Про книжку: Юрій Шевельов. Дорогою відрадянщення: публіцистичні та наукові тексти 1941–1943 рр. (харківський період) / Упорядкували й підготували до друку Сергій Вакуленко, Катерина Каруник; передмова Катерина Каруник. – Харків: Харківське історико-філологічне товариство, 2014. – 190 с.

Зрідка передрук філологічних праць понад сімдесятрічної давности відзначається такою «актуальністю», як наявне видання статей і рецензій Юрія Шевельова, перше оприлюднених у 1941–43 роках у харківських періодичних виданнях «Нова Україна» та «Український Засів». Поза сумнівом, ця публікація вкрай важлива з багатьох причин. По-перше, це перша збірка рідкісних текстів одного з найважливіших славістів-україністів, що з ними ширший науковий світ ще не мав змоги ознайомитися, хоч ці тексти (не через їхню наукову вартість) таки справили величезний вплив на історію світової славістики. По-друге, ці тексти – доволі помірковані «статті на мовні, літературні, культурно-історичні теми; рецензії на літературні твори, переклади, словники, літературознавчі праці» (з анотації) кидають світло на науковий й інтелектуальний розвиток надзвичайно цікавої людини, що, не будучи етнічним українцем, став українцем та україністом за радянських часів, а згодом, уже на Заході, одним з провідних славістів світу. Можна було б навести ще цілу низку вимірів, що роблять цю публікацію такою важливою (при цьому кожен читач поставить свої власні акценти); але напевно не можна не назвати того, що саме ця публікація зробить свій вагомий внесок до того самого «відрадянщення», яке влучно згадано в назві збірки.

У блискучому вступі п. з. «Українство альтернативою радянству» (ст. 3–37) – написаному, до речі, напрочуд гарною мовою – Катерина Каруник детально й тверезо розповідає дивовижну історію науковця світового масштабу, який за радянських часів «був персоною в Україні не відомою» попри те, що «цілі покоління студентів навчалися синтакси простого речення за Шевельовим» (ст. 3).¹ Коли вперше згадали про Шевельова в Радянській Україні в 1970-х роках, то лише в контексті боротьби проти «буржуазно-націо¬налістичної» науки. Уже раніше, доповідаючи на засіданні Міжнароднього комітету славістів восени 1962 р., провідний функціонер української радянської славістичної науки Іван Білодід започаткував радянський похід на Юрія Шевельова, нібито «колаборанта фашистьскої Німеччини»; до нього дружньо долучилося кілька провідних представників американської славістики, на чолі з російським еміґрантом Романом Якобсоном.² Як нагадує Катерина Каруник, «за “компромат” слугували харківські публікації Шевельова періоду 1941–1943 рр. і передмова до збірки “Не для дітей”» (ст. 4), при цьому «особливий наголос припадав на співпрацю Шевельова з т. зв. “фашистською” газетою “Нова Україна”» (ст. 4).

 Справжня доказова база всіляких звинувачень була й донині залишилася вкрай вузька. Хоч сам Шевельов цілком адекватно відгукнувся на відповідні закиди вже 1964 року, хоч мало хто із занадто заклопотаних власною праведністю нападників³ звернув на це належну увагу. Як наслідок, 25 вересня 2013 р. депутати Харківської міської ради, за якнайактивнішої підтримки місцевих «анти¬фашистьких» політичних проводирів Геннадія Кернеса й Михайла Добкіна, вирішили (65 – за, 4 – проти), що, оскільки «Шевельов – поплічник фашистів» (http://www.istpravda.com.ua/short/2013/09/25/136728/; http://www.pravda.com.ua/news/2013/09/4/6997259/), то треба знищити й зняти його меморіяльну дошку, яку 3 вересня встановили громадські активісти (на власні кошти) на мурах будинку, в якому мешкав великий український науковець (ідеться про будинок «Саламандр» на Сумській у самісінькому центрі міста).⁴ Через півгодини, невідомі люди знищили дошку.

Завдяки зусиллям Сергія Вакуленка й Катерини Каруник, з початку лютого 2014 року ми маємо першу в історії збірку всіх без винятку публікацій Шевельова з окупованого гітлерівською Німеччиною Харкова. Відтепер кожен читач може сам вирішити, скільки провини насправді взяв на себе Шевельов у тих публікаціх, які в той самий час, коли тривали напади на Шевельова, «припадали пилом за сімома замками в спеціяльних фондах архівів і бібліотек» (ст. 8). До речі, сам Шевельов у свій час щиро (і, як на мене, слушно) писав про ці праці, що «не мало б сенсу передруковувати сьогодні те, що я друкував у «Новій Україні», бо це речі поверхові, компілятивні й без великого інтелектуального навантаження, але з погляду морально-політичного їх можна було б передрукувати тепер не червоніючи» (цит. за ст. 9–10). Упорядники займалися поважною роботою: сам Шевельов пригадав дев’ять чи то одиннадцять статей з цих часів, «бібліогрфічно засвідчені донедавна були всього десять позицій. Насправді ж у “Новій Україні” їх налічується рівно вдвічі більше» (ст. 10), що їх знайшли й зібрали Сергій Вакуленко та Катерина Каруник.

У своєму вступі Катерина Каруник майстерно підсумовує, щó ми знаємо про долю Юрія Шевельова за часів війни, про обставини його праці для українських періодичних видань воєнних років та про його власну оцінку цих часів. Читач цих рядків знайде чимало цікавих поодиноких спостережень, приміром стосовно поведінки німецьких цензорів, які не дозволяли вжитку слів «нація», «національний» щодо українців (ст. 22), чи то свіжий погляд на тодішню мову Шевельова з наголосом на тому, що в тодішніх його писаннях стиль молодого інтелектуала «ще хибує на різного штибу радянізми чи мовні незграбності» (ст. 13). Нема в цих рядках зайвого безумовного обожнювання кумира мовознавчої україністики, натомість є переконливе осмислення опублікованих у збірці праць на тлі всього наукового доробку Юрія Шевельова. Щодо Шевельова, позірного «посібника фашистів», Катерина Каруник слушно вказує на його спогади, що в них автор пригадує, як колись німецький цензор заявив, що треба писати не про більшовицький режим, а про жидо-большевицький, й додає: «Цього я не хотів» (цит. за ст. 21).

Додамо, що в зібраних тут статтях Шевельов часто вживав (і вживав з яскравою огидою) слова большевик, большевицкий (саме в цій формі), проте позірний «посібник фашистів» в жодній з публікацій цих років навіть не вживав ані корня жид- ані корня єврей-. Єдині речення, що взагалі могли б викликати моральні сумніви, такі:

«Тепер, коли колесо історії повернулося, визволений український народ з любов’ю, по пошаною і гордістю відводить геніяльному Потебні одне з чільних місць у Пантеоні своїх передових діячів» (ст. 49); «Розраховували [радянські війська, М. М.] на морози — але вони не зламали героїчного духу німецького війська» (ст. 53); «От чому боротьба за санітарний стан міст і селищ — це воєнний фронт, це боротьба, якою ми допоможемо героїчному німецькому військові добити большевизм – ворога всього людства» (ст. 54): «Для вояка німецького Ваґнер – цілий світ. Бо вояк цей, ідейний і культурний, пізнав світ, його принаду і його суворість, вигартував у собі мужність і виховав змістов¬ність. А що знають вони, ці плоди большевицького світу, що вміли тільки ховатись, красти, наживатись і жити паразитом? [ідеться про спекулянтів у окупованому німцями Харкові]» (ст. 89); «Інтерес до німецької мови в умовах співпраці українців з німцями, в умовах контакту української людности з німецькими вояками, в умовах неминучого і проґресивного переймання здобутків німецької культури, безперечно, й далі ростиме й міцнішатиме […] Коли вся Україна жадібно прислухається до звідомлень Німецького верховного командування, не може задовольнити навіть першої потреби словник, у якому нема головних військових термінів.» (ст. 105, 106).

Слід припускати, що дехто з сучасників, з безпечної перспективи сьогодення, не буде спроможен вибачити Шевельову такі слова про героїчний дух німецького війська й культурність німецьких вояків. Слід очікувати, що мало хто з цих критиків додасть, що в цих публікаціях нема ані згадки про Гітлера, ніде не трапляється слова «фюрер», і ніде нема ані слова про людські раси. Годі шукати у словах цих критиків міркування про те, що навіть вкрай неприхильне ставлення Шевельова до більшовиків не призвело до того, щоб Шевельов вибрав мову ненависті, або інформацію про те, що Шевельов, який мав підстави записатися під німцями як «фольксдойч», цього не зробив.

Щодо загального змісту статей з цієї збірки, то треба визнати, що не всі вони рівною мірою зацікавлять кожного читача. Найцікавішими є публікації мовознавчого чи філологічного характеру. Статтї «Уярмлена мова» (ст. 41–45), «Культура мови» (ст. 85–87) та «До джерел живого слова» (ст. 97–99) пропонують оцінки більшовицької мовної політики та її результатів, що їх написав Шевельов ще під свіжим враженням досвіду бурхливих 1920-х і 1930-х років. Текст «Визначний український діяч» (ст. 46–49, що присвячена Олександрі Потебні, відображує прагнення Шевельова «відродити» «українського» Потебню. Найцікавішим текстом всієї збірки є, не лише за власною оцінкою Шевельова, «Нотатки про етимологію» (ст. 116–130), супроводжені авторським коментарем 1997 року, який видавці знайшли в особистому архіві Юрія Шевельова в Нью-Йорці (ст. 131). Початково Шевельов написав ці завваги про етимологію 1936 року як «доповідь для аспірантського семінару з українського мовознавства в Харківському університеті». Втім, як зазначив Шевельов, «друкувати статтю я не квапився, – в ті роки розумнішим було друкуватися якнайменше» (там-таки). Вартість статті, що має надзвичайно цікаву історію, Шевельов 1997 року оцінив так: «Слов’янська етимологія збагатилася на нові осяги, зокрема в працях Олександра Мельничука з колеґами на Україні, Олега Трубачова в Росії, Францішка Славського в Польщі, Петра Скока в Хорватії та ін. Але те, що в статті, не потребує змін і може правити за вступ до етимологічної науки» (там-таки).

Також у збірці вміщені такі тексти: критичні рецензії на перевидання німецько-українського і українсько-німецького кишенькових словників Ганни Наконечної й Ярослава Рудницького 1942 року (ст. 105–110) та на книжку Євгена Юлія Пеленського про Тараса Шевченка (Євген Юлій Пеленський. Шевченко – клясик, 1855–1861. Львів – Краків: Українське видавництво1942) (ст. 154–172); прихильний відгук на статтю Павла Зайцева, також про Тараса Шевченка (Павло Зайцев Як творив Шевченко-поет // Ми. – 1939. – Кн. 2. – С. 60-72) (ст. 173–176); літературні критики перевидання повісті «Засів» Леоніда Мосендза (ст. 111–115), перевидань історичних повістей Адріяна Кащенка (ст. 145–153), поезій Степана Риндика (ст. 177–182) та україномовного перекладу Гоголевого „Тараса Бульби“ 1941 року (ст. 132–144; це вельми неприхильна і, мабуть, найцікавіша рецензія).

У коротеньких статтях Шевельов пропонує декілька думок про перші українські альманахи: «Ластівку» (ст. 50–52), «Сніп» (ст. 61–63) (обидва 1841 р.), та «Молодик» (по два випуски 1843 і 1844 рр.) (ст. 64–66). У кількох портретах він пише про Леоніда Глібова (ст. 56–57), Тараса Шевченка (ст. 58–60), Миколу Костомарова (ст. 74–76), Ореста Левицького (ст 71–73), Василя Мову (ст. 79–81), Спиридона Черкасенка (ст. 82–84), Олександра Олеся (ст. 91–93) та Василя Пачковського (ст. 100–102).

Суто журналістькі тексти зі збірки можуть зацікавити як свідоцтва свого часу. У статті «Брудні наміри большевиків» (ст. 53–55) Шевельов у розпачі міркує про знищення більшовиками водогонів і каналізації в місті Харкові та наслідки цього, у статті «Замість рецензії» (ст. 88–90) він з огидою – і з нерозумінням – описує неадекватну поведінку харківської молоді в театрі. Більшу зацікавленість викликає текст «Ідучи з концерту» (ст. 94–96), в якому Шевельов, вітаючи повернення справжнього фольклору замість радянського, водночас вимагає «вихід за межі фолкльору і творчий підхід до фолкльору» (ст. 95) та закликає «не обмежуватися фолкльором, не зрікатися Европи» (там-таки). У статті «Високе завдання» (ст. 77–78) автор обговорює нове відкриття шкіл у Харкові й необхідність дотримування вчителями мовної культури. У статті «Великдень рідного слова» (ст. 67–70) він пропонує стислий огляд історії української мови, що дивує своїм порожнім патосом, взагалі цілком не типовим для Юрія Шевельова,  який згодом став найкращим істориком української мови.

Упорядники повідомляють, що вони мали справу з виданнями, які «в умовах воєнного часу» відзначилися неодностайністю й великою кількістю помилок. У цій ситуації Сергій Вакулиенко й Катерина Каруник вирішили намагатися «досягти мовної та правописної одностайности, спираючися в сумнівних випадках на “Головні правила українського правопису” самого Ю. Шевельова, видані 1946 р. в Ной-Ульмі, та на його ж підручник “Нарис сучасної української літературної мови” (Мюхнен, 1951)» (ст. 38). Упорядники звірили «переважну більшість цитат і в разі розбіжности з джерелами зроблено відповідні виправлення», та уклали «іменний покажчик, куди ввійшли особи, що про них ідеться в публікаціях Ю. Шевельова; всі прізвища супроводжено іменами, навіть якщо їх бракує в самих текстах» (ст. 38).

За всі ці намагання слід щиро подякувати обом упорядникам. Їхнє скромне видання (наклад: 130 [!] примірників) є вагомим внеском до встановлення правди, що неминуче призведе до «знерадянщення». Настане час, коли меморіяльна дошка Юрію Шевельову знову висітиме на «Саламандрі» й тішитиме мешканців і відвідувачів міста, в якому вже не буде ані проспекту Постишева, ані його ментальних наступників.

1. За специфічних умов Радянського Союзу, просто писали, що текст Шевельова «опрацював за матеріалами Інституту мовознавства Академії наук УРСР Л. А. Булаховський» (цит. за: ст. 3), вельми шанований учнем вчитель Юрія Шевельова.
2. Стосунки Шевельова й Якобсона не можна назвати інакше, як ворожими (див. Юрій Шевельов. Зустрічі з Романом Якобсоном // Сучасність. – 1994. – Ч. 12. – С. 118).
3. Щодо Романа Якобсона, в україністиці досі не достатньо відомі його скандальні міркування щодо мовної політики в Радянському Союзі після 1933 р. Цитую (переклад з німецької мій, М.М.): «У найширших колах суспільств Білорусі й України почалася завзята боротьба проти шкідництва білоруських, українських і російских шовіністів, які хотіли були збудувати штучні межі між названими народами радянської країни. Ця боротьба була загально привітана й дала поштовх низці нових планових заходів у царині мовної культури. Були рішуче засуджені всі кроки, що призвели до провінціалізації й відокремлення білоруської й української мовної культури від російської культури. Як наслідок, були викриті ті теоретиків, які хотіли збудувати китайські мури між поодинокими слов’янськими мовами Союзу. З метою взаємного зближення національних культур цих трьох близькоспоріднених народів було вирішено переглянути питань правопису, наукової й технічної термінологій, словників і граматичних підручників» (Roman Jakobson. Slavische Sprachfragen in der Sowjetunion. — Slavische Rundschau (Прага) 1934, VI: 324–343; тут: 334).
4. Принагідно той самий Михайло Добкін, що ще ніколи не виявляв жодного наміру переназвати проспект Постишева тощо, сказав таке: «Як можна виправдати колабораціонізм страхом перед голодом, холодом, як можна виправдати бажання ситно поїсти, коли мільйони співвітчизників вмирали голодною смертю і вмирали їхні діти?» (http://www.istpravda.com.ua/short/2013/09/25/136728/).