Якщо асоціювати літературні мови з тими письменниками, які їх створили й поширили, то мову старослов’янську – першу літературну мову слов’ян, скомпоновану штучно, – неможливо відокремити від особи Костянтина та – частково – Мефодія; так само й сучасна українська літературна мова може бути пов’язана з ім’ям великого українського поета Тараса Шевченка і, до певної міри, його сучасника Панька Куліша. Роль Шевченка, одначе, відрізнялася від ролі Костянтина. Той мав на меті створення ориґінальної одноличньої мови на базі кількох діалектів радше примітивного ґатунку, взявши за взірець для цієї нової мови візантійську греку ІХ ст., що досягла високого рівня розвитку, але була чужою для слов’ян. Натомість Шевченко мусив дбати про поєднання й узгодження між собою різнорідних рештків і стилів писемної мови попередніх періодів, спрямовуючи ввесь свій талант на синтезування нового мовного утвору, годного заімпонувати.

Такою була мета, визначена панівними тенденціями романтичної доби. Але сам принцип цього сполучання мовних позичень далеко перевершував уяву й здібності пересічних романтиків, дарма що твори Шевченка та Куліша більшою мірою, мабуть, ґрунтуються на потязі до історії української літературної мовиⁱ, ніж на справжньому знанні цієї історії. Звісно, Шевченко й Куліш не створили мови єдиної з усіх поглядів та для всіх жанрів. Шевченко дав приклади, взірці поетичної мови, Куліш зробив те саме для оповідної та історичної прози. Вони лише рушили тією дорогою, що пройти її до кінця випало на долю наступних поколінь. Обставини політичного й культурного життя сповільнювали мовний розвиток, вносячи різні зміни в початковий задум – як він нам тепер уявляється. Але насправді важить якраз цей первісний намір, той факт, що засади нового літературного стилю, підвалини нової літературної традиції, престиж, конче потрібний задля успіху літературної мови (надто коли йшлося про мову нову), були закладені та зведені докупи, нехай тільки в найзагальніших рисах, саме Шевченком і Кулішем.

Відстежуючи головну лінію еволюції, не важко показати перші етапи розвитку української літературної мови, а також причини й час їх припинення. Проте аналіз деталей чаїть у собі небезпеку. Не буде перебільшенням сказати, що дотепер дослідження історії української літературної мови, замість повного й об’єктивного аналізу чи бодай систематичної фіксації фактів, зводилося переважно до множення хибних і плутаних концепцій. Ця плутанина на велику міру спричинена нерозрізненням фактів, що стосуються історії мови літературної та мови говірної, тобто помішанням історичної діалектології та історії літературної мови [див.: 66; пор.: 65]. Для історії української мови відмінність між цими двома галузями історичної лінґвістики, що обидві вони розглядають історію мови цілісно, є важливіша, ніж для багатьох інших слов’янських мов. Попри періоди колонізаційної експансії, попри напливи й відпливи чужинецьких загарбників, попри часом дуже бурхливі політичні заворушення, історія говірної мови на Україні характеризується – від доісторичної доби по сьогодення – тяглістю, прозорістю й логічністю розвитку. Натомість історія писемної мови на Україні, як щойно зазначено, складається з цілої низки хвиль чи періодів, що з них практично жоден не був позначений повнотою розвитку й не перейшов логічно в наступний. Іншими словами, для історії говірної мови характерною є стабільна й поступова еволюція на підставі збереження традиції, а історія літературної мови відзначається раптовими перервами, несподіваними відновленнями, руйнуванням того, що начебто мало всі потрібні сили для росту, й крахом спроб поновити згаслу традицію.

Згідно з наявними даними, за першу літературну мову в Києві (як місті та як державі) була мова старослов’янська – частково, слід гадати, в її моравському варіанті, але переважно в пізнішому східноболгарському, що сформувався за царя Симеона. Спроби довести існування в східних слов’ян літературної мови в давніші часиⁱⁱ  , навіть якщо їх не вважати за безпідставні, можуть стосуватися хіба що Новгорода. Жодної пам’ятки, що її можна б потрактувати як складену говірною мовою, не існує; усе, що збереглося, має старослов’янську основу. Самого лише цього факту досить, щоб спростувати теорії, згідно з якими в Києві перед позиченням старослов’янської мови вживано власну внормовану мову, створену на ґрунті говірної. Наявні відомості дають підстави стверджувати, що згодом певні живомовні елементи поступово ввійшли до позиченої мови. Це відзначали Соболевський і Кримський; натомість Шахматов висунув власну теорію, за якою говірна мова потроху переповнила позичену старослов’янську й пересинтезувала її в нове утворенняⁱⁱⁱ. Поява в літературній мові живомовних із походження слів і конструкцій, що були рівнозначні первісним старослов’янським виразам, призвела зрештою до нового перерозподілу всіх цих одиниць за темами та стилістичними рівнями. Отже, замість пропонувати туманні теорії про “демократичну революцію” в літературній мові під нібито визначальним впливом вічових зборів, корисніше було б розглянути цю еволюцію специфічних складників різних мовних жанрів. На жаль, у цьому напрямку немає просування вперед, і жодне нове дослідження так і не прийшло на зміну студії Пашена, трохи наївній і анахронічній у своїй перспективі [див.: 60; 54, с. 99 і наст., 273 і наст., 309 і наст.; 6, с. 65 і наст.].

Таким чином, напрямок, принаймні загальний, розвитку літературної мови в Києві вимальовується на сьогодні ясно – за умови, що не буде жодних нових знахідок. Як уже зазначено, йдеться про поступове проникання місцевих, тубільних елементів у запозичену старослов’янську мову, наслідком чого було громадження синонімів, відмінних зі стилістичного погляду й призначених для застосування в різних мовних жанрах.

Однак еволюція, яку пройшли літературні мови в інших культурно-політичних осередках тієї частини Русі, що пізніше дістала назву Україна, зовсім не мусила бути такою самою. Нам нічого не відомо про мовне тло Чернігова чи Переяслава. Здогадно можна припускати, що в цій частині Русі літературні мови розвивалися аналогічно або були тотожні. Але ця гіпотеза не є певною й не може бути доведена. Кожна місцевість могла мати власний варіант не лише говірної, а й унормованої мови. Наявні дані з Галича та поблизьких земель аніяк не потверджують сформульованої вище гіпотези. Навіть знані тексти Галицької Євангелії відрізняються від київських^iv. Відмінність одразу впадає в очі в текстах західноукраїнських грамот, що рясніють словами та виразами, спільними з західнослов’янськими мовами, але невідомими в київських пам’ятках. Цю різницю годі пояснити лише політичними чинниками, бо серед збережених текстів західноукраїнських грамот декотрі датуються ще 1341 р., тобто передують польській інвазії 1349–1352 рр.; та й виглядає цей мовний вплив занадто потужним як на декілька нетривалих періодів польського панування. Попередні спроби деяких славістів схарактеризувати ці слова та вирази як полонізми [наприклад, див.: 58, с. 130 і наст.] хибують на надмірну спрощеність погляду. Радше можна припустити, що на цій частині майбутньої української території до 1341 р. розвинулася власна літературна мова на основі говірної, яка не збігалася з мовою Києва та прилеглих до нього земель. Коли саме розвинулася ця мова та чи вживано її в інших жанрах, окрім грамот, – невідомо^v. Певні елементи цієї літературної мови віднаходяться в галицькій частині Іпатського літопису^vi . Утім, судячи з того, що дійшло до нас, у цій західній частині України не відбулося розвитку єдиної мови, здиференційованої тематично, як у Києві; навпаки – мало місце протиставлення однієї самостійної мови іншій. Першу, уґрунтовану в старослов’янській мові, вживано в церкві; другу, уґрунтовану первісно – але не виключно – в говірній мові, вживано у світському житті.

Політичні події зупинили дальший розвиток цих двох різновидів літературної мови. Загарбання Галицького князівства поляками призвело врешті до витіснення руського язика з офіційного світського вжитку^vii. Київська традиція урвалася внаслідок занепаду Києва як політичної потуги (місто кілька разів руйновано). Вона продовжувала свій розвиток на російських землях, але в Україні звелася нанівець. Літературна мова мусила тут розпочати новий цикл своєї еволюції, відроджуючись у нових обставинах, витворених приєднанням усіх українських теренів, за винятком найзахідніших, до Великого Князівства Литовського.

Про літературну мову українських земель, що перебували під литовською зверхністю (приблизно з 1340 до 1569 р.), небагато можна сказати. Це одна з найбільш дивовижних і непоясненних прогалин у слов’янознавстві. Особливості тогочасної літературної мови ніким не були досліджені. Очевидним є значний вплив білоруської мови, оскільки столиця князівства була розташована на білоруських землях чи поблизу них. Як показала О. Курило, південно-західна межа вимовляння ненаголошеного о як а в багатьох словах, збережених сучасною українською мовою (багатий, гарячий тощо), збігалася з польсько-литовським кордоном, що перетинав у ті часи Поділля [20, с. 143]. То є непохибний доказ сили й вагомості білоруського впливу, але звідси все-таки не можна добути відповіді на головне питання: чи відрізнялася писемна мова українських областей Литви від уживаної в Білорусії лише мимовільними місцевими відхиленнями в фонетиці, морфології та лексиці, чи вона являла собою свідомо диференційований варіант тієї писемної мови, що її представлено, наприклад, у литовських статутах чи едиктах великих князів литовських? Дослідники славістичної проблематики поки що видали хіба що описові праці, де фіксуються особливі варіанти писемної мови (Дем’янчук, Станґ, Курашкевич та ін.). Коло порівняння чи узагальнення ніхто й не заходжувався. За твердженнями білоруських учених, ця мова є білоруська в своїй основі, а українські науковці вважають, що вона просто продовжує внормовану мову Київської Русі^viii; проте обидва ці погляди не мають під собою підстав і виражають хіба що бажаність обстоюваного розв’язання. Ми геть нічого не знаємо про те, якою була мова, відома під назвою “руський язик”, що офіційно вживалася в законодавчих актах Литви (поляки, зрештою, ще досі саме так позначають непольське слов’янське наріччя на кресах). На це питання ми не можемо відповісти. Невідомо також, чи то була внормована мова з місцевими відхиленнями, що їм сприяла неповнота кодифікації, чи цілкова та водночас дволика мова, в якій повідомлення легко перелицьовувалося з однієї грані на другу, але при цьому обидві вони відчувалися й плекалися як різні сторони вищої єдності.

У середині та наприкінці XVI cт. на українській території з’являються нові тексти, що їх до певної міри свідомо ґрунтовано на розмовній мові, навіть коли вони призначалися для релігійного вжитку (волинська Пересопницька Євангелія 1556–1561 рр., галицький Крехівський Апостол 1563–1572 рр.). Важко сказати, чи ними просто завершувався попередній розвиток українського “варіанту” руського язика, чи – як a priori стверджувала стара ґенерація мовознавців (за Житецьким) – вони являли собою революційне оновлення літературної мови, здійснене в атмосфері Реформації [див.: 1, с. 14; 13, с. 1 і наст.; 12; 32, с. 128 і наст.].

Цей брак обізнаності, що дотривав і до наших днів, є великою білою плямою на мапі мовної історії України – плямою, яка за часів Шевченка була ще більшою. Отже, якщо літературна мова тієї доби й мала бодай який-небудь вплив на формування сучасної української мови, то лише мінімальний.

Про події наступного періоду – десь від 1569 до 1709 рр. – відомо більше. Проте слід завважити, що дослідники літературної мови того часу – від Житецького до Мартеля, – виконавши величезну працю, пов’язану зі збиранням і впорядкуванням даних, несуть при тому часткову відповідальність за деякі кривотлумачення. Співіснування пам’яток, писаних мовою, що наближалася до говірної української, та інших пам’яток, писаних по-старослов’янському, ще й з намаганням зберігати цю мову якомога чистішою, сприймалося як відбиття ситуації, коли мовні рівні відрізнялися один від одного піднесеністю стилю, а точніше – своєю приналежністю до певного жанру. У такий спосіб можна було б тлумачити мовні явища доби розквітлого класицизму, але аж ніяк не бароко^ix. Друга інтерпретаційна помилка полягала в тому, що велику кількість полонізмів у тогочасних пам’ятках пояснювано самим лише блиском і вищістю польської цивілізації^x. Насправді стосунки між мовою церковною та мовою світською були, як здається, водночас і динамічніші, й більш залежні від соціально-політичної ситуації, ніж гадають учені. Пересопницька Євангелія та Крехівський Апостол – то пік зближення між мовою релігійного письменства та говірною мовою. Але дальшої еволюції в цьому напрямі не сталося. Як показав Грузинський, пізніші рукописні Євангелії (Волинська Євангелія 1571 р., Літківська Євангелія кінця XVI cт.) містять, усупереч очікуванням, більшу кількість слов’янських слів і форм [див.: 8, особливо т. 22, с. 106 і наст.]. Зворотний процес, спрямований на відродження слов’янщини, зрештою взяв гору; і вивершенням його стала поява праць, у яких церковнослов’янська мова пропаґувалася як єдина літературна мова в Україні, – наприклад, у граматиках Лаврентія Зизанія (1596 р.) та Мелетія Смотрицького (1619 р.) чи в словнику Памва Беринди (1627 р.). Це тяжіння до свідомого відновлення “чистої” старослов’янської мови та впровадження її в усі царини письменства було близьке до повної реалізації. Недарма П. Могила саме цією мовою компонував свого щоденника, навіть оповідаючи найпідліші події буденного життя [див.: 40]. Призначенням цієї переробленої старослов’янської мови було витіснення народної мови з літератури, а не мирне співіснування з нею в межах різних літературних жанрів.

Ці дві грані літературної мови перебували між собою в справжньому протиборстві, що його можна пояснити тогочасними суспільно-політичними умовами. Писемну мову, уґрунтовану в говірній, уживано дедалі менше. На неї тиснула польська мова. Польські (та латинські) слова й звороти її заполонили. Розпадалася й соціальна база, на якій могла б розвиватися “народна” літературна мова. У межах польської держави не існувало й не могло існувати українського придворного життя. Польська система податків і обмежень укупі з деякими польськими законами стримували розвиток і добробут українців у містах, обертаючи українські квартали у щось на кшталт ґетто. Створено законодавчі перепони культурному розвиткові українського духівництва^xi. Більшість шляхти, духівництва й міщан були, таким чином, утрачені для нації або перетворилися на непримітних громадян другого ґатунку. Крім Церкви, не існувало жодної національної установи. Не було в суспільстві й жодної установи, здатної забезпечити взаємини та контакти, потрібні для остаточного утвердження літературної мови.

Не дивно, отже, що в цих жалюгідних обставинах, коли говірна українська мова була предметом зневаги, найосвіченіша верства нації, тобто насамперед духівництво, яке ще мало певну свободу й доступ до освіти, відмовилася від уживання літературної мови на основі говірної. Опираючися чужинецькому впливові, треба було протиставити польсько-латинській традиції власну, тобто церковнослов’янську. Звідси – відчайдушні спроби оживити церковнослов’янську мову, які остаточно притлумили всякий подальший розвиток зародків нової мови на основі говірної. Сама по собі старослов’янська мова не годилася ні на що, бо її первісне витворення було занадто штучне й умоглядне.

Реальність, яку спостерігаємо на Україні в XVII ст., – це варійований, анітрохи не впорядкований, ба навіть геть безладний ужиток церковнослов’янської мови (в тому вигляді, як її відновили тогочасні вчені) та ще однієї писемної мови, наближеної до говірної й насиченої полонізмами. А проте саме цей “розлагоджений” (якщо не хаотичний), навдивовижу плутаний і штучний ужиток писемної мови, а вірніше писемних мов, народжений у суспільно-політичних умовах України XVII cт., якнайдоладніше пасував до модного під ту добу барокового стилю. Для тогочасних письменників такий “розлагоджений” мовний ужиток виявився заразом і зручним, і привабливим. Мабуть, саме невимушеність і безсистемність в уживанні слов’янщини й підтримували впродовж більш як століття таку на перший погляд безладну ситуацію, уможлививши водночас творення ориґінальної літератури різними “мовами”.

Розклад козацької державності після Мазепиної поразки під Полтавою 1709 р., а також занепад барокового стилю в письменстві й у суспільстві призвели до відмирання літератури XVII ст., що вона існувала під “гаслом” справді прецікавим: “якнайменше впорядкованості”. Нові суспільно-політичні умови (приєднання більшої частини України до Росії) супроводжувалися виробленням нового стилю – класицизму.

Доволі хутке зросійщення шляхти та вищого духівництва потягло за собою специфічне застосування класичного розшарування словництва на сталі верстви, що кожна з них співвідносилася з певними літературними та мовними жанрами. Основою “високого” стилю стала російська мова зі значною домішкою церковнослов’янських елементів, тоді як чиста російська мова зробилася “середнім стилем”, а розмовній українській відведено роль стилю “низького”. У такий спосіб російська мова стала панівною літературною мовою на Україні в XVIIІ ст., і відбулося це не внаслідок насильства чи якоїсь урядової постанови, а передусім із тієї причини, що її вжиток відповідав суспільно-культурній орієнтації освічених верств. Цим пояснюється той на позір незбагненний факт, що політичні твори антиросійського спрямування, наприклад вірші Капніста [див.: 63, с. 292 і наст.; 33, с. 177 і наст.] чи «Історію Русів» писано російською мовою. І хоча в творах Сковороди Синявський знайшов чимало українізмів [див.: 37, с. 253 і наст.; пор.: 2, с. 65 і наст.], вони являють собою лише мимовільну данину розмовній мові краю, а переважно твори Сковороди скомпоновані мовою церковнослов’янською або російською. Вживання української мови обмежувалося тоді такими жанрами, як інтермедія, пародія, травестія, народна комедія та сатира. Тим-то сила анонімних поетів-бурсаків вкупі з Некрашевичем, Котляревським (1769–1838) та Білецьким-Носенком (1774–1856) вдавалися до однакового стилю й прибирали схожу поставу – доки не запанував романтизм.

На особливу увагу заслуговує один факт, що не мав великого значення взятий сам по собі (оскільки народний стиль не вважався за літературну мову), а проте згодом виявився важливим у подальшому розвитку сучасної української мови: це поступове заступлення північних і західних говірок південно-східними. В пам’ятках XVII ст. і навіть більшої частини XVIII cт. якщо й уживалися діалекти, то здебільшого північні й західні. Південно-східні говірки набули ваги щойно пізніше. Це зміщення остаточно увиразнилося в творах Котляревського, Гулака-Артемовського та ін., писаних в оперті на говірки Полтавщини, Харківщини та південної частини Київщини, й відтак було підхоплене поколінням романтиків. Такій зміні, вочевидь, сприяли політичне розчленування України та економічний і культурний занепад її північної та західної частин, внаслідок чого провідними культурними осередками стали Київ, Полтава й особливо Харків – після відкриття в ньому університету.

Романтизм почав ширитися приблизно з 1820 р., накладаючи свої принципи на давні традиції й спричиняючи нове переосмислення поглядів на мову. На Україні цей рух був увінчаний творчістю Шевченка та Куліша, які згодом далеко вийшли за рамці романтизму. Романтичний дух, що він, так би мовити, створив на Україні сучасну літературну мову, гостро контрастував із духом класицизму. Центральною ідеєю класицизму була єрархія чи диференціація стилів, або радше жанрів; мова ним трактувалася лише як засіб. Романтизм, навпаки, наполягає на тезі, що її можна окреслити як символічне застосування мови – коли та перетворюється на знамено, програму, гасло, мірило всього^xii. У кінцевому підсумку мова розглядається як вияв національної душі та скарбниця національного історичного досвіду, нагромадженого впродовж століть. Звідси бере початок ідея синтезу національних стилів на ґрунті живої народної мови та мови фольклору – й саме такий синтез спостерігається в творчості Шевченка та Куліша. Щоб перетворити говірну мову на ще досконаліший і вірніший виплив народної душі та національної історії, ці письменники спершу мусили очистити її від “низьких” і вульґарних елементів, засвоєних у попередні часи^xiii. З другого боку, вони водночас мали передати цій новій мові спадщину давнини. Серед іншого це призвело до нового защеплення в Шевченкових та Кулішевих творах церковнослов’янських елементів, надто тих, що були знані завдяки їх застосуванню в церкві^xiv. Порівняно з Кулішем, Шевченко ближче стоїть до традицій давньої київської літературної мови, що тяжіла до поєднання народної мови з церковнослов’янською (звісно, в дуже різних пропорціях); натомість Куліш стоїть ближче до барокової традиції на позір хаотичного сполучання різнорідних елементів, хоча в теоретичних заявах він радше схилявся до іґнорування української мовної практики XVII ст.^xv

Коротко кажучи, створення сучасної української мови, доконане під добу романтизму Шевченком і Кулішем, здійснилося на основі народної мови, або – за канонами класицизму – т. зв. “низького” стилю, що він, своєю чергою, базувався на південно-східному наріччі (хоча Куліш народився й прожив більшу частину життя на півночі України). Це наріччя було піднесене до статусу мови завдяки залученню фольклорних елементів та засвоєнню стилів, вироблених попередньою традицією.

З бігом свого розвитку ця новостворена – чи відтворена – літературна мова втратила велику кількість видобутих із забуття й штучно запроваджених у неї давніх елементів. Через утиски з боку російського уряду вона опинилася навіть перед загрозою повного вигублення цих високих елементів, наближаючися до “низького стилю”^xvi передромантичної доби. Але це збіднення було затримане завдяки впливам із Західної України, де жодних офіційних чи юридичних перепон на шляху розвитку літературної мови не було. Контакти між новітньою українською мовою в тому вигляді, як її вживано на підросійській Україні (більша частина країни) і як її вживано на підавстрійській Україні, не були постійні, та все ж, навіть попри евентуальні утруднення, загалом вони виявили себе як плідні для розвитку мови.

Фактично сталося так, що саме Західна Україна підхопила в 1860–1880 рр. літературну мову, вироблену романтиками. Внаслідок обмежень, запроваджених російським урядом 1863 р., а надто накладеної 1876 р. заборони на всяке прилюдне вживання писемної та усної української мови більшість українських видань друковано в Галичині. Через це до писемної мови потрапляли численні тамтешні елементи, особливо в галузях, що їх жодним робом незмога було розвивати на підросійській Україні, як-от: правництво, врядування, техніка, наука тощо. В загальноукраїнську мову тоді ввійшли навіть деякі локальні риси на рівні морфології та фонетики^xvii. Це “вторгнення галицизмів” спричинило певне невдоволення й викликало два “язикові спори” (в 1891–1893 рр. і в 1907–1912 рр.) між прихильниками мови питоменної й “чистої”, з одного боку, та нової, частково “озахідняченої” – з протилежного. Другий спір мав місце вже по революції 1905 р., коли на підросійській Україні знову дозволено друк матеріалів будь-якого ґатунку українською мовою^xviii.

Узаємодія двох варіантів сучасної української мови тривала й після революції 1917 р. Різнобічний вплив галицьких особливостей надзвичайно зріс у двадцятих роках, під час т. зв. “українізації”. Навіть тепер, коли Західна Україна належить до того самого політичного організму, що й решта країни, відіграючи в ньому хіба що другорядну роль, у книжкових і періодичних виданнях, які друкуються в радянській Україні, можна помітити певний вплив мови західноукраїнської інтеліґенції, хоча політичне керівництво від початку тридцятих років ставиться до цього несхвально^xix.

Пошанівок для рідної мови, ба навіть її культ, покликані до життя романтичними уявленнями, збереглися й після їх розсіяння, винісши питання української мови в центр політичних конфліктів кінця ХІХ – початку ХХ ст. При цьому засаду історичного синтезування літературної мови з елементів народної мови та пісні ніколи остаточно не облишено, хоча сфера її дії в подальшому значно звузилася й реально її заступив принцип сполучення діалектів.

Як і багато інших літературних мов, українська літературна мова являє собою суміш – як під оглядом історичним, так і під діалектним. Щоправда, історичні елементи мають у ній лише другорядну вагу й уживаються передовсім задля жанрового урозмаїчення. Натомість діалектний внесок (із західних говірок насамперед) є, безперечно, дуже значним, та попри це не становить якогось особливого стилістичного шару, окремого від решти. Він зіллявся в одне ціле з основою літературної мови. З цього погляду співвідношення складників в українській літературній мові є геть відмінне в порівнянні з російською літературною мовою. Російська мова є з походження неоднорідна й тяжіє до закріплення різних елементів, що лежать у її основі (тобто складника власне російського та складника церковнослов’янського) за різними мовними жанрами. Українська мова є в істоті своїй однорідна й не має подібної тенденції. Засада її організації нагадує радше сербсько-хорватську мову, що вважається за одне ціле, – хоча в українській тяжіння до централізації й уодностайнення виявляється з більшою силою.

Варто відзначити ще одну особливість у розвитку сучасної української літературної мови. Усупереч звичним уявленням про утвердження літературної мови як щось похідне від існування культурних осередків, вибудуваних завдяки економічному та політичному поступові, українська літературна мова була витвором окремої групи освічених людей, що з поміж них найпомітніші – Шевченко та Куліш. Вона була започаткована за допомогою поезії й заради поезії, як вияв поетичного духу. На Україні майже зовсім не було великих міст – а в тих, що були, вищі суспільні верстви послуговувалися російською мовою усно й на письмі. Групи українських інтеліґентів і буржуазії були малі й нечисленні. Українська мова, за небагатьма винятками, була мовою лише селянства та нижчого духівництва.

Після свого створення літературна мова перетворилася на гасло, знамено, мету. Наприкінці ХІХ ст. український національний рух був спрямований передовсім на питання культури, освіти, літератури. Ці питання переростали в політичні проблеми. У ХХ ст. український визвольний рух лише потроху відійшов від мовних домагань, перебудувавшися в рух суто політичний^xx. Тільки в партизанській Українській Повстанській Армії під німецькою окупацією мовну проблематику вперше відсунуто на другий план і мова перестала бути критерієм ототожнення друзів і ворогів.

Усупереч звичним теоріям, що розглядають розповсюдження котроїсь мови як наслідок політичного руху, українська літературна мова дає приклад “дива”, коли сáме її розповсюдження й поклало початок політичному рухові. Мовний витвір Шевченка й Куліша вторував шлях, що привів до створення політичних партій, до заснування держав, до формування армій, до воєн, до борні та конфліктів. Отже, не випадково й не дивно, що від дореволюційних часів і по сьогодні в кожній селянській хаті традиційно висить Шевченків портрет, часто уквітчаний. Аматори парадоксів можуть сказати, що поет створив мову, а мова створила націю. Звичайно, нація мала за собою власну довгу традицію, проте ця традиція вже була явно наблизилася до межі розпаду та загину.

Переклав із французької  Сергій ВАКУЛЕНКО  за виданням:
Shevelov G. Y. L’ukrainien littéraire // Shevelov G. Y. Teasers and Appeasers. Essays and Studies on Themes of Slavic Philology. – München, 1971. – Р. 245–260.

Надруковано: Збірник Харківського історико-філологічного товариства. – Харків, 1999. – Т.8. – С.83 – 100.

ЛІТЕРАТУРА^*

1. 1. Богумил О., Житецький П. Начерк історії літературної української мови // Україна. – 1914. – Кн. 2. – С. 7–28.
   2. Бузук П. Мова і правопис в творах Г. С. Сковороди // Памяти Г. С. Сковороди (1722–1922). – Одеса, 1923. – С. 62–84.
   3. Верхратський І. Неможливі пуризми // Руслан: Християнсько-суспільний Дневник. – 1913. – Ч. 213. – С. 3–4; Ч. 214. – С. 3–4; Ч. 215. – С. 3–4; Ч. 216. – С. 3–4.   
   4. Виноградов В. В. Вопросы образования русского национального литературного языка // Вопросы языкознания. – 1956. – № 1. – С. 3–25.
   5. Виноградов В. В. Очерки по истории русского литературного языка XVII–XVIII вв. – Лейден, 1950.
   6. Винокур Г. Русский язык: исторический очерк. – Москва, 1945.
   7. Грінченко Б. Тяжким шляхом. – Харків, 1907.
   8. Грузинский А. С. Из истории перевода евангелия в Южной России в XVI в.: Летковское евангелие // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. – Киев, 1912. – Кн. 22. – Вып. 2–3.
   9. Грушевський М. Історія України-Руси. – Нью-Йорк, 1955. – Т. 5.
   10. Деркач А. Функції слов’янізмів у лексиці Шевченка // Київський державний університет. Наукові записки. – Київ, 1939. – Т. IV. – Вип. 1. – Збірник філологічного факультету. – № 1. – С. 397–432.
   11. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. – Ужгород, 1932. – Т. 1.
   12. Житецкий П. Описание Пересопницкой рукописи XVI в. // Труды 3 археологического съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874 г. – Киев, 1878.  
   13. Житецький П. Нарис літературної історії української мови в XVII ст. – Львів, 1941.
   14. Жученко М. Про українську літературну мову // Дніпрові хвилі. – 1912. – Ч. 22. – С. 302–306; Ч. 23–24. – С. 319–324; 1913. – Ч. 1. – С. 5–7.
   15. Карский Е. Белорусы. – Варшава, 1903. – Т. 1.
   16. Кокорудз І. Причинок до спору язикового // Зоря. – 1891. – Р. ХІІ. – Ч. 24. – С. 471–472.
   17. Костомаров М. «Закóн Бóжий» (Книга буття українського народу). – Київ, 1991.
   18. Куліш П. Твори: В 2-х т. – Київ, 1989. – Т. 2.
   19. Кундзіч О. Перекладацька мисль і перекладацький недомисел // Вітчизна. – 1955. – № 1. – С. 138–164.
   20. Курило О. До питання про українські форми з ненаголошеним а на місці етимологічного о (багатий, гарячий та ін.) // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського. – Київ, 1928. – Частина історично-літературна. – С. 139–149.
   21. Левицький М. Де-що до справи про вкраїнську письменницьку мову // Літературно-науковий вістник. – 1909. – Т. XLVII. – Кн. 8. – С. 238–251.
   22. Левченко В. Нариси з історії української літературної мови першої половини ХІХ ст. – Київ, 1946.
   23. Левченко С. До обговорення українсько-російського словника // Вітчизна. – 1954. – № 8. – С. 133–142.
   24. Лосун [І.] В справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду // Зоря. – 1892. – Р. ХІІІ. – Ч. 7. – С. 137–138; Ч. 8. – С. 157–158; Ч. 9. – С. 173–175.
   25. Лукаш М. Новий українсько-російський словник // Вітчизна. – 1954. – № 3. – С. 150–161.
   26. Метлинський А. Рідна мова // Молодик. – Харків, 1843. – Ч. 2. – С. 113–114.
   27. Нечуй-Левицький І. Криве дзеркало украінської мови. – Київ, 1912.
   28. Нечуй-Левицький І. Сьогочасна часописна мова на Україні // Україна. – 1907. – Т. І. – Январь. – С. 1–49; Февраль. – С. 183–237; Март. – С. 280–331.
   29. [Нечуй-Левицький І.] Сьогочасне літературне прямування // Правда. – 1878. – Р. ХІ. – Часть літературно-наукова. – Т. ІІ. – С. 1–41.
   30. Никольский А. А. О языке Ипатьевской летописи // Русский филологический вестник. – 1899. – Т. XLI. – № 1–2 – С. 238–275; Т. XLII. – № 3–4. – С. 23–110.
   31. Огієнко І. [Митрополит Іларіон]. Історія української літературної мови. – Київ, 1995.
   32. Огієнко І. Українська літературна мова XVI ст. – Варшава, 1930. – Т. 1.
   33. Оглоблин О. Василь Капніст // Літературно-науковий збірник. – Нью-Йорк, 1952. – Т. 1. – С. 177–194.
   34. Пилипович М. Дещо про сучасну стадію розвитку української літературної мови. – Київ, 1913.
   35. Самоненко Ф. Образ Шевченкової музи (З психології творчости Шевченка) // Шевченківський збірник. – Київ, 1924. – Т. І. – С. 100–108.
   36. Синявський О. Елементи Шевченкової мови, їх походження й значіння // Культура українського слова. – Харків; Київ, 1931. – Зб. 1. – С. 7–51.
   37. Синявський О. Мова творів Гр. Сковороди // Червоний шлях. – 1924. – Ч. 4–5. – С. 248–255.
   38. Сїмович В. Дещо про Шевченкову архаїзовану мову // Сьогочасне й Минуле: Вісник українознавства. – Львів, 1939. – ІІІ–IV. – С. 39–51.
   39. Соболевский А. Смоленско-полоцкий говор в XIII–XV вв. // Русский филологический вестник. – 1886. – Т. XV. – С. 7–24.
   40. Собственноручные записи Петра Могилы // Архив Юго-Западной России. – Киев, 1887. – Ч. І. – Т. VII. – С. 49–189.
   41. Стешенко І. Про українську літературну мову // Літературно-науковий вістник. – 1912. – Т. LX. – Кн. 11. – С. 302–326.
   42. Франко І. Говоримо на вовка, скажімо і за вовка // Зоря. – 1891. – Р. ХІІ. – Ч. 18. – С. 356–358.
   43. Франко І. Літературна мова і діялекти // Літературно-науковий вістник. – 1907. – Т. XXXVII. – Кн. 2. – С. 225–230.
   44. Хванько А. [Кримський А.] Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові // Зоря. – 1891. – Р. ХІІ. – Ч. 24. – С. 472–476.
   45. Чайченко [Грінченко Б.] Галицькі вірші // Правда. Місячник політики, науки і письменства. – 1891. – Ч. VIII.– С. 103–111; Ч. ІХ. – С. 150–158.
   46. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Тернопіль, 1994.
   47. Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории русского языка. – Петроград, 1915.
   48. Шахматов А. А. Очерк современного русского литературного языка. – Москва, 1941.
   49. Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. – Львів; Нью Йорк, 1996.
   50. Шерех Ю. Польська мова на Україні в XVI–XVII ст. // Україна. – 1949. – Ч. 2. – С. 99–107.
   51. Шерех Ю. Принципи і етапи большевицької мовної політики на Україні // Сучасна Україна. – 1952. – Ч. 14. – С. 9–10; Ч. 15. – С. 5–6; Ч. 16. – С. 8.
   52. Школиченко М. Чайченко і Франко // Зоря. – 1891. – Р. ХІІ. – Ч. 21. – С. 396–397.
   53. Щурат В. В. Святе письмо в Шевченковій поезії. – Львів, 1914.
   54. Якубинский В. Л. История древнерусского языка. – Москва, 1953.
   55. Якубський Б. До соціології Шевченкових епітетів // Шевченко. – Харків, 1928. – Р. І. – С. 69–78.
   56. Dąbrowski J. Dzieje Polski średniowiecznej. – Kraków, 1926. – T. 2.
   57. Kolessa A. Dialektologische Merkmale des südrussischen Denkmales “Žitije Sv. Savy” // Archiv für slavische Philologie. – 1896. – Bd. XVIII. – Hft. 1–2. – S. 203–228.
   58. Kuraszkiewicz W. Gramoty halicko-wołyńskie XIV–XV wieku. – Kraków, 1934.
   59. Martel A. La langue polonaise dans les pays ruthènes, Ukraine et Russie Blanche, 1569–1667. – Lille, 1938.
   60. Paschen A. Die semasiologische und stilistische Funktion der trat /torot Alternation in der russischen Literatursprache. – Heidelberg, 1933.
   61. Prochaska А. Król Władysław-Jagiełło. – Kraków, 1908. – T. 2.
   62. Reshetar J. S. The Ukrainian Revolution, 1917–1920. – Princeton, 1952.
   63. Sacke G. V. V. Kapnist und seine Ode «Na rabstvo» // Zeitschrift für slavische Philologie. – 1941. – Bd. XVII. – S. 291–301.
   64. Shevelov G. Y. Die Ukrainische Schriftsprache 1798–1965. Ihre Entwicklung unter dem Einfluß der Dialekte. – Wiesbaden, 1965.
   65. Shevelov G. Y. On the History of Literary Language, Historical Dialectology and Historical Grammar // Shevelov G. Y. Teasers and Appeasers: Essays and Studies on Themes of Slavic Philology, 1971. – P. 221–234.
   66. Shevelov G. Y. Toward a Historical Dialectology: Its Delimitation of the History of Literary Language (In Connection with Some Recent Publications in Slavistics) // Orbis. – 1954. – T. III. – No. 1. – P. 43–57.
   67. Shevelov G. Y. [Рец.] H.Paszkiewicz. The Origin of Russia. New York: Philosophical Library, 1954. XII + 556 pp. // Historical Bulletin. – 1955. – Vol. 34. – No. 1. – P. 42–44.
   68. Šerech Y. On Slavic Linguistic Interrelations: Ukrainian Influence on the Polish Language in the 16th and 17th Centuries // The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences. –1953. – Vol. III. – No. 2 (8). – P. 697–730.
   69. Unbegaun B.-O. Some Recent Studies on the History of the Russian Language // Oxford Slavonic Papers. – 1954. – Vol. 5. – P. 117–132.

1955 р.

 ^* Порівняно з ориґіналом у посиланнях є зміни, оскільки деякі праці цитуються за новішими або приступнішими на Україні виданнями (Прим. перекладача).

ⁱ І все ж ставлення цих двох письменників до давніх мовних елементів і впровадження їх у новітню літературну мову було цілком свідоме. Ледве чи варто потверджувати це доказами у випадку Куліша, автора історичного роману «Чорна рада» та серії історичних нарисів, вельми сильно стилізованих не лише лексично, а й синтаксично («Історія України од найдавніших часів», Основа, 1861, 9 і Вечерниці, 1863, 7–11; «Первий період козацтва», Правда, 1868, 1–17, 25–35; «Руїна», Мета, 1863, 2, 1864, 5; «Хмельниччина», Санкт-Петербурґ, 1861; «Виговщина», Основа, 1861, 11–12 тощо). За головні джерела архаїзмів Кулішеві правили народні думи та козацькі літописи (XVII – поч. XVIII ст.). Ще одне джерело – це Біблія в слов’янському перекладі з українськими фонетичними та морфологічними рисами.
Шевченко почав цікавитися давнім словництвом близько 1845 р., насамперед, як здається, під впливом своєї роботи в Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів та зустрічі з Костомаровим, автором «Книг Битія українського народу», теж писаних архаїзованою мовою. Комісія, щоправда, оприлюднила головні козацькі літописи вже згодом (Величків у 1848–1854 рр., Граб’янчин 1854 р.), але її співробітники, звісна річ, запізнавалися з ними раніше. «Густинський літопис» опубліковано ще 1843 р., а «Літопис Самовидця» та «Історію Русів» Бодянський видав 1846 р. Три Шевченкові уривки, знані під недоречною назвою «Плач Ярославни» (1860), свідчать, з якою наполегливістю поет працював над упровадженням архаїзмів у поетичну мову, а також над поєднанням їх із фольклорними елементами. Кількість історизмів щоразу зростає в кожному наступному варіанті. Зв’язки між мовою Шевченка та мовою «Історії Русів», як і козацьких літописів, ніколи не були предметом систематичного дослідження. Те саме стосується й Кулішевих архаїзмів.

ⁱⁱ Див. критику цих спроб В. В. Виноградовим [4, с. 7–10] та Б.-О. Унбеґауном [69, с. 119 і наст.].

ⁱⁱⁱ Ці думки, неодноразово повторені, лежать у підвалинах усіх праць Шахматова про російську мову [див.: 47, с. ХХХІХ; 48, с. 60 і наст., 69].

^iv Результати тривалої праці, спрямованої на з’ясування мовних відмінностей між літургійними текстами київського та галицького походження, підсумовано, нехай не завше в бездоганний спосіб, А. Колессою [57, особливо с. 519 і наст.]. Дальша дискусія не внесла істотних нових даних.

^v Інше питання, яке, втім, не стосується безпосередньо історії літературної мови, а отже й виходить за межі обраної теми, – це проникнення старослов’янських слів і конструкцій із Заходу до говірної мови, що її мали Галицьке князівство та інші городи чьрвеньсци. Розв’язати його можна лише відкинувши ідею, ніби східнослов’янські та західнослов’янські мови від початку існували нарізно. Див. мої завваги в рецензії на працю Пашкевича «The Origin of Russia» [67].

^vi Досі не здійснено доброякісного дослідження мови «Іпатського літопису». Кілька радше дилетантських спостережень щодо неї подав Нікольський [30]. Лексику цього літопису ніколи не порівнювано з лексикою галицьких грамот.

^vii Остаточне уодностайнення судоустрою в Польщі Володислав Ягайло задекретував у січні 1433 р. (Краківський привілей), розширивши в такий спосіб дію Едлинського привілею, виданого 4 березня 1430 р. То був кінець temporis iuris ruthenicalis і руської мови в судочинстві та врядуванні на галицьких теренах [див.: 9, с. 20; 61, т. 2, с. 261; 56, т. 2, с. 312].

^viii “В основі актової мови, яка взагалі відрізняється своїм одноманіттям у виразах та мовних зворотах, лежить народне білоруське наріччя. Та писарі грамот і актів надали цій мові певної штучності, внісши до неї, нехай незначною мірою, стихії південноруську, церковнослов’янську та польську” [15, с. 347]. Ще раніше аналогічну думку висловлював Соболевський: “Звичайна офіційна мова південно-західної Русі – білоруське наріччя” [39, с. 17]. А ось погляд українського вченого: “… наша українська літературна мова, мова руська, стала помалу навіть офіційною мовою Литовсько-руської держави …” [31, с. 95]; “… т. зв.  руська мова  XIV–XVII віків, це мова головно українська, а не білоруська …” [31, с. 98]. Третя позиція, ще менш обґрунтована, полягає в тому, що “руський язик” – це “слов’янський” та й годі, тобто мова “штучна, книжна” [59, с. 39, 41].

^ix З цієї причини вживання слов’янського “стилю” спантеличувало вчених. За приклад може правити коментар Житецького до «Щоденника» Петра Могили [13, с. 32], що його цитує й В. Виноградов [5, с. 21]. Цей випадок є, одначе, зовсім не таким дивним, як здається, якщо приглянутися до змісту. Адже основу викладу складають не особисті нотатки Могили, а опис чудес, скомпонований з очевидними благочестивими намірами.

^x Особливо в Мартеля [59, с. 161 і наст.]. З цього приводу я мав нагоду висловити свої заперечення [див.: 50, с. 104 і наст.; пор.: 68].

^xi Дані стосовно системи обмежень і податків, а також загальної спрямованості політики щодо руського міщанства подає Грушевський [див.: 9, с. 234 і наст.]; у нього ж можна знайти відомості про втручання польських королів у внутрішні справи української православної Церкви [див.: 9, с. 434 і наст.].

^xii Уже в А. Метлинського українська мова виступає як утілення національної історії та народного духу:

Було счастя, були чвары;
Все те геть собі пішло,
И, якъ сонце из-підъ хмары,
Рідне слово изійшло.
Приняло козачі річі,
Регітъ, жарты, плачъ, печаль;
Озоветься, якъ изъ Січі:
Стане сміх и стане жаль!

Цей вірш, що зветься «Рідна мова», вперше видрукувано в книжці А. Метлинського «Думки і пісні та ще дещо» (Харків, 1839 р.). Тут подається за альманахом «Молодик» [26, с. 114].

За часів «Основи» (1861–1862) П. Куліш так визначав роль української мови: “… одно [рідне слово] становить нашу народну славу, – одно дає нам право на дільницю між іншими народами …” [18, т. 2, с. 256]; “Слово, не що інше, як рідне слово, вернуло нам повагу між народами і нову підвалину під нашу жизнь історичну підкинуло” [18, т. 2, с. 260]. Та сама тема звучить у численних поезіях Куліша, надто в його збірці «Дзвін» (Женева, 1893). Зацитуймо для прикладу вірш «До Марусі В.»:

Отечество собі ґрунтуймо в ріднім слові,
Воно, воно одно від пагуби втече,
Піддержить націю на батьківській основі … [18, т. 1, с. 248]

або ж вірш «Сум і розвага»:

Слово нам верне і силу давнезну і волю,
І не один нам лавровий вінець обів’є круг чола [18, т. 1, с. 242].

У поезії Шевченка мотив мови (слова) належить до найважливіших. За допомогою низки прикладок і підставлень Шевченко ототожнює слово з іншими поняттями – душа, справедливість, помста. Своє історичне завдання поет бачить як відродження України словом:

… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово
                  («Подражаніє ХІ псалму», 1859 р.).

У першовзорі немає й сліду цієї теми захисту гноблених народів їхньою рідною мовою. Псалом ХІ говорить лише про порятунок побожних від ворогів: “Задля горя нужденних і зідхань бідних ось я встану, – каже Господь, – я дам спасіння тому, хто його прагне”.
Свою віру в прийдешнє України Шевченко ґрунтує на незнищенній силі слова:

І неситий не виоре
На дні моря поле,
Не скує душі живої
І слова живого
                      («Кавказ», 1845 р.).

Аналізу широко розгалуженої семантики слова в Шевченка можна знайти в Ф. Самоненка [35], Б. Якубського [55], Д. Чижевського [46, с. 416 і наст.].
У відозві Кирило-Мефодіївського братства до українців, яка є однією з перших програм українського національного руху в ХІХ ст., розквіт рідної мови має першенство перед соціальними питаннями: “Ми приймаємо, що усі слов’яне повинні з собою поєднатися … Але так, щоб кожен народ зкомпонував свою Реч Посполиту і управлявся несмісимо з другими, так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну” [17, с. 33].

^xiii Шевченко починає боротися з елементами “низьких” (із погляду класицизму) жанрів уже в своїх ранніх творах. Такі “вульґаризми”, як:

Зареготались нехрещені …
Гай обізвався, галас, зик —
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба … Ні чичирк!
                      («Причинна», 1838 р.).

Вичуняла [Катерина], та в запічку
Дитину колише …
                      («Катерина», 1838 р.).

Сліпий вшкварив. Навприсядки
Пішли по базару.
                       («Гайдамаки», 1841 р.).

нищать поетично-романтичний стиль. Після 1842 р. Шевченко усуває їх із цього поетичного жанру й надалі використовує лише в сатиричних віршах.

^xiv Є чимало праць, у яких ідеться про церковнослов’янські елементи в мові Шевченка. [наприклад, див.: 53; 37; 10; 38; 22]. Церковнослов’янські елементи в лексиці Куліша ніколи систематично не досліджувано.

^xv Див., наприклад, його поему «Грицько Сковорода»:

Ляхи ж письменством попсували
Нам нетямні манастирі.
Науки ніде було взяти;
Прийшлось її в Ляхві шукати,
І ми полщизною жили
Тоді, як з нею прю вели. (І, XV)
[докладніше див.: 64, с. 40 і наст.; 49, с. 27 і наст.].

^xvi Намагання теоретично обґрунтувати орієнтацію на стиль, ближчий до “народного”, міститься в розвідці І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування»: “Для літератури взорцем книжного язика повинен бути именно язик сільськоі баби, з іі синтаксисом”. Стосовно словництва висунуто таку вимогу: “Книжний літературний украінський язик повинен вироблюватись на грунті живого сільського язика, вигрібаючи з ёго нову термінологію, зміняючи суффікси, приставляючи їх до кореня народного язика; він не повинен шукати нових слів в инчих славянських язиках, хоч би и в церковно-славянському, а розвиватись на основі народних украінських вимов” [29, с. 26]. Мова романів та оповідань Нечуя-Левицького великою мірою відповідає цій програмі.

^xvii У фонології це насамперед кілька особливостей, що стосуються вимови запозичених слів. У морфології йдеться про усунення дієприкметників типу робляний, кладяний, а також дієслівних форм. 1 ос. одн. типу ходю, носю та 3 ос. одн. типу ходе, носе. Сюди ж можна ще долучити переважання давального відмінка іменників чол. роду на -ові. [див.: 64, с. 134 і наст.].

^xviii Першу дискусію відкрив Б. Грінченко, оприлюднивши статтю з критикою галицького впливу [45], на яку дав відповідь Франко [42]. Значно менш аґресивними були виступи М. Школиченка [52], І. Кокорудза [16] та А. Кримського [44]. Згодом Грінченко подав іще дві репліки, прибравши вже примирливіший тон. Відлунням цього спору була стаття І. Лосуна [24]. Досягнутий урешті компроміс зводився до мовчазної згоди взяти за орієнтир щось на кшталт via media. Це відбито в пізніших працях і Грінченка [зокрема, див.: 7], і Франка [43].
Нову дискусію викликали полемічні виступи Нечуя-Левицького «Сьогочасна часописна мова на Україні» [29] і «Криве дзеркало української мови» [28]. Проте радикальна антигалицька постава Нечуя-Левицького не знайшла жодної підтримки. В усіх відгуках запропоновано компромісні розв’язання. Цей напрямок обстоюється в статтях І. Стешенка [41], М. Жученка [14], М. Левицького [21], І. Верхратського [3] і, нарешті, в брошурі Модеста Левицького, видрукуваній під псевдонімом М. Пилипович [34].

^xix Слова й вирази галицького походження, запроваджувані індивідуально, трапляються в мові майже всіх сучасних письменників, навіть тих, які ніколи в житті не мали зв’язків із Західною Україною (приміром, Олесь Гончар). Поступове збільшення кількості галицьких слів і виразів можна спостерегти, порівнюючи словники, видані Академією наук УРСР за останні десятиріччя. У «Російсько-українському словнику» Н. Кагановича та С. Василевського (К., 1937) галицизми зведено до мінімуму. Чимало з-поміж відкинутих ним слів знову подає, одначе, «Русско-украинский словарь» за ред. М. Калиновича (М., 1948), хоча з’являються вони здебільшого на другому місці (наприклад: галстук – галстух, краватка). У першому томі «Украинско-русского словаря» за ред. І. Кириченка (К., 1953) число галицизмів зростає. Один із співукладачів словника вважає за потрібне відзначити, що “серед уміщених діалектних слів значне місце посідають ті, які є у вжитку в західних областях України”. Оскільки той-таки автор (С. Левченко) запевняє, що дотримується засади нормативності лексики [23, с. 135 і наст.], залучення західноукраїнського матеріалу має справляти свій вплив на подальший розвиток мови. Натомість критики словника ідуть іще далі, вимагаючи для західноукраїнських слів, окреслених за допомогою евфемізмів на кшталт “обл.”, окремої позначки: “зап.”, тобто “западноукраинское слово или выражение” [25, с. 155]. Обстоювання галицизмів, хоч і без застосування цього терміна, можна добачити й у статті О. Кундзіча [19], наприклад у потрактуванні слів шляпа та капелюх [детальніше див.: 51].

^xx Перший універсал української Центральної Ради, оприлюднений 22 березня 1917 р., не містив жодної конкретної вимоги, крім прав української мови. Цей документ є настільки типовий, що його варто навести цілком. Перша частина звучить так: “Народе український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя … Уперше Український тридцятиміліонний народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній семї вільних народів могутньою рукою зачнеш собі сам кращу долю кувати. Впав царський уряд, а тимчасовий оголосив, що незабаром скличе Установчі Збори на основі загального, рівного, прямого виборчого права. Звідти уперше на весь світ пролунає у всій силі справжній голос Твій, справжня воля Твоя. До того ж часу ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду всіх прав, які Тобі належать і які ти повинен мати, Великий Народе, сам хазяїн на Українській Землі. А в найближчім часі права на заведення української мови по всіх школах, од нижчих до вищих, по судах і по урядових інституціях” [11, с. 43].
Перші збори Центральної Ради (25 червня 1917 р.), поза досить невизначеною програмою щодо національної автономії, вимагають, щоб “певна частина грошей, які збираються в Центральну Казну з нашого народу, була віддана нам, представникам цього народу, на національно-культурні потреби його” [повний текст див.: 11, с. 89–92].
Щойно на третіх зборах (з листопада 1917 р.) проголошено українську демократичну республіку й чітко сформульовано інші вимоги на додачу до тих, які обумовлювали рівність і застосування української мови [повний текст див.: 11, с. 179–181; стосовно позицій, обстоюваних 1917 р. різними політичними партіями в Україні, див. також: 62, с. 48 і наст.].