Авторська нотатка

В основу цього тексту покладено доповідь, виголошену 30 жовтня 2013 р. на наукових викладах у Харкові, присвячених постаті Юрія Шевельова.  Вона вийшла друком у виданні «Юрій Шевельов – учора, сьогодні, завтра» (Харків: Майдан, 2014. – С. 113 129). Ця стаття належить до того ґатунку, який провокує на твердження: що швидше вона застаріє, то краще. І справді: зроблений у ній огляд по спливі двох років уже можна доповнити двома новими перекладами мовознавчих розвідок Ю. Шевельова. Перша вийшла в перекладі з англійської Юлії Волошиної під назвою «Міркування про історію літературної мови, історичну діалектологію та історичну граматику» (Українська мова. – 2014. – № 3 (51). – С. 146 160). Другу переклала знов-таки з англійської Катерина Каруник: «Олександер Потебня як мовознавець» (Збірник Харківського історико філологічного товариства. Нова серія. – Харків: Харківське історико-філологічне товариство, 2014. – С. 295 306). Та все ж поява цих двох розмірно невеличких праць Ю. Шевельова в українській версії лише зовсім трохи поліпшує дотеперішній стан справ. Посутньо він не змінився. Для онлайнової публікації змодифіковано систему приміток і дещо доповнено деякі посилання.

В останньому репрезентативному двотомовику «Вибраних праць» Юрія Шевельова, випущеному 2008 р. видавничим домом «Києво-Могилянська академія» (й передрукованому вже наступного року), не може не впасти в очі брак рівноваги між його частинами: перший том під назвою «Мовознавство», підготований до публікації Ларисою Масенко¹, має 583 с., а другий – «Літературознавство», – що його зладив Іван Дзюба², – 1151 с. Коли ж докинути до цього ще й том-додаток на 471 сторінку      «З історії незакінченої війни», де Шевельов, за задумом його упорядниць Оксани Забужко та Лариси Масенко, виступає як політичний мислитель³, але значна частина якого все-таки належить генетично до літературознавчої царини, то зазначена диспропорція ще збільшиться. Вона корелює з хибним уявленням про Шевельова (а воно тривалий час побутувало в наших інтелектуальних колах) як про видатного літературного критика передусім. Такий стереотип посилювало й формульовання в Указі Президента України Леоніда Кучми про присудження Шевченківських премій № 396/2000 від 9 березня 2000 р.: “[…] Шереху (Шевельову) Юрію Володимировичу, літературознавцю, – за книги «Третя сторожа» та «Поза книжками і з книжок»[…]”⁴.

Тим часом сам Шевельов від перших своїх приїздів в Україну на початку 1990 х рр. розставляв акценти зовсім інакше: “[…] за фахом я – мовознавець, а моє захоплення – літературознавство, літературна критика”⁵. І обґрунтовував вибір фаху з притаманною собі іронією:  “Літературознавство – дисципліна для юнаків, мовознавство – для зрілих мужів. То інша річ, що дехто ніколи не переходить за межі юнацтва”⁶.

Щоправда, в найповнішій на сьогодні бібліографії Шевельова, укладеній Андрієм Даниленком і Левом Чабаном⁷, із 872 позицій до рубрики «Мовознавство. Філологія» потрапили лише 416, тобто менше, ніж половина. Решта – це «Література. Театр. Кіно. Публіцистика. Інше» (379 позицій), «Редакторська праця» (43 позиції), «Varia» (19 позицій) і «Додаток» (13 позицій). Ці цифри потребують коментаря. Насамперед зазначмо, що чимало текстів Шевельова зринають у бібліографії по декілька разів, бо вона містить і відомості про передруки та переклади. «Покажчик назв праць», уміщений у бібліографії, налічує 743 одиниці, однак і він не дає змоги кількісно визначити доробок Шевельова, оскільки в ньому окремо подано й назви збірок, перекладених текстів і т. ін. Зрештою, Шевельов не раз переназивав свої праці, коли готував їх до передруку; притому деякі варіанти різняться не тільки назвою, а почасти й змістом. Справу ускладнює й невпинне зростання кількості відомих публікацій, і не тільки завдяки новим передрукам чи оприлюдненню рукописної спадщини (переважно епістолярної)⁸, а й віднайденню вже надрукованих раніше праць, що не ввійшли до бібліографії 1998 р.⁹

Утім, загальний образ усе ж можна окреслити: серед літературознавчих публікацій Шевельова переважають писані від початку українською мовою, тоді як серед мовознавчих значно більшою є частка друкованих мовами чужими. Саме тому літературознавці в Україні набагато швидше за мовознавців отримали доступ до доробку науковця, адже передрук далеко легше здійснити з погляду технічного та організаційного, ніж переклад. Натомість Шевельов як фахівець із мовознавства на велику міру залишається малознаним і дотепер, бо закордонні його публікації за радянських часів в Україну майже не потрапляли, – та й по набутті нею незалежності з цього погляду мало що змінилося.

У бібліографії 1998 р. з поміж 163 праць, опублікованих не по-українськи, на мовознавство припадає 135; серед них і кількасотсторінкові «Передісторія слов’янських мов. Історична фонологія праслов’янської мови»¹⁰ та «Історична фонологія української мови»¹¹. Загалом із дев’яти монографічних праць Шевельова, що вийшли окремими книжками, тільки одна – невеличка оглядова публікація «Новий театр?»¹²  – не стосується до мовознавства.

Із-поміж цих дев’яти книжок українською мовою перекладено дві, причому одна з них¹³ вийшла по-українськи зусиллями Оксани Соловей нібито навіть раніше за англійський першовзір¹⁴. Однак то є ілюзія, оскільки той самий текст іще 1986–1987 рр. під іншою назвою з’явився був у двох випусках «Гарвардських українських студій»¹⁵. У перекладі Сергія Вакуленка й Андрія Даниленка 2002 р. вийшла друком українська версія шевельовського архітвору – «Історичної фонології української мови»¹⁶. Із приводу появи цього видання Л. Масенко писала:

Публікація книги великого вченого в його рідному місті засвідчує непідвладну найжорстокішій диктатурі переємність української науки. Праця Шевельова, яку роками ховали від читача, таки проторувала шлях до тих наукових читацьких кіл, яким була призначена і серед яких знайде своїх шанувальників і продовжувачів¹⁷.

Дуже скоро ця студія й справді посіла в українотеренному науковому контексті те необхіднé місце, яке їй прогнозував Міхаель Мозер (говорячи, зокрема, й про “неприхильників”):

Якщо досі можна було відмагатися, мовляв, шевельовську книжку заборонено цензурою, її немає в українських бібліотеках чи годі вчитати незрозумілою англійською мовою, – а відтак і обминати її або запозичати з неї думки вибірково та неточно, інколи й без посилань на джерело, – то тепер усе це відпадає¹⁸.

Для Шевельова «Історична фонологія української мови» була завершальним етапом у дослідженні того, що він уважав “центральною темою й проблемою свого наукового життя”¹⁹, а саме – проблеми походження української мови. Л. Масенко цілком слушно підкреслила, що головним здобутком цієї студії

[…] є доведена на ґрунті всебічного наукового аналізу формування й розвитку звукової системи української мови концепція її походження безпосередньо зі спільнослов’янської мови, час розпаду якої на окремі слов’янські мови дослідник відносить до VI–VII ст. н. е.²⁰ 

Проте для повного сприйняття й осмислення шевельовської позиції годилося б так само брати до уваги попередні етапи в її доведенні: вже згадану «Історичну фонологію праслов’янської мови» та невеличку книжку, що з неї все почалося, – «Проблеми походження білоруської мови»²¹. Рукопис цієї останньої праці Шевельов закінчив іще в Люнді. На його думку, саме тут була найслабша ланка в традиційній шахматовській концепції “праруської” мови, що з неї пізніше шляхом “розкладу” мали б були постати три новочасні східнослов’янські мови; отже, показавши, що білоруська мова викшталтувалася, навпаки, внаслідок “злиття двох відмінних діялектних одиниць” (полоцько-рязанської та київсько-поліської), можна було найлегшим способом “висадити” її всю²². Звісно, слід тішитися, що ця розвідка Шевельова, яка давно вже стала бібліографічним раритетом²³, нещодавно з’явилася в білоруському перекладі від Антона Кузьміча²⁴, хоча на українських теренах це видання навряд чи матиме велике поширення. Що ж до евентуального українського перекладу, то він, можливо, й не потрібен, адже автор від початку написав цей текст українською мовою, а вже в Америці його переклав англійською для публікації Ефраїм Левін²⁵ (нехай не завжди зграбно)²⁶. Тож для друку в Україні, замість наново українізувати Шевельова, ліпше було б відшукати первісну авторську версію (якщо це ще можливо).

Так само з української перекладено й усі книжки Шевельова, видані по-німецьки: «Новий театр?», «Проблеми постання числівника як частини мови у слов’янських мовах»²⁷, «Participium universale в слов’янських мовах»²⁸ та «Українська літературна мова (1798–1965) і її розвиток під різнодіалектними впливами»²⁹. Перші три переклала особиста приятелька Шевельова, галичанка з походження Ганна Наконечна, що змолоду досконало опанувала німецьку мову³⁰; четверту – австрієць Карл Зіс (це зазначено в самій книжці). Остання монографія – це тільки трохи розширений варіант добре знаної в Україні книжки «Внесок Галичини у формування української літературної мови»³¹, тож і впровадження її в український науковий обіг, нехай бажане, не належить до першочергових завдань; натомість розвідки про числівник і дієприкметник істотно збагачують сформований на сьогодні в нас образ Шевельова як науковця. Чи можна ще віднайти їх первісні авторські версії? Чи все-таки доведеться комусь братися за переклад із перекладу? Певну відповідь наразі дати несила.

Особливий випадок становить «Синтакса української літературної мови. Просте речення», що її первісну версію Шевельов закінчив іще до війни в Харкові. Цю книжку спочатку переклав німецькою мовою Ервін Кошмідер, але до друку справа не дійшла через брак коштів³². Пізніше її англійський переклад для нідерландського видавництва «Мутон» виконав Юрій Луцький³³. За твердженням самого Шевельова, до українського видання того самого тексту, що вийшло 1951 р. (без зазначення авторства) як розділ у двотомовому «Курсі української літературної мови», його редактор Леонід Булаховський не вніс навіть “найменших змін”³⁴. Утім, в англомовній книжці бракує двох останніх параграфів, присутніх у варіанті українському (17 і 18), що їх, можливо, Булаховський додав із власної ініціативи³⁵. Ба й сам Шевельов упродовж понад двох десятиріч між закінченням первісного рукопису та друком англійського перекладу вертався до тексту й удосконалював його, зваживши, зокрема, на деякі підказки Кошмідера³⁶. Тож у цьому разі придалося б радше критичне перевидання праці з урахуванням обох наявних її редакцій.

Перекладу як такого з поміж книжок потребує, отже, тільки «Історична фонологія праслов’янської мови». Та з огляду на мізерну кількість фахівців із цієї проблематики в сьогоднішній Україні комерційна привабливість такого проєкту для потенційного видавця дорівнює нулеві, адже коштів і часу на його якісну реалізацію знадобилося б чимало. Залишається надія хіба що на щедрих спонсорів (зрештою, й «Історична фонологія української мови» не дійшла б до нашого читача, якби не було фінансування від Української Вільної Академії Наук у США, Канадського Інституту Українських Студій і Міжнародного фонду «Відродження»).

Однак не варто нехтувати і меншого розміру праць із спадщини Шевельова, навіть, здавалося б, таких непримітних, як рецензії. Специфіка шевельовського письма така, що іноді неабиякий вплив на читацтво справляли якраз причинки, приналежні до скромних жанрів. Скажімо, надпопулярний «Четвертий Харків» від початку був замислений як післямова до «Повісті про Харків» Леонида Лимана³⁷, а рецензію «Шевченко – клясик?» (1943 р.)³⁸ двічі передруковано по-українськи й один раз у російському переказі³⁹. Із-поміж публікацій Шевельова чужими мовами рецензій є 46; із них дві вийшли німецькою мовою, решта – англійською40. До галузі літературознавства належать три, до галузі мовознавства – 43. Українською мовою з них дотепер вийшла одна: «Назва “Україна”» (переклад з англійської С. Вакуленка)⁴¹, – рецензія на книжку Ярослава Рудницького⁴². Тим часом інтерес (і не тільки історичний) дотепер може зберігати певна частина текстів цього жанру, як-от рецензії на опис львівської української міської говірки Я. Рудницького, низку синтаксичних праць Івана Мєщанінова, «Русский язык» Віктора Віноґрадова, аналіз мовних впливів східного прикордоння на мову польських письменників XVI–XVII ст. Стефана Грабця, церковнослов’янську граматику Гореса Ланта, студію про слов’янські назви кольорів Ґунара Герне, дослідження польських запозичень   в українській мові Роземарі Ріхгарт, монографію про наголос       у російській мові Валентіна Кіпарського, публікацію «Актів села Одрехови», збірку «Aspects of the Slavic Language Question» (позиції №№ 51, 65, 69, 76, 116, 131, 145, 163, 201, 273 в бібліографії 1998 р.). Переклад їх українською мовою напевно не був би зайвим.

Іще більшу вартість мають, звісно, численні розвідки Шевельова, друковані по дуже різних північноамериканських і європейських періодичних і неперіодичних виданнях. Якщо залишити осторонь його участь у приготуванні статей для «Encyclopedia of Ukraine» (що частину з них, імовірно, вміщено без підпису)⁴³ та переклади текстів, первісно опублікованих українською мовою, то йтиметься про 90 бібліографічних позицій (76 на мовознавчу тематику, 14 присвячених іншим галузям гуманітарного знання)⁴⁴. Серед них англійською мовою вийшло 60, німецькою – 15, польською – 5, французькою – 4, російською – 4, шведською – 1⁴⁵, еспанською – 1.

Коло тем, зачеплених у немовознавчих статтях, дуже широке: від літературознавства до політики, кіномистецтва, культурології чи національного питання. Декотрі з них заходами самого автора оприлюднені так само в українській версії, однак то не завжди є переклад stricto sensu (приміром, стаття про Стефана Яворського спочатку з’явилася по-англійськи⁴⁶, а по-українськи пізніше – її скорочений варіант⁴⁷). У незалежній Україні з’явилися друком два тексти з цього списку: один переклали з англійської Оксана Молчко і Ярина Семко⁴⁸, другий із польської Марія Брацка⁴⁹. Цей останній, зрештою, являє собою приклад зворотної українізації: до часопису «Kultura», де він уперше був уміщений, автор надіслав український машинопис, а переклад польською здійснив Юзеф Лободовський⁵⁰.

Статті мовознавчі можна тематично поділити на п’ять категорій: історія слов’янських мов (30 позицій), історична фонологія (22), історія мовознавства (9), граматика (5), інше (10). У переважній більшості з них на ту чи іншу міру присутні елементи порівняльного аналізу з залученням майже всіх слов’янських мов, хоча особливу увагу автор приділяв, окрім української, мовам білоруській, російській, польській і сербсько-хорватській. Тільки дрібка з них з’явилася дотепер по-українськи. Започаткував цю справу Роман Дяченко, який, бувши тоді дев’ятнадцятирічним, оприлюднив на зламі 1991 і 1992 рр. у газеті «Слово» переклад передмови Шевельова до збірки вибраних праць Василя Сімовича⁵¹ (нехай неповний: без сьомого та восьмого параграфів)⁵². Найбільше уваги привернула до себе простора розвідка Шевельова про мову Сковороди, що коло неї рівночасно заходилися двоє тлумачів: Марія Габлевич⁵³ і Ростислав Доценко⁵⁴, причому версія останнього (ліпша) була вже кілька разів передрукована. Таке дублювання свідчить, що процес уприступнення чужомовної спадщини Шевельова українському читачеві пішов хаотично й самопливом, по суті завдяки випадковим індивідуальним зусиллям зацікавлених осіб.

Виняток становить хіба що датована серединою 1990 х рр. ініціатива Анатолія Івченка, тодішнього голови Харківського історико-філологічного товариства,  який задумав опублікувати збірку вибраних мовознавчих праць Шевельова, узгодивши її зміст   з автором. До запланованої книжки мали ввійти як статті, первісно оприлюднені по-українськи, так і переклади з інших мов. Шевельов узяв участь у доборі текстів для неї, застерігаючи, зокрема, проти дублювання: “[…] «Чернігівщина» ніби друкується у Львові […]”⁵⁵; “[…] Сковорода мій ніби входить до мого тритомника «Фоліо» […]”⁵⁶. Деякі статті він із різних причин не радив друкувати. Серед таких – «Phonema Errans»⁵⁷, перша англомовна публікація Шевельова, перекладена з української Олексою Горбачем⁵⁸. За його власною оцінкою, ця праця “порядно застаріла. Передрук мав би сенс тільки тоді, якби Ви хотіли подати як провідну лінію еволюцію моїх поглядів, чого Ви, здається, не збираєтеся робити”⁵⁹. Іще низку статей із фонологічної ділянки Шевельов не вважав за доцільне перекладати, бо змістово вони повторюють оприлюднене в двох його фундаментальних монографіях на цю тему. Натомість у ранішому листі⁶⁰ сам він пропонував для публікації 8 своїх розвідок: «Common Slavic and Japanese», «The name Ukrajina», «Names in -kevič», «Moravismen im Izbornik 1076», «Язык надписей на кресте Евфросинии Полоцкой», «A remark on Intermedia dwoie in Gavatovič», «Веремія»⁶¹ та «Олег – восточнославянский антропоним» (то є – відповідно – позиції №№ 187, 66, 196, 294, 293, 238, 234, 274 в бібліографії 1998 р.). Через тодішнє всеохопне безгрошів’я план видання збірки кількаразово пересувався у “світліше” майбуття, а перекладені тексти з’являлися по одному на сторінках «Збірника Харківського історико-філологічного товариства». Усього їх вийшло п’ять: три в перекладі Андрія Даниленка (з англійської та німецької)⁶², два – Сергія Вакуленка. Другий із названих, окрім ізгаданої вище рецензії на книжку Я. Рудницького, переклав із французької статтю «Українська літературна мова»⁶³ (яка є ще одним прикладом “зворотної українізації”)⁶⁴. Однак у 1995 р. обидва перекладачі заходилися працювати над «Історичною фонологією української мови» й попередній задум видання збірки статей довелося облишити.

Потому подібних планів, здається, вже не мав ніхто, ба навіть і принагідні зусилля порідшали: востаннє мовознавчу статтю Шевельова переклав (із російської) Павло Гриценко ще 2001 р.⁶⁵ Чи можна сподіватися в цій справі повороту на краще? Чи на сьогодні не годилося б уже виробити якусь стратегію планомірного збагачення нашого корпусу мовознавчих досліджень малоприступними й малознаними в нас студіями Шевельова? Перспективи такого – бажаного – розвитку подій видаються примарними. Промовистий приклад – це доля спадщини великого попередника Шевельова й так само харківця – Олександра Потебні. Про потребу повного академічного видання його праць правлять із нагоди мало не кожної ювілейної конференції на його честь (починаючи з 1920 х рр.), але наявні передруки тільки дуже частково охоплюють його науковий доробок. Зокрема, з ХІХ ст. не перевидано жодної Потебневої розвідки про українську мову …  А в перекладі нею маємо аж дві невеличкі книжки 1930 та 1985 рр. видання⁶⁶. Порівнявши їх між собою в зовсім недавній праці й ствердивши недосконалість обох, Григорій Півторак  доходить логічного висновку: “[…] О. О. Потебня ще чекає на своїх перекладачів […]”. Та ще цікавішим є продовження його думки: “І тут ми покладаємо великі надії на талановиту молодь, сподіваючись, що це буде їй під силу”⁶⁷. Справді, ані академічний Інститут мовознавства, що носить ім’я Потебні, ані його alma mater – Харківський університет – за довгі десятиріччя не спромоглися посунути цю справу бодай на один крок уперед. Тож шановний академічний науковець, вочевидь, має рацію, коли апелює до молоді.

Щоправда, від молоді можна чекати – в найкращому разі – молодечого ентузіазму та поодиноких щиросердих перекладацьких спроб. Для організації систематичної роботи їй бракує статусу та впливу. І коли вже це мусимо констатувати стосовно до віддавна шанованого Потебні, то Шевельову навряд чи судилася ближчим часом ліпша доля.

Попри все, спадщина Шевельова, поза всяким сумнівом, потроху торуватиме собі дедалі ширший шлях на українські терени, нехай навіть без підтримки поважних державних інституцій. Талановитій молоді (а чи й не зовсім молоді), що докладатиме до цього рук, доведеться долати чимало труднощів. Основну з них, говорячи про «Історичну фонологію», дуже чітко окреслив сам Шевельов: “Специфіка цього перекладу в тому, що автор сам уміє писати по-українськи і має в тих писаннях свій стиль. Ідеально, можна було б намагатися стилізувати під ті писання”⁶⁸. Прагнення відтворити автентично українського Шевельова може здійснитися, звісно, тільки в наближенні, та все ж один із рецензентів української версії «Фонології» Роберт Ор схарактеризував її так: “За іронією долі, хоча це можна зрозуміти, читається вона здебільша, неначе її від початку так і писано, – до чого й мусить стреміти всякий переклад”⁶⁹.

Щоб отримати результат, вартий такої оцінки (може, занадто компліментарної), знадобилася тривала – шестирічна – перекладацька та редакторська праця. Обидві ці діяльності, зрештою, часто зливаються водно. Наприклад, коментуючи роботу Ростислава Доценка над розвідкою про мову Сковороди, Шевельов не оминув відзначити: “Викорінення авторських і друкарських перекручень або прогалин вимагає окремої подяки”⁷⁰. У деяких випадках це завдання виходить навіть на перший план. Із приводу одного зі своїх текстів Шевельов нарікав: “Мої моравізми були справді спершу друковані по-українськи⁷¹, але так спотворено, що фактично не були публіковані”⁷². Реакцією автора став передрук тієї самої статті по-німецьки (в розширеному варіанті)⁷³; реакцією майбутнього перекладача-редактора, вочевидь, мало б стати вироблення компромісної версії, уґрунтованої на обох цих текстах: мовно на українському, змістово на німецькому.

В усякому разі, дотеперішній досвід перекладу праць Шевельова вже створює досить певне підґрунтя для успішного продовження таких спроб. Це поле – вдячне; воно потребує завзятих орачів. Ужинок не може не бути щедрим, а побічним наслідком цих зусиль стане виправлення дотеперішніх уявлень про співвідношення двох іпостасей Шевельова: визначного літературного критика, але ще визначнішого мовознавця.

1. Шевельов Ю.  Вибрані праці: У 2 х кн. – Київ, 2008. – Кн. 1: Мовознавство.
2. Шевельов Ю.  Вибрані праці: У 2 х кн. – Київ, 2008. – Кн. 2: Літературознавство.
3. Масенко Л.  Юрій Шевельов як політичний мислитель // Шевельов Ю.  З історії незакінченої війни. – Київ, 2009. – С. 5.
4. Указ Президента України. Про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка // Літературна Україна. – 2000. – № 11 (16 березня). – С. 1.
5. Шевельов Ю. “Я вже зіграв свого Гамлета …” / Інтерв’ю взяв М. Шудря // Україна. – 1991. – № 3. – С. 10.
6. Шевельов Ю. (Юрій Шерех). Я – мене – мені … (і довкруги). Спогади. – Харків; Нью-Йорк, 2001. – Т. 1: В Україні. – С. 244.
7. Юрій Володимирович Шевельов (Юрій Шерех). Матеріяли до бібліографії / Упорядники А. Даниленко, Л. Чабан. – Нью-Йорк, 1998.
8. Див.:  Chaban L.  Bibliography of George Y. Shevelov (1998–2011) // Studien zu Sprache, Literatur und Kultur bei den Slaven: Gedenkschrift für George Y. Shevelov aus Anlass sienes 100. Geburtstages und 10. Todestages. – München; Berlin, 2012. – P. xıx-xlı.
9. Зокрема, Катерина Каруник навела список із 13 раніше невідомих позицій за 1937–1944 рр. [Karunyk K. Addendum to the Bibliography of George Y. Shevelov (1937–1944) // Ibid. – P. xvıı-xvııı]. У збірці, яку читач тримає в руках, уміщено ще один додаток до давнішої бібліографії від тієї ж самої авторки за 1941–1944 рр. (іще 14 позицій) [див. Каруник К. Новознайдені публікації Юрія Шевельова за 1941–1944 рр. // Юрій Шевельов – учора, сьогодні, завтра: Збірка за підсумками наукових викладів у Харкові 30 жовтня 2013 р. – Харків, 2014. – С. 100 101].
10. Shevelov G. Y.  A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic. – Heidelberg, 1964 (передрук: New York, 1965).
11. Shevelov G. Y. A Historical Phonology of the Ukrainian Language. – Heidelberg, 1979.
12. Scherech J. Ein neues Theater? Betrachtungen zur modernen Dramatik. – München, 1948.
13. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900–1941). Стан і статус. – Б. м., 1987.
14. Shevelov G. Y. The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century (1900–1941). Its State and Status. – Cambridge (Mass.), 1989.
15. Shevelov G. Y. The Language Question in the Ukraine in the Twentieth Century (1900–1941) // Harvard Ukrainian Studies. – 1986. – Vol. X. – No. 1/2. – P. 71-170; 1987. – Vol. XI. – No. 1/2. – P. 118-224.
16. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. – Харків, 2002.
17. Масенко Л.  Свято мовознавства в Україні // Українська мова та література. – 2003. – Ч. 18 (322). – С. 4.
18. Moser M.  [Buchanzeige] Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови, переклад з англійської С. Вакуленко, А. Даниленко (= Класика української науки), Харків (Наукове видавництво “АКТА”) 2002, 1054 S. + 4 Karten // Wiener slavistisches Jahrbuch. – 2004. – Bd. 49. – S. 296.
19. Шевельов Ю. (Юрій Шерех).  Я – мене – мені … (і довкруги). – Цит. вид. – Т. 2: В Европі. – С. 278.
20. Масенко Л.  Свято мовознавства в Україні. – С. 3.
21. Šerech Y.  Problems in the Formation of Belorussian. – New York, 1953.
22. Шевельов Ю. (Юрій Шерех).  Я – мене – мені … (і довкруги). – Цит. вид. – Т. 2. – С. 278.
23. Шевельов Ю. Зустрічі з Романом Якобсоном // Сучасність. – 1994. – Ч. 12. – С. 102.
24. Шэрах Юры (Шавялёў Ю.). Праблемы фармаваньня беларускай мовы // Arche. – 2010. – № 6 (93). – С. 5-125.
25. Шевельов Ю. Зустрічі з Романом Якобсоном. – Цит. вид. – С. 101.
26. Matthews W. K.  [Rev.] Problems in the Formation of Belorussian. By Yury Šerech. Supplement to Word IX. Monograph No. 2. Linguistic Circle of New York, New York, 1953. 109 p. // The Slavonic and East European Review. – 1955. – Vol. 34. – No. 82. – P. 245.
27. Šerech J.  Probleme der Bildung des Zahlwortes als Redeteil in den slavischen Sprachen. – Lund, 1952.
28. Šerech J.  Participium universale im Slavischen. – Winnipeg, 1953.
29. Shevelov G. Y. Die ukrainische Schriftsprache 1798–1965. Ihre Entwicklung unter dem Einfluß der Dialekte. – Wiesbaden, 1966.
30. Шевельов Ю. (Юрій Шерех). Я – мене – мені … (і довкруги). – Цит. вид. – Т. 2. – С. 245, 277.
31. Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. – Львів; Нью Йорк, 1996.
32. Shevelov G. Y.  The Syntax of Modern Literary Ukrainian. The Simple Sentence. – The Hague, 1963. – P. 7.
33. Senkus R., Klid B.  Obituary: Prof. George S. N. Luckyj, leading scholar in Ukrainian Studies in North America // The Ukrainian Weekly. – 2001. – No. 49 (December 9). – P. 4.
34. Шевельов Ю. (Юрій Шерех).  Я – мене – мені … (і довкруги). – Цит. вид. – Т. 1. – С. 235.
35. Просте речення // Курс сучасної української літературної мови. – Київ, 1951. – Т. ІІ: Синтаксис (1. Просте речення, 2. Складне речення, 3. Пунктуація). – С. 131-141.
36. Shevelov G. Y.  The Syntax of Modern Literary Ukrainian. The Simple Sentence. – P. 11-12.
37. Шерех Ю.  Четвертий Харків // Студентський Вісник. – 1948. – Ч. 2. – С. 19.
38. Шевельов Ю.  Шевченко – клясик? [Рец.] Євген Юлій Пеленський. Шевченко – клясик, 1855–1861. «Українське видавництво». 1942. Львів – Краків. С. 135 // Український Засів. – 1943. – Ч. 4. – С. 94-107.
39. Див. Каруник К. Новознайдені публікації Юрія Шевельова за 1941–1944 рр. – С. 102 103.
40. Дві з них відсутні у бібліографії 1998 р.:  Shevelov G. Y.  [Rev.] Herman [sic! recte: Herbert] Bräuer. Slawische Sprachwissenschaft, I: Einleitung, Lautlehre (Sammlung Göschen, 1191-1191a. ) 221 pp., DM 5, 80 //     The Slavic and East European Journal. – 1962. – Vol. 6. – No. 1. –              P. 73-75; Shevelov G. Y.  [Rev.] Robert Slonek. Some Reflexes of the Indo-European Laryngeals in the Slav Prosodic Paradigms, Amsterdam: Adolf M. Hakkert, 1979. iii, 141 // Ibid. – 1980. – Vol. 24. – No. 4. – P. 456-457. Ці відомості мені надала К. Каруник.
41. Шевельов Ю.  Назва “Україна” // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. – Харків, 1995. – Т. 5. – С. 127-134.
42. Рудницький Я. Б.  Слово й назва “Україна”. – Вінніпеґ, 1951.
43. Див. Муромцев І.  Вибрані праці. – Харків, 2009. – С. 224.
44. До переліку, поданого в бібліографії 1998 р., слід додати ще одну публікацію: Shevelov G. Y.  Instead of a Sit-In: Some Suggestions for Our Scholarly Publications // The Slavic and East European Journal. – 1970. – Vol. 14. – No. 1. – P. 121-127. Її віднайшла К. Каруник.
45. Ці бібліографічні дані, вочевидь, неповні. Окрім статті в ілюстрованому щотижневику «Veckorevyn», віднотованої в бібліографії 1998 р. (№ 585), Шевельов у споминах згадував про публікації в провідній шведській газеті «Dagens Nyheter» – усі в перекладі Богдана Кентржинського [Шевельов Ю. Я – мене – мені … (і довкруги). Спогади. – Цит. вид. – Т. 2. – С. 282].
46. Šerech J.  Stefan Yavorsky and the Conflict of Ideologies in the Age of Peter I // The Slavonic and East European Review. – 1951. – Vol. 30 – No. 74. – P. 40-62.
47. Шерех Ю.  Стефан Яворський та ідеологічна боротьба в добу Петра І // Українські Вісті. – 1952. – Ч. 59. – С. 2-3; Ч. 60. – С. 2, 4.
48. Шевельов Ю.  1860 рік у творчості Тараса Шевченка // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – 1992. – Т. CCXXIV: Праці філологічної секції. – С. 89-106.
49. Шерех Ю.  Кімната номер 101 // Кур’єр Кривбасу. – 2009. – № 238-239. – С. 227-240.
50. Šerech J.  Pokój Nr 101 // Kultura. – 1952. – Nr. 5. – S. 3-16.
51. Шевельов Ю.  Життя і праця Василя Сімовича // Слово. – 1991. – Ч. 23. – С. 6-7; 1992. – Ч. 1. – С. 6-7; Ч. 2. – С. 6-7.
52. Shevelov G. Y.  Vasyl' Simovyč and His Work // Сімович В.  Українське мовознавство. Розвідки й статті. – Ottawa, 1981. – P. 35-50.
53. Шевельов Ю.  Попередні зауваги до вивчення мови та стилю Сковороди // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – 2000. – Т. ССХХХІХ: Праці Філологічної секції. – С. 177-211.
54. Шерех Ю.  Поза книжками і з книжок. – Київ, 1998. – С. 393-436 (назва перекладу: «Пролеґомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди»).
55. Шевельов Ю.  Чернігівщина в формуванні нової української літературної мови. До постави питання // Шевельов Ю.  Внесок Галичини   у формування української літературної мови. – С. 157–173.
56. Лист Ю. Шевельова до А. Івченка від 28 лютого 1995 р. (особистий архів А. Івченка).
57. Šerech J.  Phonema Errans. A Contribution to the Solution of the Problem based on the Material of the Eastern Slavonic Languages // Lingua. – 1950. – Vol. II. – No. 1. – P. 399-418.
58. Шевельов Ю. (Юрій Шерех). Я – мене – мені … (і довкруги). – Цит. вид. – Т. 2. – С. 249.
59. Лист Ю. Шевельова до А. Івченка від 28 лютого 1995 р.
60. Лист Ю. Шевельова до А. Івченка від 27 вересня 1994р. (особистий архів А. Івченка).
61. Із приміткою: “Якщо хочете лінґвістичну забавку”.
62. Шевельов Ю.  Історичні перипетії однієї синтаксичної конструкції у східнослов’янських мовах (безособові речення на -но/-то із знах. відмінком додатка) // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. – Харків, 1993. – Т. 1. – С. 139-152; Шевельов Ю. Про так званий підпис королеви Франції Анни (1063) // Там само. – 1994. – Т. 2. – С. 107-112; Шевельов Ю.  Українське вантаж і проблема “арґотичних суфіксів” // Там само. – 1995. – Т. 2. – С. 131-142.
63. Шевельов Ю. Українська літературна мова // Там само. – 1999. – Т. 8. – С. 83-100.
64. Цю статтю Шевельов написав був по-українськи, а французький переклад – невідомого авторства – постав у паризькому Інституті слов’янознавства [Шевельов Ю. (Юрій Шерех).  Я – мене – мені … (і довкруги). – Цит. вид. – Т. 2. – С. 289].
65. Шевельов Ю.  Між праслов’янською і російською // Київська старовина. – 2001. – № 6. – С. 4-19.
66. Потебня О.  З лекцій теорії словесности: Байка, прислів’я, приповідка. – Харків, 1930;  Потебня О.  Естетика і поетика слова: Збірник. – Київ, 1985.
67. Півторак Г. П.  Проблеми перекладу праць О. О. Потебні українською мовою (на матеріалі «Из лекций по теории словесности») // Наукова спадщина О. О. Потебні у слов’янському культурному просторі. – Київ, 2013. – С. 14.
68. Лист Ю. Шевельова до С. Вакуленка від 19 січня 1996 р. (особистий архів С. Вакуленка).
69. Orr R.  [Rev.] Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови. Kharkiv: Naukove vydavnyctvo “Akta”. 2002. Translated from the English by Serhii Vakulenko and Andriy Danylenko // The Journal of Indo-European Studies. – 2004. – Vol. 32. – Nos. 3–4. – P. 401.
70. Лист Ю. Шевельова до Р. Доценка від 18 липня 1994 р. (особистий архів Р. Доценка).
71. Шевельов Ю.  Моравізми в Ізборнику 1076 року? // Український історик. – 1972. – Ч. 3-4 (35-36). – С. 85-91.
72. Лист Ю. Шевельова до А. Івченка від 15 грудня 1994 р. (особистий архів А. Івченка).
73. Shevelov G. Y.  Moravismen im Izbornik von 1076? // Zeitschrift für slavische Philologie. – 1986. – Bd. XLVI. – Ht. 4. – S. 361-371.