МІХАЕЛЬ МОЗЕР: «За теперішніх обставин офіційна „одномовність“, як не парадоксально, є важливою передумовою для фактичної багатомовності країни»

МІХАЕЛЬ МОЗЕР: «За теперішніх обставин офіційна „одномовність“, як не парадоксально, є важливою передумовою для фактичної багатомовності країни»Розмовою із мовознавцем, професором Віденського університету, Українського Вільного Університету у Мюнхені й Католицького Університету ім. Пазманя в Будапешті й Пілішчабі Міхаелем Мозером ми розпочинаємо нову рубрику під простою назвою «Українська мова». У цій рубриці ми публікуватимемо джерельні матеріали з історії української мови, а також дослідження про сучасну мовну ситуацію в Україні. Запрошуємо всіх до співпраці, а також до обговорення висловлених проф. Мозером думок. Наш сайт, як завжди, відкритий для інтелектуальної дискусії.

А. Портнов: Наскільки мені відомо, Ви зараз готуєте книжку про мовну політику та мовну ситуацію в сучасній Україні. Як у світлі Вашого аналізу Ви оцінюєте ухвалений Верховною Радою України у першому читанні законопроект про мови?

М. Мозер: Я в (англомовній) книжці, що має вийти ще цього року, сприймаю цей законопроект передусім як один з багатьох комунікаційних актів, що складають мовну політику за президента Віктора Януковича й Партії регіонів. Як наслідок, я не займаюся лише законопроектом як таким або іншими ініціативами в царині мовного законодавства. Мене також цікавлять провідні діячі в галузі мовної політики та їхня ширша дискурсивна діяльність (це таки не ad hominem). Я дивлюся на соціоісторичний контекст мовної політики теперішньої влади (в яких обставинах виникли різні ініціативи в галузі мовного законодавства), звертаю увагу на історію найсвіжіших текстів з мовного законодавства й їх ключових понять (законопроект панів Колесніченка й Ківалова, як відомо, не є першою ініціативою такого штибу за президентства Віктора Януковича). Далі, писатиму про обставини пропагування цього й інших законопроектів та про дискурс про них, про роль адресатів (кому залежить чи не залежить на цьому законопроекті?) тощо. Нарешті, я звертаю увагу на зовнішні, позаукраїнські чинники, що впливають на мовну політику Партії регіонів. Це, з одного боку, дуже впливовий тепер в українській гуманітарній сфері „Русский мир“, а з другого, європейські інституції, зокрема Венеціанська комісія й ОБСЄ, що мали оцінити два останні „великі“ мовні законопроекти, які постали за президентства Віктора Януковича.

За походженням, законопроект панів Колесніченка й Ківалова дуже тісно пов’язаний з „Русским миром“. Як відомо, провідна особа в галузі мовного законодавства Вадим Колесніченко є не лише народним депутатом, він є також головою так званого „Правозахисного громадського руху“ „Русскоязычная Украина“, чиїм гаслом є, зрештою: „За громадянський мир та міжнаціональне порозуміння“. Сайт „Русскоязычная Украина“ (сама назва вражає – в засаді пропагується одномовна російськомовна Україна) являє собою неймовірно цікаве джерело новомови початку XXI ст. З одного боку, в усних і письмових текстах цих людей вельми часто трапляються гасла про толеранцію, „міжнаціональне порозуміння“ тощо, з другого боку все українське й українськомовне зображується як „право-радикальне“, „націонал-фашистське“ тощо (раніше це називалося „буржуазно-націоналістичне“; суть пропаданди не змінилася). Багато що з риторики пана Колесніченка та його „Русскоязычной Украины“ нагадує мовну практику  з найгірших радянських часів. Важко повірити будь-яким обіцянкам таких „правозахисних громадських рухів“ і діячів. Зрештою, так чи так здається, що мало хто приймає всерйоз їхнє гасло про „регіональні мови та мови меншин“.

Іншого автора даного законопроекту, Сергія Ківалова пов’язують з фальсифікаціями виборів 2004 року, що призвели до „Помаранчевої революції“. Він є також власником телеканалу ТРК Академія, що на ній показують, наприклад, програму „Бэкграунд“. Нещодавно я мав змогу подивитися одну передачу (http://rutube.ru/tracks/5357980.html). Я був просто в шоці. На жаль, я вже звик до пропаганди „Русского мира“. Але ця передача мене таки вразила.

Отже, панове Колесніченко й Ківалов твердять, що їм ідеться про „регіональні мови та мови меншин“. Я навіть сумніваюся в тому, чи їм ідеться про „російську та інші мови національних меншин України“ (це була термінологія попереднього законопроекту, запропонованого Єфремовим-Гриневецьким-Симоненком, але навряд чи з під пера цих політиків). Я переконаний, що ці люди хочуть передусім створити „Русскоязычную Украину“. Загальновідомо, які мови мають „захищатися“ на засаді знаменитих „10 відсотків“ носіїв „регіональних мов та мов меншин“ у тих чи інших регіонах, при цьому „захищаються“ до такого рівня, що фактично мають вживатися на правах державної. Окрім угорської мови в Закарпатській й румунської в Чернівецькій областях та кримсько-татарської в АР Крим, це лише російська у 13 з 27 адміністративних одиниць. Щодо тих мов, яким дійсно потрібен захист, то їм законопроект панів Колесніченка й Ківалова не дає майже нічого.

Нардеп Колесніченко вже починаючи з грудня 2011 року поширює сумнівну інформацію, що Венеціанська комісія позитивно оцінила його законопроект. Насправді, Венеціанська Комісія написала (не перекладу, бо я за багатомовність), що вона

„is of the view that further improvements, increased guarantees and more substantial changes to the normative content of the Draft should be introduced, in order to create conditions for the effective implementation, in line with the applicable international standards, of the principles enshrined in the Ukrainian Constitution and formulated by the Draft itself“ (ст. 11)

Далі написано таке:

“[…] the question remains whether, having regard to the specific situation in Ukraine, there are sufficient guarantees, in the current Draft Law, for the consolidation of the Ukrainian language as the sole State language, and of the role it has to play in the Ukrainian multilinguistic society. The Venice Commission can only reiterate its call, in its previous Opinion, for a fair balance between the protection of the rights of minorities, on the one hand, and the preservation of the State language as a tool for integration within society, on the other hand. It ultimately is for the Ukrainian legislator to decide on this important matter” (ст. 12).

Це напевно не є позитивною оцінкою. Венеціанська комісія вічливими словами пише передусім, що і законопроект панів Колесніченка й Ківалова недоопрацьований, хоча (деінде) визнає, що законопроект покращився порівняно з законопроектом Єфремова-Гриневецького-Симоненка (це не дивує, бо законопроект Колесніченка-Ківалова – це законопроект Єфремова-Гриневецького-Симоненка плюс деякі зміни, що ґрунтуються на врахуванні критики попередньпого законопроекту, що її запропонували Венеціанська комісія й ОБСЄ).

Додам, що, коли нардеп Колесніченко дізнався про те, що Верховний комісар ОБСЄ з питань національних меншин Кнут Воллебек так само ставиться критично до його законопроекту, Колесніченко звернувся до ОБСЄ з проханням звільнити його (http://blogs.pravda.com.ua/authors/kolesnichenko/4f801c5f4275b/). Варто собі уявити, наскільки здивувалися в ОБСЄ.

Нарешті, кілька слів про останні події, що пов’язані з долею законопроекту в Верховній Раді. Я не згадаю тут про останні дуже сумні події, пов’язані з битвами на вулицях Києва й політичними грами в Верховній Раді (http://www.pravda.com.ua/news/2012/06/6/6966094/, http://www.pravda.com.ua/articles/2012/06/6/6966058/, http://www.pravda.com.ua/articles/2012/06/8/6966222/).

Я маю на увазі, зокрема, засідання 24 травня, коли нардеп Колесніченко представляв свій законопроект. Цитую з джерела, можна також подивитися відповідну світлину:

„Колесніченко прийшов у Раду у футболці, напис на якій закликає відстоювати російську мову. Спереду на футболці написано "Великое русское слово". На зворотньому боці футболки червоними літерами написаний заклик: "За русский язык, за наше единство" (http://www.pravda.com.ua/news/2012/05/25/6965295/).

Додам, що на футболці видно, поряд з портретом Пушкіна, прапор Російської Федерації.

Згодом нардеп Колесніченко сказав у своїй промові 24 травня таке:

„Уважаемый Владимир Михайлович [Литвин, М. М.], уважаемые избиратели! Вы слышите шабаш, который устраивают национал-фашисты, которые кроме своей точки зрения не признают другой точки зрения. Это национал-фашисты, которые могут расстрелять человека за то, что он говорит на другом языке, а не на том, который им хочется. Это национал-фашисты, которые готовы расстрелять человека за то, что у него другая национальность. […] Упаси Господи, если эти национал-фашисты придут к власти, они будут вешать каждого второго. Вот в чем проблема для Украины (http://r-u.org.ua/akt/7355-news.html).

Така промова не нагадує справжнього „громадського діяча“, що стоїть „за громадянський мир та міжнаціональне порозуміння“. Це чиста провокація, при цьому доволі дешева й водночас дуже небезпечна. На превеликий жаль, інфляційний вжиток слів „фашисти“, „нацики“ тощо в устах деяких діячів „Русского мира“ призведе до повної втрати значення цього слова, так що не буде назви для справжніх загроз із цього кутка, які, на жаль, насправді існують, при цьому аж ніяк не лише в Україні (http://www.css.ethz.ch/publications/DetailansichtPubDB?rec_id=1191).

Щодо мовної толеранції пана Колесніченка, хочу додати ще дві цікавинки: Минулого року пан Колесніченко вирішив, що хоче перевірити кілька західних неурядових організацій, чим вони займаються на території України, хто їх фінансує тощо. Дуже цікаву статтю про ці відверті пошуки „шпигунів“, „шкідників“ і „націоналістів“ можна знайти тут: http://zapad.r-u.org.ua/news/281-news.html. Я обмежуся вказівкою на деталь про мовну толеранцію. Фонд Конрада Аденауера дозволив собі відповісти на запит пана Колесніченка німецькою мовою. Цитую зі статті: „надіславши нам один (вирваний із загального контексту) розділ річного звіту за 2010 рік НІМЕЦЬКОЮ мовою, керівництво Фонду просто втратило нашу повагу“. Це дивно. Чи співпрацівники (очевидно, йдеться про фіктивну авторку – хіба це не псевдонім самого пана Колесніченка) забули, що не лише російська, але й німецька мова в Україні вже тепер захищається Європейською Хартією регіональних або міноритарних мов (я особисто волію цей, кращий переклад назви цього документу)? Чи забули, що німецька мова, мовляв, навіть захищається його власним законопроектом?

А тепер друге: Після того, як працівник Державної автомобільної інспекції м. Одеси Олексанр Швець вимагав, щоб у розмові з ним не вживали „телячий язык“ (http://www.youtube.com/watch?v=6n0CiA546M8), нардеп Колесніченко, що в англомовних джерелах виступає як „human rights activist“ (знову чудова новомова), сказав таке:

«Він просив, щоб розмовляли якоюсь однією мовою, а не «телячою», якою, по суті, є суржик. Це той ролик, який я офіційно подивився в мережі Інтернет. […] Якщо там щось, окрім цього, було сказано, то інша справа, але якщо це послужило підставою (для звільнення. – Ред.), то в даному випадку людина вимагала, щоб з нею розмовляли або українською, або російською. Я б точно так само вчинив. Розмовляючи, поважай російську і українську мову, а суржиком розмовляти – означає не поважати мову» (http://zik.ua/ua/news/2011/01/28/269368; мовою ориґіналу: http://www.unn.com.ua/ru/exclusive/28-01-2011/223001/).

Свідомо залишу це без коментарів.

А. Портнов: В Україні склалася цікава ситуація, коли формальна єдина державна мова – українська – істотно поступається в соціальному престижі мові російській. Саме російська залишається мовою бізнесу та панівною мовою друкованих й інтернет-медій в Україні. Чому так сталося? Чи маємо ми подібні ситуації в інших країнах Європи?

М. Мозер: Чому так сталося? Це, звісно, довга історія, що починається з XVIII століття, коли козацькі еліти вперше засвоювали російську мову (що тоді, напевно, вживали ще поряд з українською). Ідеться про історію русифікації України. Частково ця русифікація напевно йшла позірно „природним“ шляхом через те, що російську мову зробили панівною в царській і радянській імперіях, а люди намагалися засвоїти мову, яка давала кращі шанси на кар’єру, означала „капітал“ (у розумінні П’єра Бурд’є) через те, що влада зробила її „могутньою“. Окрім цього відбувалася насильницька русифікація. Насилля починалося там, де сміялися з „селянської“ української мови, насилля підтримувалося різними заборонами української мови, й насилля не раз доходило до того, що вживати „буржуазно-націоналістичну мову“, поза певними заінсценованими контекстами, було просто небезпечно. Українська мова не могла нормально розвиватися на більшості територій, не спромоглася стати панівною мовою великих міст. Саме через це сучасний бізнес (включно з медіа-бізнесом), що не особливо дбає про справедливу мовну політику, може обирати російську мову, яка – через поширення російської мови в інших країнах, зокрема в Російській Федерації від самого початку відкриває більший ринок. Якби український споживач показував, що просто російська мова вже його не задовольняє, то й бізнес швидко перейшов би на українську. Бізнес у малих країнах на кшталт Словаччини чи Словенії є словацько- й словенськомовним, бо словаки й словенці ставляться до своєї мови нормально. Українська мова в цьому напрямі має ще величезний потенціал. Людям, що роблять бізнес у Словаччині й Словенії ніхто не заважає знати й міжнародну мову бізнесу, тобто, англійську. Якщо вони також знають російську, тим краще. А деяким напевно буде корисно знати українську мову.

Володіння російською мовою не означає бути міжнародною людиною з дуже широкими перспективами. Воно означає, що знаєш гарну мову з добрим комунікативним потенціалом. Українська також має добрий комунікативний потенціал. Зрештою, вона являє собою дуже корисний антидот проти російської одномовності. Відомо, що найголоснішими речниками „двомовності“ в Україні є часто одномовні російськомовні громадяни, які принципово відкидають українську мову. Прихильники офіційної „одномовності“, натомість (яка ніколи не існувала в Україні!), дуже часто знають і українську й російську мови прекрасно, проте розуміють, що за теперішніх обставин офіційна „одномовність“, як не парадоксально, є важливою передумовою для фактичної багатомовності країни. Що більше людей, які хочуть, щоб українські громадяни нормально ставилися до української мови, що більше людей, які самі говорять і пишуть по-українському, то яскравіше і ринок і бізнес усвідомлять, що українська мова й їм корисна.

Подібні ситуації в інших країнах Європи, безсумнівно, є. Завжди є аналоги до певних моментів. Усе-таки, не все можна порівняти, і Україна таки є унікальною. Найбільш схожою досі є Білорусь. Якщо законопроект панів Колесніченка й Ківалова стане законом і водночас не раптом зміниться менталітет багатьох українців, українська мовна ситуація дуже швидко стане – додам: знову – ще більш схожою до білоруської. Іншими словами: тих успіхів, що їх українська мова таки досягла за останніх 20 років, швидко залишиться значно менше. Російська мова знову буде придушувати українську ще більше, ніж тепер, коли українська мова офіційно є єдиною державною. Як у Білорусі, стандартна українська мова опиниться в стані мови окремих інтелектуалів, що їх політики певного штибу дедалі частіше виображуватимуть як „націонал-фашистів“ тощо. На відміну від Білорусі, Україна також має Галичину, де українська мова має найкращу „вітальність“ у країні. Саме тому теперішні речники „Русского мира“ настільки ненавидять Галичину (див. пропадандистську діяльність теперішнього міністра освіти, молоді й спорту Дмитра Табачника: http://versii.com/news/185107/ тощо).

Взагалі-то, якщо йдеться про „ринок“, мені таки здається, що кількісність не означає все. Хоча лише одна з десятьох українських книжок в українських книгарнях є українськомовна, за якістю українсько¬мовна книжка аж ніяк не поступається російськомовній. Щодо абсолютної кількості добрих книжок, статистика була б цілком інша (це напевно не означає, що нема багатьох добрих російських книжок). Щодо найпоширеніших газет України, наклад мало каже про якість. Тому, хто читає, скажімо, „Українську правду“ – зрештою, в Інгернеті – тому, щоб діставати добру інформацію, напевно не бракує газет „2000“ або „Сегодня“.

Далі, якщо дублювання українською надалі існуватиме попри останні надзвичайно сумнівні події (http://tyzhden.ua/Columns/50/46926), то фільми, що переходять через відповідні студії, надалі приваблюватимуть глядачів як якісний україномовний продукт. Телеглядачі, яким після довгих років уже набридли чергові російські бойовики, телесеріали й занадто дешева політична пропаганда, з вдячністю сприймуть якісний продукт іншого сорту – чому не україномовний? У сучасній ситуації українці й українки з іще більшою вдячністю прийматимуть свіжі й автентичні погляди й думки, ніж раніше. Вони перенасичені порожніми фразами. Україномовні альтернативи тепер мають великі шанси. Мова, що відрізняється від провідної мови фальшивих гасел, тільки збільшить свою привабливість.

А. Портнов: В Україні існують (і постійно видозмінюються) напрочуд цікаві взаємозалежності між мовою та ідентичністю громадян. Усупереч поширеному стереотипові російськомовність аж ніяк не означає автоматично проросійських чи прорадянських настроїв. Чи означає це, що знані усім зі школи поетичні рядки: «Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема», варто скоригувати у пострадянських реаліях?

М. Мозер: Я нещодавно зустрів на славістичних заняттях у Відні студентку з України, яка каже про себе, що не знає української мови (ми там, звісно, говоримо по-німецькому), хоча хотіла б. Вона напевно досконало розуміє українську, але Україна, на жаль, не давала їй змогу розвивати свої активні знання –  я гадаю, що вивчить її на заняттях української мови в Відні. Ця студентка напевно не є унікальною. Вона продукт тієї самої України, де україномовні українці надалі досить часто дискримінуються за мовною ознакою. Я цілком погоджуюся: російськомовність напевно „не означає автоматично проросійських чи прорадянських настроїв“, і навіть знання української мови напевно не означає автоматично „проукраїнських“ настроїв – пан міністр  Дмитро Табачник, який каже „ми“ й має на увазі Російську Федерацію замість України, знає українську мову. Визначальною ознакою тут не є українськомовність чи російськомовність, але ставлення до України й до української мови. Ті, що вірять у самостійну Україну й у позитивні перспективи для української політичної нації, ніколи не будуть з погордою висловлюватися про українську мови. Вони не казатимуть, що не розуміють по-українському, бо після 20 років незалежності України це таки було б занадто ганебно. Чи можна собі уявити український народ без української мови? Можна. Але він був би набагато біднішим, набагато менш цікавим. Зрештою, в нього мало хто б – поза носіями такого проекту – насправді вірив. Далі, багато хто б такому народові  співчував – не на користь цього народу – за те, що відмовився від власної мови в часах, коли абсолютно не треба було, і після часів, коли предки стояли за цю мову, хоч для них було набато важче.

А. Портнов: А як можна окреслити взаємозалежності між україномовністю та українською ідентичністю?

М. Мозер: Частково повторююсь: людина, що щиро любить українську мову, навряд чи згодиться з поглядом, що українська ідентичність не є самостійною й повноцінною. Людина, що не сумнівається в тому, що українська нація має право на самостійне існування, не буде зневажати українську мову, хоч і не обов’язково має говорити лише нею. Все ж таки мені здається, що прихильникам української політичної нації варто засвоювати, в рамках своїх конкретних можливостей, українську мову. Тільки якщо реальні люди реально говорять і пишуть цією мовою, вона буде існувати як повноцінна мова, і тільки тоді надалі не треба занадто турбуватися через занадто дешеві дурниці різних політтехнологів зі сфери „Русского мира“ (http://www.unian.net/ukr/news/news-412850.html, http://novynar.com.ua/world/59847, http://www.odnako.org/blogs/show_10605/).

А. Портнов: Ви уже згадували про можливість в Україні білоруського варіанту розвитку мовної ситуації. Але чим, власне, є той «білоруський варіант», коли нація фактично існує без національної мови?

М. Мозер: Ще раз скажу, що цей сценарій, як на мене, на жаль, цілком можливий. Останні статистики твердять, що менш ніж 5% в Білорусі реально говорять білоруською мовою (дехто ще говорить по-білоруському й по-російському, але відомо, як зазвичай виглядає така пострадянська двомовність й куди вона веде). Зрештою, скільки я розумію, не лише білоруська мова, але й білоруська нація є не в найкращій ситуації. Як на мене, Україні варто прагнути запобігти білоруському варіантові в багатьох розуміннях.

А. Портнов: В українському публічному просторі та політиці стало доброю звичкою маніпулювати «європейськими» гаслами. Ми укотре побачили це в контексті суперечок навколо законопроекту Ківалова-Колесніченка. Але, все ж таки, чи можна якось окреслити оті омріяні «європейські стандарти» й раціонально зрозуміти, які шанси і, можливо, загрози, становить Європейська хартія регіональних мов для України?

М. Мозер: Щодо „європейських“ стандартів та їхнього зв’язку з теперішніми провідними мовними законодавцями України, я маю певні сумніви, про які говорив вище. Зрештою, до цього можна було б ще багато чого додати.

Щодо Хартії, то вона свого часу постала на підставі дуже добрих намірів Ради Європи, але, попри це, має, як на мене, суттєві вади. Що стосується використання Хартії щодо російської мови в Україні, то воно ніколи не відповідало духу Хартії, бо її розробили, аби захищати загрожені мови. Щоправда, фактично Хартію вживають і поза Україною для захисту не лише малих і загрожених мов. Я, однак, маю іншу, дуже суттєву проблему зі стосунком Хартії до російської мови. Спочатку подам ориґінальний текст Хартії – заради багатомовності, але також через те, що тривають суперечки про переклади з Хартії (небезпідставні, зрештою – з мовознавчої перспективи неважко собі уявити наслідки того вельми дивного факту, що офіційна українськомовна версія була перекладена не з ориґіналу, але з російського перекладу):

„For the purposes of this Charter:

        a    “regional or minority languages” means languages that are:
           i    traditionally used within a given territory of a State by nationals of that State who form a group numerically smaller than the rest of the State's population; and
           ii    different from the official language(s) of that State;
            it does not include either dialects of the official language(s) of the State or the languages of migrants“ (http://conventions.coe.int/treaty/en/Treaties/Html/148.htm: ст. 1).

З незрозумілих мені причин, у дискусіях про Хартію в Україні не беруть до уваги, що російську мову напевно вживають не лише росіяни й російськомовні громадяни України, але й багато інших людей, включно з українськомовними. Саме тому ті, що вживають російську мову в Україні (і саме вживання, аж ніяк не „рідномовність“ вважається вирішальним критерієм), навряд чи створюють „кількісно меншу групу, ніж решта населення держави“. Як наслідок російська мова, як на мене, просто не мала б увійти в список мов, захищених Хартією, з суто юридичних причин (визнаю, утім, що я не є юристом).

Ситуація, однак, насправді складна, бо ті, що хочуть зробити російську другою державною мовою, не можуть досягти цього, бо їм бракує необхідних 300 голосів для зміни Конституції. А ті, що не хочуть цього, не хочуть тому, що слідкують за тим, що насправді відбувається в Україні під гаслом „двомовності“ (http://rus.newsru.ua/ukraine/10dec2010/otmenaq.html, http://www.pravda.com.ua/news/2012/02/7/6956884/, http://rus.newsru.ua/ukraine/04jan2011/nomoney_nohoney.html, http://www.slovoidilo.com/realiyi-okupatsiyi/dvomovnist-po-charkivsky-rosijskym-dityam-use-ukrayinskym-krychty.html, http://slovoidilo.com/polityka/dvomovnist-za-milyard-gryven-na-rik.html тощо), і це неминуче буде небезпечно для існування держави як такої.

Отже, на українське мовне законодавство ще чекає багато важливих завдань.

Я особисто думаю, що, оскільки фактичний статус російської мови в Україні унікальний, тому й правовий статус мав би бути унікальним. Зрештою, російська мова в Україні таки захищається й без законопроекту панів Колесніченка й Ківалова різними мовними законами, не лише на ґрунті Хартії, а й Конституцією та Законом Української Радянської Соціалістичної Республіки „Про мови в Українській РСР“ (http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/8312-11), що його насправді треба колись змінити вже з огляду на те, що такої країни давно немає.

Зрештою, не лише захист інших мов, але і справжній захист і навіть активне поширення української державної мови надалі має належати до приоритетних завдань українського мовного законодавства, бо держава має дбати про те, щоб усі громадяни мали рівні шанси через знання тієї самої державної української мови, що тримає разом українську політичну націю.

Additional information