«Україна Модерна» змінює формат і засади видання, істотно оновлює редакційну раду. Поштовхом до змін стала відчутна потреба реформувати журнал у бік міждисциплінарности, розширити коло дискусій, запровадити тематичність кожного числа (зокрема, плануємо спеціяльні числа про соціяльні ідентичности в сучасній Україні на прикладі Львова і Донецька, марксизм як наукову традицію в Східній Европі, посткомуністичну трансформацію як культурний і політичний феномен, ґендерні студії як інтелектуальний виклик та їх реґіональні різновиди). Відтепер усі надіслані статті проходитимуть анонімне рецензування, регулярно анотуватимуться провідні світові інтелектуальні часописи, журнал виходитиме вже не як річник, а двічі на рік. Хотілося б, аби «Україна Модерна» стала трибуною наукового покоління, що постало й викристалізувало свої погляди вже у посткомуністичних реаліях. Водночас, наголошуємо на нашому прагненні зберегти найкращі риси часопису, знані його читачам від першого числа 1996 року: схильність до методологічних новацій, відкритість до дискусій, залучення широкого міжнародного кола авторів. Сподіваємося, що оновлена «Україна Модерна» сприятиме творенню простору наукового діялогу і в межах України, і між українською та міжнародною науковими спільнотами.
Однією з засад нового формату часопису є прагнення, аби дискусійна, рецензійна і оглядово-бібліографічна рубрики становили не менше половини загального обсягу тому. Не новина, що в Україні взагалі не рецензуються масиви іншомовної літератури, зокрема, україністичної. Немає жодної реакції на десятки українських видань, що видаються просто приреченими на обговорення. Водночас, рецензійні рубрики більшости українських часописів містять або описові панегірики (нерідко написані самим автором книжки, що рецензується, й підписані кимось з приятелів), або тексти, що максимально наближаються до категорії особистих порахунків. Ми не розглядаємо «Україну Модерну» як альтернативу чи конкуренцію колегам з «Українського гуманітарного огляду», «Записок НТШ» або «Збірника Харківського історико-філологічного товариства», але вважаємо, що у країні з такою кількістю університетів і такою чисельністю населення, маса рецензійної продукції не те що недостатня, а просто драстично низька. Зрозуміло, йдеться не лише про кількісні, а й про якісні показники – про формування культури наукового диспуту, відповідальности науковця, прозорости й відкритости аргументації, про фахове змагання ідей і стилів.
Найперше число УМ розпочиналося з термінологічної дискусії «Що таке модерна історія України?» Не прагнемо ту дискусію продовжувати, але визнаємо намір звузити поняття модерности й вивести за рамки нашої спеціялізації ранньомодерний період. Розуміючи умовність усіх класифікацій, основною хронологічною межею модерности вважаємо початок модернізаційних змін і панування цінностей, уособленням яких вважають Велику французьку революцію (1789-1794). Саме її ідеї: соціяльна рівність, громадська ініціятива, секуляризація, зрештою поширення концепту «нація», видаються тут найістотнішими. З ними пов’язані і польська Конституція 3 травня 1791 року, і майбутній спалах німецького націоналізму, втіленого, зокрема, в промовах Йогана-Ґотліба Фіхте, на які взорувалися «національні будителі» сходу Европи. Звісно, такий підхід не вільний від европоцентризму. Так само початком модерних часів можна вважати Американську війну за незалежність (1775-1783). Декларація
Незалежности 1776 року, і, згодом, Американська Конституція 1787 року стверджували свободу особистости й принцип народного суверенітету, що заклали підмурівок модерної демократії.
Друга половина XVIII століття для сходу Европи – це також час постання двох імперій: Російської та Австрійської і поступове витіснення третього великого гравця східноевропейської історії – імперії Османської. Модернізаційні потуги й етнічне розмаїття цих імперій приховували в собі бомби сповільненої дії: майбутні східно- та південноевропейські націоналізми.
Вже не раз висловлювалася думка, що інкорпорація теренів сучасної України до цих імперій і є вододілом української історії. Із «прилучення Галичини і Буковини до Австрії» (1772, 1774) розпочав розділ про «Українське Відродження» в «Ілюстрованій історії України» Михайло Грушевський.1 Ще раніше Михайло Драгоманов писав, що «старе українське життя зразу обірвалось» після скасування Гетьманщини (1764), слобідських полків (1765), Запорозької Січі (1775), поділів Речи Посполитої (1773, 1793, 1795).2 Саме поділи трьома імперіями: Російською, Австрійською і Пруською Речи Посполитої витворили нову політичну і культурну ситуацію на сході Европи, каталізували переосмислення «польськости» і «російськости» у напрямку переходу від династично-станового до етно-культурного розуміння нації, тим самим витворивши силове поле, в якому розвивалися український, білоруський, литовський національні рухи.
Тож «Україна Модерна» хронологічно охоплює події від кінця XVIII століття до сьогодення. Діялог «старого й нового», імперські та постколоніяльні студії, історія ідей будуть у нашому виданні пріоритетними.
***
Розпочати оновлений формат вважаємо за доречне з розмови (саме розмови, а не категоричних констатацій) про стандарти науки і природу академічного середовища у посткомуністичній східній Европі. Нам йдеться про те, аби зробити питання присудження наукових ступенів, фахової етики і протидії профанації науки, зазвичай обговорювані в кулуарах, предметом публічної дискусії. Причому, дискусії фахової і відкритої для різних академічних середовищ і традицій.
Україна посідає одне з останніх місць в Европі за кількістю книгарень. Наразі їх 350, тоді як в Нідерландах – близько 1600 (при населенні країни у 16 мільйонів), а в Польщі – 2500 (на 38 мільйонів населення).3 Водночас, за кількістю вищих навчальних закладів Україна – один з лідерів. В країні 920 ВНЗ, з яких 350 – університети й академії. Статистика університетів інших держав набагато скромніша. У Великій Британії їх 96, у Франції – 78, в Італії – 65, в Іспанії – 47.4 Це статистичне порівняння між книгарнями й вищими школами – один з численних викликів, що стоять перед сучасною українською гуманітаристикою. На внутрішньоукраїнські проблеми (корумпованість, низький соціяльний статус людей розумової праці, відсутність нормального обміну книжок, кадрів і ідей між реґіональними осередками) накладаються загальносвітові виклики перед гуманітарними науками. Маємо на думці дедалі більшу масовізацію і візуалізацію суспільства і культури, падіння публічної ролі інтелектуала, фрагментаризація фаху і самотність науковців у межах щоразу вужчої спеціялізації, пресинґ на наукове середовище і наукову творчість з боку моди, політкоректности і шоу-бізнесу.
Відкриває число «Форум» про механізми контролю за якістю наукової продукції в Україні, до участи в якому ми запросили близько 40 вчених. Йшлося про залучення до розмови на надзвичайно болючу і актуальну тему ВАКу, корпоративної солідарности і совєтської традиції людей, що презентували би фахову, ієрархічну, реґіональну, вікову мозаїку сучасної гуманітаристики. Ми публікуємо усі відповіді, які дістали, в тому числі – у двох випадках – відповіді анонімні, надіслані на адресу редакції без вказівки авторства. Висловлені колегами думки витворили справжню поліфонію – за обсягом і ґрунтовністю тексту, його тематичними пріоритетами. У них відбилася ситуація діялогізму: протилежні думки з приводу не лише самого збереження чи скасування ВАКу, а й інституту «фахових» видань, аспірантури, принципів вибору тем дисертаційних досліджень. Особливо тішимося з того, що вдалося викликати розмову про природу совєтськости в сучасній українській гуманітаристиці. Припускаємо, не в останню чергу, завдяки свідомо провокативному формулюванню нами третього питання Форуму.
У рубриці «Дослідження» публікуємо тематичні статті, а також окремі розвідки, що можуть безпосередньо не стосуватися теми конкретного числа. У цьому томі вміщені опис польських дискусій про принципи захисту дисертацій і присвоєння вчених ступенів і звань пера Войцеха Іваньчака; огляд історії білоруської історіографії та сучасних взаємин вчених з режимом Лукашенка Андрея Котлярчука; аналіз реґіоналізації української гуманітаристики на прикладі філософських наук Михайла Мінакова і розвідку Олексія Яся про природу рецензійного жанру й різновиди рецензій на матеріялі української історіографії.
Рубрика «Exemplum» дає змогу колегам, що видають інтелектуальні часописи в різних країнах, поділитися своїм досвідом і рефлексією про сам феномен наукового часопису у сучасному суспільному просторі. Цього разу друкуємо роздуми редакторів казанського міжнародного часопису «Ab Imperio», який вважаємо одним з найцікавіших концептуальних журнальних проєктів нашого часу.
Герой рубрики «Портрет історика» у цьому числі – світлої пам’яти Омелян Пріцак. Надалі в цій рубриці публікуватимемо матеріяли про знакових дослідників модерної України: Романа Роздольського, Лева Окіншевича, Михайла Антоновича, Віктора Петрова тощо. А в рубриці «Архів» вміщатимемо раніше неопубліковані або раритетні тексти героїв попередньої рубрики. Цього разу – це провокативна стаття Омеляна Пріцака «У століття народин М. Грушевського», про історіографічний контекст і висновки якої пише Ігор Гирич.
Рубрика «Дискусії» містить і міститиме надалі публікації з приводу суперечливих книжок чи гострих наукових проблем. Хочемо наголосити, що даною рубрикою ми сподіваємося спричинитися до поширення культури принципової наукової дискусії, відмежування науки від її імітації, й одразу наголошуємо, що готові до продовження цих дискусій на шпальтах саме нашого часопису (а не за прикрою українською звичкою, коли автор книжки і рецензент дискутують в різних виданнях, часто взаємно недоступних). У цьому числі, зокрема, йтиметься про засади видання наукових перекладів і мемуарної літератури, про наукову етику і взаємодію науки з ідеологією.
Назва рубрики «Рецензії» промовляє сама за себе. Важаємо, що матеріяли цієї рубрики, як і розділу «Дикусії», відображають розмаїття стилів письма, способів аргументації і методологічних пошуків сучасної україністики. В анотаційній «Журнальній залі» цього разу друкуємо стилістично й структурно різнопланові анотації на англо-, німецько-, польсько-, російсько- та україномовні періодичні видання.
Сподіваємося на розуміння у симпатиків «України Модерної», розраховуємо знайти нових читачів, авторів і критиків, а, найголовніше – прагнемо хоча б трошки посприяти творенню нового українського наукового середовища з високим рівнем відповідальности, ретельности й щирого захоплення інтелектуальними проблемами.
1 Грушевський М. Ілюстрована історія України. Київ, 1992. С. 435.
2 Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880). Женева, 1881. С. 5.
3 Джерело: Коментарі. 2007. № 1.
4 Джерело: Коментарі. 2007. № 4.