У довідкових виданнях і на тій самій меморіальній дошці прізвище Шевельов супроводжується передусім словом мовознавець, проте в цій статті ключовим стане інший іменник від того ж кореня: мовець – не для енциклопедій і меморіальних дощок, а для живого образу особи і передачі її неповторного світосприйняття. Те, як говорив цей видатний філолог, згадують багато з тих, хто з ним зустрічався і спілкувався; як писав – судити можемо всі ми: не лише про що, а й, власне, як. Юрій Шевельов – це великою мірою ще й homo loquens класичною мовою, або ж мовою, яка стала для нього ключем у світову науку, – talking man; це людина, чиє індивідуальне мовлення репрезентує соціокультурну і психологічну реальність, чий стиль демонструє роботу над собою, вдячні стосунки зі світовою культурою і непрості стосунки з суспільними реаліями … Це людина, що мовить у перипетіях ХХ століття, людина, якій усе ж таки дивовижно пощастило в результаті: її голос не було перервано, її стиль не було спотворено, і сьогодні ми можемо назвати Юрія Шевельова одним із чільних (якщо взагалі не провідним) українським гуманітарним мислителем ХХ ст., одним із класиків публіцистики і просто людиною з індивідуальним стилем висловлювання, який є яскравим і помітним на загальному тлі тих, що постали в минулому столітті. Спрямуймо увагу на вже класичні есе Шевельова «Над озером. Баварія» (1947) і «Кімната номер 101» (1952)¹, а також фрагменти його листування з Оксаною Забужко, оприлюднене в книжці «Вибране листування на тлі доби» ².

Великий попередник Юрія Шевельова Олександр Потебня, ще одна гордість Харкова і Харківського університету, був, як відомо, послідовником німецького вченого Вільгельма фон Гумбольдта   і ще в ХІХ ст. говорив з університетської кафедри і зі сторінок наукових досліджень про те, як у мові розкривається культурний зміст, як нерозривно пов’язані між собою мова і культура. Про це – значна частина лінгвістичних праць другої половини ХХ ст.;  і нині, на початку століття ХХІ, дослідники з більшою чи меншою глибиною підходять до мовних фактів із такої точки зору. Якщо спроектувати цю наукову методологію на соціальну і приватну комунікацію Юрія Шевельова, побачимо: культурні реалії та феномени наявні в його індивідуальному мовленні постійно,       і рівень його як мовної особистості великою мірою виявляється в тому, наскільки креативно й експресивно він використовує культурні факти для кодування думки і світу. Серед стильових особливостей публіцистики й листування Ю. Шевельова (які ще заслуговують на уважне дослідження), на мій погляд, варто виділити три риси, без яких цю людину-мовця неможливо уявити:

• точне, надзвичайно досконале поєднання раціо і емоціо в структурах викладу й аргументації;
• широкий діапазон культурних і навіть побутових реалій, що несуть у собі узагальнений зміст і стають засобами портретування світу;
• нешаблонне індивідуальне оперування культурними феноменами для увиразнення думки.

Візьмімо есе «Над озером. Баварія» з його постійним змістовим рефреном про потребу подолати українську провінційність    і вийти за її межі, щоб стати цікавими для світу. Один із пікових змістових моментів публіцистичного тексту звучить так: “Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована. Або ми знайдемо свій ритм у нашу функційну добу, або нас не стане. "І ніхто не прийдьоть на могилку к мінє", – співали одеські вуркагани …”³ Три речення (останнє процитоване не повністю, але його друга частина вже про інше, про популярність самої пісні, тому не порушимо нічого, її опустивши) побудовані в досконалу тріаду думки і почуття. Перше речення – це мовленнєвий акт заклику. Індивідуальному мовленню Юрія Шевельова заклики аж ніяк не властиві, йому більш притаманне іронічне сприйняття гасел і виведення на перше місце індивідуальної рефлексії. Проте тут рідкісний випадок, коли публіцист використовує саме таку форму вислову, бо йдеться про одне з найважливіших для нього понять – шлях магістрального розвитку української культури. Але його текст ні в якому разі, з позиції мовної особистості Шевельова та його індивідуального стилю, не мусить стати передовицею газети «Правда», подібною до тих, із якими мовець мав справу    в не такі й далекі (на момент написання есе) десятки років у радянській Україні. І він сам для себе, сам проти себе вмикає механізм опору мови дистильованій стилістиці закликів. Цитата з кримінального романсу руйнує стилістику гасловості, зате будує щось незрівнянно важливіше – інтонацію природної розмови     з читачем. І, звичайно, не може не привернути увагу креативна сила особистості, яка міцно зчіплює між собою часові, стильові   й інтонаційні пласти. Слова Марка Порція Катона Старшого ІІ ст. до н. е. і рядок міського кримінального романсу ХХ ст. кодують соціальний зміст. Такий мовленнєвий акт уже сам по собі є подоланням провінційності, бо це відкинення шаблону, це вміння запалювати іскру експресії від зіткнення двох словесних поверхонь у креативній свідомості.

Тепер подивімося на структуру раціо й емоціо в процитованому фрагменті. “Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована”, – гасло, як і належить, апелює до емоцій слухача/читача. Емоційність і сльозливість романсово-вуркаганського рядка коментарів не потребує. У цих лещатах затиснуте речення, структура якого підкреслено раціональна, навіть схематизована до спрощеності. “Або ми знайдемо свій ритм у нашу функційну добу, або нас не стане” – складносурядне речення з парним сполучником або […], або […], два присудки в майбутньому часі (бо саме туди, в майбутнє, скерована думка Ю. Шевельова, і всі емоції при цьому – лише супровід тієї спрямованості), принципова беземоційність, жодного засобу експресії, натомість навіть ознака термінологічності (функційна доба) – чисте раціо, і в такий спосіб стає зрозумілим, що саме цьому раціо, саме цій несхитній логіці й має слугувати емоційність рамкових цитат. Це – структура думки Юрія Шевельова. Це – неприйняття як сухості, так і істеричності. Це – оте саме індивідуальне осмислення культурних засобів і наділення їх особистісною й соціальною семантикою. Не кажучи вже про те, що далі культурна рефлексія не переривається, і процитована блатняцька пісня стає приводом для глибокого роздуму на тему індивідуального і масовомашинного, потаємної привабливості кримінальної естетики для людини функційної доби. Із цим фрагментом есе, написаним 1947 р., і нині можна сідати в маршрутку з її радіо «Шансон».

Надзвичайна культурна насиченість есе «Над озером. Баварія» та розмаїтість його культурних джерел можуть стати предметом масштабного аналізу. Наприклад, Чарлі Чаплін в епізоді з фільму «Modern Times» – яскравий зразок використання кінематографічного коду (в термінології Умберто Еко⁴):

Пам’ятаєте фільм Чарлі Чапліна про конваєр? Звикши тільки розкручувати одним повертом руки мутру на конваєрі, він потім розкручує все, що може, аж до ґудзиків на убранні зустрічних і своєму. Якби всесвіт тримався на одній мутрі, він би не завагався розкрутити її. Бо його функція – розкручувати мутри. А там хай хоч потоп. Функційність породжує автоматизм або одчай. Одчай виявляється теж автоматизмом⁵.

Серед літературних фрагментів, які слугують осмисленню дійсності та культурному діалогу, маємо рядки з Михайла Ореста, Бориса Пастернака, Максиміліана Волошина й Володимира Маяковського, прозові фрагменти Михайла Коцюбинського, відсилання до Мігеля Сервантеса, Ґілберта Кіта Честертона, Григорія Квітки-Основ’яненка та Миколи Хвильового, вислови Геракліта, Фрідріха Ніцше й Миколи Куліша, згадки про точку опори Архімеда, прудконогого Ахілла і про те, що Христос цінував більше розбійників, ніж митарів і фарисеїв, і так далі … Важливим є не тільки діапазон використаних засобів, але і їх призначення: вони увиразнюють портретування соціуму, при цьому не є застиглими образами-масками, а осмислені автором у конкретних історичних умовах:

• Вареники в рот не спадуть. А якщо і “зорганізуються”, то це будуть ерзацові вареники, вареники повоєнної зруйнованої Европи, які не дорівнюватимуть вареникам старої України⁶.
• Трагедія нашої еміґрації в тому, що вона має в собі певну кількість Дон Кіхотів, має гнітючу масу Санчо Панс і майже не має людей розуму⁷.
• Світ має жалю ще менше, ніж п’яний Хлестаков⁸.

Літературна класика є джерелом типів і ситуацій, автор – активним суб’єктом перетворення й осмислення їх.

Численні цитати й “гіперпосилання” через знакові імена в есе Ю. Шевельова – це, так би мовити, загальновизнана культура, те, що становить або національний, або й універсальний набір культурних феноменів. Але не менше враження справляє і здатність автора робити носіями культурного значення – і то дуже важливого – факти початково обмеженої поширеності, які, проте, виявляють значний символічний потенціал. Сучасні лінгвокультурологи виділяють зооморфний код культури – той, у якому сталими асоціаціями й характеристиками наділені тварини, що втілюється в одиницях на зразок вовча жадібність, лисяча хитрість або лебедина вірність. І можна писати в підручниках із лінгвокультурології, що Юрій Шевельов доповнив зооморфний код культури щонайменше двома одиницями: це слон нашої провінційности і заєць, який уміє запалювати сірники. Ці мовообрази наділені символічними значеннями, які найкраще продемонструвати в розлогих цитатах:

На конґресі мистців нам проповідують, що “виконавці мусять достосовуватися до публіки”. Що публіку не треба дратувати тим, чого вона не розуміє. Як у зоологічному саду на клітці слона вивішують напис: “Не дратувати. Годувати тільки білим хлібом”. Цілі часописи спеціялізуються на тому, щоб догоджати провінціяльним смакам, не хотячи зрозуміти, що слона нашої провінційности треба годувати саме тим чорним недопеченим хлібом, яким годують людей нашої епохи. Він перехворіє на розлад шлунку, але зате, може, Бог дасть, вийде зі своєї слонячої мрійливої пасивности й інертности, трошки розглянеться по світі і спробує зорієнтуватися в оточенні⁹.

На загальнокультурну семантику слона (повільний, неповороткий) накладається система авторських соціальних оцінок, а проекція анімалістичного образу на абстрактне поняття провінційності творить незвичну сполучуваність, і в результаті виникає експресія.

Не менш промовистим є й інший образ – зі статті «Кімната номер 101», що стала дуже важливим текстом про суть радянської тоталітарної системи:

Пам’ятаю, один старий професор, який зформувався ще до революції, говорив мені таке: “Якщо зайця добре вчити, він зможе навіть сірники запалювати”. […] Факт залишається фактом: усі сучасні науковці [ідеться про радянську науку – Р. Т.] пройшли заяче навчання. Всі вони навчилися запалювати сірники, як цього від них вимагали їхні дресирувальники¹⁰.

Яскраві образи увиразнюють соціальну позицію автора і водночас роблять його публіцистику фактом літератури й культури; паралельно через образ кімнати 101 Шевельов веде діалог із видатним письменником, автором іншого тексту про тоталітарну ідеологію і життя в умовах її панування – Джорджем Орвеллом із його романом «1984».

Отже, мовні знаки культурних феноменів виконують у публіцистичних текстах Юрія Шевельова конструктивну, експресивну, образотвірну та інші функції. Слід також додати, що, вільно оперуючи культурними знаками, Шевельов не терпить кліше; звернімося до листів, щоб показати, як дух непокори стандартові      в мовленнєвій діяльності проривається в іронічних зауваженнях. У посланні до Оксани Забужко, роблячи кореспондентці комплімент, мовець послуговується прецедентним висловом: “С умным человеком и поговорить приятно” (майже дослівна цитата з Ф. Достоєвського). І тут же йде автокоментар, який багато говорить про мовну особистість 85-річного поважного науковця: “Цитати з російських письменників вийшли з моди. Думаю, чи не почати їх уживати”¹¹. Несприйняття прагнення догодити добі та моді реалізується навіть у такому специфічному комунікативному засобі, як комплімент, і це стає ніби додатковим паролем   у спілкуванні між двома особистостями.

Про те, наскільки вільно й талановито Шевельов оперує культурними знаками, свідчить практично будь-який лист до Оксани Забужко, насичений цитатами, алюзіями, і серйозними, й ігровими ходами на культурній основі. Візьмімо для прикладу епісто-лярний текст, написаний напередодні Різдва 1996 р., всього на дві сторінки. У цьому листі – і польське “Нє позвалям” (сеймовий вигук, аналог латинського “Veto”), і вислів Джордано Бруно в українській транслітерації “Се нон е веро, – е бен тровато” (“Якщо це й неправда, то добре придумано”), і згаданий вираз із Достоєвського “С умным человеком и поговорить приятно”, і ні-мецьке “дер лянґен Реде курцер Зінн” (“довгої мови короткий зміст” – так підсумовано виклад кількох попередніх речень), і російське “Вас, кто меня уничтожит, встречаю приветственным гимном” з вірша Валерія Брюсова «Грядущие гунны» …¹²  Усе це разом – не мовна гра і не постмодернізм, про який полюбляв жартувати Ю. Шевельов у листах, коли йому було незручно від друкарських помилок, зумовлених віком. Це переконаність у тому, що діалог – чи з широкою потенційною читацькою аудиторією есе, чи з конкретним, індивідуальним адресатом листа – має відбуватися на певному культурному рівні.

Хотілося б, щоб і діалог про пам’ять Ю. Шевельова в Харкові також відбувався на належному культурному рівні, щоб лінгвокультурні складники цього діалогу не обмежувалися штампами та кліше радянської мови, а вели до розуміння ваги для нашого міста особистості, відкритої для світової культури і спрямованої до неї.

1. Цитати з обох цих текстів подаватимемо за виданням: Шевельов Ю. З історії незакінченої війни. – Київ, 2009. – С. 71 134 і 177 194 відповідно.
2. Забужко О., Шевельов Ю.  Вибране листування на тлі доби: 1992–2002: з додатками, творами, коментарями, причинками до біографій та іншими документами. – Київ, 2011.
3. Шевельов Ю.  З історії незакінченої війни. – С. 85 86.
4. Эко У.  Отсутствующая структура. Введение в семиологию. – Санкт- Петербург, 1998.
5. Шевельов Ю.  З історії незакінченої війни. – С. 78.
6. Там само. – С. 93.
7. Там само.
8. Там само. – С. 122.
9. Там само. – С. 98.
10. Там само. – С. 183 184.
11. Забужко О., Шевельов Ю.  Вибране листування на тлі доби. – Цит. вид. – С. 55.
12. Там само. – С. 143 144.