(з приводу його рецензії на мою книжку про мовну політику за президента Віктора Януковича)

Я мушу відповісти Володимирові Куликові на його допис. Хоча загалом я не люблю жанру відповідей на рецензії, цей випадок видається мені винятковим: не тому, що я відчуваю потребу відреагувати на основну критичну увагу (мовляв, моя книжка не пропонує пояснень) [1], але тому, що Володимир Кулик будує свій текст на дуже тривожній тезі, на яку я мушу відреагувати. А саме, він пише: «З огляду на своє широке поширення в українському суспільстві, російська мова аж ніяк не є маргінальною, а, отже, підсумовує Мозер, вона не потребує жодного захисту Хартії чи будь-якого іншого правового інструменту».

Насправді, я ніколи не писав (і не казав), що російська мова не потребує правового захисту, тому що я був завжди глибоко переконаний, що кожна мова, широко поширена чи ні, потребує певного типу легального захисту у кожній країні. У моїй же книжці я намагався показати: хоча російська мова в Україні протягом кількох років захищена Європейською хартією регіональних мов та мов меншин, вона фактично не відповідає визначенню регіональної мови чи мови меншини, запропонованому Хартією. Я нагадаю моїм читачам, що відповідно до Хартії, регіональні мови чи мови меншин «зазвичай вживаються на певній території держави громадянами цієї держави, що утворюють групу, яка кількісно менша за решту населення держави» (traditionally used within a given territory of a State by nationals of that State who form a group numeric¬ally smaller than the rest of the State’s popula¬tion) [2]. Як підтверджують статистичні дані, російська в Україні не лише вживається як перша мова, але й як друга (третя тощо) такою мірою, що фактично більшість громадян України – й напевно не лише «група, яка кількісно менша за решту населення» – регулярно послуговується нею. Отже, Хартія (якою активно політично маніпулювали десятиліттями) не може вважатися адекватним інструментом правового захисту російської мови в Україні.

Я надалі переконаний, що «російська мова ніколи не була під загрозою в Україні, навпаки: вона має тенденцію загрожувати життєспроможності української та інших мов в Україні», і в моїй книжці я намагався пояснити, чому так вважаю. Хоч я справді не ставив за мету розглянути питання, на якій саме правовій базі у майбутньому було би варто захищати російську мову в Україні (чи я справді мав би це зробити? [3]), я також ніколи не доводив, що «питання» про те, «чи держава мала би шукати інших правових засобів подолання очевидної розбіжності між соціальними функціями російської та її правовим статусом» (як Кулик це формулює), є «нелегітимним». Поза тим, я нагадую читачам моєї книжки, що російська мова була фактично повсякчас правно захищена в незалежній Україні, насамперед, Законом про мови 1989 року та Конституцією 1996 року. Я також підкреслював, що у стосунку до російської мови майже всі норми Хартії (що не дивує) були виконані (фактично, перевиконані), що неодноразово підтвердили розмаїті міжнародні інституції.

Я глибоко здивований поглядом Кулика, що значення стратегій «Русского мира» чи політики російського уряду щодо «соотечественников» для мовної політики в Україні не є «очевидними». Я не менше здивований тим, що Кулик вочевидь вірить, що трактування Росією власної української меншини та української мови як мови меншини (про що, припускаю, пересічний читач моєї книжки знає небагато) не становить інтересу у контексті повторюваних офіційних заяв Росії про статус російської мови в Україні. Чого я геть не можу збагнути, так це Куликової тези, що обговорення мною цих та пов’язаних з ними проблем нібито «заперечує суто внутрішні причини просування російської в Україні, чи з міркувань турботи про громадян-русофонів, чи через піклування про здобуття їхньої підтримки на виборах». Що це за логіка?

У моїй книжці я буцім-то не пропоную глибшого аналізу причин «тривалого переважання української у багатьох соціальних нішах (з освітою та ефіром включно), проблеми, що заслуговує на наукову увагу не менше за не на стільки драстичні зміни на користь російської». Але я наводжу статистичні дані із різних джерел, які, до речі, не підтверджують тези Кулика. Окрім того, я знов не можу збагнути логіки рецензента у його наступній тезі: яким чином зосередження на ролі ключових фігур української мовної політики обов’язково «заступає собою аналіз причин» стверджуваного «тривалого переважання української»?

Дорікаючи мені тим, що книжка не досліджує «активність у мовній політиці опозиційних партій», Кулик дивним чином не згадує, що я попереджаю про це читачів на самому початку [4]. Я приймаю, inter alia, критику Кулика щодо «довгих цитат», але хочу додати, що вважаю їх промовистішими за будь-який коментар, що його автор міг би нав’язати читачеві. Вісім сторінок, присвячених Хартії, які Кулик вважає особливо недоречними, на мою думку, є напрочуд важливими:  навіть у наукових текстах Хартія часто описується таким чином, ніби  всі її розділи стосуються України, що не відповідає дійсності. Якщо усі офіційні документи лише перелічують прийняті Україною розділи, публікація Хартії в запропонованому вигляді видається мені важливим методом, що сприятиме прозорості дискусії, якої так бракує. Обговорення того, «чому одні частини виключені, а інші прийняті державою як зобов’язання» може бути захопливим, але я не почував себе зобов’язаним його започаткувати.

Що ж стосується заключних міркувань Володимира Кулика, хочу зазначити, що мене не хвилює, якщо хтось матимите враження, що мій дослідницький профіль «виразно відрізняється від  профілю більшості західних науковців, що займаються Україною», тому що я ніколи не приділяв особливої уваги здебільшого стереотипним відмінностям  між «західними» та «не-західними» науковцями. А присуд Кулика щодо того, що я загалом потерпаю від «браку обговорення англомовних наукових публікацій» викликає в мене нерозуміння відколи я його прочитав [5].

Оскільки я сумніваюся, що рецензія Володимира Кулика вірно відбиває дух моєї книжки, я хочу завершити реченням із мого до неї вступу: «Я  переконаний, що російська мова сприяє лінгвістичному багатству України, але я не вважаю, що практикована нині в Україні "боротьба за рідну російську" має використовуватися для підваження статусу і ролі української як державної мови».

Цей текст буде опублікований англійською мовою у наступному числі часопису Ab Imperio.

[1] Ситуація додатково цікава тим, що вона показує: інтерпретація того, чим є «пояснення» у гуманітарних науках, є питанням відносним, особливо, у такій «м’якій» царині, як мовна політика. Я добре знаю книжку Володимира Кулика, але не вважаю її надто пояснювальною, про що пишу у своїй рецензії: Воло¬димир Кулик «Дискурс українських медій: ідентичності, ідеології, владні стосунки». – Київ: «Критика», 2010. – 655 с. – ISBN 978-966-8978-39-5, виходить друком у часописі «Критика»).

[2] До речі, я не повторюю некоректної тези, що Хартія стосується лише загрожених мов.

[3] Я не вважаю неприйнятним обговорення певної проблеми без обов’язкової пропозиції її вирішення.

[4]  У вступі я пишу так: «Я зосереджуюся на мовному дискурсі в Україні та політичних діях правлячих сил у полі мовної політики. Я приділяю лише незначну увагу опозиційним партіям, зокрема, крайньо правим».

[5] По-перше, я не розумію, чому ми маємо перейматися насамперед англомовною літературою? По-друге, я перепитую себе, а які саме публікації я мав би обов’язково цитувати? По-третє, я хочу навести вибірковий перелік рецензій, що я опублікував упродовж останніх кількох років (деякі інші вийдуть друком ближчим часом): Laada Bilaniuk, Contested Tongues. Language Politics and Cultural Correction in Ukraine, Ithaca: Cornell University Press 2005. У: Zeitschrift für Slawistik 54, 2009/1, 117–121; Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. Проект INTAS „Language Policy in Ukraine: Anthropological, Linguistic and Further Per¬spectives“ (2006–2008). За редакцією Юліане Бестерс-Дільґер. Київ (Ви¬да⬬ничий дім „Києво-Могилянська академія“) 2008 // Language Policy and Language Situation in Ukraine. Analysis and Re¬com¬men¬d¬ations. INTAS Project „Language Policy in Ukraine: Anthropological, Lin¬guis¬tic and Further Perspectives“. Frankfurt am Main u. a. (Peter Lang) 2009. У: Zeitschrift für Slawistik 55, 2010/3, 369–372; Lubaś, Władysław: Polityka językowa. Opole: Wydawnictwo Uniwerstytetu Opolskiego, 2009 (Komparacja współczesnych języków słowiańskich). У: Die Welt der Slaven LVII, 2012, 178-184;  Kamusella, Tomasz. The Politics of Language and Nationalism in Modern Central Europe. Basingstoke: Palgrave 2008. У: Die Welt der Slaven LVII, 2, 2012, 399–401; Søvik, Margrethe B.: Support, resistance and pragmatism: An examination of moti¬vation in language policy in Kharkiv, Ukraine. Stockholm: Stockholm Univer¬sity, 2007 (Acta Universitatis Stockholmiensis. Stockholm Slavic Studies 34). У: Journal of Ukrainian Studies 35-36, 2010, 361–363. A Brief Comment on: Bill Bowring, Law in a Linguistic Battlefield: The Language of the New State Versus the ‘Language of the Oppressors’ in Ukraine (Language & Law, Vol. 1 (2012). (urn:nbn:de:0009-30-33434). Language & Law, Vol. 2. (urn:nbn:de:0009-30-36340). http://www.languageandlaw.de/comments/3634.