Андрій Бондаренко. Між революціями: чи можливе універсальне поняття?
Анотація до перекладу
У п’ятому числі альманаху теорії та історії історичної науки «Ейдос» було опубліковано есе Станіслава Кульчицького «Революція як концепт» . У ньому відомий український історик приділяє небагато уваги «революції-як-такій». «Справжнє розуміння, - говорить есеїст, - прийде лише тоді, коли ми оберемо для себе ту або іншу теоретичну платформу в аналізі історичного процесу» . Ангажованість в історії (гуманітаристиці) не може бути поганим явищем, але в процесі дослідження поняття ця ангажованість не повинна заважати його осмисленню. Важливо, щоб «теоретична платформа» не перетворилася на суддівській стілець, з якого будуть винесені оціночні вердикти щодо слушності/неслушності ідей, явищ, подіїй. Приділяючи велику частину свого есе критиці марксистського розуміння революції, С. Кульчицький, намагається з’ясувати «істинне» наповнення цього поняття, принагідно аплікувавши своє розуміння проблеми щодо історії «тружденного українського народу». У цьому контексті С. Кульчицький згадує про Хмельниччину, як українську революцію, спрямовану на побудову національної держави . Квентін Скінер у своїй «Державі» показує, як зародилась і сприймалась у західній Європі держава у модерну добу. Він стверджує, що революція як так неможлива без держави, однак остання і є її єдиним супротивником. Філіп Лузмор у роботі «Революція? Контрреволюція? Яка революція?» наголошує на тому, що революція направлена лише проти держави і, в тому разі, коли революціонери очолюють або зливаються з державою, наступає наступна фаза революції – контрреволюція. У зв’язку з цим твердження про революційний характер козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького є достатньо сумнівним.
Зі свого боку зауважимо, що поняття «революція» є продуктом великої кількості ідей, політичних та соціальних практик, академічних досліджень та історичних аналогій. С. Кульчицький у своїй критиці Карла Маркса та більшовицького режиму підтримує уявлення, що поняття «революції» вже існує і залежить не від часу чи історичної ситуації, а лише від гуманістичних чи імперативних уявлень історика. Однак відкриттю ідеального поняття революції, подібного до універсального поняття атому чи молекули, заважає особливість структури гуманітарного знання, яке позбавлене того, що в науці називають фундаментальністю. Звертаючись до «революції», чи до будь-якого іншого поняття гуманітарного знання, варто шукати не «архетип», а намагатись зрозуміти чому ці події чи явища були сприйнятті саме таким, а не іншим чином. Вплив Маркса на революційну теорію такий же величезний, як і Робесп’єра, Леніна чи Мао. Такі мислителі-марксисти, як Антоніо Грамші, Луї Альтюссер чи Жорж Лефевр, творили «революційний» академічний дискурс, який впливав і на майбутню політичну практику. Всупереч йому важливо не відкидати (що робить більшість дослідників) консервативне розуміння революції, ідеологію та діяльність правої політичної течії, яка мала феноменальних захисників серед філософської, політичної, юридичної та історичної думки (Карл Шмітт, Ернст Юнгер, Юліус Евола і т. д.). Загалом позитивне намагання С. Кульчицького зосередитися на деконструкції марксистського розуміння революції мало своїм наслідком неуважність дослідника до великого пласту ідей, практик та історичних подій, які були відкинуті марксистською теорією. Досить симптоматичним (і знову ж ідеологічним) є твердження С. Кульчицького про те, що «комуністична революція виходить за рамки нормального історичного процесу» . Виникає багато риторичних запитань до ужитих дослідником визначень: чи існують універсальні поняття «комуністична революція», «нормальний історичний процес» тощо, а також яким чином вони поєднуються?
Філософ Алєксандр П’ятігорський на сторінках своєї книги «Що таке політична філософія?» визначає політику як все, що у своїй мові та мисленні людина називає політикою. Це ж стосується і більшості гуманітарних понять. Робота історика базується саме на дослідженні практики використання, встановлення шляхів формування, деконструкції поняття. Таким чином, історик працює з матеріалом post factum. На наш погляд, завданням історика навпаки є збір якомога більшої кількості уявлень, практик та розумінь революції і вже після цього формування поняття, яке належало б досліджуваному часові. Усі спроби виокремити універсальне поняття революції приречене на постійну невдачу. Неможливість створити «універсальний атом» історичної науки показує відносний успіх однієї з найбільш впливових дослідниць революції – американського соціолога Теді Скочпол, яка у своїй класичній праці проаналізувала три революції – французьку, російську та китайську . На основі цього компаративного дослідження Т. Скочпол воліє стверджувати, що «революція – це стрімка, докорінна зміна державних та класових структур суспільства, яка супроводжується та частково здійснюється через повстання мас, що мають класову основу». Однак французький історик Франсуа Фюре видав книгу «Осягнення французької революції» , яка стала альтернативною точкою зору до марксистського (структуралістського підходу). Фюре наголошує на унікальності кожної революційної події і на її особливій індивідуальності. Варто згадати також, відому репліку Люсьєна Гольдмана, зроблену під час доповіді Мішеля Фуко, - «структури не виходять на вулиці» .
Видатний внесок у формування такого гнучкого, історичного, підходу належить Джеймсу Фарру, який у 1981 році опублікував у «Американському політичному журналі» своє есе «Історичні поняття у політичній науці: революція» . Джеймс Фарр не входить до дискусій з дослідниками революції-як-історичного-явища, він зосереджує свою увагу на можливості/неможливості існування універсальних гуманітарних понять. Таким чином, його есе є протестом проти уніфікації, або технізації, гуманітарного знання. Революція, є вдалим прикладом, який дослідник використовує сповна.
Намагаючись дати відповідь на питання: «Що таке революція?», варто звернути особливу увагу на таку важливу проблему історичної (і усієї гуманітарної) науки як можливість/неможливість визначення апріорних і універсальних понять. Д. Фарр у нижченаведеному есе наголошує на тому, що студіювання поняття «революція» має проводитись не в площині пошуку дефініції, а у «дослідженні політичної практики в контексті «поняття» революції». Іншими словами історик (як і будь-який гуманітарій) не повинен шукати відповіді на питання про те чим є революція. Питання має ставитись інакше: чому події 1789-го року у Франції та події 1979-го року в Ірані були названі революціями? Інтелектуальна провокативність такого питання полягає не в тому, щоб ставити під сумнів «революційність» тієї чи іншої конкретної події, а в тому, що історик мусить зрозуміти, чому події у Франції 1789-го, і в Ірані 1979-го були названі революціями.
Так, Крейг Маккогрін, з яким і сперечається Джеймс Фарр, намагався довести можливість формування низки універсальних гуманітарних понять, які він називав «позаісторичними». Така позиція була блискуче спростована Фарром, який зауважив, що «революція» є не просто історичним поняттям, вона сама і є історією. Тотальне охоплення ідеології, політичних практик, академічних дискусій про поняття революції, дозволить сформувати відповіді на питання: який зміст вкладали у поняття «революція» французи 1789, іранці 1979, українці 2013-го років. Есе Фарра не просто стало одним з ключових для американської політичної науки, воно зайняло місце однієї з найважливіших осьових точок у продовженні великої дискусії між компаративними та теоретичними студіями у гуманітарних науках. Знайомство українського читача з есеєм визнаного класика американської політичної науки Джеймса Фарра «Історичні поняття у політичній науці: революція» покликане дати новий вимір теоретичному осмисленню в українському історіографічному полі поняття «революція».
По перше, читаючи переклад даного есе, варто пам’ятати, що воно стало частиною великої дискусії, яка розвивалась і розвивається в американській гуманітаристиці поміж теоретичним та компаративним блоком. По друге, текст містить велику кількість імен, які залишаються незнайомими для українського читача, тому тут є деякі технічні труднощі з транслітерацією імен та прізвищ. І по третє, у тексті містяться деякі специфічні поняття, як то scavenging, що умовно має переклад «вбирання» або ahistorical, що у деяких моментах перекладається, як «не історичний», а у деяких, як «антиісторичний». Загалом, поряд з усіма спірними, на нашу думку, поняттями, в дужках був залишений оригінал, що використовував сам дослідник. Варто також зазначити, що більшість цитат використаних Джеймсом Фарром були звірені з українськими перекладами у випадку ж відсутності таких, цитати були перекладені нами.
Переклад публікується з люб’язного дозволу самого Джеймса Фарра та Американського Журналу Політичної Науки.
1. Кульчицький С. Революція як концепт // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – Київ: Інститут історії України, 2011 – 2012. – Вип.5. – С. 172 -193.
2. Кульчицький С. Революція як концепт. – С. 173
3. Кульчицький С. Революція як концепт. – С. 182
4.Skinner Q. The state – Political innovation and conceptual change. – Cambridge: Cambridge university press, 1989. – Рр. 90 – 132.
5. Loosmore Ph. Revolution, Counterrevolution and Natural Law // Criticism. – 2010. – Vol. 53. – № 1. – 2011. – Рр. 99 – 126.
6. Кульчицький С. Революція як концепт. – С. 178 – 180.
7. Кульчицький С. Революція як концепт. – С. 190
8. Пятигорский А. Что такое политическая философия? – Санкт-Петербург: Европа, 2007 г. – 152 с.
9. Skocpol T. States and Social Revolutions: A Comparative Analysis of France, Russia, and China. – Boston: Harvard-Press, 1979 – 450 p.
10. Фюре Ф. Постижение французской революции. – Москва: Инапресс, 1998 – 250 с.
11. Фуко М. История сексуальности. – Киев, 1998. – С. 41.
12. Farr J. Historical Concepts in Political Science: The Case of "Revolution" // American Journal of Political Science – 1982. – Vol. 26. – Рр. 688 – 708.
Джеймс Фарр. Історичні поняття у політичній науці: «революція»
Джеймс Фарр, Університет штату Огайо
Історичні поняття неодноразово використовуються у політичній науці як опис або приклад, не зважаючи на намагання загальної політичної теорії відмовитись від них. Можна виділити два типи історичних понять. Вони або ті, що пов’язуються з власне історією, у сенсі, що їх значення змінюється разом з політичними змінами, або вони ті, що розмежовують певний історичний період. Поняття «революція» відноситься до першого типу в більшій мірі тому, що воно є суперечливим як серед революційних діячів, так і у теоретичній сфері. Його повним значенням можна оволодіти тільки у контексті концептуальної історії. Доказом цього виступає той факт, що останні спроби розглядати неісторичне [ahistorical] поняття “революції” за межами історичного зазнали невдачі. Більш того, ми маємо очікувати майбутні понятійні зміни не тільки в “революції”, але і у більшості ключових політичних понять; і такі майбутні концептуальні зміни неможливо передбачити. Враховуючи ці різні методологічні погляди, ми маємо відмовитись від сформованої думки про те, що політична наука виступає свого роду недофізикою. Політична наука, швидше, за своєю суттю є історичною.
Concepts, like individuals, have their histories, and are just as incapable of withstanding the ravages of time as are individuals.
Kierkegaard
Here's a fine revolution, if we had the trick to see't.
Shakespeare
[Чудове перетворення, якби ми здатні його спостерігати... Шекспір. Гамлет. Акт 5, сцена 1]
Політична наука безупину вбирала в себе вже встановлені, хоча й не зовсім вірні ідеї чи тези з інших дисциплін. В цілому це “вбирання” [scavenging] виявилось достатньо продуктивним. На різнобічний характер політичного життя хоча б частково мали вплив теорії та методи, які були вже розвинуті у психології чи соціології, економіці або статистиці. Проте є одна область, а саме – філософія науки, “вбирання” з якої не мало настільки позитивних результатів. У пошуку не стільки теорій або методів, скільки здебільшого наукового самопізнання, наше “вбирання” призвело до того, що політична наука за своєю суттю почала нагадувати більше науку природничу. Тим не менш, саме у такому вигляді політична наука існувала і існує досі. Є думка, що завдяки впливу на неї природничих наук, політична набуває саме такого вигляду, який має, навіть мусить мати кожна з наук. Допоки політична наука досліджує поняття та теорії зі сфери, яку розвивають природничі, вона буде залишатися незрілою наукою, що тільки формується. Якщо, звісно, вона взагалі заслуговує називатись наукою.
Згідно з такою думкою, яка поширилась на достатньому рівні, щоб вважатись в якійсь мірі традиційною, теоретичні поняття, не дивлячись на їх зміст, мають бути формально необмежені ані простором, ані часом. В тій самій мірі, в якій вони мають впливати на загальну прогностичну теорію, поняття також мусять набувати дійсно неісторичного характеру, містити в собі закономірності, що є універсальними для всіх часів. Це цілком слушно при описанні фізичної теорії, але це не може бути директивою для політичної теорії. У емпіричній політичній теорії ті поняття, що обмежені часом, або вказують на обмежений період історії людства, є апріорі методологічно недопустимими. Історичне розуміння відображає неважливу частину в нашому понятійному розумінні політики. Даний погляд змушує нас, тим не менш, розшукувати історичні поняття та осуджувати їх використання; у зв’язку з цим, усувається перешкода на шляху науки. Проте, політична наука навпаки буде розвиватись від заміщення неісторичних понять історичними.
“Революція” стає гарним тому прикладом. Ми не тільки можемо виділяти різні революції в історії, але і різні поняття “революції”. Для політичних науковців, які представляють загальну теорію революції, або більш ширше – загальну теорію політичних змін та розвитку, це є помилкою, що потребує негайного виправлення. Якимось чином потрібно винайти неісторичне [ahistorical] поняття “революції”; таке, що визначало б революції як попередні, так і ті, що можуть трапитись. Такою є загальноприйнята думка.
У цьому есеї, я дозволю собі критику загального погляду, використовуючи як приклад історичне поняття “революції”. Сьогодні представники загального погляду не сприймають критику, незалежно від того, чи це природничі (Suppe, 1977; Toulmin, 1972), чи соціальні та політичні науки (Gunnell, 1975; Nelson, 1975; Moon, 1975). Проте, наскільки мені відомо, категоріям історичних понять, а також їх впливу на наше розуміння політичної науки, приділяється досить небагато уваги. Мушу зазначити, що “революція” є одним з багатьох прикладів історичних понять у політичній науці. Історичним поняттям можна назвати або те, зміст якого обмежений певним історичним періодом, або ж таке, чиє значення змінюється разом із діяльністю та переконаннями політичних акторів. “Революція” відноситься до останнього прикладу, хоча за своєю сутністю також пов’язана і з першим. Непостійний характер таких понять як “революція”, впливає на зміст та прогностичну цінність будь-якої можливої політичної науки. Ця непостійність має стати поштовхом до перегляду традиційних [received] уявлень про поняття та теорію, а також про науку в цілому, адже ці уявлення були запозичені із філософії природничих наук. Таким чином, об’єктом моєї критики виступає tout court (фр. лише) невідповідне розуміння політичних понять та теорій, а не практика політичної науки. Складається враження, що ми, політичні науковці, вивчили помилковий урок з філософії науки. Замість того, щоб застосовувати до політичної науки методи, що є доречними у науках природничих, нам слід почати діяти за прикладом постпозитивістських філософів науки, а саме – підтримувати зв'язок із сучасною практикою. Сподіваюсь, мій більш позитивний погляд на політичну науку як історичну, ствердить ближчу до практики політичну науку.
Дана робота має чітку структуру. В першому розділі оглянемо декілька характеристик теорій у політичній науці, приділяючи особливу увагу дедуктивно-номологічній моделі. У даній моделі поняття мають набувати трансісторичного характеру для того, щоб їх можна було використовувати в науці. Далі, планується розглянути та піддати критиці нещодавній, але зовсім не єдиний з існуючих прикладів загального погляду, представники якого також використовують поняття “революції” як ключове. Читачі Американського журналу політичної науки, можливо, згадають роботу Крейга Маккогріна “Неісторичний погляд на революцію” ["An Ahistoric View of Revolution" by Craig McCaughrin 1]. Його погляд на постіндустріальну революцію є цікавим, але, мушу зазначити, неісторичним [ahistoric], такий погляд назвати складно. Його невдала спроба є повчальною, та в той же час схиляє нас прямо до веберіанського погляду на концептуальні зміни у політичній науці. В третьому і ключовому розділі продовжиться висвітлення ідеї історичного поняття та буде пояснено, чому понятійні зміни є невід’ємною особливістю політичного життя. Для розуміння історичних понять можна виділити два аспекти: розгляд понять вище та поза сферою самих себе. В обох випадках та в будь-якій науці, навіть у фізиці, поняття носитимуть історичний характер. В четвертому розділі, з поглядом більш в майбутнє, ніж в минуле, буде проаналізовано, чому ніякий спосіб становлення понять не може бути використаний задля прогнозування майбутньої зміни або видалення низки історичних понять. Відповідно, у повній мірі загальні та неісторичні теорії революції є неможливими. У фінальній частині усі аргументи буде інтегровано до логіки політичного дослідження. Висновок буде наступним: політична наука сьогодні має неминуче бути представленою як історична дисципліна.
Традиційний погляд на теорію та поняття
Те, що в політичній науці виступає теорією, за своїм змістом викликає різні думки. З одного боку, теоретики мають сумніви щодо істинності, дієздатності, або логічної послідовності деяких теорій. З іншого боку, вони дискутують про те, чим є або мають бути ці теорії. Дискурс першого порядку окреслює суттєве наповнення; другого – окреслений логічним чи навіть прагматичними викликами. Перший вирішується, якщо є така потреба, шляхом перевірки, що звучить банально, але насправді уявляє собою цілий комплекс важливих заходів, не простіших за попередні методи перевірки або спрощення. Проте, перевірка у деякій мірі має емпіричну чи фактичну основу, принаймні у тих випадках, коли одна теорія змагається з іншою, та обидві оперують однаковими фактами; хоча здається, що дискурс другого порядку щодо наповнення теорії є більш складним для обґрунтування. Не дивно, що при читанні багатьох текстів, що розглядають зміст та методи [scope-and-methods], ми знаходимо різні способи характеризування теорії.
У міру зростання рівня абстракції та комплексності, розрізняють наступні види теорій:
1. Припущення, що (поки) не має практичних або статистичних доказів;
2. концептуальні рамки або інтерпретаційні схеми, що пропонують формулювання або набір понять, якими ми визначаємо та описуємо політичні феномени;
3. типологія, що розглядає досвід або спостереження як аналітично розділені елементи та, можливо, припускає в деякій мірі емпіричні відносини між цими елементами;
4. ствердження або узагальнення, що базується на звичній взаємодії двох або більше змінних [variables];
5. недедуктивний [a nondeductive] набір, або ланцюг з узагальнень;
6. дедуктивна ієрархія законів.
Оскільки ми займаємося політичними теоріями, нам недоречно розглядати теорії, що набувають форми більш ускладненої або абстрактнішої за шосту, а також, що за своїми характеристиками наявні лише у певних галузях природничих наук. Деякі природничі теорії є повністю формалізованими та навіть стиснутими до більш фундаментальних теорій, наявних, наприклад, у теоретичній фізиці. Але у політичній науці такого відбуватися не може. Варто зазначити, що в цьому випадку нам навіть не потрібно розмірковувати, чи теорії краще інтерпретувати інструментально, або ж реалістично. Незважаючи на визначений прагматичний відрізок у американській політичній науці, скоріш здається, що більшість політичних теоретиків – реалісти; але так чи інакше, це не має жодного впливу на наше теперішнє дослідження.
Пункти 1-6 значно варіюються, але розбіжності між ними за одним важливим критерієм є незначними, адже шостий пункт – дедуктивно-номонологічна (D-N) модель – являє собою ціль інших пунктів. Шостий будується на попередніх п’яти, виконуючи не тільки їх функції, але і більше. 1-5 пункти, навпаки, направлені до шостого. Іноді їх можна характеризувати як спрощену версію шостого. Дійсно, така телеологія теорії часто пояснюється за допомогою еволюційної, навіть біологічної моделі розвитку науки. Можна часто почути, що концептуальні рамки, типологізація чи прості причинні відносини визначаються як «природничо-історичний» етап науки. Відповідно до етапів становлення науки, найбільш поширеною в ній стає D-N модель.
Таким чином, D-N модель є ключовою серед різних охарактеризованих теорій політичної науки. Основні характеристики даної моделі є в достатній мірі нам знайомими і не потребують детального розгляду. Будь-яка теорія є дедуктивною ієрархією законів. Найбільш фундаментальні закони за своїми характеристиками належать до теоретичних даностей та за деякими правилам мають емпіричний зміст. Узагальнення нижчого рівня, так само, як і окремі випадки, можливо пояснити тільки тоді, коли вони за логічними законами відносяться до певних категорій. Таким чином, окремий випадок можна пояснити, коли твердження, що його описує, виводиться з низки інших, до яких входять як закон(и), так і поодинокі твердження первинної та другорядної обумовленості. Отже, багато залежить від природи цих законів та обумовлених тверджень. Закони – це істині (або ще не спростовані) емпіричні узагальнення. Завдяки ним можна зробити універсальні (чи статистичні) твердження про систематичні відносини між двома або більше класами випадків. Вони формують основу не тільки для пояснення, але й для прогнозування. І дійсно, узагальнення, за допомогою якого неможливо прогнозувати, не допоможе й пояснити, а це означає, що таке узагальнення не є законом. Більш того, і саме це є основою для ролі, що відведена поняттям у теоретичних науках, закони мусять носити необмежений характер, навіть якщо вони чимось зумовлені. Але ті умовності не можуть точно визначати особливих простірно-часових процесів чи подій. Закони мають залучатись до всіх процесів та подій, які вони узагальнюють, коли б, або де б вони не траплялися. Не дивлячись на те, що для природничих наук ця істина не відіграє важливої ролі, для політичної науки вона є ключовою. Адже узагальнення в ній мають бути міжкультурними та трансісторичними, якщо ці узагальнення претендують на статус чогось, близького до законів. Узагальнення, що є в інших аспектах близькими до законів, в принципі не можуть бути прийнятими, якщо вони відносяться до певного суспільства, історичного періоду або епохи. Це є суворі вимоги, особливо в контексті того, що в політичній науці виступає теорією та поясненням, яке базується на закономірності (Nelson, 1975). Але, тим не менш, таким є загальний погляд, і теоретичну функцію понять слід розуміти саме в цьому контексті.
Формування поняття є особливо складною та суперечною проблемою у політичній науці, проте, одне є очевидним: поняття залежать від теорій. Представники емпіричного погляду просто не змогли висунути низку основних понять, завдяки яким можливо було б вести незалежне спостереження та визначити, яка з теорій є більш правдивою. Навіть звичайні, найбанальніші спостереження мають ґрунтуватися на певній теорії. Спостереження, як і поняття, за допомогою котрих вони висловлюються, базуються на теорії. Тут наявні два аспекти. Перший: D-N модель – теорія теорій, де поняття має бути формально універсальним, а також не має належати до певного часу або історичної епохи. Тільки такими їх можна використовувати в законах, із необмеженою областю дії. В термінах Карла Гемпеля2, теоретичні концепти мають бути “виключно якісними” [purely qualitative], не роблячи посилань до будь-якого об’єкту або події із зафіксованим “просторово-часовим місцезнаходженням” (Hempel, 1965, p. 268f). Такі поняття як династія Мін або “середньовічний” (medieval) (використовуючи приклади Гемпеля) не можуть бути виключно якісними, тому що вони мають історичне відсилання. Вони є одним з видів історичних понять (термінів, про які йдеться у третьому розділі) і, згідно D-N моделі, мають бути виключені з теоретичного дискурсу. Другий аспект: поняття виступають нічим іншим, як вигадками теоретиків. Вони введені у використання виключно із міркувань теоретичної корисності. Вони не залежать від “зовнішніх” міркувань: узгодженості із поняттями політичних акторів та (без)перервності їх попередніх використань. ( І справді, ці схожі аспекти теоретичних понять є також імпліцитними у характеристиках, представлених вище у пунктах 1-5, навіть якщо виявиться що вони мають менш телеологічний нахил до D-N моделі, ніж припускає більшість методологів. За кожною з цих характеристик, поняття мають виступати без історичного відсилання та використовуватися виключно теоретиками, навіть якщо сучасні політичні теорії не відповідають D-N моделі). Якщо коротко, неісторичні поняття [ahistorical concepts], що використовуються суто в наукових цілях, є єдиними, що підходять до будь-якої справжньої політичної теорії, яка заслуговує на таку назву.
У наш час такий загальний погляд є достатньо стійким. Але головним його недоліком є висвітлення досвіду тільки деяких наук, нехтуючи досвідом інших. Краще, що може бути сказане у політичній науці, – це те, що D-N модель функціонує як ідеал, до якого прямує досвід. Зараз немає нічого поганого з ідеалами, але перші методологи, що показали неймовірний розрив між ідеальним та реальним, самі є представниками загального погляду. Їхні оцінки за своїм змістом зводять до того, що політична наука – недорозвинута, примітивна, “ледве заслуговує називатись наукою” (Brodbeck, 1968, p. 2). Я знаходжу ці оцінки надмірно суворими, але це турбує менше, ніж відповідна неспроможність загального погляду висвітлити сучасну практику політичної науки, представники якої постійно відсилаються на історичні поняття. Це явище буде описано детальніше далі. Але спочатку, дозвольте нам принести загальний погляд на поняття “революції”. Якщо неможливо припинити сперечання навколо нього – а я погоджуюсь, що це неможливо – то у нас виникає ще більше причин звернутися до метатеоретичних основ та наукового саморозуміння.
Нещодавній приклад: революція
Згідно з загальноприйнятим поглядом, справжня теорія революції могла б існувати лише за умови існування неісторичного поняття “революція”. Саме про це і йде мова у нещодавньому есе Крейга Маккогріна “Неісторичний погляд на революцію”, що було опубліковане в Американському журналі політичної науки. Важливість його есе полягає у висвітленні та пояснені найпоширенішої в політичній науці думки. Поза своєю репрезентативністю, ця робота прямо конфронтує з проблемою історичності понять та просуває тезу про роль понятійних змін в змінах політичних. Проте, на жаль, автор сам не сприймає власну тезу як дещо важливе.
Маккогрін починає зі скарги на зношення політичних теорій. Причиною такого зношення виступають безпрецедентні зміни у політичних процесах. Він вважає, що у процесі модернізації та розвитку змінюється як державний устрій, так і механізми його зміни. Революція є гідним прикладом таких змін. Однак, Маккогрін стверджує, що попередні дослідники революції в недостатній мірі усвідомлювали цей факт. Аналізуючи минулі революції, вони користувались вже існуючими поняттями “революції” (або тими, що з’явились нещодавно). Таким чином, вони досліджували сутність революції, а також те, якою вона має бути. На жаль, це змушує нас трактувати існуючу теорію в рамках “історичності” (p.646). Маккогрін, навпаки, цікавиться непостійністю рис, властивих революції і прогнозує трансформацію майбутніх революційних процесів при переході до постіндустріальної ери (p. 639). Таким чином, допускаючи нові причини та повністю нове поняття революції, Маккогрін сподівається на те, що йому вдалося, на відміну від своїх попередників, хоча б в найменшій мірі проілюструвати “неісторичне або позачасове, а отже – теоретичне трактування революції”. (p. 637) Таке трактування, очевидно, мало б врятувати будь-яку майбутню теорію революції від зношення.
У “революції” він передбачає трансформації засобів, цілей, предметів та сфер. Це припускає, окрім іншого, що у майбутньому цим поняттям будуть визначати соціальні потрясіння менш насильницького характеру, менш ґрунтовні на високій соціальній мобільності, та спрямовані більше на перенаправлення соціальної політики, ніж на вирівнювання соціальної ієрархії. Маккогрін приходить до висновку, що “існуюче поняття може бути перероблене, враховуючи новий підхід до соціальних потрясінь, що дозволяє розділити революцію, яку-ми-знаєм від революції de novo. До розділу це поняття залишатиметься історичним. Воно в достатній мірі зображуватиме минулі кризи соціального порядку, проте не зможе передбачити майбутніх (p.643).[3] Що ж до змін у причинах революції, Маккогрін вказує на велику вагу «високого рівня матеріального достатку, функціональних чисельностей та розподілу влади” (p.646). Це означає, перш за все, що натхнення для майбутніх революціонерів може послужити повністю нове уявлення та моральне бачення постматеріалістичної культури (а не тільки система, котрій не вдалось задовольнити актуальні матеріалістичні цінності). По-друге, “секуляризованість швидше за ідеологію може стати причиною переходу повстання у революцію”, оскільки національна свідомість та общинні зв’язки поступаються витратково-прибутковому ставленню до законності (p.645). По-третє, з’являються нові сфери, у яких керуючий клас може втратити соціальний контроль над революціонерами. Це пов’язане із зростанням впливу еліт та виникненням безвихідних ситуацій у важкі для державної політики часи.
Таким чином, з’являються зачатки нової теорії, створеної для пояснення абсолютно нових форм революції. Маккогрін визнає, що аргументованість його міркувань про понятійні та причинні зміни є “поки що незрозумілою”, проте він також вважає, що ці міркування “цілком очевидно є переконливими” (p.647). Якщо зараз, через декілька років після, вони виглядатимуть менш переконливо, ми матимемо змогу переосмислити їх. Маккогрін стверджує, що якщо в майбутньому його міркування виявляться не тільки переконливими, а й правдивими, це буде означати, що йому вдалось внести у політичну науку неісторичне поняття “революції”, що не залежатиме від часових обмежень.
Перш ніж критикувати таку думку, ми маємо зазначити, що спостереження Маккогріна є придатними для визначення історичних (та неісторичних) понять в цілому. Під “історичними” він має на увазі (з деякою амбівалентністю) як “минулі” так і “сучасні” поняття (pp. 637, 643); в той час, як під “неісторичними” [ahistoric] мається на увазі (з більшою амбівалентністю) одночасно “вічні”, “потенційні”, “передбачувані” та “теоретичні” поняття. Амбівалентність є повчальною для точних методологічних причин, які наповнюють нашу дискусію. В той час як темпоральним прикметникам (таким як “минулий” чи “майбутній”) властиве загальне використання, інші прикметники (такі як “теоретичний”, “потенційний” чи “актуальний”) є результатом експліцитної методологічної проблеми передбачення, понятійного формування та теоретичного конструювання. Не дивує те, що Маккогрін визначає теорію в загальноприйнятій манері як “пояснювальну систему, що повсюди у часі та місці є вірною”. Внаслідок цього, історичні поняття не можуть фігурувати у теоріях чи у передбаченнях, а тільки в аналізах, що є “елегантним виразом постфактумного знання” (p. 637). Будь-яка політична теорія, варта свого імені, має мати шлях до трансформації історичних понять в неісторичні чи теоретичні. Маккогрін пропонує варіант, за якого це може бути можливо: “Ми, можливо, навіть маємо потребу в новому режимі формування понять: в такому, що як відправний пункт використовує не тільки минулі явища або (якщо глобальніше) загальний дискурс, але й також повний спектр можливих альтернатив. Поняття не мають більше формуватись a posteriori з актуальних подій, але a priori з усіх подій, що вважаються можливими” (p. 648).
Таке сміливе припущення стосовно формування понять, яке, за словами самого Маккогріна, близьке до “фантастики” (р. 648), допомагає знайти остаточну аналогію із теоріями, присутніми у природничих науках, що їх формують в основному “фізіологи та біологи” під час “прогнозування нових форм матерії та життя, за межами нашого пізнання та інтуїтивного мислення” (р.648). Маккогрін закінчує зі знайомим згуртовуючим закликом: “Зараз час для дослідників суспільства зробити цей крок” (p. 648). Це стало закликом до об`єднання наук та шансом для незрілої політичної науки вийти за рамки історичності та стану ex post facto, таким чином назавжди припинивши методологічну прив`язаність до історії. Політична наука, чи як мінімум теорія революції, нарешті буде вартою того, щоб називатись “наукою” 3.
Ці радісні висновки про природу політичного дослідження можуть бути досягнені, я гадаю, тільки лише тому, що Маккогрін не сприймає серйозно своїх власних тез про політичні та понятійні зміни. Але, тим не менш, він веде нас веберівською стежкою: змінюється як державний устрій, так і механізми зміни держаного устрою; і, за логічною послідовністю, поняття, якими визначають зміни, також змінюються. Коли обговорюється поняття “культури”, Вебер робить загальне спостереження, що соціальні поняття є “неодмінно змінні” та приходить до відповідного історичного висновку, що узгоджується із нашою методологією:
“Історія соціальних наук є та залишається безперервним процесом…. Цей процес показує, що в культурологічних науках формування понять залежить від установки проблеми і варіюється в залежності від того, що являє собою культура. Відносини між поняттям та реальністю в культурологічній науці включають тимчасовий синтез всього. Усі спроби побудувати теорію в нашій науці завжди використовувались для того, щоб виявити межу значущості припущень, на основі котрих ця теорія будується. Найбільші досягнення у сфері соціальних наук значним чином пов’язані зі змінами актуальних проблем культури і тому виглядають, як формування понять” (Weber, 1949, pp. 105-6).
Таким чином, Вебер просуває методологічну тезу щодо процесу формування понять та змінення теорій. Дана теза базується в свою чергу на онтологічному припущенні про соціальні та культурні зміни. У даному разі, як часто буває, онтологія служить прообразом методології.
Ситуація, описана Маккогріном, повністю збігається з тою, що ми знаходимо у Вебера. Ми (як він наполягає) підходимо до трансформації в постіндустріальне суспільство, яке несподівано виникає з новими властивостями, включаючи нові форми революції. Теорія, що існує сьогодні, змінюється у процесі становлення нових закономірностей реальності. Якщо ці поняття та теорії витримають критику, а також, якщо буде доведено можливість їх практичного застосування, процеси формування понять та створення теорій у політичній науці продовжуватимуться, будучи тісно пов`язаними із переходом до постіндустріальної епохи.
Для нас цікавим є методологічний аспект даного переходу (у випадку, якщо він виникне). Проте, роздуми Маккогріна з цього приводу можуть викликати й певний скептицизм. Наприклад, сумнів стосовно того, що революції стануть менш насильницькими. На початку, насилля не завжди було головним атрибутом революції. Прикладом може стати Безкровна, або Славна Революція 1688 року. Саме через відсутність елементу насилля один вчений-історик назвав дане явище “новим типом революції” (Trevelyan, 1965, p. 55). (Варто, однак, додати, що безкровною та славною ця революція була тільки завдяки тому, що попередня у 1640-х роках виявилася досить кривавою та жорстокою). Проте більшість революцій, що сталися до або після 1688 року, мали насильницький характер, як і їх мають революційні рухи після опублікування есе Маккогріна. Безсумнівно, вони продовжують бути насильницькими, навіть у розвиненому індустріальному суспільстві. З часом матеріальний стан, властивий людству у постіндустріальну епоху, відходить на другий план, і таким чином ми повертаємось до конфліктів, що пов`язані із основними потребами. Отже, у майбутньому революції можуть бути викликані класовою ворожнечею, а також вимогою зрівняти ієрархію суспільства, а не тільки бажанням змінити напрямок соціальної політики. Більш того, Маккогрін4 несподівано пропонує перехід з “ідеології” до “секулярності” як до мотиваційної причини революції. Нещодавні революції у Ірані чи Нікарагуа або навіть у Польщі (якщо опір Солідарності можна назвати революцією) безсумнівно спростували вищеназвану тезу. Але, якщо не брати до уваги такі поодинокі випадки, найбільш доречним спостереженням стосовно тези Маккогріна про зміну понять буде те, що саме поняття “ідеологія” може піддаватись змінам. Звичайно, “індивідуальні витрати та прибутки” (версія секуляризованої мотивації Маккогріна) є в такій самій мірі “ідеологічними”, що і дотримання законів серед громадян, або будь-яка інша причина підтримки чи підриву політичної системи. У нас має виникнути бажання говорити більше про відродження ідеології в новому образі, ніж про її кінець. Нарешті, сама теза про повну трансформацію постіндустріального суспільства може викликати про себе досить скептичне уявлення. Можливо, ті зміни, що змусили політичних науковців дискутувати щодо постіндустріального суспільства, спочатку мали непостійний, перехідний та неглобальний характер, а також виникали й зникали з однаковим часовим інтервалом. (Якщо десять років тому постдефіцитні ідеології та нові ліві анонсували постіндустріальну революцію, тоді ж нові мальтузіанці та нові праві анонсували контрреволюцію). Правда, роздуми Маккогріна полягають в тому, що революції – як і поняття “революції” – будуть в майбутньому відрізнятись у багатьох відношеннях , навіть якщо (і такий варіант найбільш ймовірний) вони не набуватимуть тих особливих форм, про які він роздумував. Але чому б нам не відмовитись від існуючого скепсису і в якості аргументу не прийняти за достовірні роздуми Маккогріна?
Незважаючи на їхню новизну та цікавість, зміни поняття “революція”, що їх передбачає Маккогрін, навряд чи відносяться до неісторичного поняття “революції”, навіть якщо ці зміни дійсно трапляються. Маккогрін скоріш зображує нове історичне поняття “революції”, що, можливо, узгодиться із (деякими) майбутніми революціями, замість неісторичного. Нове (майбутнє історичне) поняття революції Маккогріна, навіть якщо вірне, буде забезпечувати, синтез, який Вебер включає між теорією та реальністю, відчутний тільки у постіндустріальній ері. У такий самий спосіб попередні поняття забезпечували синтез в індустріальну та передіндустріальну еру. Таким чином, поняття Маккогріна не буде охоплювати усі форми революції, але тільки (поки ще невидимі) постіндустріальні форми. Внаслідок цього можна зробити висновок, що Маккогріну не вдалося розробити неісторичний погляд на поняття революції. На його прикладі можна проілюструвати, що будь-які спроби зробити це без урахування понятійних змін, приречені на невдачу. Дослідження Вебера знову стають більш корисними, ніж загальний погляд.
Історичні поняття
“Революція”, очевидно, є мінливим поняттям, що змінюється так само, як і обставини, за яких вона виникає. Наше дослідження до сих пір залишає багато суперечних питань. Усі вони базуються на твердженні, що “революція” є історичним поняттям, а понятійні зміни супроводжуються змінами політичними. Отже, виникають три питання. Перше: що саме ми маємо на увазі під “історичними поняттями”? Друге: чому вони так розповсюджені у політичній науці? І третє: яким є значення цих понять для логіки політичного дослідження?
Дозвольте мені дати відповідь на ці питання, зазначивши важливу рису наукових понять, помічати яку нам заважає позитивістський підхід філософії науки. Ми знаходимо історичні поняття навіть у природничих та формальних науках, таких як фізика або математика. Багато сучасних орієнтовних на історію філософів науки – включно з Куном, Тулміном, Шапіром, Лакатосом та Лауданом – демонструють змінення базових наукових понять у процесі їхнього втілення у різні теорії.
Таким чином, фізичне поняття “атом”, медичне поняття “сифіліс” чи математичне поняття “число” будуть змінювати значення, фігуруючи в нових теоріях. Проте, це не означає, що значення одного поняття, використаного в новій теорії, не потребує і не буде мати нічого спільного зі своїм попереднім значенням. Паралелізм, відтінки значень та інші подібності будуть наявні завжди. Але в той же час, схожість значень прослідкувати буде непросто: саме вивчення історії розвитку поняття стане ключовим у виявленні теоретичних змін, або ж навіть теоретичного прогресу (Toulmin,1972). Цей тип понятійних змін є внутрішнім по відношенню до практики науки: він залежить виключно від термінології, що її використовують різні вчені, а також від їх конкуруючих теорій.
Навряд чи поняття у політичній науці будуть чутливі до змін, які відбуваються у природничій або формальній науках. Але поняття у політичній науці будуть історичними у двох нижченаведених прикладах (які я намагатимусь проаналізувати якомога детальніше). По-перше, політичні поняття будуть історичними не тільки через внутрішню причину наукової практики, але тому, що поняття, які використовують політичні агенти, змінюватимуться разом з їх переконаннями та практичними змінами. Це є важливим для політичних теоретиків, тому що поняття, встановлені агентами, формують об`єкт дослідження політичної науки. У природничих науках такі агенти відсутні, а отже, аналогію проводити недоречно. По-друге, області деяких понять у політичній науці матимуть чітке часове розмежування та відсилатимуть тільки до певного регіону або часового відрізку людської історії. Тут також немає аналогій з природничими науками. Навіть якщо поняття “атом” змінюється (а отже, є в певній мірі історичним) його форма та зміст залишаються незмінними у процесі еволюції значення. Отже, поняття “атому”, чи то у демокритовій донауковій теорії, чи у сучасній фізиці елементарних частин, не належить до певного часового чи історичного періоду. Протягом всіх часів даним поняттям визначали елементарні частки речовини. Таким чином, якщо ми приймаємо існування історичних понять у природничих чи формальних науках, тоді ми маємо зазначити, що поняття у політичній науці подвійно або навіть потрійно історичні. Цей факт суттєво скорочує нашу дискусію, а також робить її перенасиченою. Розглянемо тепер детальніше ці дві риси політологічних понять для того, щоб продемонструвати, що вони мають в собі більше історичного, ніж поняття в природничих науках.
Почнімо з того, що поняттям “революція” користуються як діячі, так і теоретики. Революціонери (як і усі політичні діячі) створюють теорії про себе та про політику взагалі. Звісно, не секрет, що деякі великі теоретики революції були також і великими революціонерами5. Адже дії, що відбуваються під час революції, відображають ідеї діячів. Ці ідеї конструюються у мережі вірувань та практик, а вірування та практики частково складені з понять, що їх мають агенти. Таким чином, для визначення як “революції” певної серії дій повстанського характеру, теоретику варто знати хоча б початкові наміри, переконання революціонерів, а також їх уявлення про поняття, зокрема про поняття “революції”. Саме це допоможе відрізнити революцію від звичайного повстання, перевороту, демонстрації чи протесту, які, звісно, є невід`ємними складовими революції, але мають розглядатися окремо. Визначення поняття революції перш за все та в значній мірі залежить від того, як визначають дане поняття самі революціонери. Без цього жоден теоретик не зможе мати уявлення про те, що саме він визначає. Безсумнівно, в природничих науках важко знайти аналогію цього явища, однак планети у космосі також переживають революції (анг. “revolution” – «обертання планети навколо власної орбіти»)6 .
Це не означає, що революційні поняття є священними або вищими за критику чи виправлення. Революціонери, як і всі політичні діячі, можуть бути недостатньо підготовленими теоретично: мати неточне уявлення щодо значень деяких понять, стати жертвою самообману або помилкової свідомості, що в результаті може привести до цілком неочікуваних наслідків. Тож, теоретики революції (як і політичні теоретики загалом) потребують модифікації понять, використаних діячами, для включення їх у свої теорії. Але для такої модифікації потрібно виконати принаймні дві умови. По-перше, в процесі модифікації потрібно знизити ступінь залежності від первісного поняття акторів, а також, по-друге, самі модифіковані поняття мають бути самостійними (Ball, 1978). Зауважимо, однак, що ці концептуальні зміни залишаються в значній мірі паразитуючими на дієвих поняттях. Навіть коли, для прикладу, ми визначаємо деяку послідовність дій або наслідків як незаплановану, ми робимо це, виходячи із визначення того, що припускалось спочатку. Це знову повертає нас до первісних понять діячів. Внаслідок цього, конструктивна природа політичних дієвих понять є ключовою для політичної теорії, головним чином для теорій революції, навіть якщо через подальший розвиток вони стають менш або частково визначеними (MacIntyre, 1973).
Крім того, значення “революції” буде оскаржене різними революціонерами, і, як наслідок, теоретиками революції. Варто лише подивитись на Іранську Революцію, щоб побачити, як поняття “революції” може стати дико поляризованим та суперечливим; і щоб зрозуміти життєву необхідність вирішення понятійних проблем. Таким чином, ми можемо сказати, що “революція” – не тільки акторське поняття, але і суперечливе поняття серед самих акторів. Можливо, воно є за своєю сутністю поняттям суперечливим, адже єдине, або хоча б нейтральне, його значення встановити неможливо. Революціонери мають різне уявлення щодо поняття “революції”, тому що їх революційні вірування та практики різні. Крім того, полеміка стосовно “революції” буде зазвичай більш запеклою в періоди великих змін, а поняття “революції” буде значно відрізнятись у різні революційні епохи. Немає жодного сумніву, як зазначив Маркс після перерваної революції 1871 року, що “як раз за такої доби революційної кризи закликають революціонери до своїх послуг духів минулого, позичають їх імення, бойові гасла, одіж, щоб у цьому поважному вбранні і цією запозиченою у предків мовою виконати нову дію на всесвітньо-історичному кону” (Marx, 1963, p. 15). Таким чином, ми можемо говорити про традицію, чи навіть краще, про декілька традицій революції. Проте, пізні революціонери переробляють стратегії, організації і ідеї про революцію в світлі минулих революцій (а також в світлі нових ситуацій та нових правителів, які в свою чергу також вивчають минулі революції задля запобігання їм); отже, вони можуть прийти до уточнення, перегляду, чи цілої трансформації свого власного значення “революції”. Саме про це дискутував поет Езра Павнд у 1934 році, в один з найзворушливіших епізодів свого зрілого життя7: “фашистська революція цікавіша за російську, тому що ця революція не була осмислена завчасно” (Pound, 1934, p. 24). Навіть за наявності в них елементів ідеології, загальні риси понять є виправданими. Революціонери (разом із теоретиками революції) завжди зацікавлені у історичному розвитку понять, і, безсумнівно, будуть продовжувати проявляти зацікавленість у цьому.
Значення “революції” мусить внаслідок цього бути комплексним і історично розвиненим продуктом. У процесі становлення дійсно загальної теорії революції, жодне значення не залишатиметься назавжди незмінним. Практична необхідність, швидше за все, вимагатиме обумовлення дефініції “революції” для того, щоб визначити межі області і таким чином дозволити теоретикам продовжувати конструювати більш конкретну та історично-обумовлену теорію революції. Це є очевидним та важливим спостереженням, але це твердження не може нести вагу, часто надану йому прихильниками загального погляду. Встановлення дефініції означатиме відношення поняття до загальної прогностичної теорії та втрату будь-яких рис історичності в майбутньому. Обумовлені дефініції, такі як акторські поняття, суперечливі та сприйнятливі до однакових процесів понятійних змін. Вони не закінчують історичність політичних понять, але швидше поглинаються в цю історичність. Міркуючи над поняттям, структурно подібним до “революції”, Ніцше зазначав: “уявлення про покарання і справді свідчить уже не про один сенс, а про цілий синтез “сенсів”…. усі уявлення, які семіотично узагальнюють увесь процес, не піддаються визначенню; визначуваним є тільки те, що не має історії” (Nietzsche, 1969, p. 80). Повне значення “покарання”, як і “революції”, можна буде встановити при вивченні історії вживання даних понять. “Революція”, звичайно, не тільки має історію; це і є історія.
Тільки за допомогою концептуальної історії можливо відновити повне значення “революції”, або близьких історичних понять. Така концептуальна історія буде розповідати традицію дослідження політичної практики в контексті поняття “революції”, у якій зазначаються як постійність значення, так і його радикальні зміни. Поняття “революції” виступає, як один з найбільш цікавих прикладів концептуальної історії. Вирішальні зміни у значенні відбулись у вісімнадцятому столітті, коли класичний погляд на “революцію” як повернення, реставрацію початкового стану був замінений модерним поглядом, у якому “революція” зазнає повний розрив з минулим і тотальну реструктуризацію суспільства через переворот та заміну одного класу чи порядку іншим. Але навіть після досягнення модерного або посткласичного консенсусу щодо цього основного питання, залишається величезна кількість суперечностей стосовно повного значення поняття “революції”. Крім того, виникає низка нових, інноваційних рис, притаманних даному поняттю. Багата концептуальна історія “революції” має бути повністю описана у наступних роботах (для початку дивитись Hatto, 1949; Snow, 1962; Griewank, 1965; Calvert, 1970; and Wills, 1978).
Такі історичні поняття як “революція” є поняттями зі своєю власною історією. Це перше і найважливіше з двох класів історичних понять, що фігурують у політичній науці. Ці поняття не вічні і, не зважаючи на те, що вони не несуть в собі експліцитних часових посилань, вони все ж таки частково використовуються в контексті історично змінних дій, практик та вірувань. Головні історичні події в різні епохи характеризуються різними значеннями певного поняття. До першого класу історичних понять Вебер відносив “культуру”, Ніцше – “покарання”, і Маркс – “працю” (Marx, 1973, p.103). Крім “революції” ми маємо також включити такі спорідненні поняття як “розвиток”, “громадянську війну”, та “мобілізацію”, що і робить Маккогрін (McCaughrin, 1976, р.648). Перший вид історичних понять може також включати такі поняття як “партія”, “демократія”, “освіта”, “клас”, “ідеологія”, “консерватизм”, “лібералізм”, та “держава”. Ми маємо також включити такі фундаментальні поняття як “наука”, “політика”, і навіть “раціональність”. Також менш цікавою але більш проблематичною з точки зору методології (як стверджують Пшеворські та Тьюн, 1970, р.30), є такі субстантивні прикметники як “американець”, “федераліст”, “марксист”, “християнин”, чи “квакер”. Історичне значення цих прикметників, а також прикметників “революційний”, “партизанський”, “політичний”, “демократичний”, “науковий” можуть (а в цьому випадку більшість з них і є) бути різними у різні часи. Наприклад, у 1650 чи 1680, а потім знову у 1950 та 1980. Якщо політичні науковці, шукаючи загальні чи тимчасові теорії, ігнорують ці історичні міркування, для них, як наслідок концептуального анахронізму, існуватиме ризик невірного визначення певних дій, практик та вірувань. Варто всього лиш зрозуміти, що надмірне використання політичних понять, притаманних ХХ століттю, може призвести (і іноді призводить) до невірного трактування практик та явищ, пов’язаних із “революцією” Фукідіда, Полібія, чи навіть Локка; “середнього класу” Джеймса Мілля або Девіда Юма; “моральною наукою” Юма та Джона Стюарта Мілля. Тому, лише розуміння значення історичних понять у контексті їх фактичного використання дасть змогу розуміти політичне життя, і це буде незмінно історичне розуміння.
Через виникнення двозначності, політичні науковці вдаються до введення другого класу історичних понять, для того, щоб закріпити за поняттями першого класу певні часові рамки. Такі історичні поняття, перш за все, визначають певний час. Отже, вони, на відміну від понять першого класу, несуть в собі експліцитні часові референти. Мова йде про такі поняття як “первісний”, “античний”, “класичний”, “середньовічний”, “модерний”, або “...-те” століття. Також до цієї групи відносять: “ранній”, “розвинутий”, або “пізній” - , і всі ті поняття, що починаються з “прото-“, “нео-“, “перед-“, або “пост-“ (як постіндустріальний). Всі вони формують експліцитне уявлення про певний період історії, навіть якщо важко встановити точні дати подій, що вони їх характеризують.
Наслідком злиття другого класу з першим стало створення таких гібридних історичних понять як “класична революція”, “наука сімнадцятого століття”, “середньовічне християнство”, “сучасна партизанська війна”, або “постіндустріальний розвиток”. З цього можна зробити висновок, що коли теоретик використовує словосполучення “сучасна революція”, поняття “революції” в ньому є універсальним, і визначення її як “сучасної” означає автоматичне звуження контексту використання даного поняття. Це може значити датування першої сучасної революції 1642 або 1688, 1776 чи 1789, або можливо ще 1848, чи навіть 1917 роком. Аналогічне контекстуальне обмеження використовується для більшості теорій у політичній науці, особливо для теорій партійних систем, модернізації та розвитку, чи до постіндустріального суспільства. Отже, політичні науковці, які дискутують щодо прийняття певних дефініцій та включення до них певних елементів історичності, безумовно, стають таким чином представниками цілком історичного підходу.
Прогноз та майбутнє історичних понять
Не існує жодних сумнівів стосовно того, що у своїх поясненнях та теоріях політична наука використовує обидва види історичних понять, проте цей факт оскаржується великою кількістю політичних науковців. Приймаючи загальну теорію як основу своїх методологічних рекомендацій, вони вимагають від нас надання неісторичності усім поняттям для того, щоб теорія стала універсальною, тобто “дочасною” (McCaughrin, 1976, p. 648). Саме це докорінно змінює ситуацію: ми маємо, навпаки, прийняти існування і повторне використання історичних понять як основу для перегляду загальної теорії. Однак, перед будь-якими намаганнями перегляду загальної теорії, варто зазначити, що у жодному разі неможливим є формування поняття без ознак історичності у ньому. Іншими словами, під час використання у політичній науці певних понять, не слід покладатися на те, що методологічні недоробки буде виправлено у майбутньому в процесі розвитку науки. Ігнорування історичних понять, очевидно, є неможливим, і слід очікувати, що такі поняття будуть мати вплив на майбутню теорію політичної науки.
Повернімось до Маккогрінівської дискусії. Йому не вдалось надати реального неісторичного погляду на революцію. Незважаючи на це, він також роздумував, більш загально, над необхідністю нового режиму понятійного формування, що включає не тільки минулі події чи (розширення) загального дискурсу, але повний спектр можливих альтернатив як відправного пункту. Поняття будуть формуватись не тільки a posteriori (емпірично), виключно з нинішніх подій, але й a priori, з усіх можливих подій (McCaughrin, 1976, p. 648). Проте, звісно, такий підхід приймуть не всі.
По суті, “повний спектр можливих альтернатив” є тільки логічною основою будь-якої емпіричної теорії. Це взято за “відправний пункт” лише у формальному значенні. Будь-яке емпіричне положення справ – чи логічно, чи концептуально – залишається можливим. (За Юмом, це є тим, що зветься емпіричним положенням справ). Теоретичне чи наукове дослідження, однак, надає можливість вибору між ймовірними поняттями задля організації емпіричних даних. Але теоретичні поняття не відкриті буквально до “усіх можливих подій” (знову ж таки, за виключенням формального значення). Швидше, у формуванні поняття домінують інші судження, а особливо поточний стан теоретичного знання. Таким чином, при всій повазі до Маккогріна, коли фізіологи та біологи передбачають існування невідомих до нині форм життя, вони, очевидно, не виводять цього з усіх можливих подій, але тільки з досить добре викладених теорій еволюції; в іншому випадку, наука перетворилась би на наукову фантастику. Навіть власні роздуми Маккогріна про “революцію” залежать від теорії модернізації та постіндустріального розвитку. Якби він справно слідував своїм власним рекомендаціям у використанні “нового способу понятійного формування”, йому довелось би також взяти до уваги безмежно більше понятійних прикладів. Крім того, він би не зміг мати жодної основи для обирання, навіть для відкидання тих понять, які він більш за все хотів відкинути (а саме, усіх попередніх).
Урешті-решт, жоден інакший спосіб понятійного формування чи теоретичного конструювання не зможе врятувати нас від вічного повернення до спектру історичних понять. Таке уникнення було б можливим лише у тому разі, якщо б ми могли прогнозувати майбутнє, включно з майбутніми понятійними змінами. Але цього ми робити не можемо. Окрім багатьох інших проблем, пов’язаних із прогнозуванням, понятійні зміни не можуть бути спрогнозовані тому, що ми змушені були б застосовувати особливі поняття, які ще не артикульовані. Сер Карл Поппер переконливо і, здається, остаточно стверджує, що “якщо існує розвиток людських знань то ми не можемо передбачити сьогодні те, що будемо знати тільки завтра… будь-який науковий провісник, користуючись науковими методами, не може передректи свої майбутні результати. Цього можна досягти тільки після самої події, коли вже запізно передрікати. Тобто, результати можна передбачити, коли передбачення стало ретроградним” (Popper, 1960, p. xii; дивитись також MacIntyre, 1973, p. 331). Поппер розвиває свої аргументи із єдиною ціллю – розвитку наукового знання. Хоча насправді це відноситься більше до всіх соціальних та політичних інституцій, практик, вірувань – включно з організаціями, стратегіями, методами, ідеологіями та поглядом на світ – все це знаходиться під впливом зростаючого знання, особливо – навмисне втручання у соціальні феномени на підставі соціальної чи політичної теорії, з дійсним втручанням політичної науки [policy science] в усе можливе. Очевидним є те, що коли відбувається це втручання, ми змінюємо соціальне становище, частіше ненароком, і завдяки цьому стає можливим подальше зростання знання. Таким чином, формується подальший шлях соціальних та понятійних змін. Без сумніву, цей процес ніколи не закінчується. Саме це мав на увазі Вебер, говорячи про “тимчасовість усіх узагальнень” понять та реальності (Weber, 1949, p. 105). Виходячи із сучасних епістемологічних обставин, неможливо знати, якої форми набудуть майбутні узагальнення. Таким історичним поняттям як “революція”, “партія”, “демократія”, чи “політика” властива відкритість та невизначеність майбутніх випадків їх вживання. В підсумку, ми маємо очікувати безперервне використання, появу та трансформацію історичних понять. Фігурування первісно неісторичних понять, навіть у великому та необмеженому колі політичних феноменів, є малоймовірним.
Історична політична наука
Поновлення у політичній науці виключно історичних понять не може стати причиною перешкод, труднощів або скептичного ставлення із боку вчених, адже дані поняття не можна вважати другорядними. Історичні поняття не псують конструкцію (відповідно історичних теорій та пояснень, і не ставлять під загрозу політичну науку, принаймні таку, що охоплює історичний аспект у предметі свого вивчення та моделі дослідження. Загалом, завдяки історичним поняттям у нас є можливість переглянути деякі цікаві історичні особливості політичного дослідження, що були майже втрачені у загальноприйнятій логіці дослідження.
Насамперед, ті історичні поняття, що використовуються в узагальненнях чи законах, будуть називатись “історичні закони”, сенс яких – охоплювати лише обмежений період часу. Отже, серед набору тверджень вихідного та межового станів можна буде знайти також ті, що обмежені часовими рамками та вказують на певний період історії. При всій повазі до загальноприйнятого погляду, ці твердження не претендують на вічність або істинну універсальність (Weber, 1949, pp. 80, 159 ff.; Ball, 1972). Тим не менш, історичні закони все ж таки виконують пояснювальні та теоретичні функції. Вони є не просто коротким описом, адже використовуються для вираження умовних та контрафактних висловлювань (принаймні тих періодів, що окреслені у межах їх змісту). І хоча завдяки ним не стають можливими довгострокові прогнози, – а навіть будь-які прогнози стають обмеженими – тим не менш, можливим стає ретроспективне оцінювання. Внаслідок цього, історичні закони та поняття будуть використовуватись у поясненнях, що називатимуться власне “історичними”. Такі пояснення швидше за все будуть представлені як витончене висловлення знань ex post facto (McCaughrin, 1976, p. 637). Проте, не слід недооцінювати значення цих пояснень. Вони є найкращим з того, що було запропоновано. А у контексті відродження історичних понять та неможливості передбачення майбутнього розвитку понятійних змін, такий варіант є найоптимальнішим.
Отже, історичні закони та пояснення підтримуються теоріями, що приймають тезу про історично обмежену область знання. Незалежно від того, чи ми сприймаємо теорію через понятійні рамки, чи через дедуктивну ієрархію законів, або через посередництво методів, представлених у першому розділі, все це мусить відповідати історичним поняттям і змінюватись відповідно до них. Тож, теорія революції, що має намір пояснити, неоколоніальні або (можливі майбутні) постіндустріальні революції, не має і не потребує розгляду класичних європейських революцій 1642, 1688 чи 1789, і навпаки. Жодна загальна теорія революції не є можливою. Теорії, що намагаються бути істинно загальними, досить часто стають жертвами однієї з декількох характерних помилок. По-перше, вони концептуалізують “революцію” так широко, що різниця між нею і іншими політичними феноменами зникає. Таким чином, теорія революції поєднується із теорією міжнародних конфліктів, колективного насилля чи політичної нестабільності. Друга помилка: “революція” концептуалізується менш ширше, щоб зберегти свої особливі риси, але залишається поняттям достатньо широким для охоплення всіх революцій до нашого часу. Але в наш час, через наявність великої кількості прикладів, їх пояснення стає менш якісним, внаслідок чого виникають труїзми, або недостатньо проаналізовані істини, що претендують на звання теорії. Третя помилка: намагання узагальнити, усе, що тільки можливо, включається до теорії. Це примушує апріорі до повторного визначення революції, і внаслідок цього теорія стає більше схожа на етіологічний довідник. (Приклади включення до теорії понять-антецедентів революції знаходимо у Eckstein, 1965; Stone, 1966; Kramnick, 1972; Hagopian, 1974 ). Дані помилки, ймовірно, з`явились у загальній теорії випадково, і, скоріш за все, вони можуть бути виправлені. Гонитва за загальною теорію продовжуватиме зазнавати поразки, особливо, коли мова зайде про передбачення майбутніх революцій, принаймні тих, що частково конструюються на нових поняттях “революції”. Тож, гонитва за загальною або вічною теорією мусить бути відкинута теоріями, у яких домінує історичний підхід. Вони продовжують показувати велику необхідність теоретичних задач, включаючи формування та очищення історичних понять. Більш того, вони продовжують залишатися на різних рівнях узагальненими, вимагають охвачення у рамках історичних параметрів. Внаслідок цього, історично орієнтовані теорії намагаються частково зменшити велику відстань між описовою хронологією унікальних випадків та недосяжними теоріями універсального й позачасового характеру.
Насамкінець, ми маємо нагоду помислити соціальну та політичну науку як історичну. Безсумнівно, це науки, оскільки вони розглядаються, як систематично організоване знання, що знаходиться за межами хронології та інших ознак. Проте, рівень узагальнення, у якому вони функціонують, залишається історично-обмеженим. Це може підійти до історичної дисципліни, рівним чином, як і до соціальних наук. Тож, історія – скоріш за все соціальна наука (як говорять нам “нові історики”), але соціальні науки, не дивлячись ні на що, є історичними.
Підсумовуючи, я можу тільки сподіватись, що усі мої інтенції зрозумілі і жоден з моїх аргументів не витлумачений невірно. Моє повідомлення не є антинауковим, і я не рекомендую повернення до історицизму дев’ятнадцятого століття. Тут не було жодного заклику до відкидання усіх узагальнень чи теорій у пошуках ідеографічних пояснень, а також – жодних двозначних тез психологічного чи історичного характеру. Жоден аргумент не ґрунтується на переконанні в тому, що буквально усі поняття у політичній науці є чи мають бути історичними. Деякі неісторичні [ahistorical] поняття є дійсно можливими, не дивлячись на те, що складно надати гарний приклад, який б не викликав жодних заперечень. Можливо, більш фізіологічно обумовлені поняття політичної психології можуть бути неісторичними [ahistorical], або принаймні практично неісторичними, якщо брати до уваги ті великі проміжки часу, за які зазвичай трапляються зміни видів. Але поняття “революція”, “партія”, “демократія”, “політика”, чи “наука”, безсумнівно, не можуть розглядатись з цієї точки зору. Я вважаю, що ми продовжимо розгляд головним чином цих та споріднених понять у політичних теоріях, навіть якщо, як я і стверджую, їх значення буде змінюватись разом з матеріальними змінами у самому політичному житті. Більш того, я сподіваюсь що намагання переосмислити логіку політичного дослідження лише доводить актуальність самої політичної науки. Наша практика може збагатитись лише через ще більше історичне саморозуміння. Політична теорія може скоріше досягнути своєї мети через відкриття ще більшої історичної самосвідомості. Такий висновок є оптимістичнішим за вердикт, що його винесли політичній науці представники загальноприйнятого погляду, у якому йдеться про незрілість політичної та соціальної наук , а також про їх перебування на півшляху до наук справжніх. Якщо дотримуватися такого переконання, звісно, кращий вислів знаходимо у Вебера, який вважав, що соціальними науками є ті, «яким дарована вічна юність». Вебер ставить чіткий наголос на історичності соціально-наукового методу. В нашій науці не можна й не варто ігнорувати її історичний аспект. Інакшу думку може мати лише догматичний прихильник застарілих природничих наук, який, крім того, використовує невірний підхід до методології у них.
Переклад з англійської: Бондаренко Андрій, Ястребна Маргарита
Переклад публікується з люб’язного дозволу самого Джеймса Фарра та
Американського Журналу Політичної Науки.
Перекладено за виданням:
Farr J. Historical Concepts in Political Science: The Case of "Revolution" // American Journal of Political Science – 1982. – Vol. 26. – Рр. 688 – 708.
Список літератури:
1. Ball, Terence. 1972. On "historical" explanation. Philosophy of the Social Sciences, 2 (September 1972): 181-192. . 1978. "Power" revised. Journal of Politics, 40 (August 1978): 609-618.
2. Brodbeck, May. 1968. Readings in the philosophy of the social sciences. New York: Mac- Millan.
3. Calvert, Peter. 1970. Revolution. New York: Praeger. Dunn, John. 1972. Modern revolutions. Cambridge: Cambridge University Press.
4. Eckstein, Harry. 1965. On the etiology of internal wars. History and Theory, 4 (May 1965): 133-163.
5. Griewank, Karl. 1965. Emergence of the concept of revolution. In Heinz Lubasz, ed., Rev- olutions in modern European history. New York: MacMillan.
6. Gunnell, John. 1975. Philosophy, science, and political inquiry. Morristown, N.J.: General Learning Press. Hagopian, Mark N. 1974. The phenomena of revolution. New York: Dodd, Mead, and Co.
7. Hatto, Arthur. 1949. Revolution: An enquiry into the usefulness of an historical term. Mind, 58 (October 1949): 495-517.
8. Hempel, Carl. 1965. Aspects of scientific explanation. New York: Free Press. Kramnick, Isaac. 1972. Reflections on revolution. History and Theory, 11 (February 1972): 26-63.
9. Maclntyre, Alisdair. 1973. Ideology, social science, and revolution. Comparative Politics, 5 (April 1973): 321-342.
10. Marx, Karl. 1963. The eighteenth brumaire of Louis Napoleon. New York: International. . 1973. Grundrisse. New York: Random House.
11. McCaughrin, Craig. 1976. An ahistoric view of revolution. American Journal of Political Science, 20 (November 1976):637-651.
12. Moon, J. Donald. 1975. The logic of political inquiry: A synthesis of opposed perspectives. In Fred I. Greenstein and Nelson W. Polsby, eds., Handbook of political science, vol. 1. Reading, Mass.: Addison-Wesley.
13. Nelson, John S. 1975. Accidents, laws, and philosophic flaws: Behavioral explanation in Dahl and Dahrendorf. Comparative Politics, 7 (April 1975): 435-457.
14. Nietzsche, Friedrich. 1969. The geneology of morals. New York: Random House.
15. Popper, Karl. 1960. The poverty of historicism. New York: Harper and Row.
16. Pound, Ezra. 1934. Jefferson and/or Mussolini. New York: Liverright.
17. Przeworski, Adam, and Henry Teune. 1970. The logic of comparative social inquiry. New York: Wiley.
18. Snow, Vernon. 1962. The concept of revolution in seventeenth century England. The His- torical Journal, 5 (October 1962): 167-174.
19. Stone, Lawrence. 1966. Theories of revolution. World Politics, 18 (January 1966): 159-176.
20. Suppe, Frederick, ed. 1977. The structure of scientific theories. 2nd ed. Urbana: University of Illinois Prcss.
21. Toulmin, Stephen. 1972. Human understanding. Princeton, N.J.: Princeton University Press.
22. Trevelyan, G. M. 1965. The English revolution, 1688-1689. Oxford: Oxford University Press.
23. Weber, Max. 1949. The methodology of the social sciences. New York: Free Press.
Примітки перекладачів:
1. Крейг Маккогрін - професор Міннесотського Університету, викладає політичну теорію. В своєму есе «Неісторичний погляд на революцію» наголошує на можливості створення універсального поняття революція, яке дасть змогу не лише визначати, але і передбачувати майбутні революції.
2. Карл Густав Гемпель – американський та німецький філософ, один з найбільших представників позитивістських філософів. Апологет дедуктивно-номологічної моделі, що пояснює конкретні явища загальними законами.
3. Стремління до визначення універсального поняття революції проглядалось не лише у Маккогріна, воно властиве усій третій хвилі дослідників революції. На той час, американська гуманітаристика зіштовхнулась з багатьма неоколоніальними революціями і постало питання про можливість прогнозування політичних конфліктів. Більш детальніше дивитись статтю Джека Голдстоуна «До теорії революції четвертого покоління».
4. Маккогрін не один хто наголошував на можливості нового типу революції – ненасильницькій. Тут можна згадати одного з найвідоміших ідеологів таких революцій Джина Шарпа.
5. Тут очевидно йдеться про Володимира Леніна, Лева Троцького та Мао Цзедуна.
6. Фарр використовує астрономічне значення поняття революції надане Коперником, натомість, саме слово revolution перекладається, як обертання.
7. Саме у цей період Езра Павнд остаточно перейшов до підтримки режиму Муссоліні.
Уперше опубліковано: Ейдос: альманах теорії історії та історії історичної науки. - Київ, 2016 - 2017. - Вип.9 - 10. - С.315 - 340.
Використані ілюстрації з відкритих джерел: Горельєф "Марсельєза" (Ф.Рюде) на Тріумфальній арці (Париж), Валентин Камерон Прінсеп "Революція" (1896), Іван Владіміров "Майно з поміщицької садиби".