пенсію, Щербицький вперше за багато років повернувся у своєму виступі до українського народу і вже говорив українською.

Як ця політика дискримінації культури і мови українського народу згубно відбилася на вихованні сучасної української молоді! Вона виростала, не знаючи ані справжньої історії свого народу, ані його традицій, ані багатства його культури і, нарешті, не відчуваючи потреби в знанні української мови, не задумуючись над тим корінням, з якого вона сама походить. Яка це болюча рана нашого народу. Її не так легко загоїти. Але лікувати треба.

Мені кілька років довелося працювати в приймальній комісії Інституту культури і вести розмови з абітурієнтами та їхніми батьками. Ось два штрихи з цих розмов.

Абітурієнтка прийшла в інститут зі своєю матір’ю. Вона киянка. Закінчила російську школу. В атестаті значиться, що української мови і української літератури не вивчала. А сама українка.

Між нами відбувся такий діалог:

— Чому ви не вивчали української мови і літератури? — запитав я.

— Лікар заборонив, — несміливо відповіла вона.

— А яке ж відношення має лікар до української мови і літератури? — питаю її.

На це запитання відповідала її мати:

— У моєї доньки слабеньке здоров’я і лікар рекомендував нічим її не перевантажувати. А в школі дуже багато предметів, і ми вдома вирішили, щоб їй трохи полегшити навчання, звільнити від української мови і літератури.

Жінка говорила ламаною українською мовою.

— А чому ви не звільнили доньку від інших предметів, а обрали для цього українську мову і літературу?

— Звільняти від інших предметів ніхто не дозволить, — відповіла вона. — А українська мова і література нікому не потрібні. Скрізь говорять російською мовою, і в райвиконкомі, і в уряді. Та й у вашому інституті я чую лише російську мову. То навіщо ж було перевантажувати мою доньку?

Прізвищ українських письменників, окрім Тараса Шевченка, Лесі Українки і Максима Рильського, абітурієнтка не могла пригадати. Я запитав її: кого вона знає із сучасних російських письменників. Вона назвала кілька прізвищ і до них причислила Юрія Щербака, перейменувавши його в Щербакова.

— Що ж ви читали з творів цього Щербакова? — запитую її.

— Назви твору не пам'ятаю,— сказала вона, — але там ішлося про Чорнобиль.

— То ж не Щербаков, а Щербак — український письменник, — зауважую їй.

Дівчина розгубилася. Її спробувала виручити мати:

— Хіба не міг той Щербак перейти в російські письменники? А коли вже став російським, то й додав до свого прізвища “ов”. Я знаю двох моїх сусідів-україиців, які додали до свого прізвища оте “ов” і стали називати себе росіянами. То хіба не міг те саме зробити і Щербак.

Пригадую розмову з іншою абітурієнткою. Вона з Полтави, українка. Навчалась також у російській школі, але вивчала українську мову і літературу. Мала оцінки з усіх предметів 4 і 5, а з української мови і літератури — трійки. Спробував поцікавитися її знанням української літератури. Питаю, як прізвище того славетного полтавського письменника, якого так високо цінував Тарас Шевченко. Абітурієнтка не могла пригадати. Я вирішив прийти їй на допомогу, нагадавши слова Кобзаря:

Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє
Тебе не забудуть.

Дівчина зізналася, що їй невідомо, кого мав на увазі Шевченко, але вона припускала, що то, можливо, йшлося про Панаса Мирного. Їй і на думку не спало, що Панас Мирний був тоді лише хлопчиком, коли помер геніальний поет. Виявилося, що абітурієнтка була не обізнана з життям і творчістю Івана Котляревського, якого так величав Шевченко.

Допитуюся в абітурієнтки, чому в неї така низька оцінка з української мови і літератури. Вона розповіла, що вчителька української мови і літератури всюди говорила російською мовою і лише на уроках — українською, але такою українською, яка тільки викликала сміх. Уроки з української літератури були такі, що відбивали в учнів бажання вивчати цю літературу.

Так шкільна українська молодь відлучалася од української мови і літератури. Вона приходила до інституту і хором вимагала, щоб викладачі читали лекції російською мовою, бо українська вже стала їй чужою. Ось які сумні плоди русифікації на Україні, до яких доклав своїх зусиль Щербицький.

*   *   *

28 вересня 1989 р. на Пленумі ЦК Компартії України відбувалися проводи В. В. Щербицького на пенсію. Там не було дефіциту на похвальні промови і на улесливі подяки. Один за одним сходили на трибуну високоповажні оратори і схвально перелічували високі заслуги Щербицького на всіх ділянках суспільного життя республіки. Тут не було згадки ні про застійні явища в економіці, ні про екологічну катастрофу, ні про заглушення української мови.

Я розумію, що під час проводів людини на пенсію не хочеться говорити про її негативні риси і вказувати на прогалини в її діяльності. Можливо, в тих серйозних негативних явищах, які сталися на Україні, відчували свою провину і ті оратори. Але чи то в них “язик не повертався” і вони не могли цього публічно визнати, чи то їм совість не дозволяла звалити всю вину на Щербицького і вони обмежились однією похвалою. їм, мабуть, здавалося, що так вони не посіють сумніву в моральній чистоті своєї особи і продемонструють своє людинолюбство.

Щербицький сам-один не міг форсувати русифікацію на Україні. У нього були численні соратники і однодумці. Кожен з них старався з корінням “вирубати” українську мову і на цьому прославитись, просунутися вгору щаблями службової драбини. І прославлялися, і просувалися! А тепер вони сумують за вчорашнім днем, і ой як не хочеться їм повертатися лицем до української мови, яка ними так топталася і висміювалася.

Чи міг Щербицький протистояти русифікації? Думаю, що ні, бо це була лінія центру, яку диктували Брежнєв і Суслов. Вона здійснювалась в усіх республіках. По-різному можна було б поставитися до проведення цієї лінії. Можна було б рух її стримувати, а можна і форсувати. Це останнє обрав Щербицький. Він тут занадто старався і не безкорисливо, його увінчували численними нагородами і величали високою похвалою.

Друкується за: Літературна Україна. 1990. № 34 (23 серпня). С. 6.